Connect with us

Юридична практика

Посібник з прецедентного права ЄСПЛ щодо імміграції перекладено українською

Посібник з прецедентного права Європейського суду з прав людини із застування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у справах, пов’язаних з імміграцією, перекладено українською мовою.

У посібнику проаналізовано прецедентне право щодо широкого спектру положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод що стосуються імміграції. Документ розділений на шість розділів у хронологічному порядку:

  • доступ до території та процедури;
  • в’їзд на територію держави-відповідача;
  • предметні та процесуальні аспекти справ щодо вислання, екстрадиції та пов’язаних із ними випадків;
  • до вислання і саме вислання;
  • інші види справ;
  • процесуальні аспекти звернення з заявами до Суду.

Документ також містить посилання на перелік цитованих справ.

Завантажити посібник можна за цим посиланням.

Юридична практика

Остаточність постанови прокурора про закриття кримінального провадження


Володимир ТРОФИМЕНКО
,
доктор юридичних наук, професор кафедри кримінального процесу національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Дар’я КЛЕПКА
,
кандидат юридичних наук, науковий співробітник відділу дослідження проблем кримінального процесу та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України

Наталія ГЛИНСЬКА
,
доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділом дослідження проблем кримінального процесу та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України

Постанова слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження є одним із можливих підсумкових процесуальних рішень, що приймаються компетентною особою за результатом проведеного досудового розслідування. Відповідно до чинного кримінального процесуального законодавства України, закриття кримінального провадження, в якому особі повідомлено про підозру, належить до виключної компетенції прокурора. В ситуації закриття кримінального провадження, в якому особі повідомлено про підозру, прийняття такого рішення є не лише однією з можливих форм закінчення досудового розслідування, а й одним із допустимих правових засобів забезпечення права особи на вирішення по суті висунутого проти неї обвинувачення.

Постанова прокурора як засіб встановлення правової визначеності

Так, відповідно до ч. 1 ст. 283 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) особа має право на розгляд обвинувачення проти неї в суді в найкоротший строк або на його припинення шляхом закриття провадження. Відповідно, постанова прокурора про закриття кримінального провадження є засобом встановлення правової визначеності щодо статусу особи, щодо якої здійснювалося кримінальне переслідування, а відтак остаточність висновку сторони обвинувачення про відмову здійснювати подальше переслідування такої особи має бути гарантована в необхідних межах. У цьому аспекті важливим є з’ясування правових стандартів, що мають бути дотримані для забезпечення остаточності вирішення питання щодо висунутого проти особи обвинувачення у вказаному процесуальному рішенні прокурора.

Щодо остаточності рішення про закриття кримінального провадження

Остаточність вирішення питань обвинувачення в рішенні прокурора про закриття кримінального провадження хоча й не підпадає під дію принципу res judicata (остаточності судового рішення), втім є предметом охорони в контексті заборони проведення повторного розслідування з одних тих самих підстав. Адже неодноразове закриття (або зупинення) кримінального провадження та його відновлення негативно впливає на права та законні інтереси особи, оскільки вона (особа) перебуває в стані невизначеності щодо долі кримінального провадження проти неї (див. рішення «Меріт проти України»).

Відповідно до низки міжнародно-правових актів однією з важливих гарантій прав людини та неодмінною складовою принципу верховенства права є неприпустимість подвійної загрози (подвійного покарання за одне і те саме діяння) (ne bis inidem) (ст. 4 Протоколу 7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – КЗПЛ). Аналогічна гарантія передбачена статтями 50 Хартії основних прав Європейського Союзу, прийнятої 12 грудня 2007 р., та ст. 54 Конвенції про виконання Шенгенської угоди (від 14 червня 1985 р.). Гарантія, передбачена статтею 4 Протоколу № 7, займає чільне місце в системі захисту конвенції. Захист від дублювання кримінальних проваджень є однією зі специфічних гарантій, пов’язаних із загальною гарантією справедливого слухання у кримінальному провадженні. Стаття 4 Протоколу № 7 до Конвенції закріплює основоположне право, яке гарантує, що ніхто не може бути притягнутий до суду чи покараний у кримінальному провадженні за злочин, за який він або вона вже були остаточно засуджені чи виправдані (див. Маргуш проти Хорватії; Сергій Золотухін проти Росії; Нікітин проти Росії, та Кадушич проти Швейцарії).

Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував на тому, що метою статті 4 Протоколу № 7 є заборона повторення кримінального провадження, яке було завершено остаточним рішенням (рішення у справі «Сергій Золотухін проти Росії», п. 107). При цьому той факт, що рішення не приймає форми судового рішення, на думку ЄСПЛ, не може ставити під сумнів виправдання чи засудження особи, оскільки такий процесуальний та формальний аспект не може впливати на наслідки рішення. Щоб визначити, чи певне рішення є «виправдувальним», чи «обвинувальним»? Суд розглядає фактичний зміст рішення та надає оцінку його впливу на ситуацію заявника. Посилаючись на текст статті 4 Протоколу № 7, він вважає, що навмисний вибір слів «виправданий чи засуджений» означає, що «кримінальна» відповідальність обвинуваченого була встановлена після оцінки обставин справи, іншими словами, було визначено суть справи. Для того, аби здійснити таку оцінку, важливо, щоб орган, який прий- має рішення за національним законодавством, був наділений такими повноваженнями щодо прийняття рішень, що дозволяють йому перевіряти суть справи. Орган повинен також вивчати або оцінювати докази в матеріалах справи та оцінювати причетність заявника до однієї чи всіх подій, що спонукали втручання слідчих органів, з метою визначення, чи «кримінальна» відповідальність була встановлена (рішення у справі «Aлен проти Сполученого Королівства»).

Заборона повторного розслідування як механізм забезпечення правила non bis in idem унормована національним законодавцем, зокрема, у спосіб закріплення в якості обставин, що унеможливлюють проведення досудового розслідування: існування вироку по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлена ухвала суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню; існування не скасованої постанови слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 9 ч. 1 ст. 284 КПК, у кримінальному провадженні щодо того самого діяння, що розслідувалося з дотриманням вимог щодо підслідності (п. 6, 9-1 ч.1 ст. 284 КПК).

Сказане ще раз підтверджує той факт, що рішення про закриття кримінального провадження визнається таким, що остаточно вирішує питання кримінального переслідування, не лише доктринально, а й на законодавчому рівні.

З огляду на сутність та підсумковий характер рішення про закриття кримінального провадження в загальній динаміці кримінального процесу, особливе значення набуває забезпечення його своєчасності, законності та обґрунтованості. Адже передчасне прийняття такого рішення стороною обвинувачення не відповідає вимозі проведення ефективного розслідування та завданню поновлення прав особи, що постраждала від злочину. Так, ЄСПЛ у своїх рішеннях наголошує, що ст. 3 КЗПЛ вимагає від органів влади проведення ефективного офіційного розслідування, а неодноразове закриття кримінального провадження і його поновлення стосовно заявника слід розглядати як неефективність розслідування та затягування провадження справи (див. рішення у справі «Никоненко О. проти України», «Сорокоходов Д. проти України» тощо). Згідно з мінімальними критеріями ефективності, які ЄСПЛ визначив у своїй практиці, таке розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю (див. «Мута проти Украї- ни»). Ретельність розслідування означає, що органи влади завжди повинні намагатися добросовісно з’ясувати, що трапилося й не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень. Під час досудового слідства національні органи влади не повинні прий- мати безпідставні рішення про закриття справи або зупинення досудового слідства, оскільки це може призвести, в тому числі, до закінчення строку давності, без вжиття необхідних заходів та зробити неможливим подальше продовження.

Інші негативні наслідки настають при навмисному затягуванні провадження стороною обвинувачення із його закриттям у разі наявності для цього підстав, передбачених законом. Адже прийняття правильного та своєчасного рішення про закриття кримінального провадження за умови відсутності підстав чи недоцільності здійснення подальшого кримінального переслідування конкретної особи є важливим з точки зору забезпечення права такої особи на ефективний захист та своєчасне вирішення обвинувачення проти неї в контексті загального права на справедливий судовий розгляд, передбаченого статтею 6 КЗПЛ: завершення досудового розслідування в цей спосіб вносить правову визначеність щодо стану особи, стосовно якої здійснювалось переслідування, та є необхідною умовою відшкодування шкоди, завданої правам такої особи проведеним розслідуванням.

Законність закриття кримінального провадження

Щодо нормативного механізму контролю за законністю та обґрунтованістю закриття кримінального провадження під час досудового розслідування. У чинному кримінальному процесуальному законодавстві закріплено наступні механізми контролю за законністю та обґрунтованістю закриття кримінального провадження слідчим, прокурором:

– перевірка прокурором (процесуальним керівником) законності та обґрунтованості постанови слідчого про закриття кримінального провадження та скасування її прокурором у разі встановлення незаконності чи необґрунтованості даного рішення слідчого (ч. 6
ст. 284 КПК);

– оскарження постанови слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження слідчому судді та скасування слідчим суддею рішення слідчого чи прокурора.

Тож тлумачення норм кримінального процесуального законодавства України, які регулюють порядок закриття кримінального провадження та повноваження суб’єктів сторони обвинувачення, в їх системному зв’язку дозволяє стверджувати, що процесуальний порядок скасування незаконної та необґрунтованої постанови про закриття кримінального провадження є різним в залежності від суб’єкта її прийняття:

1. Постанова слідчого про закриття кримінального провадження може бути скасована:

а) прокурором в перебігу здійснення прокурорського нагляду чи за скаргою заявника, потерпілого (ч. 6 ст. 284 КПК). Для забезпечення реалізації цього положення законодавець передбачає обов’язок слідчого надіслати копію постанови про закриття кримінального провадження заявнику, потерпілому, прокурору. Прокурор протягом двадцяти днів з моменту отримання копії постанови має право її скасувати у зв’язку з незаконністю чи необґрунтованістю;

б) слідчим суддею за результатом розгляду скарги заявника, потерпілого, його представника чи законного представника, що передбачено п. 3 ч. 1 ст. 303 КПК.

При цьому скасування постанови про закриття кримінального провадження відбувається в перебігу різних за рівнем складності правових процедур: скасування такого рішення слідчим суддею реалізується під час судового засідання із додержанням вимог змагальної процедури (за правилами судового розгляду, передбаченими статтями 318-380 КПК з урахуванням положень Глави 26 КПК); прийняття ж й однойменного рішення прокурором за логікою побудови досудового розслідування відбувається уповноваженим суб’єктом самостійно (без участі інших осіб), шляхом аналізу наявної фактичної інформації з подальшим обранням необхідної правової норми, варіанту правової поведінки та ухваленням прийнятого рішення. В КПК лише встановлено певні вказівки щодо суб’єктів, умов, підстав, строків та специфіки реалізації прокурором своїх повноважень щодо скасування здійснення регламентації прокурорського нагляду. З огляду на це процедуру скасування рішення про закриття кримінального провадження прокурором за рівнем складності в цілому можна назвати простою та для з’ясування дотримання законності при реалізації прокурором відповідних повноважень доречно вести мову про процесуальний порядок чи нормативні вимоги до прийняття цього рішення.

2. Постанова прокурора про закриття кримінального провадження та/або провадження щодо юридичної особи може бути скасована слідчим суддею за результатом розгляду скарги заявника, потерпілого, його представника чи законного представника, підозрюваного, його захисника чи законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, що передбачено п. 4 ч. 1 ст. 303 КПК. З метою забезпечення реалізації цими учасниками кримінального провадження процесуального механізму контролю за законністю та обґрунтованістю постанови прокурора про закриття кримінального провадження, абзац 2 ч. 6 ст. 284 КПК передбачає обов’язок прокурора надіслати вказаним особам копію цієї постанови. Контекстно слід звернути увагу на те, що в наведеному правоположенні не передбачено надіслання копії цієї постанови прокурору вищого рівня. Іншого порядку здійснення контролю або нагляду за законністю та обґрунтованістю постанови прокурора про закриття кримінального провадження чинний КПК не передбачає.

Неформальні практики правозастосування

Між тим, на практиці непоодинокими є випадки скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження вищим за рангом прокурором в порядку реалізації повноважень, передбаченим ч. 6 ст. 36 КПК. Втім поширення дії частини 6 ст. 36 КПК на цю процесуальну ситуацію видається неможливим з огляду на наступне. Відповідно до ч. 6 ст. 36 КПК, Генеральний прокурор, керівник регіональної прокуратури, керівник місцевої прокуратури, їх перші заступники та заступники при здійсненні нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування мають право скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих та прокурорів нижчого рівня у межах строків досудового розслідування, передбачених ст. 219 КПК. Про скасування таких постанов повідомляється прокурор, який здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення відповідного досудового розслідування. Скасування незаконних та необґрунтованих постанов детективів Національного антикорупційного бюро України та прокурорів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури може бути здійснено Генеральним прокурором або особою, яка виконує його обов’язки, чи керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Буквальне тлумачення наведеного законодавчого положення дозволяє дійти висновку про те, що повноваження прокурорів вищого рівня щодо скасування постанови слідчого чи прокурора можуть бути реалізовані лише у чітко визначених часових межах, а саме – в межах строків досудового розслідування, передбачених ст. 219 КПК.

Згідно з ч. 1 ст. 219 КПК строк досудового розслідування обчислюється з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності або до дня ухвалення рішення про закриття кримінального провадження.

Строк досудового розслідування з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня повідомлення особі про підозру становить:

1) шість місяців – у кримінальному провадженні щодо кримінального проступку;

2) дванадцять місяців – у кримінальному провадженні щодо злочину невеликої або середньої тяжкості;

3) вісімнадцять місяців – у кримінальному провадженні щодо тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Досудове розслідування повинно бути закінчено:

1) протягом одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку;

2) протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину.

Строк досудового розслідування може бути продовжений у порядку, передбаченому параграфом 4 глави 24 КПК. При цьому загальний строк досудового розслідування не може перевищувати:

1) двох місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку;

2) шести місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину невеликої або середньої тяжкості;

3) дванадцяти місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину (ч. 2 ст. 219 КПК).

Наведені нормативні правила, що визначають максимальні строки досудового розслідування, мають загальний характер. Їх конкретизація щодо кожного окремого кримінального провадження здійснюється з урахуванням правила, передбаченого ч. 1 ст. 219 КПК, яке стосується визначення граничних меж строку досудового розслідування. Таким чином, в кожному конкретному кримінальному провадженні, яке закінчується постановою прокурора про його закриття, строк досудового розслідування, який починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР і закінчується днем ухвалення рішення про закриття кримінального провадження, може бути різним, проте в межах передбачених ст. 219 КПК максимальних строків.

Реалізація повноважень прокурора вищого рівня щодо скасування незаконної та необґрунтованої постанови прокурора про закриття кримінального провадження, яка відповідно до ч. 6 ст. 36 КПК має бути здійснена в межах строків досудового розслідування, є неможливою з огляду на те, що ці строки закінчуються в день ухвалення рішення про закриття кримінального провадження. Саме тому, як видається, законодавець не передбачив у ст. 284 КПК обов’язку прокурора направити копію своєї постанови про закриття кримінального провадження прокурору вищого рівня (на відміну від слідчого, який, як зазначалося вище, має направити копію своєї постанови прокурору), а лише зобов’язав його надіслати копію цієї постанови заявнику, потерпілому, його представнику, підозрюваному, захиснику, представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження (абзац другий ч. 6 ст. 284 КПК).

Разом із тим слід звернути увагу на регулювання цих правових відносин у підзаконному нормативному акті, а саме – Порядку організації діяльності прокурорів і слідчих органів прокуратури у кримінальному провадженні, затвердженому наказом Генерального прокурора України 28.03.2019 р. (далі – Порядок).

Відповідно до п. 6 Розділу 4 вказаного Порядку керівник прокуратури відповідного рівня після надходження матеріалів кримінального провадження, закритого щодо підозрюваного, в межах компетенції та строків, визначених чинним законодавством, вивчає законність й обґрунтованість постанови прокурора та реалізує свої повноваження, передбачені ч. 6 ст. 36 КПК, або погоджується з прийнятим рішенням. У разі згоди з постановою про закриття кримінального провадження щодо підозрюваного, такий керівник протягом 3 діб забезпечує направлення до прокуратури вищого рівня матеріалів цього провадження разом зі своїм висновком.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Чи вважається коронавірус форс- мажорною обставиною?

Игорь ШАВРОВ, керуючий адвокатского бюро
«Шавров и партнеры»

Як відомо, сьогодні фактично весь світ потерпає від нової «хвороби ХХІ століття» під назвою «Коронавірус», масштаби розповсюдження якої дійсно вражають. Світова економіка зазнає мільярдних збитків.

На жаль, не обійшла дана загроза й Україну, де, як і в решті країн Європи, було введено режим карантину, який передбачає собою цілий ряд обмежень. Дані обмеження негативно вплинули не лише на пересічних громадян, а й на бізнес: як малий, так і великий. Підприємці не в змозі виконувати договірні зобов’язання, у зв’язку з чим виникає цілком логічне запитання: чи можна вважати коронавірус або «Covid-19» форс-мажором, оскільки наразі бізнес в Україні несе величезні збитки?

Щоб дати відповідь на це питання, потрібно, найперше, розуміти, що є форс-мажорною обставиною або обставиною непереборної сили? Законодавство України визначає, що форс-мажор – це надзвичайні та невідворотні обставини, які об’єктивно роблять неможливим виконання тих чи інших зобов’язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо). Сюди може віднести: епідемії, введення комендантської години, масові заворушення, тривалі перерви в роботі транспорту, надзвичайні ситуації, обмеження з боку органів державної влади та інше. Перелік форс-мажорних обставин знаходиться в Законі «Про торгово-промислові палати в Україні» та регламенті засвідчення Торгово-промисловою палатою України, а також регіональними торгово-промисловими палатами форс-мажорних обставин. Слід мати на увазі, що даний перелік не є вичерпним.

Як відомо, цивільні та господарські зобов’язання завжди прописуються в контрактах, наприклад: надати певні послуги, здійснити оплату тощо. Інші зобов’язання можуть бути передбачені нормативними актами. За загальним правилом – усі обов’язки повинні виконуватися відповідно до умов договору чи закону. А якщо такі умови відсутні в договорі та законі, можна застосувати правила та звичаї ділового обороту. Одностороння відмова від виконання зобов’язань є недопустимою. Водночас, зобов’язання можуть бути припиненими за згодою сторін; відповідно до умов договору або неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку сторони не несуть відповідальності. Звичайно, за порушення умов договору передбачена відповідальність. Але особа може бути звільнена від відповідальності, якщо доведе, що порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Сьогодні, підтвердження форс-мажорної обставини може зазначатися у сертифікаті Торгово-промислової палати. Треба мати на увазі, що сам по собі факт розповсюдження коронавірусу, введення карантинного режиму, закриття кордонів не є форс-мажором та не може бути підставою для видачі даного документу. Для отримання сертифікату Торгово-промислової палати про форс-мажорні обставини слід довести причинно-наслідковий зв’язок між зобов’язаннями, що сторона не може виконати, та обставинами, на які вона посилається як на підставу неможливості виконати зобов’язання. В такому випадку саме заявник повинен доводити факт настання форс-мажорних обставин і саме він має нести відповідальність за достовірність викладених фактів, належне оформлення заяви, наданих документів та доказів. Звичайно, шанси на отримання сертифікату значно збільшуються, якщо сторонами було передбачено перелік обставин непереборної сили та алгоритму дій у таких ситуаціях.

Загалом, у разі настання форс – мажорної обставини можна діяти наступним чином:

  1. отримати сертифікат Торгово-промислової палати про форс – мажорні обставини;
  2. звернутися до іншої сторони з проханням укласти додаткову угоду про подальші взаємовідносини;
  3. звернутися до суду з вимогою розірвати договір або стягнути кошти, збитки та зобов’язати виконати договір, якщо не вбачається форс-мажорної обставини для іншої сторони.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Процесуальне правонаступництво в кримінальному провадженні.

Правонаступництво в кримінальному провадженні у випадку смерті потерпілого: як звернутися до суду та які докази подати?

Тетяна ГЛУШКОВА, адвокат

У судовому процесі виникають ситуації, коли потерпілий, який звернувся із цивільним позовом, помер не внаслідок кримінального правопорушення. При цьому розгляд кримінального провадження триває. У зв’язку з цим родичі померлого виявляють бажання підтримувати заявлені в судовому процесі вимоги матеріального характеру.

У даному випадку необхідно звернути увагу на те, що згідно зі ст. 128 Кримінального процесуального кодексу України (далі по тексту — КПК України) цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим кодексом. Тому цивільний позивач має право користуватися правами потерпілого в частині, що стосується цивільного позову, підтримувати його або ж відмовитися від нього (ч. 3 ст. 61 КПК України). Законодавець також визначив, що у випадку, коли процесуальні відносини, що виникли у зв’язку з цивільним позовом, цим кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту – ЦПК України) за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Зокрема, інститут правонаступництва не врегульований кримінальним процесуальним законодавством, а тому, відповідно, звертаємося до положень ЦПК України. Так, ст. 55 цього кодексу передбачено, що в разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку він замінив.

Проаналізувавши судову практику вбачається, що значна кількість ухвал містить відмову особам у підтриманні цивільних вимог у кримінальному провадженні. Найпоширенішими підставами є:

— особа звертається із некоректною заявою. Наприклад, із заявою про визнання її потерпілою у кримінальній справі в порядку правонаступництва після смерті потерпілої;

— належним чином не підтверджено факт прийняття спадщини.

У першому випадку правові підстави відсутні для подання такої заяви, оскільки норми ст. 55 КПК України свідчать про те, що потерпілим визнається особа, якій безпосередньо заподіяна шкода в результаті злочинних дій. Близькі родичі можуть бути визнані потерпілими лише у справах про злочини, в результаті яких настала смерть самого потерпілого. В іншому випадку – необхідно подавати до суду документ, який підтверджує факт прийняття спадщини. Так, довідка від нотаріуса про звернення із заявою про прийняття спадщини, довідка про склад спадкоємців, витяг про відкриття спадкової справи не є належними доказами, які б стали підставою для залучення особи в порядку правонаступництва.

У відповідності до ст. 1 268 Цивільного кодексу (далі по тексту — ЦК України) спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Поряд із тим стаття 1218 ЦК України передбачає, що до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Як вбачається з ч. 1 ст. 66 Закону «Про нотаріат» встановлено, що на майно, що переходить за правом спадкоємства до спадкоємців або держави, нотаріусом або в сільських населених пунктах — посадовою особою органу місцевого самоврядування, яка вчиняє нотаріальні дії, за місцем відкриття спадщини, видається свідоцтво про право на спадщину.

Таким чином, керуючись нормами процесуального законодавства, вважаю за можливе вирішити питання про правонаступництво шляхом подання заяви до суду про залучення до участі (як цивільного позивача) у справі в порядку правонаступництва після смерті потерпілої з долученням до матеріалів справи копії свідоцтва про смерть та копії свідоцтва про право на спадщину.

Варто зазначити, що у випадку залишення судом вищевказаної заяви без розгляду, особа, яка бажає вступити в справу як правонаступник, має право вдруге ініціювати перед судом аналогічне питання або звернутися до суду за захистом своїх прав у порядку цивільного судочинства, в разі ухвалення судом обвинувального вироку у кримінальній справі.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.