Зникнення грошей із банківських сейфів: хто винен і що робити?

Сергій ТЕНЬКОВ, експерт ЮВУ

В Україні, як і світі в цілому, значного поширення набуло зберігання громадянами грошей у банківських скриньках (сейфах). Користуються цією послугою здебільшого ті, хто боїться зберігати готівку вдома, а банківським депозитам не довіряє. Відносини, що виникають між сторонами з цього приводу, врегульовані положеннями статей 969 — 971 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), внутрішніми документами банку, відповідним договором. Втім ризиків і небезпек вистачає і тут…

Ситуація, що виникла у зв’язку зі зникненням, за твердженням позивача, 1 млн 541 тисяча доларів США з наданого йому в користування індивідуального банківського сейфу стала предметом розгляду в постанові Верховного Суду (далі — ВС) від 26.09.2018 р. у справі № 758/2428/15-ц.

Судами встановлено, що 22 листопада 2011 року між позивачем та банком було укладено договір про надання в тимчасове користування індивідуального банківського сейфа (далі — договір). Встановлений у приміщенні банку сейф передали для зберігання в ньому цінностей та/або документів і роботи з ними. Позивач прийняв у користування сейф у справному і належному стані з двома ключами.

Відповідно до затвердженого банком Положення про надання у тимчасове користування фізичним та юридичним особам індивідуальних банківських сейфів (далі — положення) банк не контролює вміст сейфа, а лише гарантує його надійний захист, забезпечує зовнішню недоторканість, тобто унеможливлює доступ до сейфа для третіх осіб, розкриття сейфа третіми особами без відома та/або без відповідної довіреності (доручення) клієнта (для клієнтів — фізичних осіб лише за нотаріальною довіреністю) протягом строку, встановленого договором, за винятком випадків, передбачених даним положенням (ревізія роботи сховища) та чинним законодавством.

Порядок допуску клієнтів до депозитного сховища регламентується розділом 4 положення. Після позитивного результату перевірки клієнту або його представнику надається право доступу до депозитного сховища та сейфа. При користуванні ним позивач робив відповідні відмітки в картці відвідування клієнтом сховища, що підтверджується наданою копією листа відміток про дні відкриття клієнтом індивідуального сейфа.

Після закінчення дії Договору, тобто 5 березня 2012 року, при огляді сейфа позивач виявив зникнення своїх коштів. Наявність у нього цих коштів позивач обґрунтовував договором позики, укладеним у простій письмовій формі, за яким він взяв у борг у свого батька готівкою 1 млн 545 тисяч доларів США строком до 30 листопада 2021 року.

П’ятого березня 2012 року, коли позивач виявив, що сейф порожній, він того ж дня подав заяву на ім’я голови правління банку. Потім із заявою про викрадення валютних цінностей звернувся до Печерського РУ ГУ МВС України в місті Києві. Зробив він це через 9 днів, тобто 14 березня 2012 р. На підставі цієї заяви 15 березня 2012 року було порушено кримінальне провадження за фактом таємного викрадання чужого майна, вчиненого в особливо великих розмірах, за ознаками злочину, передбаченого частиною п’ятою статті 185 Кримінального кодексу України (далі — КК України).

Вироком Печерського районного суду міста Києва визнано винними у вчиненні злочину та засуджено трьох осіб, які також орендували сейф у приміщенні банку на підставі аналогічного договору. Втім ухвалою апеляційного суду даний вирок скасовано, справу направлено на новий розгляд. На час вирішення цієї справи апеляційним судом тривало кримінальне провадження, новий вирок не було постановлено.

Двадцять шостого лютого 2015 р. позивач звернувся до суду з позовом до банку про відшкодування збитків, завданих викраденням грошей у зв’язку з неналежним виконанням фінустановою умов договору щодо забезпечення зовнішньої недоторканості сейфа. На час звернення до суду позивачу відшкодовано 325 тисяч доларів США. Рішенням районного суду міста Києва в задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду міста Києва апеляційну скаргу позивача задоволено частково. Скасовано рішення районного суду та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог, але з інших підстав.

У жовтні 2016 року позивач подав до Верховного Суду України касаційну скаргу. ВСУ скаргу розглянув і дійшов таких висновків.

Статтею 971 ЦК України передбачено, що до договору про надання особі банківського сейфа без відповідальності банку за вміст сейфа застосовуються положення цього кодексу про майновий найм (оренду). Згідно з частиною другою ст. 780, частиною першою ст. 906 ЦК України шкода, завдана у зв’язку з користуванням річчю, відшкодовується наймодавцем, якщо буде встановлено, що це сталося внаслідок особливих властивостей або недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати. Збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором.

Договором також визначено, що користування сейфом  зі спливом строку, встановленого договором, без згоди банку та без укладення відповідного правочину (додаткової угоди) до цього договору не допускається.

ВСУ зазначив, що в матеріалах справи відсутній вирок суду за фактом зникнення грошових коштів позивача, відсутні також докази незаконного проникнення до сховища банку, в тому числі до індивідуального сховища позивача, винні особи не встановлені та не притягнуті до відповідальності.

Разом із тим докази, подані позивачем на обґрунтування позовних вимог, а саме на підтвердження факту завдання йому збитків та їх розміру, на думку ВСУ, не є належними, оскільки не стосуються предмета доказування, можуть свідчити лише про джерело походження грошових коштів, що були у володінні позивача, однак жодним чином не підтверджують ні факту розміщення грошових коштів в індивідуальному банківському сейфі, ні їх розміру, ні факту їх зникнення.

ВСУ дійшов висновку, що ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ст. 971 ЦК України, оскільки відповідно до пункту 1.4 договору банк відповідає лише за зовнішню недоторка ність сейфа та недопущення сторонніх осіб у депозитарне сховище. Встановлено, що після спливу строку договору відповідач не повернув ключ від сейфа, не з’явився за отриманням цінностей та продовжував користуватися сейфом.

Відповідно до ст. 764 ЦК України, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Тобто, на думку ВСУ, ст. 764 ЦК України передбачає таку правову конструкцію, як поновлення договору найму, що зводиться по суті до автоматичного продовження попередніх договірних відносин на той самий строк без укладення нового договору за умови, по-перше, що наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму та, по-друге, що відсутні заперечення наймодавця щодо цього протягом одного місяця.

Дослідженими апеляційним судом доказами підтверджено, що 14 березня 2012 року, тобто вже після закінчення дії договору (19 лютого 2012 року) позивач сплатив за користування сейфом і лише після цього 14 березня 2012 року сторони уклали додаткову угоду № 1, якою продовжили термін користування сейфом на 60 днів, тобто до 19 квітня 2012 року. Оскільки протягом одного місяця після закінчення дії договору сторонами укладено додаткову угоду, відповідно до якої змінено істотні умови договору, зокрема щодо строку його дії, то відсутні правові підстави вважати, що договір був переукладений відповідно до положень статті 764 ЦК України.

Таким чином, доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права не знайшли свого підтвердження. Посилання Позивача на те, що апеляційним судом не було досліджено відеозапис подій 2—5 березня 2012 року, на правильність ухваленого рішення не впливає, оскільки факт наявності коштів у сейфі та їх розмір позивачем  не доведено. Також позивач не надав доказів неналежного виконання відповідачем своїх зобов’язань із забезпечення охорони переданого йому в користування сейфа.

Апеляційний суд дійшов правильного висновку про можливість розгляду цієї справи до завершення розгляду кримінального провадження, оскільки зупинення провадження, з урахуванням обставин та підстав заявленого позову, було недоцільним. На підставі вищенаведеного ВСУ залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення Апеляційного суду без змін.

Коментар і рекомендації

Суди, що розглядали наведену справу, зіткнулися з типовою для цієї категорії справ проблемою: яким чином можна перевірити скільки саме грошей поклав клієнт банку до орендованого сейфу? Тим більше, коли йдеться про наступне зникнення з цього сейфа, за версією клієнта, більше мільйона долярів. ЦК України передбачає два варіанти зберігання коштів в індивідуальному банківському сейфі.

Варіант перший, передбачений положеннями ст. 970 ЦК України договір про надання індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком. Особливість такого зберігання — банк приймає від клієнта цінності, контролює їх поміщення у сейф та одержання їх із сейфа. Тобто вся процедура відбувається за участю працівника банку і відповідним чином ним фіксується (складається опис, розписка тощо). Результатом стає наявність належних і допустимих письмових доказів зберігання в сейфі певної суми (можливе застосування й відеоконтролю). Цей варіант можна вважати найбільш надійним і рекомендованим. Хоча, зрозуміло, що далеко не всіх влаштовує контроль банку за тим, що саме ти поклав до сейфу.

Найчастіше обирається варіант другий, передбачений у ст. 971 ЦК України, — договір про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком (на цю норму посилається і ВСУ). До договору про надання особі банківського сейфа без відповідальності банку за вміст сейфа застосовуються положення цього кодексу про майновий найм (оренду). Саме цей варіант, судячи з усього, обрав позивач — закладення грошей у сейф наодинці, без присутності будь-яких сторонніх осіб і без фіксації банком суми. Це виявилося помилкою.

На нашу думку, за другим варіантом, у наведеній справі мало що дасть і продовження кримінального провадження. Тут діє презумпція невинуватості, докази досліджуються більш прискіпливо. Отже, клієнту банка лишається вибирати — повна таємниця або безпека.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути