В Україні
Референдна демократія: спасіння чи наближення до правового дефолту?
Після неоднозначних результатів прямого волевиявлення народу через референдуми, зокрема в Нідерландах (з питання ратифікації Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом та у Великій Британії — про її вихід із ЕС) інтерес українських політиків до референдної демократії став реальним чинником політики.
У незалежній Україні склався суперечливий досвід реалізації референдної демократії — зі злетами і падіннями та спробами використати референдуми, власне, голос народу в політичних відносинах. Цей досвід потребує певного вивчення, причому і його реальний зміст, і можливості мають приховане значення. Адже безпосередній політичний досвід та реалізація певних політичних настанов може як спричинити правовий дефолт, так і привести до одноманітної, власне, тоталітарної системи правління. Як це відбулося, зокрема, в Німеччині в 1930-ті роки, СРСР тощо.
Після Революції Гідности майбутнє референдної демократії стало зрозумілим: воно може бути лише проєвропейським, оскільки Україна офіційно обрала курс на євроінтеґрацію. Тобто потрібна європейська модель такої демократії, яка б задовольнила запити й можливості громадянського суспільства, яке нині гостро реаґує на спроби будь-яких сил обмежити права народу як єдиного джерела влади в державі, що встановлено статтею 5 Конституції України. Дана стаття, як відомо, закріплює принцип народовладдя, визначає носія суверенітету і єдине джерело влади — народ. У той же час стаття 69 Конституції конкретизує правомочність народу на здійснення цього принципу, власне, реалізацію влади через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. На реалізацію статті 5 Конституції України, на закріплення права народу ініціювати у Верховній Раді України свої правомочності відбувся розгляд законопроекту щодо запровадження законодавчої ініціативи для народу України. Тобто, окрім депутатів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, подавати законопроекти зможе «народ». Процедури реалізації такого права в зазначеному законопроекті немає, а саме: скільки потрібно людей для визначення подібної ініціативи, як відбуватиметься внесення проекту закону на голосування та які етапи проходження цього законопроекту у ВРУ тощо. Представник Президента у Конституційному Суді Ф. Веніславський зазначив, що «після його ухвалення народ України в кількості та в порядку, які буде визначено законом, зможе ініціювати розгляд у Верховній Раді України того законопроекту, який він вважатиме за важливий і потрібний з точки зору ініціювання розгляду парламентом. Ініціювання законопроекту у ВРУ матиме такі самі юридичні наслідки, як і будь-яка інша законодавча ініціатива. І якщо парламент вважатиме, що ініційований народом законопроект дуже важливий і може бути підтриманий депутатами, він буде підтриманий. Якщо ж парламент вважатиме законопроект таким, що не має сенсу, то ніхто не зобов’язує Раду цей документ ухвалити. Таким чином, сказав представник Президента, ми лише надаємо можливість громадянам України у певній кількості ініціювати розгляд у парламенті законопроекту».
Важливість такої ініціативи не викликає сумніву. Тому напередодні розгляду законопроекту в сесійній залі його було розглянуто на профільному комітеті — з питань правової політики. Деякі депутати пропонували, щоб у Конституції визначити, в якому саме порядку народ зможе реалізувати своє право законодавчої ініціативи. Однак, зрештою, було вирішено, що цю процедуру після внесення відповідних конституційних змін буде виписано в окремому законі, який буде згодом подано до парламенту. При тому депутати висловили багато пропозицій та зауважень до законопроекту. Як зазначила Альона Шкрум («Батьківщина»), така норма існує в багатьох державах світу — в одних країнах треба зібрати 25 тисяч підписів для внесення до парламенту законопроекту, в інших — 500 чи 100 тисяч. А доповідач по законопроекту, заступник голови комітету з питань правової політики Ольга Совгиря («Слуга народу») додала, що у світовій практиці відомі дві форми збору підписів ініціювання народної законодавчої ініціативи — це фіксована кількість громадян, або певний відсоток від кількості виборців, які, відповідно, реалізують цю ініціативу. «У зв’язку з цим у законопроекті, який буде внесений на розвиток положень закону про внесення змін до Конституції України, буде визначена одна із цих форм», — уточнила вона. Однак фракції «Європейська солідарність» та «Голос» вирішили не підтримувати цей законопроект. «Насправді ідея дуже гарна, це — правда, бо це, по суті, і є спосіб представницької демократії, яка існує в багатьох країнах, наприклад, у Польщі, — сказав Микола Княжицький. Так, у Польщі таким суб’єктом законодавчої ініціативи є 100 тисяч громадян. Межі їх ініціативи визначено чітко і послідовно. А народний депутат від «Голосу» Олег Макаров висловив фактично протилежну думку, що даний законопроект спрямований на обмеження права законодавчої ініціативи депутатів і «замішаний на жорсткому популізмі». Попри це, незважаючи на «розліт» думок, неоднозначну реакцію парламентарів, конституційною більшістю голосів закон був прийнятий. Відтепер зміни до Конституції вимагають розробки ще одного закону — про право народу на законодавчу ініціативу. Головне, щоб у цій ситуації не відбулося нової хвилі популізму в правовому просторі. Бо вважати, що народ завжди правий, — це якраз і є відступ від основ демократії, де референдна демократія є лише однією із її форм реалізації.
Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ
Джерело: Юридичний вісник України
