Connect with us

В світі

Концепція «безпечної третьої країни» в умовах міграційної кризи ЄС

Міграційна криза Європейського Союзу, хоча й притихла та не втрачає своїх позицій, і в її складі ще розвивається криза застосування концепції «безпечної третьої країни». Як ефективно розподілити тягар шукачів захисту в ЄС? Проблема, для подолання якої сьогодні відсутній дієвий законодавчий інструмент. Причина цього вбачається в різній інтерпретації, інтеграції та застосуванні відповідних нормативно-правових актів країнами-членами ЄС, зокрема, відсутність згоди в питанні реформи суперечливої Дублінської угоди. Який наслідок? З одного боку, політичні конфлікти, економічні втрати країн-членів і невдоволення суспільства, а з іншого, порушені права мігрантів, а подекуди й загублені життя. Війни, збройні конфлікти й економічні кризи забезпечують постійний потік шукачів притулку сьогодення і майбутнього. Ефективна та врівноважуюча інтереси держав і людей регуляція потоків мігрантів у ЄС потребує правового вдосконалення.

Кожну хвилину 20 людей у світі змушені кидати все, що мають, і тікати від насильства. Згідно з даними ООН, з 2014 року у Середземному морі на шляху до берегів ЄС потонуло близько 17 тисяч мігрантів. Згідно з даними Міжнародної організації з міграції, у Сахарі, через яку проходить шлях до Лівії (напрямок до Італії), налічується близько 16 тисяч смертей. У 2018 році серед шукачів притулку в Європейському Союзі було близько 20 тисяч неповнолітніх без супроводу. Але знайти притулок у ЄС, стати економічно самостійними та інтегруватися в нове суспільство щасливчикам, здолавшим «тернистий шлях», майже неможливо. Серед країн-членів ЄС зростає політичне невдоволення міграційною кризою, причину якої вбачають в організаційних та правових протиріччях. Нелегальна міграція постає загрозою для існування Шенгенської зони безпосередньо і ЄС загалом.

Основними компонентами міграційної кризи в Європейському Союзі варто виділити наступні:

• незаконне перетинання кордону, поєднане з неефективністю окремих агенцій з безпеки, зокрема Євродаку;

• трафік-мережа з контрабандного перевезення мігрантів;

• зростаюча нетерпимість європейського суспільства до біженців, які не бажають інтегруватися і порушують спокій місцевого населення;

• проблема фінансування приймаючих країн та контролю за його раціональним використанням;

• гуманітарні проблеми біженців, зокрема відсутність достатнього харчування;

• проблеми з працевлаштуванням у шукачів притулку, котрі не отримали статус біженця і вимушені шукати роботу на чорному ринку;

• відсутність адаптованої системи освіти, що посилює проблему інтеграції біженців у європейському суспільстві, сприяючи ксенофобії;

• відсутність нормативно-правової єдності у сфері нелегальної міграції.

Аналіз чинних норм щодо біженців

Аналіз норм Європейського Союзу щодо біженців слід поєднати з історичними передумовами їх виникнення. Після закінчення Другої світової війни розпочався перший етап масової міграції біженців і переселенців до Західної Європи. А вже 28 червня 1951 року була прийнята Конвенція про статус біженців (Женевська конвенція). Відповідно до неї біженцем є особа, яка «в результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 року, і через цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань знаходиться поза країною свого громадянства і не може користуватися захистом цієї країни або не бажає скористатися цим захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи певного громадянства і знаходячись поза межами країни свого попереднього звичайного місця проживання в результаті подібних подій, не може або не хоче повернутися до неї внаслідок таких побоювань».

Як виявилося згодом (1960— 1973 роки), потоки біженців не були тимчасовим явищем—наслідком Другої світової війни. Нові групи біженців (економічні, вимушені) вже не відповідали визначенню в Конвенції. Так з’явився Протокол щодо статусу біженців (Нью-Йоркський протокол), що вступив у силу 10 жовтня 1967 року, відповідно до якого термін «біженець» був розширений і визначався наступним чином: «біженець — це особа, яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань».

Женевська конвенція закріпила ряд прав біженців, серед яких право тимчасово або безстроково залишатися в країні, право на роботу, навчання, возз’єднання сім’ї тощо. Також Конвенція встановила мінімально необхідні норми поводження з біженцями. У її статті 33 закріплене надважливе право не зазнавати примусового повернення чи вислання осіб, які мають статус біженця на кордон країни, де їхньому життю чи свободі загрожує небезпека через расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи чи політичних переконань. Сьогодні міграційна криза змушує деякі країни ЄС порушувати дані норми. Так, Італія у липні 2018 року відмовилася прийняти корабель, на борту якого перебувало 450 мігрантів.

У середині 80-х років значний попит на кваліфіковану робочу силу стає рушійною силою підписання Шенгенської угоди 1985 року, яка забезпечила свободу пересування ціною відмови від внутрішнього контролю на кордоні. Запровадження Шенгенської зони потребувало серйозного зміцнення зовнішніх кордонів і створення колективних інституцій управління міграцією та надання притулку, чого не відбулося.

Концепція «безпечної третьої країни»

У 1990-х роках на Європейському континенті відбуваються значні політичні та економічні зміни, посилюються інтеграційні процеси. На цей період припадає чергова хвиля міграції шукачів притулку внаслідок збройних конфліктів у колишніх Югославії та СРСР. Європейський Союз запроваджує політику регулювання міграційних потоків для рівномірного розподілу біженців та врахування інтересів приймаючих держав. Тоді ж, у 1990 році, держави-члени Ради Європи ухвалюють конвенцію, що визначає державу, яка відповідає за розгляд заяв про надання притулку, що подані в одній з країн-членів Європейського Співтовариства (Дублінська конвенція, Дублінська угода, Дублін-І). У ній визначалося, що рішення про надання притулку має розглядати країна-член Європейського Співтовариства, до якої шукач прибув уперше, інакше він буде повернений до такої «безпечної третьої країни». Там же вказувалося, що окрім загального переліку Європейської комісії, держави-члени можуть самостійно формувати національний перелік безпечних третіх країн, котрі не є членами ЄС. А їх внутрішні законодавчі акти мають певні національні розбіжності у визначенні окремих критеріїв стосовно біженців. Наприклад, Швейцарія, Бельгія, Данія, Норвегія по-різному визначають транзитний проїзд, не вважається третьою безпечною та країна, в аеропорту якої транзитом перебував шукач притулку. Швейцарія визначає транзитом 20-денне перебування в країні, Бельгія — перебування в країні до 3 місяців. Кожна країна-член ЄС сама вирішує, як саме виглядають гідні умови життя, що призводить до вимушеного порушення Дублінської угоди, коли очевидним є низький стандарт умов розселення біженців безпечної третьої країни та відмови від відправлення їх до таких країн.

Запровадження концепції «безпечної третьої країни» призвело до того, що найбільше навантаження лягло на прикордонні держави, в які біженці прибувають вперше. Серед визначених Дублінською конвенцією принципів, яким повинна відповідати безпечна третя країна, слід перерахувати основоположні: життю та свободі іноземця, який подав клопотання про надання притулку, не загрожує небезпека за ознакою раси, віросповідання, національності, політичних переконань або належності до певної соціальної групи; держава дотримується принципу заборони висилання або примусового повернення відповідно до умов Женевської конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу 1967 року; країна дотримується встановленої міжнародним правом заборони на примусове виселення іноземців, якщо їм загрожують тортури або інше жорстоке, нелюдське або таке, що принижує людську гідність поводження.

Із-поміж нормативно-правових актів ЄС, котрі визначають поняття «безпечної третьої країни» та діючі в ній стандарті, варто відзначити окремі директиви 2004–2005 років. Директива Ради ЄС 2004/83/ЄС від 29 квітня 2004 року про мінімальні стандарти кваліфікації і статусу громадян третіх країн або осіб без громадянства як біженців та осіб, які потребують у силу інших обставин міжнародного захисту, і зміст гарантованого захисту. Дана директива закріпила умову, відповідно до якої реадмісія до третьої безпечної країни можлива лише за наявності гарантії ефективного доступу особи до захисту своїх прав. У документі також широко розкритий зміст міжнародного захисту: охорона єдності сім’ї, надання посвідки на проживання, доступ до працевлаштування й освіти, соціальне забезпечення та охорона здоров’я.

У 2005 році була ухвалена Директива Ради ЄС 2005/85/ ЄС про мінімальні стандарти процедур у державах-членах з надання та позбавлення статусу біженця, котра визначила безпечну третю країну як демократичну, в якій відсутня будь-яка форма переслідування, тортури, або нелюдське, або принижуюче гідність поводження або покарання; в якій відсутня загроза насильства і збройного конфлікту.

У лютому 2003 року з’являється постанова Ради ЄС № 343-2003 (Дублін-ІІ), котра змінила (доповнила) критерії визначення країни-члена, яка відповідальна за розгляд клопотання про надання притулку. Було запроваджене правило, відповідно до якого питання надання статусу біженця може розглядати країна, з якою останній має сталі зв’язки, які він може довести, наприклад, родинні. В 2013 році приймається й діючий на сьогодні Регламент Ради (ЄС) № 604-2013 (Дублі-ІІІ) який відрізняється від попередніх наступним: змінилися критерії визначення сім’ї; введена можливість призупинення розгляду заяви; запроваджені строки для визначення компетентної держави, яка розглядатиме запит; введена можливість затримки заявника при ризику втечі; можливий обмін інформацією про стан здоров’я заявника та інших персональних даних перед процедурою передачі в іншу державу.

Проблема Дублінських угод

Дублінські угоди призвели до того, що розподіл біженців відбувається нерівномірно, найбільша частка їх припадає на Грецію та Італію. В цих країнах облаштовують наметові табори, які мають дуже низькі гуманітарні стандарти. При цьому Італія ще й ініціює створення міграційних офісів поза межами ЄС, котрі б відбирали мігрантів та запобігали небезпечним і смертельним подорожам морем. А в Греції склалася просто критична ситуація — країна вже облаштувала на островах в Егейському морі чотири центри прийому біженців. Звісно, вказані країни скаржаться, відмовляючись перетворюватися в центри ЄС для мігрантів, вимагають солідарності від інших країн-членів ЄС та прагнуть змінити Дублінську систему.

Незаконна міграція стала каталізатором прояву недосконалості й Шенгенської угоди. Організаційні і правові протиріччя, які закладені в Шенгенській системі, призвели до протиставлення права особи на вільний вибір місця проживання і бажання країн-членів ЄС приймати біженців і мігрантів. Нездатність 28 країн-учасниць Європейського Союзу дійти згоди про єдину політику щодо мігрантів стимулювала все частіші пропозиції окремих держав діяти одноосібно. Що обере країна як пріоритет: захист національної безпеки чи виконання зобов’язань за Шенгенською угодою? Відповідь досить очевидна, сьогодні все більше країн Шенгену проводять певні внутрішні паспортні перевірки всупереч Шенгенській угоді. Час від часу деякі країни навіть призупиняють дію Шенгенської угоди через наплив мігрантів (Австрія в 2016 році, Німеччина з 2015 року).

Як ЄС вирішує дану кризу

Варто перерахувати ці найважливіші, проте не завжди ефективні, кроки:

— Європейська комісія пропонує докорінно реформувати законодавство в сфері міграції. Але основний принцип концепції «безпечної третьої країни» залишиться незмінним — заява повинна бути подана в тій країні, яку першою перетнув шукач притулку (виняток — возз’єднання з сім’єю, яка мешкає в іншій країні);

— значно посилюється контроль зовнішнього кордону, зокрема силами Frontex (Європейська агенція з прикордонної та берегової охорони);

— у 2015 році Європейський парламент схвалив план голови Європейської Комісії про запровадження квот на прийом біженців, які розраховуються у відповідності до розміру ВВП і кількості мешканців країни. Однак, країни Вишеградської четвірки — Польща, Словаччина, Чехія та Угорщина — тоді не підтримали такі правила. Причиною цього стали традиційний для цих держав вищий рівень ксенофобії й нетерпимості до інших етносів. Окрім того, ЄС намагається досягати домовленостей щодо добровільного розподілу мігрантів серед країн-членів. Однак, питання квотування є недосконалим і суперечить базовим засадам свободи вибору проживання;

— із 2015 року ЄС створює та фінансує центри для мігрантів («центри розвантаження») поза межами Європейського Союзу. Зокрема, 18 березня 2016 року в рамках євроінтеграції була підписала угода з Туреччиною щодо стримування потоків біженців. По суті ця країна була визнана безпечною третьою країною поза ЄС. Через Туреччину проходив і проходить потік мігрантів з Сирії, Іраку, Ірану, Афганістану, Пакистану.

У рамках даної угоди ЄС домовилися з Туреччиною про наступне: ЄС повертає до Туреччини нелегальних біженців із Сирії в обмін на сирійських біженців, які не здійснювали спроб нелегального перетину ЄС; ЄС фінансує Туреччину для надання гуманітарної допомоги та освіти біженцям; Туреччина вживає необхідні заходи для запобігання відкриттю нових маршрутів для нелегальної міграції, покращує умови життя мігрантів із Сирії, зокрема, допускає їх до ринку праці; ЄС прискорює запровадження безвізового режиму для громадян Туреччини.

Угода мала на меті отримання цілої низки позитивних результатів для ЄС. По-перше, за допомогою легалізації та ідентифікації біженців знижувався ризик поширення тероризму та злочинності в Європі. Соціальне напруження між європейцями та представниками східної культури мало бути також знижено. Біженці з близького Сходу залишалися в своєму історичному середовищі.

Останніми роками з’явився новий маршрут мігрантів («маршрут мечетей») — через Боснію і Герцеговину, котрий одразу ж викликав велике занепокоєння в ЄС. Надмірна концентрація біженців та викликані цим гуманітарні проблеми спонукали ЄС до багатомільйонного фінансування країни та спроби створення так званої «буферної зони». У 2016 році країна увійшла до оприлюдненого ЄС списку безпечних третіх країн. Проте низка країн поза ЄС відмовлялася брати участь у програмі релокалізації біженців як інструменту боротьби з міграційною кризою ЄС.

Висновок і пропозиції

Допоки в світі відсутня реальна перспектива політичної, військової та економічної стабільності, це гарантує постійний потік мігрантів до Європейського Союзу в пошуках фінансового добробуту та безпеки. Міграційні потоки негативно впливають на соціально-політичну ситуацію багатьох країн та становлять загрозу деінтеграції ЄС і скасування Шенгенської зони. При цьому недосконалість та неефективність Дублінських угод потребують законодавчого вдосконалення й гармонізації з іншими нормативно-правовими актами в сфері міграції в єдину стратегію боротьби з кризою біженців. Окрім того, варто виділити наступні заходи, які на нашу думку, зможуть позитивно вплинути на ситуацію. Зокрема, це:

1. Сек’юризація кордонів силами операції «Mare Nostrum», а не більш вузькою версією «Тритон», що дасть змогу врятувати більше життів.

2. Боротьба з організаторами і виконавцями нелегального трафіку мігрантів.

3. Створення дистанційних міграційних офісів для уникнення «смертельних» подорожей морем.

4. Повноцінне впровадження квотування шукачів притулку.

5. Спрощення доступу до ринку праці ЄС.

6. Реформування законодавства для забезпечення гарантій основних прав біженців.

7. Фінансування інших країн (найкраще — історичне середовище) поза ЄС для створення житлових районів (не таборів) мігрантів з необхідними умовами життя (проживання, харчування, працевлаштування, освіта, охорона здоров’я).

Загалом же міжнародній спільноті варто докласти максимум зусиль, щоб розробити універсальні міжнародні угоди та вдосконалити національне законодавство для захисту такої вразливої групи населення, як біженці. Міграція є неминучим явищем сучасності, тому слід шукати ефективні правові шляхи управління нею.

Джерело: Юридичний вісник України

В світі

«Польський Зеленський»: як антисистемний кандидат отримав шанс на виборах президента Польщі

Станіслав ЖЕЛІХОВСЬКИЙ,
кандидат політичних наук, провідний фахівець Дипломатичної академії України
імені Геннадія Удовенка

Якби вибори президента в Республіці Польща відбулися, як очікувалося, 10 травня, то компанію чинному президенту Анджею Дуді з високою ймовірністю склав би «польський Зеленський» — незалежний кандидат Шимон Головня.

Сорокатрирічний журналіст і шоумен напередодні дня голосування міг би розраховувати на підтримку 19,2%, суттєво випереджаючи кандидатів від «традиційної» опозиції. А його порівняння із Зеленським не випадкове — сам Головня залюбки порівнює себе з українським президентом. Та чи подібна сьогоднішня польська ситуація до України річної давнини? Чи не виявиться Головня «каліфом на годину», чий рейтинг може так саме швидко піти донизу? А якщо ні, то чого тоді варто очікувати від Польщі? Спробуємо розібратися.

Від монастиря до ЗМІ

Шимон Головня народився 3 вересня 1976 року в Білостоці — місті на північному сході Польщі, неподалік від кордону з Білоруссю. Його батько, Войцех Головня, у 1980-х роках був активістом професійної спілки «Солідарність» у Білостоці, на перших вільних місцевих виборах 1990 року став міським райцем (депутатом міської ради), а потім — віце-президентом Білостока. Натомість його син не показував схильності до політики чи активізму.

Після закінчення школи Шимон знявся в польській короткометражній драмі «Людина з тіні», що побачила світ у 1995 році. В цій кінострічці Головня зіграв роль гімназиста з трагічною долею Богдана П’ясецького — сина польського політика і публіциста Болеслава П’ясецького, досить контроверсійної в польській історії особистості. Після того, хоча досвіду в кіно в Головні більше не було, проте участь у телевізійних проектах мала місце протягом досить тривалого періоду життя. Й хоча він розпочав свою кар’єру як журналіст та ближчим до себе розглядав інший спосіб життя — духовний.

Так, ще з дитинства Головня виявляв схильність іти по духовному шляху. Двічі перебував у новіціаті (був послушником) Ордену домініканців. Першого разу покинув його за станом здоров’я, а вдруге вирішив, що це — не його покликання. Замість цього він переїхав на навчання до Варшави, де вивчав психологію в Університеті соціальних та гуманітарних наук.

У період з 1997 по 2000 роки Головня був редактором відділу культури в «Gazeta Wyborcza», а в 2001—2004 роках — оглядачем та редактором соціального відділу в «Newsweek Polska». У 2005 році був заступником головного редактора тижневика «Ozon». Пізніше працював у «Rzeczpospolitа» на посаді редактора «Plus Minus».

Із 2008 року виступав у ролі ведучого програми «Маю талант!», де показав, що полюбляє телебачення та учасників, а також те, що має гарне почуття гумору.

Його дует з Марцином Прокопом був одним із найулюбленіших на телебаченні. Наприкінці листопада 2019 року журналіст оголосив, що залишає шоу.

Відомий він і значною благодійною діяльністю — у 2013 році заснував фонд «Kasisi», який зосереджується на управлінні дитячим будинком у Замбії, а у 2014 році — фонд «Добра фабрика», який допомогає жителям таких країн, як Бангладеш, Руанда та Сенегал.

Шлях у політику

Восьмого грудня 2019 року Шимон Головня у Гданському театрі Шекспіра офіційно оголосив про участь у виборах президента Республіки Польща в 2020 році, ставши першим кандидатом, який зробив це офіційно. Важливо розуміти його політичну позицію, включно із зовнішньополітичним аспектом. Адже Головня є потенційним очільником держави, що є сусідом та стратегічним партнером України. Під час прес-конференції, організованої 7 лютого, Шимон презентував свою офіційну передвиборчу програму. Він опублікував її у вигляді книги під назвою «Бачення та особливості президентства». Програма складається з чотирьох основних напрямків: безпека, охорона довкілля, соціальна солідарність, самоврядування та громадянська діяльність. Досить важливими її ідеями можна назвати такі: повна відмова Польщі від вугілля до 2050 року; жодних змін до закону про аборти; співпраця з ЄС і НАТО; стабілізація кадрової ситуації в армії; створення польсько-українського інституту соціального та історичного діалогу тощо.

Щодо міжнародного контексту, то ще до презентації своєї програми Шимон Головня, даючи інтерв’ю одному з польських видань, на запитання про те, як потрібно формувати відносини з Російською Федерацією, відповів, що «це також питання до Росії». Після чого розкритикував заяви її очільника Володимира Путіна щодо Польщі та спроби створити абсолютно нову історію не лише Польської держави, а й Європи.

У цьому ж спілкуванні Головня виступив за поглиблення співпраці зі Сполученими Штатами Америки. Зокрема, він згадав про купівлю Польщею літаків F-35, зазначивши, що офіційна Варшава, через потребу в тактичній та винищувальній авіації, якнайшвидше має бути оснащена найкращим обладнанням (невдовзі польська влада таки підписала зі США контракт на придбання 32-х винищувачів F-35).

Відтак, судячи з передвиборчої програми й політичної позиції, він не є прихильником геополітичних розворотів. Скоріше його можна віднести до осіб з проєвропейськими і проєвроатлантичними поглядами, що є доволі важливо й для України.

Другий Зеленський?

Через, зокрема, кар’єру актора й телеведучого дехто побачив у кандидаті в президенти Польщі Шимоні Головні аналогію з Володимиром Зеленським, про що він сам залюбки зазначає. Інший політик, із яким себе порівнює Головня — президент Франції Еммануель Макрон, і це теж зближує його із Зеленським.

Дійсно, схожостей між українським та польським політиками не бракує. Це й медійна слава, і позитивний імідж, а також знайомство з камерами та можливість охопити мільйони людей своїми повідомленнями. Зрештою, обидва новачки в політиці можуть також розраховувати на допомогу популярних ЗМІ, яким вони завдячують своєю кар’єрою. Так само, як і В. Зеленський, Шимон Головня досяг високих рейтингів у першу чергу завдяки статусу антисистемного кандидата, який вийшов на політичну арену під час чергової хвилі розчарування традиційною політикою.

Утім, на цьому їх подібність завершується. Головня не обіцяє повної ревізії всіх звершень свого попередника, просто роблячи акцент на потребі більш моральної політики та заявляючи про небезпеки монополізації влади однієї політичною силою. А головне — успіх антисистемного кандидата можливий лише в ситуації, коли традиційній опозиції немає що запропонувати суспільству.

P. S. У Польщі так було до минулої п’ятниці, але все змінилося після того, як ключова опозиційна сила «Громадянська платформа» замінила кандидата на виборах. Замість Малгожати Кідави-Блонської, рейтинг якої коливався на рівні ганебних 2%, у боротьбу за президентське крісло вступив популярний мер Варшави Рафал Тшасковський. І рейтинг «традиційної» опозиції знову став зростати. Наразі опитування дають Тшасковському від 11 до 16%. Він або несуттєво поступається Головні, або випереджає його та має всі шанси вийти в другий тур. Утім, як би не завершилися президентські вибори в Польщі, Шимон Головня залишиться їх головним відкриттям. Медіаперсоні, яка з’явилася майже «нізвідки», протягом виборчої кампанії вдалося примусити «традиційні» партії до еволюції. Це те, чого за рік так і не вдалося зробити Володимиру Зеленському.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В світі

«Коридор ганьби» для прем’єра

У позаминулу суботу в одній із лікарень Брюсселя прем’єр-міністра Бельгії Софі Вілмес розгнівані медичні працівники зустріли мовчазним протестом.

Про це повідомляла «ЄП» з посиланням на The Brussels Times. У символічній акції взяли участь близько сотні медсестер, лікарів, технічних та адміністративних працівників лікарні Святого Петра. Вони влаштували «коридор ганьби», повернувшись спинами до автомобіля прем’єрки, коли та прибувала до установи.

Працівники лікарні пояснили, що повернулися вони так само, «як політики повертаються спинами на наші заклики про допомогу». Дана лікарня перебувала в епіцентрі коронакризи від початку епідемії, будучи опорною для пацієнтів з підтвердженою інфекцією. Перший у Бельгії пацієнт з коронавірусом лікувався там після повернення з Уханя. Наразі працівники лікарні розчаровані тим, як уряд впорався з коронакризою і його підходом до системи охорони здоров’я в цілому.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В світі

В Ізраїлі черговий суд над Нетаньягу

В окружному суді Єрусалима в минулу неділю почався судовий процес над чинним прем’єр-міністром Ізраїлю Біньяміном Нетаньягу.

Як зазначається, вперше в історії цієї країни чинний глава уряду став підсудним, обвинуваченим у кримінальних правопорушеннях. При цьому Нетаньягу відкидає всі звинувачення на свою адресу. «Сьогодні під судом знаходиться волевиявлення народу. Йдеться про спробу заперечити рішення виборців і повалити владу національного табору. Розслідування були брудними від самого початку. Перед виборами в квітні 2019 року ці фірми терміново опублікували підозри проти мене, бо не хотіли, щоб я стояв тут сьогодні як прем’єр-міністр. Вони хотіли, аби я був переможеним політиком, колишнім прем’єр-міністром», — зазначив Нетаньягу перед початком слухання справи в суді.

Додамо, що перше судове засідання в трьох корупційних справах проти Нетаньягу тривало близько години. Адвокат прем’єр-міністра заявив, що для відповіді захисту на обвинувальний висновок буде потрібно від двох місяців до півроку. Він пояснив це великою кількістю матеріалу.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.