Connect with us

В світі

Ангела Меркель: початок прощання

Віталій Портніков, журналіст

Після очікуваного погіршення результатів, продемонстрованих партією Ангели Меркель на нещодавніх виборах у федеральній землі Гессен канцлер, за інформацією німецьких ЗМІ, заявила про те, що не буде більше балотуватися на пост голови ХДС, а також піде з німецької та європейської політики. Таким чином, сьогодні почався період прощання з Ангелою Меркель і її політичною спадщиною, період турбулентності самої німецької політики та її неминучого переформатування, період, який може виявитися складним випробуванням для європейської єдності.

Остання із могікан

Справа не лише в особистості самої Меркель — хоча і в цьому, звичайно, теж. Справа в тому, що Меркель була однією з могікан класичних європейських цінностей і захищала їх класичними методами. Це й призвело до покищо найсерйознішої в нашому столітті міграційної кризи в історії Європи і, що найважливіше, до його пропагандистської складової, вдало використаної Росією і правими популістами, що симпатизують Путіну.

Якщо вже говорити відверто, та сама міграційна криза була з першої до останньої хвилини вдалою російської спецоперацією проти вільного світу. Кремль скористався повстанням проти диктатури сімейства Асадов в Сирії й недалекоглядністю тодішнього американського президента Барака Обами для організації масованих бомбардувань території Сирії авіацією Асада, а потім і її союзниками з Росії. Зроблено це було з однією простою метою — добитися масової міграції цивільного населення в країни Європи, поставити Європейський Союз перед небаченими викликами.

Звичайно, якби Вашингтон діяв тоді інакше, якби він домігся усунення Асада, якби в Сирії була встановлена безпольотна зона, як колись в Іраку, нічого цього просто не було б. Але Європі трагічно не пощастило з «миротворцем» Обамою так само, як їй за сім десятиліть до цього не пощастило з «миротворцями» Чемберленом і Даладьє.

Ангела Меркель стала заручницею цієї трагічної ситуації, але її важко дорікати в тому, що вона намагалася знайти вихід з неї, діючи в рамках європейських цінностей і не даючи європейцям втратити людську гідність. Саме на це й розраховував Путін, який і знати не хоче ні про які цінності і який керує людьми, що читали про людську гідність лише в рамках шкільної програми. Те, що Меркель після початку міграційного кризи вдалося протриматися так довго та ще й виграти парламентські вибори — це вже велике політичне досягнення. Однак ніщо не може тривати вічно. І ХДС, і її баварський союзник ХСС, і соціал-демократи перестають у Німеччині бути, що називається, системоутворюючими, «народними» партіями. Можливо, це вже неспинний процес, але в будь-якому разі Меркель не може не дати власній партії шанс перевірити, чи пов’язаний цей процес з її особистістю, її принципами, втомою німців від її тривалого перебування на посту канцлера або ж обумовлений об’єктивними закономірностями.

Тепер слово за стійкістю німецької політичної системи як такої. Зараз, звичайно, далеким від політики людям важко відновити в пам’яті події, пов’язані з відходом із великої політики Гельмута Коля й обранням його наступницею Ангели Меркель. Останнім із могікан великої європейської політики, що минає, тоді якраз називали канцлера, але одночасно підкреслювали, що він витоптав усе політичне поле навколо себе, не залишивши шансів яскравим особистостям. Меркель якраз і сприймалася «гидким каченям», безбарвним персонажем, який навряд чи здатний скласти ефективну конкуренцію яскравому лідеру німецьких соціал-демократів федеральному канцлеру Герхарду Шредеру. Та зараз ніхто не сумнівається в політичних масштабах Меркель, зате саме її порівняння зі Шредером, який перейшов на кремлівську службу, виглядає образливо.

Але тоді німецька політична система не виглядала настільки турболентною, як зараз, що, звичайно, дуже парадоксально з точки зору стабільного економічного розвитку країни. Тоді було ясно, що в разі поразки ХДС / ХСС і їх союзників вільних демократів на виборах до влади практично передбачувано приходить коаліція соціал-демократів та їхніх потенційних союзників «зелених» в якості молодшого партнера. На самий крайній випадок існувала ефективна, але тимчасова, модель «великої коаліції» ХДС і СДПН, випробувана ще федеральним канцлером Куртом Георгом Кісінгером із ХДС та його партнером і наступником, соціал-демократом Віллі Брандтом.

Але нікому тоді не приходило в голову, що союз двох антагоністів буде правити країною практично постійно, нівелюючи відмінності в очікуваннях виборців. Нікому не приходило в голову, що соціал-демократи з «народної партії» перетворяться в партію вузького кола виборчих симпатій, що в них, як дотепно зауважив один зі спостерігачів, «закінчаться робочі». Ніхто не уявляв собі, що до лівих популістів, до появи яких у парламенті були готові після об’єднання з НДР, додадуться праві популісти, які перестануть бути маргіналами.

У соціал-демократичних політиків в присутності лівих популістів виникла спокуса спробувати себе в новій якості — не випадково лідером «Лівих» став патріарх СДПН Оскар Лафонтен, колишній голова партії і міністр в уряді Шредера. Хто сказав, що зараз політиків із табору ХДС / ХСС надихнув успіх «Альтернативи для Німеччини»? Адже союз із цією політичною силою, якщо вивести її з маргінальної ніші й «прикрасити» шанованими фігурами, які усвідомлюють свої дії, — гарантує, на перший погляд, довге й упевнене правління правої коаліції, якій не будуть потрібні будь-які союзники та попутники з лівого і навіть з ліберального табору.

Усе це Німеччина в своїй політичній історії вже проходила в 20—30 роки минулого століття — досить прочитати мемуари колишнього канцлера Папена, щоб у цьому переконатися. Ситуація й тоді була зовсім непередбачуваною та завершилася трагічно для німецької демократії і для Європи. І зараз ситуація, на перший погляд, передбачуваною не виглядає, так багато в ній різних обставин і гравців, так багато залежить від випадковостей, так багато спирається не на реальність, а на уявлення громадян про цю реальність, яку щедро присмачують «постправдою».

Ось чому так важлива передбачуваність і спадкоємність у перехідний період і після Меркель. Для України, для врегулювання російсько-українського конфлікту вони важливі насамперед, бо мало хто може собі уявити межі турбулентності в Європі і наслідки цієї турбулентності в період перебудови німецької політичної системи.

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement

В світі

Ближче до Росії: що означає термінова зміна прем’єра в Грузії

Гія НОДІЯ, професор Державного університету Іллі (Тбілісі)

Пробувши лише рік і два місяці на посаді прем’єр-міністра Грузії, Мамука Бахтадзе подав у відставку. Cвоє рішення він пояснив тим, що зробив усе, що планував. Щоб це означало?

Його на посту змінив Георгій Гахарія, колишній міністр внутрішніх справ. Іраклій Гарібашвілі, який із часів свого прем’єрства у 2013–2015 роках не обіймав жодної посади в уряді, став міністром оборони.

Чи тягне за собою ця перестановка якісь суттєві наслідки для Грузії? По-перше, це вкотре нагадує нам про своєрідність політичної системи цієї країни. Згідно з Конституцією, формально саме прем’єр-міністр повинен бути найпотужнішою постаттю в грузинській політиці; згідно ж із неписаною конституцією, останній є лише тимчасовим менеджером, який легко стає «витратним матеріалом», коли того заманеться справжньому королю — Бідзіні Іванішвілі, мільярдеру-засновнику та лідеру «Грузинської мрії» (ГМ), партії, яка прийшла до влади після перемоги на виборах у жовтні 2012-го.

Іванішвілі обіймав посаду прем’єр-міністра лише рік, коли пішов у відставку, але мало хто з поінформованих аналітиків колись сумнівався, що відтоді він залишається головним керівником Грузії. Саме йому Гахарія, який став п’ятим прем’єром за сім років перебування ГМ у владі, публічно подякував за своє призначення.

Чому Іванішвілі настільки швидко стає незадоволений своїми візирами і як довго протримається на посаді Гахарія — ніхто не здогадується. Але одне відомо напевне: це призначення є найбільш суперечливим з-поміж усіх попередніх.

У ніч з 20 на 21 червня цього року за вказівкою Гахарії поліція жорстоко розігнала громадський протест, що виник як відповідь на перебування Сергєя Гаврилова, російського депутата-комуніста, у кріслі спікера парламенту Грузії (він головував на сесії Міжпарламентської асамблеї православ’я). Деякі з протестувальників намагалися пробитися до будівлі парламенту. Цей недалекоглядний крок дав урядові підстави застосувати силу, але багато людей вважають методи, які використала поліція, занадто суворими. Так, двоє людей втратили очі від гумових куль. Це призвело до ще більших протестів. Врешті-решт, кількість їхніх учасників знизилася, але кожен день відтоді громадяни продовжували збиратися в центрі Тбілісі, щоб вимагати відставки Гахарії. Натомість його підвищили.

Ми не можемо знати, що саме спонукало Іванішвілі прийняти це, поза сумнівом, непопулярне рішення, але ми можемо розглянути контекст, в якому воно було прийняте. За рік до вирішальних парламентських виборів, що очікуються в жовтні 2020 року, ГМ втрачає популярність, але рішуче налаштована не дозволити владі вислизнути зі своїх рук. Це підштовхує її до використання жорстких методів проти політичних опонентів.

Після «Гаврилівської ночі» грузинський уряд запанікував, як це часто відбувається, коли він бачить на вулиці масу розлючених людей. Спікер парламенту подав у відставку, а депутат, який організував захід за участю Гаврилова, відмовився від свого мандата. Та найголовніше, що ГМ погодилася змінити Конституцію на користь повністю пропорційної виборчої системи. І якщо ця обіцянка буде дотримана, ГМ матиме обмаль шансів отримати монобільшість у майбутньому парламенті. Більшість людей очікували, що остання вимога протестувальників — відставка Гахарії — також буде задоволена. Однак саме тут уряд вирішив провести межу. Нібито, подальші поступки зробили б його занадто слабким в очах громадян, тому натомість Кабмін вирішив перейти в наступ. Уряд стверджував, що спроба штурму будівлі парламенту була змовою під керівництвом опозиції, яка намагалася здійснити переворот, а Гахарія врятував від цього країну. Таким чином, Гахарія став символічною фігурою для обох сторін. Для критиків уряду він уособлює жорстокість поліції; для прихильників уряду — твердість у протистоянні противнику.

Це перетворює призначення Гахарії на своєрідний акт непокори. Це також надсилає сигнал тим прихильникам, які могли б бути стурбовані тим, що ГМ втрачає позиції. Гахарія виглядає як жорсткий хлопець, здатний тримати партію купи і не схилятися перед неприємностями.

Варто також згадати про наявність російського виміру. Гахарія провів значну частину своєї кар’єри в Росії і донедавна мав російський паспорт. Популярним стало питання, чи зміцнить його призначення проросійський вектор у грузинській політиці.

Вищезгаданий Сергєй Гаврилов публічно вітав урядову перестановку, вихваляючи нового прем’єр-міністра за тверду позицію проти «радикалів» (маються на увазі будь-які протестуючі, що критично налаштовані до Росії), та висловив сподівання, що новий прем’єр-міністр буде «досить сміливим», щоб почати реальні переговори зі своїм північним сусідом.

Чи означає це те, що внаслідок призначення Гахарії Грузія може змінити свій курс? Напевно, формально нічого не зміниться. Якщо інцидент з Гавриловим щось і показав, то це те, що відкрито проросійські жести можуть спровокувати сильний протест у суспільстві та мобілізувати опозицію, а це останнє, що потрібно уряду.

З іншого боку, частиною стандартного пакета меседжів уряду стало звинувачення опозиції в усіх економічних негараздах. Безвідповідальні і дестабілізуючі дії останньої, на думку уряду, спрямовані на підрив економічної співпраці Грузії з Росією.

Така оцінка є занадто завищеною: дійсно, Путін покарав Грузію за прояв неповаги до Росії, скасувавши прямі авіарейси між двома країнами. Це призвело до зменшення кількості російських туристів, хоча воно в основному компенсувалося туристами з інших країн.

Окрім звинувачення опозиції в економічних проблемах, урядова риторика також може слугувати сигналом до Москви: у нас є спільний ворог — грузинська опозиція. Це підводить нас до головного: що може бути і справді «російським» у Грузії, то це спосіб поводження з опозицією. Тут Грузія ще не досягла «російських стандартів», але деякі люди бояться, що вона вже рухається в даному напрямку. За, нібито, «спробу державного перевороту» 21 червня уряд висунув звинувачення проти деяких опозиційних політиків та ув’язнив понад десять осіб. Кримінальні справи, зокрема, були порушені проти Мамуки Хазарадзе та Бадрі Джапарідзе, банкірів, які оголосили про плани створити опозиційний політичний рух, який може виявитися небезпечним для правлячого режиму. Ніка Гварамія, засновник нового незалежного телеканалу Мтаварі Архі (Mtavari Arkhi), який мав почати виходити в ефір цими днями, також опинився під кримінальним переслідуванням.

Тож складається стійке враження, що правляча партія Грузії використовує правоохоронну систему проти своїх опонентів; вибір нового прем’єр-міністра може означати, що це дійсно буде важливою частиною її стратегії у рік виборів.

Стаття підготовлена в рамках проекту «Розуміння угод про асоціацію між ЄС та Україною, Молдовою і Грузією», який реалізується консорціумом, до складу якого входять Центр європейських політичних досліджень (Брюссель), Інститут економічних досліджень та політичних консультацій (Київ), «Реформатікс» (Тбілісі) та «Експерт-груп» (Кишинів) за фінансової підтримки Уряду Швеції.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В світі

Сальвіні висунули нові звинувачення

В Італії на тлі зміни уряду з’являються нові судові позови проти відстороненого правого міністра внутрішніх справ Маттео Сальвіні, повідомляє BBC.

Нагадаємо, новий лівопопулістський уряд Італії був призначений на тлі позовів проти відстороненого правого міністра внутрішніх справ Маттео Сальвіні.

Прокуратура порушила справу проти Сальвіні за позовом волонтерки, яка допомагає мігрантам Кароли Рекет. Вона проігнорувала наказ Сальвіні не заходити в італійські води на рятувальному судні з мігрантами. Прокурори Риму працють зі скаргою Рекет, яка звинувачує Сальвіні у проведенні дискредитаційної кампанії проти німецької неурядової організації Sea-Watch. У межах провадження прокурори вимагають вилучити акаунти соціальних мереж Сальвіні, який є активним користувачем Twitter та Facebook.

Суд тим часом скасував заборону, яку було накладено на міського голову Ріаче Доменіко Лукано, відомого у всій Італії тим, що він прихистив мігрантів у своєму місті всупереч наказу Сальвіні. Тоді його помістили під домашній арешт, а в жовтні 2018 року вислали з міста, але тепер він може повернутися до Ріаче.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В світі

Представлено новий склад Єврокомісії

Майбутній президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляйен представила новий склад ЄК. Всього в списку 26 посад, з яких 9 віце-президентів і 17 єврокомісарів. 12 портфелів отримали жінки.

Двома заступниками фон дер Ляйен стануть голландець Франс Тіммерманс, який відповідатиме за екологічну політику, і датчанка Маргрете Вестагер (займеться цифровою економікою).

Посаду верховного представника ЄС з питань зовнішньої політики і політики безпеки обійме глава іспанського МЗС Жозеп Борель, який вважає Росію «старим ворогом ЄС» і «незручним сусідом».

Серед важливих для України призначень — угорець Ласло Трочані, який стане єврокомісаром з питань політики добросусідства та переговорів по розширенню. Усі кандидатури ще повинен затвердити Європарламент.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.