Інтеграція без ПДЧ: що стоїть за «перезапуском відносин» України з НАТО?

Сергій СИДОРЕНКО,
ЄП

Зустріч міністрів оборони держав-членів НАТО та його партнерів, яка відбулася минулого тижня в Брюсселі, була присвячена питанням, не пов’язаним із нашою державою — йшлося про Афганістан, Сирію, Туреччину тощо. Та перед початком засідання генсек Єнс Столтенберг несподівано заявив, що говоритимуть і про Україну. Альянс має намір домовитися про нові програми підтримки України, уточнив посадовець. Згодом з’ясувалося, що на порядку денному — справді масштабні зміни. Міністр оборони України Андрій Загороднюк, який брав участь у зустрічах у Брюсселі, повідомив про досягнуту домовленість щодо нового формату взаємодії між Україною та НАТО.

«Перезапуск» роботи з альянсом

Як з’ясувалося, ця домовленість не була спонтанною. Її підготовка та обговорення триває щонайменше від вересня, від першого робочого візиту віце-прем’єра Дмитра Кулеби до Брюсселя, а офіційно альянс мав повідомити про такі плани під час візиту Північноатлантичної ради до Києва, який відбувся цього тижня (30—31 жовтня).

Ми спробували розібралися в тому, що саме зміниться, що залишиться незмінним та чи варто чекати в новому форматі дискусії про ПДЧ. Що це за формат? Наразі відомі лише загальні характеристики рішення НАТО; його документальне оформлення почнеться згодом, пояснив Загороднюк. Як стверджується, деталі нового підходу ще обговорюються між союзниками до його офіційного затвердження. Між тим, принципове рішення вже ухвалене. В альянсі навіть визначили кандидатуру керівника, який має керувати новим, об’єднаним форматом взаємодії з Україною. Цей посадовець чудово знайомий із потребами України і навіть вільно володіє українською мовою, а від наших колег доводилося чути про нього винятково позитивні відгуки.

Цікава деталь: за словами кількох джерел ЄП, ідея про зміну формату взаємодії виникла в Києві і Брюсселі приблизно одночасно. Україна прагнула придумати якісь нові практичні механізми поглиблення інтеграції, які дозволили би обійти дискусію про ПДЧ (адже будь-які згадки про цей формат сприймаються союзниками негативно), і в ідеалі перейти до виконання цього плану без його офіційного затвердження. У той самий час у Північноатлантичному альянсі з’явилася ідея глобального перегляду програм взаємодії з усіма стратегічними партнерами, не лише з нами. Тож українська пропозиція цілком співпала з цими планами. Як результат, у Брюсселі вирішили, що Україна стане першою державою, на якій альянс випробовуватиме нові підходи. Досі ця підготовка велася непублічно, хоча натяки про підготовку масштабних змін уже лунали від українських посадовців (приміром, днями Д. Кулеба повідомив, що в Україні буде створена система моніторингу «натівських» реформ). Що ж зміниться на практиці? Наявна наразі інформація дозволяє окреслити два виміри. Перший — це зміна формату допомоги Україні з боку НАТО. Другий — зміна підходів до того, як Україна буде адаптувати стандарти НАТО у власних Збройних силах, та особливо важливо — як альянс перевірятиме, чи досягла Україна так званої «оперативної сумісності», тобто відповідності натівським стандартам.

«Україна перейде на стандарти НАТО до 2020 року». Цитату, наведену вище, ми чули неодноразово. Від початку президентства Порошенка це було одним із ключових політичних гасел, яке, на жаль, не вдалося втілити. Про причини цього можна сперечатися, але фактом є те, що дипломати, в тому числі й тодішній посол України при НАТО Вадим Пристайко, і в 2017, і в 2018 році попереджав, що досягти цієї мети Україна не зможе.

І питання не лише у швидкості змін у ЗСУ. Досі залишалося невизначеним навіть те, яку кількість стандартів НАТО (так званих STANAG) має впровадити Україна, аби говорити про повну оперативну сумісність своїх Збройних сил із натівськими. В НАТО діє близько 2 000 рекомендаційних стандартів, але потреба їх впровадження дуже відмінна від однієї держави до іншої (тому жоден член альянсу не запровадив у своє законодавство усі STANAG)

Для чого це потрібно?

«Перш за все ви (себто Україна, — ЄП) маєте нашу потужну політичну підтримку, — пояснював на минулому тижні журналістам у Брюсселі генсек НАТО Єнс Столтенберг. — Ми також надаємо практичну підтримку Україні. У нас є різноманітні трастові фонди, аби надавати допомогу в модернізації Збройних сил, безпекових структур». Те, що він сказав, є абсолютною правдою. Союзники виділяють на допомогу альянсу чимало ресурсів. Однак навіть експертам непросто відповісти на запитання про те, якими є обсяги допомоги НАТО і, головне, яким був її вплив, що змінилося на практиці? Попри це, нинішня ситуація не задовольняє ані Київ, ані Брюссель. Причому варто наголосити: йдеться зовсім не про славнозвісну українську корупцію. Трастові фонди НАТО, приміром, взагалі не надходять до України у грошовій формі — їх витрачають самі держави-члени. Просто часом допомога надходить не та, і не там, де цього потребують ЗСУ, — навіть просто через координацію та узгодження потреб. За деякими програмами громадськість взагалі не знає, яким є результат.

Короткий підсумок

Якщо підсумувати викладене вище, стає очевидним, що перехід на новий формат взаємодії з НАТО є безумовно вигідним для України. Дорожня карта адаптації стандартів із спільним моніторингом та оцінкою, якщо вона буде створена саме у цьому вигляді, зніме різночитання щодо того, чи рухається Україна в цьому напрямку й чи виконали ми своє «домашнє завдання». Нова система допомоги збільшить практичну користь натівської підтримки. Єдиний координаційний центр має виключити історії (які, на жаль, траплялися), коли союзник надає ЗСУ допомогу, яка армії просто не потрібна.

Однак, як уже йшлося на початку, про ухвалення ПДЧ для України у Альянсі говорити відмовляються. Перехід на новий формат цього жодним чином не змінить. А тому позиція чинної влади про те, що найближчим часом Київ не буде просити альянс про План дій щодо членства — лишиться чинною. Зараз в уряді кажуть, що «вважають чинною» стару заявку на ПДЧ, подану ще в 2008 році, і саме тому не планують подавати нову. Це пояснення звучить дуже штучно і непереконливо, воно радше схоже на спробу «відбитися» від звинувачень опозиції (так, у 2008 році Україна просила НАТО про ПДЧ, але відтоді змінилося геть усе, тому без підтвердження старої заявки її просто не розглядатимуть). Але складно не погодитися з тим, що шанси на отримання Україною ПДЧ — чи то цього року в Лондоні, чи наступного — дорівнюють нулю. І питання не лише в німцях або французах — не забуваймо про опір Угорщини, яка давно оголосила, що блокуватиме таке рішення до вирішення освітнього конфлікту. А тому і в Брюсселі, і в дружніх до України столицях українським урядовцям та експертам наполегливо радять не стукати в стіну, в якій поки що навіть немає дверей. Бо є інший шлях: спершу зблизитися з альянсом; досягти повної сумісності; реформувати і армію, і цивільні безпекові структури, підвищивши їх ефективність та налагодити співпрацю з альянсом там, де це тільки можливо. Й одного дня, коли політична картина в Європі зміниться, наш вступ буде можна буде провести одним швидким рішенням. Бо по суті ми можемо виконати ПДЧ, навіть не отримавши його офіційно.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути