Судова практика
Заборона на видачу особи за міжнародним правом щодо біженців і прав людини має переважну силу перед зобов’язанням провести екстрадицію особи
27 травня 2021 р. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі № 757/23964/20-к залишила без задоволення касаційну скаргу прокурора, вказавши, що на відміну від договорів, що створюють винятково суб’єктивні, взаємні права й обов’язки між Державами, акти з прав людини і захисту біженців установлюють особливий правопорядок, що включає об’єктивні зобов’язання захищати права людини.
Ухвалою слідчого судді місцевого суду, залишеною без змін апеляційним судом, скасовано постанову Генерального прокурора про видачу (екстрадицію) громадянина РФ для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 210 КК РФ.
Читайте також: Арешт за запитом Москви: як Україні захистити своїх громадян від екстрадиції до РФ?
У касаційній скарзі прокурор зазначив, що суд апеляційної інстанції неправильно дійшов висновку про те, що звернення громадянина РФ до органів ДМС про визнання останнього біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є підставою для скасування постанови про його видачу, оскільки відповідно до норм Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р. та Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. не передбачено такої підстави для відмови у видачі, як наявність статусу біженця в особи, видача якої запитується, а тим більше намірів отримати такий статус.
Верховний Суд вказав, що у ст. 591 КПК визначено порядок оскарження рішення про видачу особи (екстрадицію), зокрема у ч. 7 вказаної статті зазначено, що ухвала суду апеляційної інстанції може бути оскаржена в касаційному порядку лише прокурором.
Однак за змістом цієї норми єдиною підставою такого оскарження є неправильне застосування судом норм міжнародних договорів України, якщо скасування рішення про видачу (екстрадицію) перешкоджає подальшому провадженню щодо особи, видача якої запитувалася іноземною державою.
Читайте також: Посібник з прецедентного права ЄСПЛ щодо імміграції перекладено українською
Приймаючи рішення про можливість екстрадиції, Україна як запитувана Держава може зіштовхнутися з конфліктом зобов’язань (як у цій справі). З одного боку, обов’язок провести екстрадицію випливає з двосторонньої чи багатосторонньої угоди про екстрадицію, стороною якої є запитувана Держава і Держава, що подає запит, чи відповідно до положень міжнародних або регіональних актів, що встановлюють обов’язок провести екстрадицію чи законне переслідування.
У відносинах між Україною та РФ з питань видачі осіб (екстрадиції) діють Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. та Протокол до цієї Конвенції 1997 р., а також Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. Додатковий протокол 1975 року, Другий додатковий протокол 1978 р. та Четвертий додатковий протокол 2012 р. до цієї Конвенції.
З іншого боку, Україна як запитувана Держава пов’язана своїми зобов’язаннями щодо невидворення відповідно до міжнародного права стосовно біженців і прав людини, що виключає екстрадицію біженця чи шукача притулку в Державу, що подає запит, на розглянутих умовах. У таких ситуаціях відповідно до усталеної міжнародної практики заборона на видачу особи за міжнародним правом щодо біженців і прав людини має переважну силу перед зобов’язанням провести екстрадицію.
Читайте також: Невиконання судом вимоги про встановлення змісту норми іноземного права є підставою для скасування прийнятого рішення
На відміну від договорів, що створюють винятково суб’єктивні, взаємні права й обов’язки між Державами, акти з прав людини і захисту біженців установлюють «особливий правопорядок, що включає об’єктивні зобов’язання захищати права людини».
Верховний Суд звернув увагу, що принцип невисилання, що знайшов своє втілення у ст. 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи принизливих видів поводження і покарання 1984 р., поширюється на всіх людей, які знаходяться під юрисдикцією держави, у тому числі біженців, осіб, які потребують додаткового захисту, шукачів захисту та інших категорій осіб. Більше того, ця норма не допускає виключень.
У законодавстві України принцип невислання закріплений у ст. 3 Закону від 8 липня 2011 р. № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно з ч. 4 ст. 590 КПК рішення про видачу особи (екстрадицію) не може бути прийнято, якщо така особа подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скористалася відповідно до законодавства правом на оскарження рішення щодо зазначених статусів, до остаточного розгляду заяви, у порядку, встановленому законодавством України.
Отже, Верховний Суд не знайшов підстав вважати, що суд апеляційної інстанції допустив неправильне застосування норм міжнародних договорів України у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, а також порядку отримання притулку
Підготував Леонід Лазебний
