Connect with us

В світі

Інтеграція без ПДЧ: що стоїть за «перезапуском відносин» України з НАТО?

Сергій СИДОРЕНКО,
ЄП

Зустріч міністрів оборони держав-членів НАТО та його партнерів, яка відбулася минулого тижня в Брюсселі, була присвячена питанням, не пов’язаним із нашою державою — йшлося про Афганістан, Сирію, Туреччину тощо. Та перед початком засідання генсек Єнс Столтенберг несподівано заявив, що говоритимуть і про Україну. Альянс має намір домовитися про нові програми підтримки України, уточнив посадовець. Згодом з’ясувалося, що на порядку денному — справді масштабні зміни. Міністр оборони України Андрій Загороднюк, який брав участь у зустрічах у Брюсселі, повідомив про досягнуту домовленість щодо нового формату взаємодії між Україною та НАТО.

«Перезапуск» роботи з альянсом

Як з’ясувалося, ця домовленість не була спонтанною. Її підготовка та обговорення триває щонайменше від вересня, від першого робочого візиту віце-прем’єра Дмитра Кулеби до Брюсселя, а офіційно альянс мав повідомити про такі плани під час візиту Північноатлантичної ради до Києва, який відбувся цього тижня (30—31 жовтня).

Ми спробували розібралися в тому, що саме зміниться, що залишиться незмінним та чи варто чекати в новому форматі дискусії про ПДЧ. Що це за формат? Наразі відомі лише загальні характеристики рішення НАТО; його документальне оформлення почнеться згодом, пояснив Загороднюк. Як стверджується, деталі нового підходу ще обговорюються між союзниками до його офіційного затвердження. Між тим, принципове рішення вже ухвалене. В альянсі навіть визначили кандидатуру керівника, який має керувати новим, об’єднаним форматом взаємодії з Україною. Цей посадовець чудово знайомий із потребами України і навіть вільно володіє українською мовою, а від наших колег доводилося чути про нього винятково позитивні відгуки.

Цікава деталь: за словами кількох джерел ЄП, ідея про зміну формату взаємодії виникла в Києві і Брюсселі приблизно одночасно. Україна прагнула придумати якісь нові практичні механізми поглиблення інтеграції, які дозволили би обійти дискусію про ПДЧ (адже будь-які згадки про цей формат сприймаються союзниками негативно), і в ідеалі перейти до виконання цього плану без його офіційного затвердження. У той самий час у Північноатлантичному альянсі з’явилася ідея глобального перегляду програм взаємодії з усіма стратегічними партнерами, не лише з нами. Тож українська пропозиція цілком співпала з цими планами. Як результат, у Брюсселі вирішили, що Україна стане першою державою, на якій альянс випробовуватиме нові підходи. Досі ця підготовка велася непублічно, хоча натяки про підготовку масштабних змін уже лунали від українських посадовців (приміром, днями Д. Кулеба повідомив, що в Україні буде створена система моніторингу «натівських» реформ). Що ж зміниться на практиці? Наявна наразі інформація дозволяє окреслити два виміри. Перший — це зміна формату допомоги Україні з боку НАТО. Другий — зміна підходів до того, як Україна буде адаптувати стандарти НАТО у власних Збройних силах, та особливо важливо — як альянс перевірятиме, чи досягла Україна так званої «оперативної сумісності», тобто відповідності натівським стандартам.

«Україна перейде на стандарти НАТО до 2020 року». Цитату, наведену вище, ми чули неодноразово. Від початку президентства Порошенка це було одним із ключових політичних гасел, яке, на жаль, не вдалося втілити. Про причини цього можна сперечатися, але фактом є те, що дипломати, в тому числі й тодішній посол України при НАТО Вадим Пристайко, і в 2017, і в 2018 році попереджав, що досягти цієї мети Україна не зможе.

І питання не лише у швидкості змін у ЗСУ. Досі залишалося невизначеним навіть те, яку кількість стандартів НАТО (так званих STANAG) має впровадити Україна, аби говорити про повну оперативну сумісність своїх Збройних сил із натівськими. В НАТО діє близько 2 000 рекомендаційних стандартів, але потреба їх впровадження дуже відмінна від однієї держави до іншої (тому жоден член альянсу не запровадив у своє законодавство усі STANAG)

Для чого це потрібно?

«Перш за все ви (себто Україна, — ЄП) маєте нашу потужну політичну підтримку, — пояснював на минулому тижні журналістам у Брюсселі генсек НАТО Єнс Столтенберг. — Ми також надаємо практичну підтримку Україні. У нас є різноманітні трастові фонди, аби надавати допомогу в модернізації Збройних сил, безпекових структур». Те, що він сказав, є абсолютною правдою. Союзники виділяють на допомогу альянсу чимало ресурсів. Однак навіть експертам непросто відповісти на запитання про те, якими є обсяги допомоги НАТО і, головне, яким був її вплив, що змінилося на практиці? Попри це, нинішня ситуація не задовольняє ані Київ, ані Брюссель. Причому варто наголосити: йдеться зовсім не про славнозвісну українську корупцію. Трастові фонди НАТО, приміром, взагалі не надходять до України у грошовій формі — їх витрачають самі держави-члени. Просто часом допомога надходить не та, і не там, де цього потребують ЗСУ, — навіть просто через координацію та узгодження потреб. За деякими програмами громадськість взагалі не знає, яким є результат.

Короткий підсумок

Якщо підсумувати викладене вище, стає очевидним, що перехід на новий формат взаємодії з НАТО є безумовно вигідним для України. Дорожня карта адаптації стандартів із спільним моніторингом та оцінкою, якщо вона буде створена саме у цьому вигляді, зніме різночитання щодо того, чи рухається Україна в цьому напрямку й чи виконали ми своє «домашнє завдання». Нова система допомоги збільшить практичну користь натівської підтримки. Єдиний координаційний центр має виключити історії (які, на жаль, траплялися), коли союзник надає ЗСУ допомогу, яка армії просто не потрібна.

Однак, як уже йшлося на початку, про ухвалення ПДЧ для України у Альянсі говорити відмовляються. Перехід на новий формат цього жодним чином не змінить. А тому позиція чинної влади про те, що найближчим часом Київ не буде просити альянс про План дій щодо членства — лишиться чинною. Зараз в уряді кажуть, що «вважають чинною» стару заявку на ПДЧ, подану ще в 2008 році, і саме тому не планують подавати нову. Це пояснення звучить дуже штучно і непереконливо, воно радше схоже на спробу «відбитися» від звинувачень опозиції (так, у 2008 році Україна просила НАТО про ПДЧ, але відтоді змінилося геть усе, тому без підтвердження старої заявки її просто не розглядатимуть). Але складно не погодитися з тим, що шанси на отримання Україною ПДЧ — чи то цього року в Лондоні, чи наступного — дорівнюють нулю. І питання не лише в німцях або французах — не забуваймо про опір Угорщини, яка давно оголосила, що блокуватиме таке рішення до вирішення освітнього конфлікту. А тому і в Брюсселі, і в дружніх до України столицях українським урядовцям та експертам наполегливо радять не стукати в стіну, в якій поки що навіть немає дверей. Бо є інший шлях: спершу зблизитися з альянсом; досягти повної сумісності; реформувати і армію, і цивільні безпекові структури, підвищивши їх ефективність та налагодити співпрацю з альянсом там, де це тільки можливо. Й одного дня, коли політична картина в Європі зміниться, наш вступ буде можна буде провести одним швидким рішенням. Бо по суті ми можемо виконати ПДЧ, навіть не отримавши його офіційно.

Джерело: Юридичний вісник України

В світі

Суд оштрафував Трампа на 2 мільйони

Трампові присуджено відшкодувати збиток групі некомерційних організацій.

Суддя Верховного суду Нью-Йорка оштрафував президента США Дональда Трампа на $2 млн за неправомірне використання свого благодійного фонду з метою просування власних політичних і ділових інтересів. Суддею Саліанн Скарпуллою Трампові присуджено відшкодувати збиток групі некомерційних організацій, щоб врегулювати цивільний позов від генпрокурора Нью-Йорка, демократки Летиції Джеймс, передає радіо Свобода. Позов був поданий проти Фонду Трампа в червні 2018 року за звинуваченням у «постійній незаконній поведінці» і неналежній координації між благодійністю та передвиборчою діяльністю. У рішенні суду йдеться, що Трамп у порушення законодавства дозволив своєму передвиборчому штабу співпрацювати з благодійною організацією зі збору коштів для організацій ветеранів напередодні зустрічі республіканців у Айові в 2016 році.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Читати далі

В світі

Реінтеграція Додона: на яких умовах у Кишиневі готові «повертати» Придністров’я?

Ще в березні так зване МЗС Придністров’я називало Ігоря Додона «молдовським чиновником, який не має належного рівня повноважень у зазначеній сфері» (мається на увазі придністровське врегулювання), а сам придністровський лідер Вадим Красносельський вимагав від нього розуміння того, що Придністров’я відбулося як «незалежна держава», і оцінки «агресії Молдови проти Придністров’я».Водночас нинішня зустріч Додона та Красносельського — шоста з моменту обрання Додона президентом і перша в нинішньому році — може мати далекосяжні наслідки. Особливо зважаючи на те, що вона відбулася після засідання формату «5+2» у Братиславі й напередодні Баварської конференції зі зміцнення довіри в придністровському врегулюванні.

 Додон у новому статусі

Що ж змінилося у відносинах Молдови та невизнаного Придністров’я? Формально — нічого. Керівництво Придністров’я постійно підкреслює своє прагнення до незалежності й відкидає будь-які зазіхання молдовської сторони розглядати «третій кошик», тобто питання про політичний статус регіону. Так сталося і в Братиславі.

Не збільшилися і владні повноваження Ігоря Додона, проте змінився його статус. Ще півроку тому він перебував у тіні лідера Демократичної партії олігарха Влада Плахотнюка (який, по суті, керував політикою Молдови), його позиція ігнорувалася урядом, а сам він в разі надмірного пручання міг бути тимчасово відсторонений від влади рішенням Конституційного суду. Після формування у червні коаліції ACUM та Партії соціалістів й усунення Демпартії, і Плахотнюка від влади все змінилося. Ігор Додон як неформальний лідер соціалістів отримав важелі впливу як на внутрішню, так і на зовнішню політику.

За розподілом повноважень придністровське питання відійшло до соціалістів, при тому, що загальне керівництво зовнішньою політикою залишилося в руках ACUM.

Як виявилося згодом, фактичне самоусунення проєвропейських сил від процесу врегулювання було стратегічною помилкою, яка доповнилася низкою тактичних прорахунків. Бо Додон не лише повернув придністровське врегулювання у політичний дискурс Молдови і зробив його одним з ключових напрямів своєї діяльності, але й продовжує активно діяти.

До нинішнього року особливого успіху Додону досягти не вдалося. Всі результативні домовленості за останні роки були результатом «олігархічного консенсусу» між Владом Плахотнюком і таким же, як він, «господарем» Придністров’я — власником холдингу «Шериф» Віктором Гушаном. Завдяки цим неформальним контактам, був, наприклад, відкритий міст через Дністер між селами Гура Бикулуй та Бичок, підірваний під час війни 1992 року. Головне ж те, що у Додона є бачення процесу і кінцевої мети.

У березні стало відомо про існування «Великого пакету для Молдови» — моделі врегулювання, що, як зазначалося, в разі успіху «може бути основою побудови поетапного мирного процесу з врегулювання конфліктної ситуації на території України».

Ключова ідея — доля Молдови має бути вирішена шляхом домовленості провідних зовнішніх гравців. Пропозиція, очевидно, вигідна Росії, яка хоче повернутися до часів переділу світу на сфери впливу. Й хоча подейкували, що «великий пакет» був розроблений на випадок перемоги соціалістів на парламентських виборах, це зовсім не означає, що президент Молдови і його оточення зреклися цих напрацювань. Наявність бачення робить позицію Додона більш вигідною і привабливою, ніж позицію коаліційних партнерів з ACUM. Останні приречені на реактивну позицію, критикуючи ту чи іншу заяву президента.

«Берлін плюс» і тактика «малих кроків»

Що ж обговорювали Ігор Додон та Вадим Красносельський на зустрічі в резиденції президента Молдови в Галеренах? Судячи із заявленого на підсумковому брифінгу, в центрі уваги опинилися питання, що мали бути вирішені в рамках Берлінського протоколу. Питання суто практичні, економічного та соціального порядку.

Нагадаємо, цей протокол був підписаний на початку червня 2016 року під час зустрічі у форматі «5+2». Підписання відбулося не без тиску на молдовську сторону з боку західних партнерів. Серед питань, які зобов’язалися вирішити сторони — охорона довкілля в басейні Дністра, апостилювання (підтвердження юридичної сили) придністровських дипломів, використання автівок із номерними знаками, що видаються у ПМР, відновлення зв’язку між Придністров’ям та Молдовою, припинення кримінальних справ, які були порушені у Молдові проти придністровських чиновників (які придністровська сторона вважає «політично мотивованими»). На всі заходи відводилося шість тижнів, але їхня реалізація розтягнулася на три роки.

Врешті-решт, більшість угод було підписано. Але, як виявилося, є достатньо підводних валунів і камінчиків, які заважають рухатися далі.

Взяти, наприклад, питання відновлення зв’язку між берегами Дністра. У листопаді 2018 року парламент Молдови ухвалив поправки до закону «Про електронні комунікації», згідно з якими придністровський оператор зв’язку «Інтердністроком» (належить холдингу «Шериф») може отримати молдовську ліцензію на частоти для роботи на території Придністров’я. Також молдовські оператори Orange і Moldcell повинні добровільно відмовитися від своїх частот, які використовуються для мереж 4G на території Придністров’я. Натомість їм запропонували продовжити термін діючих ліцензій, але не більше ніж на п’ять років.

Проте оператори поки що відмовляються віддавати свої частоти в Придністров’ї без отримання за це від уряду «адекватної компенсації», яка має покрити вкладені в ці частоти гроші і втрачений прибуток. Крім того, молдовські оператори хочуть від уряду гарантій «рівної конкуренції», оскільки їм важко буде конкурувати з придністровським оператором.

Залишаються питання і в процесі видачі придністровським власникам автівок нейтральних номерів для участі у міжнародному русі. Ще одне проблемне питання постало незадовго до зустрічі в Братиславі. На початку вересня Тирасполь заявив, що молдовські банки заблокували рахунки 25 провідних підприємств Придністровського регіону. Було навіть скликано Раду безпеки ПМР. В якості асиметричної відповіді придністровський парламент у першому читанні ухвалив закон, яким експортери електроенергії з Придністров’я зобов’язуються продавати валютну виручку в доларах США. А експортер один — Молдавська ДРЕС, яка належить російській «Інтер РАО» і «експорт» здійснює лише в Молдову. Тож якщо закон буде ухвалено, електростанція може зажадати отримання оплати не в молдовських леях, а в доларах, а для молдовської сторони це — втрата на конвертації.

Претензії Придністров’я доведені до відома учасників зустрічі у Братиславі, що, як відомо, завершилася без підписання протоколу. Вирішено продовжити обговорення на Баварській конференції.

А в проміжку між двома подіями Додон і Красносельський «звірили годинники». Судячи із заяв молдовського президента, вдалося досягти консенсусу з ключових питань. По-перше, до кінця року може бути вирішене питання про відновлення зв’язку, для цього, за його словами, є політична воля «на рівні і президента, і уряду, й парламенту рухатися в цьому напрямку». По-друге, він відзначив прогрес у питанні взаємного припинення кримінальних справ. По-третє, висловив намір знайти вирішення банківської проблеми. А головне — пообіцяв, що протокол за підсумками зустрічі у Братиславі буде підписаний.

І нарешті, вишенька на торті — проект спорудження тролейбусної лінії «Бендери — Варниця — Північний», яка має стати своєрідним експериментом щодо забезпечення свободи пересування людей. Річ у тому, що безпосередньо до Бендер примикає село Варниця, яке знаходиться під контролем Молдови, а за Варницею розташований мікрорайон «Північний», який контролюється невизнаною ПМР.

За результатами зустрічі ініціатива — цілком в руках Додона, і важливо, як відреагують на це партнери по коаліції?

Артем ФИЛИПЕНКО,
завідувач відділу досліджень
Придунайсько-Чорноморського регіону
Національного інституту стратегічних досліджень

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В світі

Репарації за окупацію

Глава МЗС Естонії Урмас Рейнсалу вважає, що країна не повинна відмовлятися від своєї вимоги до РФ компенсувати збитки від радянської окупації в обмін на поліпшення відносин.

Про це він сказав в інтерв’ю порталу ERR, повідомляє ЄП. За його словами, кожна країна має сама вирішувати, в якій формі висловлювати претензії, і Естонія задля покращення практичної співпраці з РФ не повинна відмовлятися від своїх вимог. «На питання, чи повинні ми займатися минулою несправедливістю, завданим у минулому збитком, моя відповідь ствердна. Вбивство в минулому десятків тисяч людей, заперечення нашої державності, систематичний геноцид і порушення наших прав не можуть бути просто забуті. Як не можна забути й пов’язану з цим відповідальність», — сказав Рейнсалу.

Нагадаємо, під час перебування на посаді міністра юстиці Рейнсалу заявляв, що його країна повинна офіційно вимагати від Росії відшкодувати збитки за радянську окупацію.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.