Connect with us

В світі

Каталонський вирок і розкопана могила Франко: ніщо не минає безслідно

Позачергові вибори в Іспанії довели — від зворотного, щоправда, що заради спільного майбутнього треба відмовлятися від власної впертості.

У неділю, 10 листопада, Іспанія вдруге в поточному році голосувала на парламентських виборах. І що? Соціалісти на чолі з Педро Санчесом, скоріш за все, залишаться при владі, але їхній мандат довіри похитнувся саме через політичні ініціативи влади.

Що було

Власне, глава уряду Іспанії Педро Санчес був змушений іти на ці вибори, але був упевнений, що вони будуть куди успішнішими для нього та Соціалістичної партії. Справа в тому, що до влади він прийшов у червні минулого року на тлі нечуваної політичної кризи навколо Каталонії та спроби проведення там референдуму про незалежність і, відповідно, неадекватної й незграбної реакції тодішньої правлячої консервативної Народної партії на сепаратизм (ніби й жорсткої, і в межах іспанського законодавства, але загалом неефективної) помноженої на корупційний скандал у правлячій еліті. І довелося ставати главою уряду меншості для стабілізації ситуації (у соціалістів було тоді лише 85 мандатів у нижній палаті парламенту). Санчесу це відносно вдалося: за декілька місяців уряд Іспанії спромігся організувати юридичну оцінку подій у Каталонії, вести відповідне розслідування, у внутрішній політиці вдалося збалансувати бюджет, розширити в ньому соціальні програми, на зовнішньому контурі — перехопити ініціативу в Італії щодо міграційного питання та продемонструвати дружню політику щодо біженців. В принципі всім було зрозуміло: дострокові вибори все одно невідворотні, голосування в кортесах мають штучний характер, довго так тривати не може. Санчес вибори оголосив і вони пройшли в квітні. Перемога соціалістів була переконливою (123 мандати), але недостатньою для формування однопартійного уряду, хоча виглядала впевненою на тлі повного провалу народників (тільки 66 місць) та невдачі головних конкурентів Санчеса по лівому табору — радикальної коаліції «Подемос» (42 мандати). Варіантів коаліції було небагато: або із «Подемосом» та дрібними лівими регіональними партіями, передусім із Каталонії, або союз із ліберальною партією «Громадяни» (57 мандатів).

… І що стало

І тут почалися знайомі українцям історії. Лідер «Подемос» Пабло Іглесіас та лідер «Громадян» Альберто Рівера відчули ціну власної «золотої акції» й почали шантажувати Санчеса своїми вимогами щодо входження в коаліцію. І це все тривало з травня до вересня, коли глава уряду махнув рукою та оголосив про чергове дострокове «перезавантаження». Але йшов на нього із впевненістю на покращення результату соціалістів, Рівера мав мрію стати другою за результатом партією, вибивши народників, а Іглесіас — теж підвищити свою вагу.

Паралельно — життя не стояло на місці: закінчилося судове слідство проти лідерів сепаратистів Каталонії, вони отримали ну надто жорсткі вироки й терміни ув’язнення. Причому серед засуджених є й активні політичні гравці, що мають мандати іспанського парламенту, або чиновники регіональної влади Каталонії. Трансляції протестів у Барселоні в жовтні, звісно, підвищили градус протистояння у виборчій кампанії

А ще Санчес виконав свою та загалом соціалістів давню обіцянку: довів до завершення процедуру перепоховання колишнього диктатора Франсіско Франко із меморіалу «Долина полеглих» до фамільної усипальниці. Але зауважимо: все це не вплинуло на позиції уряду — його підтримка в цілому залишилася на тому ж рівні, а от скористалися таким тлом інші політичні сили. Насамперед, праворадикальна партія «VOX» («Голос»), очолювана Сантьяго Абаскалем, яка в квітні вперше пройшла до кортесів із 24 мандатами. Її порядок денний — не в реакції на виклики сучасної політики, а в поверненні до минулого, до традицій, притаманних іспанському суспільству саме за часів Франко — із усією цією підкресленою релігійністю та опорою на сімейні устої та навіть на розподіл обов’язків між чоловіками та жінками. Тобто такий собі застиглий у часі консерватизм навіть не в економіці, а саме у свідомості.

Архітектори власних амбіцій біля «розбитого корита»

Повторимося, виборів 10 листопада цілком могло не бути, якщо б Рівера чи Іглесіас трохи збили із себе пиху та уклали коаліцію із соціалістами. Але…

Соцпартія отримує 28% та 120 мандатів — порівняно із квітнем на 0,7% та 3 мандати менше. Це не поразка, а така собі стримана стабільність, зниження ж результату — залежить і від падіння явки — майже 76% у квітні проти трохи менше 70% зараз. Проте соціалісти зазнають значних втрат у верхній палаті — в сенаті, де втрачають майже 30 місць (92 замість 121) і відповідно одноосібну більшість. Народна партія все ж таки змогла оговтатися від квітневого розгрому та покращує свій результат до 20,1% або 88 мандатів, в плюсі народники і в сенаті. Тут усе зрозуміло — новий молодий лідер, якому ще нема й 40 років, Пабло Касадо спромігся згуртувати традиційний електорат партії та відійти від її позиціонування як партії (незважаючи на назву).

А от усі, хто поставив амбіції вище за здоровий глузд, — програли. І якщо «Подемос» Іглесіаса із 12,9% втратив тільки 7 місць та отримав 35 мандатів, то «Громадяни» Рівери зазнали нищівної поразки із 6,8% (у квітні було 15,9%) та втратили одразу 47 мандатів — тепер лібералів будуть представляти лише 10 осіб… А от у «VOX» — святкують перемогу: із 15,1% вони збільшують своє представництво з 24 до 52 мандатів.

І що найцікавіше: Альберто Рівера, який зазнав й особистої поразки, — це ще молодий політик, що походить із Каталонії, де розпочав свою політичну діяльність ризикуючи багато чим, як прихильник єдності Іспанії. Саме така позиція привела його у вищу політичну лігу та давала шанс стати справжнім новим лідером країни на зміну традиційним та набридлим соціалістам чи народникам, що заміняли один одного десятки років. І незважаючи на шанс, що потребував тимчасового компромісу, Рівера обрав амбітну особисту перспективу — і програв, провалившись саме в базовій для себе Каталонії, де його випередили навіть непопулярні там праві народники та «VOX». От вам ціна особистого марнославства.

Але лідер «VOX» Сантьяго Абаскаль в особистій історії — повторення Рівери. Адже він походить із іншого ураженого історичним сепаратизмом регіону Іспанії — Країни басків. Та так само, спочатку в лавах народників, а потім вже як окремий політик, відстоював ідею іспанської єдності, перебуваючи багато років під державною охороною, через прямі погрози життю від баскських націоналістів, що винесли йому заочний смертний вирок.

Що важливо тут для України (хоч, звісно, паралелі дуже умовні), так те, що за майже шість років війни у нас так і не з’явилися нові політичні фігури на південному сході, не лише на окупованих територіях, що стали б загальнонаціональними авторитетами та почали би брати участь у формуванні порядку денного країни.

Безліч варіантів, або знову вибори

Між тим, в Іспанії — переддень складних перемовин та різних сценаріїв розвитку ситуації: може бути, що знову утвориться уряд меншості із соціалістами на чолі (а значить, Педро Санчес продовжить головувати в ньому), в який уже готовий увійти «Подемос» (і де вони були раніше?), лідер якого Іглесіас тепер говорить не лише про історичну можливість, а й про історичну необхідність формування коаліції, що протистоятиме посиленню крайньоправих (будемо відверті, прямих спадкоємців Франко). Може бути й коаліція — або крихка із соціалістів, «Подемос», екосоціалістів та регіональних лівих й унітаристських партій, або більш стабільна, з додаванням «Громадян». Всі ці сценарії насправді говорять, що в іспанській політиці або пройде значне переосмислення її змісту, концепцій та ідей, або чергові позачергові вибори знову стануть реальністю та перетворяться на ще одну політичну традицію. Коли політичні амбіції та програми будуть змагатися вже не між собою, а з підсвідомістю та фантомами забутої громадянської війни, які ще можуть вийти на поверхню на тлі безпорадності чи просто безвідповідальності.

Олександр СЕВАСТЬЯНОВ,
кандидат історичних наук,
доцент кафедри міжнародних відносин
і суспільних наук Національного
університету біоресурсів
і природокористування України

Джерело: Юридичний вісник України

В світі

Доходи держбюджету зросли на 6,7% за рахунок зростання цін і зарплат

Рахункова палата відповідно до вимог ч. 2 ст. 110 Бюджетного кодексу України і ч. 3 ст. 7 Закону України «Про Рахункову палату» подала до Верховної Ради Висновок про результати аналізу виконання закону про Державний бюджет України на 2019 рік у січні-вересні, затверджений рішенням Рахункової палати від 26 листопада 2019 р. № 33-8.

У Комітеті з питань бюджету проаналізовано Висновок РП, останні звітні дані Міністерства фінансів України, Державної казначейської служби України, Державної фіскальної служби України, інших державних органів щодо стану реалізації норм Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» і виконання бюджетів у поточному році.

Щодо макроекономічних показників. Згідно зі статистичними даними, основні показники економічного і соціального розвитку України є такими: реальний ВВП за І квартал, ІІ квартал і ІІІ квартал 2019 р. (порівняно з відповідним періодом 2018 р.) становив за оперативною оцінкою Держстату відповідно 102,5%, 104,6% і 104,2% /враховано при затвердженні бюджету – 103%; індекс споживчих цін у листопаді п.р. – 100,1%, з початку року – 104,3% враховано при затвердженні бюджету (грудень до грудня попереднього року) – 107,4%; індекс цін виробників промислової продукції у жовтні п.р. – 98,8%, з початку року – 98,9% враховано при затвердженні бюджету (грудень до грудня попереднього року)  – 110,1%.

У Висновку РП зазначено, що в умовах надпрогнозованого зростання економіки державний бюджет у звітному періоді не виконано як за доходами, так і за видатками.

За попередніми даними Національного банку, обсяг міжнародних резервів на 1 січня 2019 р. склав 21,93 млрд дол. США і збільшився у листопаді п.р. на 0,53 млрд дол. США, або на 2,5% (з початку року збільшився на 1,11 млрд дол. США, або на 5,3%). Офіційний курс гривні щодо долара США за січень-листопад (в середньому) і на кінець листопада п.р. становив відповідно 26,05 і 24,04 грн/дол. США (прогнозний обмінний курс, врахований при затвердженні бюджету, середньорічний і на кінець року – 28,2 і 29,4 грн/дол. США).

Кошти бюджетів та інших клієнтів Казначейства становили на 1 грудня 2019 р. 90 млрд грн (проти 60,9 млрд грн на 1 січня 2019 р.), у т.ч.: на єдиному казначейському рахунку – 55 млрд грн (проти 9,9 млрд грн на 1 січня 2019 р.), на рахунках Казначейства у іноземній валюті – 24,2 млрд грн, на інших рахунках – 10,8 млрд грн.

Щодо доходів державного бюджету. Доходи державного бюджету за 11 місяців п.р. становили 899,7 млрд грн, що на 56,4 млрд грн, або на 6,7%, більше відповідного показника за минулий рік. Рахункова палата звернула увагу, що збільшення доходів державного бюджету порівняно з відповідним періодом минулого року забезпечено, насамперед, за рахунок коштів Національного банку, зростання цін, заробітної плати, збільшення обсягів імпорту, авансового перерахування державними підприємствами частини чистого прибутку.

До загального фонду за січень-листопад п.р. надійшло доходів в обсязі 792,2 млрд грн, що на 51 млрд грн, або на 6,1%, менше уточненого плану на цей період, при тому що такий план вже зменшено на 9,8 млрд грн у зв‘язку із зменшенням    річного затвердженого плану на 20,1 млрд грн згідно із змінами до Закону, внесеними законом від 31 жовтня 20198 р. № 265-IХ. Порівняно з відповідним періодом минулого року такі доходи зросли на 4,1% при плановому річному зростанні на 9% (уточнений план на 2019 р. до факту за 2018 р.), що також вказує на проблеми їх виконання у п.р.

Ознайомитись докладніше з Висновком Рахункової палати та інформацію щодо виконання державного бюджету у поточному році можна за цим посиланням.

Читати далі

В світі

Аншлюс чи імітація від Лукашенка: що відбувається між Білоруссю та РФ?

Заяви про створення спільного парламенту та уряду Білорусі і Росії викликали справжній спалах стривоженості в Україні. І ці побоювання зовсім не необґрунтовані. Оскільки такі політичні органи зазвичай пов’язують з національними державами, зрозумілою є певна тривога.

Зрештою, вплив Росії на Білорусь традиційно великий, однак так само традиційно Мінськ, навіть у стратегічних питаннях, може проводити і проводить незалежну зовнішню політику. Зокрема, імпорт з Білорусі відіграв досить значну роль у забезпеченні військовою технікою, запчастинами та пальним української армії, що, звісно, в білоруській політичній системі не могло б відбуватися без згоди найвищого політичного керівництва й, очевидно ж, суперечить інтересам Росії. Якщо Білорусь втратить свій суверенітет, більше таку функцію вона виконувати не зможе. І що набагато неприємніше для України — виникне проблема необхідності захисту ділянки кордону з Білоруссю.

Наразі Білорусь виконує роль переговорного майданчика між Україною та Росією, і Київ може бути відносно спокійним щодо білоруського кордону — позиція Білорусі, очевидно, не дозволила б використати її як майданчик для наступу на Україну. Однак що буде, якщо Білорусь дійсно втратить суверенітет?..

Про що насправді йшлося?

У 1990-ті роки відбулося кілька кроків із тісної інтеграції Росії та Білорусі. Спершу у 1996-му було підписано угоду про створення «глибоко інтегрованої політично та економічно» спільноти Росії і Білорусі.

Далі у 1997 році цю спільноту було перетворено на Союз Білорусі та Росії. В обох угодах ішлося про збереження державного суверенітету обох сторін, але узгодження зовнішньої політики, а також глибоку економічну інтеграцію і навіть, відповідно до статуту та договору про союз Білорусі та Росії, єдине громадянство. Також для реалізації спільних задач передбачалося створення «на паритетних засадах» парламентської асамблеї та виконавчого комітету.

У грудні 1999 році було підписано договір про створення Союзної держави. Він набув чинності, тобто формально така держава (Білорусі та Росії) існує. Обидві країни, відповідно до статті 6 договору, зберігають суверенітет «з урахуванням добровільно переданих Союзній державі повноважень». Передбачається існування прапору, гімну, єдиної валюти, знову-таки узгодження зовнішньої та оборонної політики. Також передбачається створення спільної Вищої державної ради (до якої входитимуть президенти, прем’єри, спікери та голови палат держав-членів), парламенту і уряду — згідно зі статтею 4, «для реалізації цілей Союзної держави», водночас «державну владу в державах-учасниках здійснюють утворені ними відповідно до їхніх конституцій державні органи».

По факту мова про щось на зразок конфедерації

Білоруські парламент чи уряд не розпускаються, але «нагору» передається частина їхніх повноважень (як це відбувається, скажімо, в Європейському Союзі). Це, за політичної асиметрії (закладеної навіть у союзній угоді — у нижній палаті передбаченого наднаціонального парламенту російські депутати мали б 75 місць, а білоруські — 28), дійсно призвело б до підпорядкування Білорусі Москві у певних питаннях, віднесених до повноважень Союзної держави. Ось тільки насправді ані спільного парламенту чи уряду, ані спільної грошової одиниці, ані конституції, ані бюджету, ані навіть прапору чи гімну «єдиної держави» допоки не існує. Як, по суті, не існує й спільної зовнішньої та оборонної політики — про це свідчить, власне, фактична участь Білорусі в матеріальному забезпеченні української армії.

Навіть зі спільною економічною політикою (яка також регулюється більш успішним Євразійським економічним союзом) є проблеми: регулярно відбуваються «торгові війни», останнім часом пов’язані з реекспортом Білоруссю до Росії харчових продуктів із західних держав, що підпадають під російські санкції. Але не тільки: білоруські продукти з російського ринку також витісняються. Зрештою, до самих санкцій Білорусь не долучилася, тобто навіть у такому фундаментальному питанні зовнішньоекономічної політики домовитися Москві з Мінськом не вдалося. Та й кордон між Білоруссю та Росією існує не для проформи — з російської сторони відбувається перевірка вантажівок, що прямують з Білорусі до Росії.

Україні така політика Росії знайома — до 2014 року подібні торгові війни між нашою державою та Росією були регулярними і вкрай відчутними для української економіки. Це звичний зовнішньополітичний важіль для Москви.

Чого росіяни хочуть від Білорусі? Оживити проект

Внутрішньо-політична підтримка Путіна та його режиму останнім часом спадає. Це пов’язано, зокрема, із соціально- економічними проблемами, з якими стикаються росіяни у повсякденному житті. Ейфорія 2014 року, пов’язана з анексією Криму, минула. Для відновлення підтримки режиму було б добре продемонструвати зовнішньополітичні «успіхи» — і таким потенційним «успіхом», очевидно, в Кремлі бачать ревіталізацію по суті замороженої «Союзної держави», бо 51% росіян, згідно опитувань, навіть не чули про такий союз. А з тих, хто чув, більшість навряд чи розуміє, що передбачають союзні угоди та як це працюватиме на практиці. Тож «продати» таку ідею як щось нове теоретично можна.

Варто нагадати, що минулого року, приблизно в той самий зимовий, період, активізувалися розмови щодо Союзної держави — у вигляді тиску Росії. Сам Лукашенко тоді заявив, що Білорусь «пробуватимуть на зуб». Водночас він же запевняв, що якщо «немає рівноправної основи — немає й союзу», критикував завищену ціну на газ для Білорусі, а також пропозиції створення єдиного емісійного центру (незважаючи на те, що єдина валюта та єдиний емісійний центр передбачені договором про створення Союзної держави).

Аналітиками періодично обговорюється можливість для Путіна залишити за собою владу після 2024 року (коли він, за чинним російським законодавством, не матиме права балотуватися на президентських виборах) через утворення Союзної держави та зайняття головуючої посади у ньому. Правда, є проблема — такої посади чинний договір про Союзну державу не передбачає. Глава уряду чи голови палат парламенту є, а от єдиної «головної» фігури немає. А ще залишаються відкритими питання, чи погодиться Білорусь під писати новий договір і про яку інтеграцію взагалі йдеться зараз.

Почекати до весни

Посол Білорусі в Росії Владімір Семашко у виступі, розтиражованому ЗМІ, заявив, що цілі, поставлені договором про Союзну державу, «грандіозні, і вони не повинні змінюватися». Йдеться як про утворення спільних парламенту та уряду, так і про дію єдиних ринків енергоносіїв, уніфікованого податкового законодавства тощо.

У цих, нібито, сенсаційних заявах немає нічого нового. Білорусь займає таку позицію постійно — від договору вони ніколи не відмовлялися. Ось тільки на практиці щоразу щось заважає. І в цьому виступі Семашко згадав проблемні для Білорусі питання — ціну газу і так званий «податковий маневр», через який Білорусь недоотримує гроші за переробку й реекспорт російської нафти. До 2021 року передбачається, за його словами, «створення єдиних ринків«. Однак нагадаємо, що з 2010 року між державами-учасницями Євразійського економічного союзу (зокрема, Росією та Білоруссю) існує спільний ринок товарів. Як він працює на практиці — було зазначено вище. Також відповідно до дорожньої карти ЄАЕС передбачається формування спільних ринків нафти та газу.

Зауважимо, що особливо інтенсифікуються як тиск Росії щодо інтеграції, так і білоруська публічна «поступливість» в опалювальний період, коли, як відомо, Росія може використовувати енергетичний важіль для тиску на ті держави, що безпосередньо купують газ у неї. Тому нічого дивного, якщо навесні «раптово» вкотре виявиться, що і в цих проектах економічної інтеграції є щось, що Білорусь не влаштовує.

Що ж до створення спільних парламенту та уряду, то дійсно на декларативному рівні це залишається спільною метою — як це й було з підписанням договору про Сою зну державу. Однак у поточній дорожній карті утворення цих органів не згадується, й, очевидно, залишається питанням далекої перспективи, яку політично вигідно періодично згадувати, щоб отримувати певні переваги на переговорах. Переписування договору під особисті інтереси Путіна — створення певної керівної посади в Союзній державі для збереження ним влади після 2024 року виглядає потенційно можливим сценарієм на майбутнє. Але підстав вважати, що Білорусь, й особисто Лукашенко погодиться на існування умовного «президента Союзної держави» зі скільки-небудь помітними формальними повноваженнями, бракує. Тоді як посада «весільного генерала» без значимих повноважень може не задовольнити самого Путіна.

От і виходить, що чутки про політичний «аншлюс» Білорусі та підпорядкування її російським військово-політичним цілям залишаються дещо перебільшеними. Натомість існує ризик економічного поглинання, але передчасно вважати, що це питання вже вирішено.

Костянтин ФЕДОРЕНКО,
науковий співробітник
Центру східноєвропейських
та міжнародних студій (Берлін)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В світі

Нова Єврокомісія фон дер Ляєн розпочала роботу

Першого грудня розпочав роботу новий склад Європейської комісії на чолі з Урсулою фон дер Ляєн.

«Ми будемо однією командою, яка працює в загальних європейських інтересах. Шлях цей буде важким, а завдання — непростими. Але разом ми можемо це зробити», — сказано в офіційному повідомленні ЄК в Twitter, присвяченому початку роботи нового складу виконавчого органу ЄС. Тоді ж, 1 грудня, також офіційно приступив до роботи і новий глава Європейської Ради Шарль Мішель, який замінив на посту Дональда Туска.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.