Українські чиновники і податкова амністія: а чи варто прощати?

Максим Праздніков, економіст

На останній зустрічі з представниками бізнесу Петро Порошенко в черговий раз згадав про нульові декларації для українців. Зробив він це не випадково, адже на поточний момент від 33 до 50% економіки України перебуває в тіні. А будь-які спроби вивести капітали із сірої зони закінчувалися провалами.

І так буде тривати до тих пір, поки суспільство «ідеалістів» буде залишати за бортом легалізацію активів політиків і чиновників — основних decision-maker-ів і, як би сумно це не звучало, одних з основних стейкхолдерів процесу податкової амністії. В Україні словосполучення «податкова амністія» і «нульова декларація» є реальним прикладом Орвелівське двозначності. Їх бояться і чекають, зневажають і обожнюють, покладають надії і вважають безперспективними.

Що ж, такий плюралізм думок можна легко пояснити. З одного боку, майже всі українці найчастіше мають фінансові заощадження на «чорний день», про які не знає держава і з яких не були сплачені податки. За найскромнішими підрахунками на руках у людей всередині країни сьогодні є близько 35–40 млрд доларів. У свою чергу багаті і надбагаті українці за останні 15 років вивели за кордон не менше 100 млрд доларів. По-хорошому, якщо легалізувати й вивести з тіні хоча б 10–15% цих коштів, то в економіку може додатково надійти близько 20 млрд доларів, або майже 20% нинішнього ВВП України.

Але для того, аби домогтися навіть таких «скромних» успіхів, потрібно виконати кілька базових умов. По-перше, заздалегідь озвучити всі вимоги і прибрати підводні камені. Логіка, за якою ти спочатку показуєш гроші, а потім податківці, прокуратура або СБУ вирішують, чи застосовувати проти тебе репресивний апарат, точно не спрацює. Наприклад, можна ввести фіксований відсоток, максимум 2,5%, як це зробили, скажімо, в Італії. Платиш цю суму на будь-який капітал і маєш повністю чисті гроші. Італійці, до речі, пропонували ще одну опцію — вкласти 12% коштів у державні цінні папери й не платити податки взагалі. До слова, тамтешня легалізація капіталів виявилася досить успішною.

Інше питання — це період і, можливо, навіть періодичність податкової амністії. Цілком ймовірно, що з першого разу дуже небагато людей зважаться вивести свої капітали на світло. Будуть лише окремі першопрохідці легалізації доходів, які отримають так звану «премію за ризик» — можливість повністю легалізувати свої заощадження без пояснення джерел їх походження, скажімо, за 1% від суми. Через рік буде запущена друга хвиля, про що заздалегідь повідомлять за допомогою ЗМІ. Люди, які побачать, що до перших декларантів ніхто не прийшов і нічого не забрав, в більшості своїй, будуть готові показати кошти, пройти процедуру амністії й нарешті «спати спокійно». Ось тільки коштувати їм це вже буде 2,5%.

Нарешті, через ще півроку можна зробити третю чергу для недовірливіших і прагматичних. Але їм уже доведеться розпрощатися з 10% від легалізованих сум. А далі все — жорсткий фінмоніторинг, включаючи контроль за доходами і видатками з невідворотним і серйозні покаранням у разі порушень податкового законодавства.

Інший ключовий фактор — вирішити проблему з податками, яка й привела до появи «тіні». Йдеться про подальшу валютну лібералізацію, запровадження податку на виведений капітал замість податку на прибуток і загалом спрощення податкового обліку і звітності. Й тоді можна буде сказати, що податкова амністія — це нова сторінка в економічній історії України, а не просто чергова спроба замалювати помилки коректором перед виборами.

Нарешті, ми й підходимо до того самого «каменя спотикання», який, найімовірніше, і не дає здійснитися податковій амністії вже багато років. Ідеться про позицію чиновників і депутатів, а точніше, їх можливості скористатися даним привілеєм.

У суспільстві, включаючи експертне середовище, поширене переконання, що раз ти все життя був чиновником, то не повинен офіційно мати великих капіталів, а тому не повинен проходити процедуру податкової амністії. За будь-яку зайву копійку — в’язниця і «вовчий квиток». І така думка, звичайно ж, має право на життя. Так буде справедливо, врешті-решт, з одного боку…

А з іншого, чомусь сьогодні мало кого дивують чиновники, депутати, прокурори або міністри, які офіційно отримували й продовжують отримувати 1–2 тисячі доларів на місяць (в еквівалентному вираженні), зате живуть у будинках по 2–3 млн доларів, їздять на машинах по 100–200 тисяч тих же зелених і відпочивають за кордоном на десятки тисяч, а-ля середній клас.

Ні, звичайно ж, ряд громадських активістів регулярно доносить цю інформацію до широкого загалу. Ось тільки чомусь це практично ніяк не позначається на подальшій кар’єрі «викритих» чиновників, як і не відбивається на результатах виборів.

Що це, як не лицемірство…? Виходить, що закривати очі й дивитися, але не бачити, — це нормально. Зате визнати проблему й почати її вирішувати — зрада. А тепер давайте подумаємо, від кого ж багато в чому залежить успіх процесу податкової амністії? Як не дивно, але список все той же: чиновники, депутати, міністри, представники силових і фіскальних структур. І важко повірити, що вони будуть лобіювати реформу, яка змусить їх покинути свої робочі місця і стати «ізгоями». Вони, швидше, зроблять усе, аби її провалити. У підсумку ми ризикуємо піти за прикладом Грузії, де в 2005 році подати нульові декларації погодилися лише 8 осіб, які задекларували 35 тисяч доларів.

Ось і виходить палиця з двома кінцями. Суспільство все ще приймає чиновників-корупціонерів, які відмінно себе почувають у тіні й витрачають по дві-три річних зарплати щомісяця.

При цьому люди відмовляються ввести цей процес у правове поле, щоб раз і назавжди обрубати можливість для подальшого масштабного хабарництва. Бо ж не розуміють, що головна мета процесу нульового декларування — це не проведення показових страт і «політичних убивств», а можливість нарешті повернути в економіку український капітал і змусити його працювати на благо країни — нашої країни.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути