Якщо слідчі і процесуальні дії з підозрюваним проводилися за участю перекладача, немає підстав посилатися на неякісний переклад процесуальних документів - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Якщо слідчі і процесуальні дії з підозрюваним проводилися за участю перекладача, немає підстав посилатися на неякісний переклад процесуальних документів

Дата публікації:

12 липня 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 759/4149/17 задовольнив частково касаційну скаргу прокурора, який заперечував проти висновку суду про порушення права підозрюваного на захист.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, фігуранта визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 332-1 та ч. 1 ст. 366 КК України і виправдано.

У касаційній скарзі прокурор заперечував висновок суду про порушення права фігуранта на захист, зокрема в частині забезпечення якісного перекладу процесуальних документів.

Читайте також: Саме лише забезпечення затриманого іноземця перекладачем та захисником не гарантує належного захисту

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Верховний Суд звернув увагу, що однією з підстав для виправдання особи суд зазначив недотримання органом досудового розслідування вимог КПК щодо реалізації права на захист шляхом забезпечення якісного перекладу процесуальних документів.

Аргументуючи свою позицію щодо незгоди з висновками суду першої інстанції у цій частині, прокурор в апеляційній скарзі посилався на положення ст. 29 КПК, яка зобов’язує надавати у перекладі на рідну або іншу мову, якою володіє учасник кримінального провадження, якщо він не володіє чи недостатньо володіє державною мовою, тільки судові рішення, якими суд закінчує судовий розгляд по суті.

Читайте також: Апеляційну скаргу, складену недержавною мовою, суд має залишити без руху з наданням строку на усунення недоліків, а не повертати її заявникові

Переклад інших процесуальних документів здійснюється лише за клопотанням зазначених осіб. Як зауважив прокурор, вимоги вказаної статті спрямовані на забезпечення права осіб, які не володіють державною мовою, реалізувати свої права за участю перекладача у випадку необхідності. Тому, на переконання прокурора, за відсутності заяв підозрюваного та його захисника про незрозумілість процесуальних документів під час їх вручення немає підстав стверджувати про порушення його права на захист через неякісний переклад цих процесуальних документів. Усі слідчі і процесуальні дії у кримінальному провадженні з підозрюваним проводилися за участю перекладача.

Стосовно висновку перекладача Центру перекладів, на який суд першої інстанції посилався у вироку, про невідповідність перекладу процесуальних документів оригіналам цих документів прокурор зазначав, що у цьому висновку не наведено обґрунтування, у чому полягає така невідповідність, а тому неможливо зробити висновок, наскільки ця невідповідність вплинула на ефективність здійснення захисту від пред’явленого обвинувачення. Також прокурор звертав увагу на те, що суд не пересвідчився у наявності в цьому центрі перекладача арабською мовою та не з’ясував рівня його кваліфікації.

Читайте також: Вирок у справі, де особу не було повідомлено про підозру, підлягає скасуванню

Як убачається зі змісту ухвали апеляційного суду, відхиляючи вищезазначені доводи апеляційної скарги прокурора, суд жодних аргументованих відповідей на них не дав, формально погодившись із викладеними у вироку суду першої інстанції висновками про визнання всіх зібраних органом досудового розслідування та наданих стороною обвинувачення в судовому засіданні доказів недопустимими через порушення права особи на захист, на реалізацію його процесуальних прав мовою, якою він володіє, та ненабуття ним статусу підозрюваного внаслідок невручення йому письмової підозри в перекладі арабською мовою.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що ухвала апеляційного суду не може вважатися постановленою з додержанням вимог ст.ст. 370, 419 КПК України, а допущені судом апеляційної інстанції порушення вимог кримінального процесуального закону з огляду на положення ч. 1 ст. 412 КПК України є істотними.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Визнання договору укладеним з викладенням його змісту у резолютивній частині судового рішення є належним способом захисту прав суб’єктів господарювання

Опубліковано

on

От

2 червня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/6139/20 скасував рішення судів, які передчасно відмовили в позові суб’єкту господарювання, визнавши спосіб захисту права неналежним.

Південна філія ДП «АМПУ» звернулась до суду з позовом до Морської адміністрації про спонукання укласти договір про відшкодування витрат за надані послуги (в запропонованій позивачем редакції).

Рішенням господарського суду в задоволенні позову відмовлено.

Постановою апеляційного суду мотивувальну частину рішення господарського суду змінено шляхом її викладення в редакції його постанови з мотивів неналежного обрання позивачем способу захисту права. На думку суду, сформульована позивачем вимога «спонукати укласти договір» не є ефективною та не призведе до захисту порушеного права. Належним же способом захисту у даному випадку є вимога про визнання договору укладеним, а позивач такої вимоги не заявляв.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Позов про зобов’язання відповідача укласти договір у поданій позивачем редакції означає звернення позивача про вступ у певні правовідносини

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що ключовим питанням спору стало питання чи є належним обраний позивачем спосіб захисту у вигляді вимоги про спонукання відповідача до укладення договору за умови, що текст такого договору наведений у прохальній частині позовної заяви.

Відповідно до абз. 11 ч. 2 ст. 20 ГК України одним із способів захисту прав суб’єктів господарювання та споживачів є установлення, зміна чи припинення господарських правовідносин. Визнання договору укладеним з викладенням його змісту у резолютивній частині судового рішення як один із способів установлення господарських правовідносин є належним способом захисту прав суб’єктів господарювання.

Читайте також: Визнання незаконними рішень суб’єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу

У постанові об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2020 р. у справі № 916/1423/18 викладено правовий висновок стосовно того, що визначення позивачем предмета спору «про зобов’язання відповідача укласти договір у певній редакції» є письмовим волевиявленням позивача щодо вступу у зобов’язальні правовідносини шляхом укладення такого договору за рішенням суду про укладення договору відповідно до ст. 187 ГК України.

Тобто, вимогу позивача про зобов’язання укласти договір у певній редакції у випадках, які допускають вирішення таких спорів судом, слід тлумачити як вимогу про визнання укладеним такого договору в судовому порядку у запропонованій позивачем редакції, що не суперечить способам захисту, визначеним п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України, та відповідає способам захисту, визначеним ст. 20 ГК України.

Читайте також: Позов міської ради про визнання укладеним договору оренди земельної ділянки, сторонами якого є кілька осіб, у тому числі фізичні особи – не підприємці, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства

За наслідками розгляду такої вимоги у резолютивній частині свого рішення суд, керуючись ч. 9 ст. 238 ГПК України, має зробити висновки про визнання укладеним договору у запропонованій позивачем редакції, виклавши текст редакції договору, яка за висновками суду відповідає вимогам законодавства та визнається судом укладеною, чи висновки про відмову у визнанні укладеним договору у запропонованій позивачем редакції.

Разом з цим, у постанові від 25 травня 2021 р. у справі № 910/6138/20 Верховний Суд у подібних правовідносинах дійшов висновку про те, що тлумачення слів «спонукати» і «зобов’язати» у даному випадку можна вважати тотожними, а отже вказаний спосіб захисту відповідає вимогам ч. 2 ст. 16 ЦК України та ч. 2 ст. 20 ГК України.

Верховний Суд відзначив, що між формулюванням «спонукати до укладення», обраним позивачем у даному спорі та формулюванням «зобов`язати укласти», що було предметом розгляду у справі № 916/1423/18, є лише граматична та/або стилістична різниця, однак, незважаючи на формулювання, суть позовних вимог є чіткою, зрозумілою та дає змогу з огляду на текст договору в редакції позивача, захистити порушене право. Інше тлумачення є надмірним формалізмом та штучним звуженням існуючих способів захисту порушеного права, які самі по собі не є і не можуть бути вичерпно і детально сформульовані законом.

Отже, Верховний Суд постанову апеляційного суду скасував, справу направив на новий розгляд до господарського суду апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Дійсність & недійсність заповіту

Опубліковано

on

От

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Підстави недійсності та, навпаки, ознаки дійсності заповіту у спадкових відносинах. 

Тридцятого квітня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 272/583/19, провадження 61-7004св20 (ЄДРСРУ № 96669197) досліджував питання щодо підстав недійсності та навпаки ознак дійсності заповіту в спадкових відносинах.

Читайте також: У справі про визнання недійсними таких правочинів як видача довіреності і прийняття спадщини нотаріус не є належним відповідачем

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Нагадаємо, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України)).

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першоютретьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Читайте також: Відсутність у заповідача паспорта громадянина України не може бути підставою для визнання заповіту недійсним

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення

Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтею 1247 ЦК України, згідно якої загальними вимогами до форми заповіту є складання заповіту в письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт повинен бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1248 ЦК України, нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов’язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами». Якщо в населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України).

Читайте також: Технічні помилки й описки в заповіті не свідчить про порушення його форми чи порядку посвідчення, а тому не є підставою для визнання його недійсним

У частинах другій та четвертій статті 1236 ЦК України передбачено, що заповідач має право скласти заповіт щодо всієї спадщини або її частини. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Частиною першою статті 209 ЦК України встановлено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Відповідно до положень частини третьої статті 1247 ЦК України заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними в статтях 12511252 цього Кодексу.

Враховуючи положення статті 1 Закону України «Про нотаріат», до системи нотаріату України входять посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють визначене законодавством коло нотаріальних дій у населених пунктах, де немає нотаріусів. Предметна компетенція органів місцевого самоврядування на вчинення нотаріальних дій визначена Законом України «Про нотаріат». Відповідно до цього закону, органи місцевого самоврядування уповноважені вчиняти, в тому числі, таку нотаріальну дію, як посвідчення заповітів (крім секретних).

Згідно положень статті 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова в її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови в її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Відповідно до статті 52 Закону України «Про нотаріат» форми реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів на угодах і засвідчуваних документах встановлюються Міністерством юстиції України.

Згідно з частиною першою статті 1 257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Отже, заповіт, як односторонній правочин, підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів.

Верховний Суд у постанові від 12 січня 2021 року у справі № 397/1396/19, провадження № 61-14040св20 (ЄДРСРУ № 94151238) зауважив, що технічні помилки (описки) в заповіті не впливають на його дійсність, не свідчать про порушення його форми та порядку посвідчення. Зазначене не є тими порушеннями, які впливають на форму та посвідчення заповіту, що було б підставою для визнання заповіту недійсним. Аналогічна правова позиція Верховного Суду міститься і в постанові від 20.05.2019 р. у справі № 522/904/16- ц та постанові від 03.07.2019 р. у справі № 725/2412/15-ц.

Позиція ВС

Висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 12 червня 2020 року у справі № 697/490/18, вказує, що на час складання заповіту законодавство не вимагало від посадової особи виконавчого комітету сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України в разі, якщо остання на прохання особи записала заповіт зі слів особи заповідача власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, обов’язкового зазначення в заповіті перед його підписом про прочитання його вголос та підписання заповідачем. Висновок суду про нікчемність заповіту через відсутність відомостей про прочитання вголос його тексту заповідачу не відповідає положенням частини першої статті 1 257 ЦК України, оскільки вказана норма передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, що також зазначено в постанові Верховного Суду від 13 січня 2020 року у справі № 364/832/18.

В інших справах щодо визнання заповіту нікчемним Верховний Суд пояснив, що наявність формальних помилок при складанні заповіту не свідчить про нікчемність заповіту та не спростовує презумпцію правомірності правочину, якщо заповідач не був визнаний судом недієздатним чи обмежено дієздатним, мав право на складання заповіту, заповіт відповідав волі заповідача, власноруч підписаний заповідачем, має письмову форму, посвідчений та зареєстрований у встановленому законом порядку (постанови Верховного Суду від 23 жовтня 2018 року у справі № 522/904/16-ц та від 3 липня 2019 р. у справі № 725/2412/15-ц). Також у постанові від 07.03.2018 року по справі справа № 525/607/17, провадження № 61-1339 св 17 Верховний Суд роз’яснив, що відсутність у заповіті певних реквізитів, передбачених Порядком вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, може розцінюватися як порушення форми заповіту в тому разі, коли відсутність таких реквізитів позбавляє можливості встановити особу спадкодавця, свободу його волевиявлення, час, місце вчинення заповіту, особу, яка його нотаріально посвідчила, тощо.

Висновок

Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з істотним порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати його складання тощо).

Із змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні істотні порушення його форми та посвідчення, а волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Позов про визнання переважного права на придбання відчужуваних корпоративних прав та часток не є належним способам захисту прав учасника товариства

Опубліковано

on

15 липня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 909/863/19 залишив без задоволення касаційну скаргу позивача, вказавши, що якщо позовні вимоги обґрунтовані посиланням на порушення переважного права на придбання частки у праві спільної часткової власності, належним способом захисту порушених прав позивача, який фактично прагне придбати таку відчужену частку іншого учасника, є позов про переведення на позивача прав і обов’язків покупця частки (частини частки).

Читайте також: Нотаріус є податковим агентом при посвідченні договору купівлі-продажу корпоративних прав між фізичними особами

Учасник Дочірнього підприємства звернувся до суду з позовом до власників 2/3 часток корпоративних прав у ДП про визнання переважного права на придбання корпоративних прав та часток у статутному капіталі ДП.

Мотивував позов тим, що відповідачі неправомірно відчужили як свої частки, так і належну позивачу 1/3 частину його корпоративних прав у зазначеному ДП, чим порушили як корпоративні права позивача, так і його переважне право на придбання часток інших учасників у статутному капіталі.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Рішенням господарського суду, залишеним без змін апеляційним судом, у позові відмовлено з тих мотивів, що визнання переваженого права на придбання корпоративних прав не є належним способом захисту порушеного права, оскільки корпоративні права не можуть переходити у власність, тобто не є об`єктом права власності. Об`єктом права власності є частка в статутному капіталі товариства.

Читайте також: Спір між фізичною особою, яка вважає себе власником частки в товаристві, і фізичною особою, яка володіє цією часткою, є корпоративним

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що позивач, заявляючи вимогу про визнання за ним переважного права на придбання відчужуваних корпоративних прав, фактично ототожнює такі різні поняття як «корпоративні права» (так звані «права з частки») з правами на частку, що не узгоджується з положеннями ст. 20 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» та ст. 362 ЦК України, які стосуються виключного переважного права на придбання саме частки, а не права з частки.

Позивач, звертаючись до суду з позовом у цій справі, фактично прагнув набути у власність частки інших учасників у статутному фонді (статутному капіталі) ДП.

Частиною 4 ст. 362 ЦК України передбачено, що у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця.

Читайте також: Учасник товариства, корпоративні права якого порушено внаслідок укладення директором товариства договору, має право ініціювати скликання загальних зборів учасників товариства для вирішення питання про звернення товариства з відповідним позовом до суду

Подібні положення містяться також і у ч. 5 ст. 20 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», відповідно до якої учасник товариства має право вимагати в судовому порядку переведення на себе прав і обов’язків покупця частки (частини частки), якщо переважне право такого учасника товариства є порушеним.

Якщо позовні вимоги обґрунтовані посиланням на порушення переважного права позивача на придбання частки у праві спільної часткової власності, належним способом захисту порушених прав позивача, який фактично прагне придбати таку відчужену частку іншого учасника, є позов про переведення на позивача прав і обов’язків покупця частки (частини частки). Саме такий спосіб захисту передбачений ч. 4 ст. 362 ЦК України та ч. 5 ст. 20 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».

Належність та ефективність саме такого способу захисту порушених прав обумовлюється тим, що цей спосіб захисту безпосередньо передбачений законом та саме у такий спосіб (у разі задоволення позову) будуть відновлені порушені права/інтереси позивача. Саме по собі визнання судом за позивачем переважного права на придбання частки іншого учасника не призведе до захисту цього порушеного права (у разі, якщо будуть встановлені обставини наявності такого права та його порушення), оскільки фактично таке визнання буде декларативним, що не тягне за собою значущих для позивача наслідків у вигляді набуття права на частки інших учасників товариства.

Подання позову у цій справі про визнання за позивачем переважного права на придбання відчужуваних корпоративних прав та часток у статутному фонді (статутному капіталі) ДП   при наявності поданого позивачем іншого позову про визнання недійсним рішення загальних зборів та переведення на позивача прав та обов’язків покупця частки у статутному капіталі ДП, тобто з належним способом захисту, за яким відкрито провадження в іншій господарськиій справі, є надмірним.

Враховуючи те, що позовні вимоги у цій справі не відповідають належним та ефективним способам захисту, то відповідно не підлягають і розгляду по суті.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link