Юридична практика
Колективні спори: як досягти ефективності правосуддя?
Ірина Тесленко, аспірантка Харківського національного університету внутрішніх справ, суддя Солом’янського районного суду м. Києва
Коли ми чуємо про колективні спори, то автоматично спливає думка про спори в сфері трудових відносин, що врегульовані чинним Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів». Однак чи тільки в цій галузі права є можливим виникнення спорів в яких на одній стороні є велика кількість учасників?
Колективні спори: проблеми регулювання
У будь-якій сфері нашого життя можуть виникнути спірні ситуації, які вимагатимуть врегулювання та можуть перерости зі звичайних суперечок у спір, який потребує вирішення в судовому порядку, в яких на одному чи іншому боці може бути більш ніж один суб’єкт (учасник). Так, наприклад, в Україні на жаль, достатньо частим явищем є спори, які виникають між інвесторами та забудовниками. Також при введенні на ринок товару або послуг неналежної якості може виникнути спір щодо відшкодування збитків великій кількості споживачів. На практиці можуть виникати суперечки й між споживачами та банківськими установами, туристичними компаніями, надавачами інших послуг, зокрема на підставі публічної оферти. При цьому ознакою колективного спору буде саме фактично однакові вимоги певного кола осіб, які виникли з аналогічних підстав, до одного й того ж відповідача. Ці спори засипають судову систему однотипними позовами, з яких кожен окремо потребує дотримання встановленої процедури, належного розгляду та вирішення по суті.
Читайте також: Особливості відкриття та прийняття спадщини: суддя ВП ВС розповіла про актуальну практику суду у сфері спадкового права
Питання вирішення судами колективних спорів на цей час, на жаль, не врегульоване законодавством України і на практиці призводить до того, що кожна особа-позивач бореться за свої права самостійно, що призводить до ряду проблем як для пересічних громадян, так і для судової системи України в цілому.
По-перше, судову систему завалюють фактично аналогічними (однотипними) позовами, що призводить до збільшення часу як на їх первинне опрацювання, так і на подальший розгляд та, як наслідок, до збільшення витрат державного бюджету на забезпечення здійснення правосуддя, зокрема для захисту прав осіб у відповідних правовідносинах.
По-друге, розгляд кожного окремого спору може призводити до різного розгляду зазначених справ та прийняття судами фактично різних рішень при аналогічних вихідних даних, що в подальшому може сприяти як недовірі громадян до судової системи в цілому, так і зневірі їх у можливостях захистити свої права в судовому порядку, зокрема.
По-третє, відбувається фактичне затягування та відтермінування відповідачем строків виконання своїх зобов’язань (за окремими рішеннями судів), а в певних випадках й уникнення взагалі будь-якої відповідальності.
Тож відсутність на сьогодні чіткого законодавчого регулювання оперативного вирішення колективних спорів, призводить до хаотичного самостійного захисту в судах своїх прав кожною особою окремо, що в подальшому призводить, у багатьох випадках, до неможливості виконання рішення суду та досягнення особою, права якої були порушені, їх відновлення й отримання справедливої сатисфакції від відповідача.
Потрібні зміни в процесуальне законодавство
Таким чином, доцільним би було внесення змін в процесуальне законодавство, які б дали можливість розглядати колективні спори не допускаючи їх «дроблення» та штучного затягування розгляду, оскільки строки розгляду справ тісно пов’язані з можливістю подальшого виконання рішення суду, яке буде винесено по справі, що є кінцевою метою будь-якого процесу (спору). Множинність учасників цивільного процесу на цей час врегульовано статтею 50 ЦПК України, якою встановлено, що позов може бути пред’явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права та обов’язки.
Читайте також: Міноборони і його постачальники
При цьому, частинами 1 та 2 статті 188 ЦПК України передбачено, що суд може за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи об’єднати в одне провадження декілька справ за позовами, зокрема різних позивачів до одного й того самого відповідача, за умови, що їхні вимоги пов’язані між собою підставою виникнення або поданими доказами, схожі основні та похідні позовні вимоги. Однак у зазначених положеннях ЦПК України йдеться саме про об’єднання декількох справ, натомість можливість звернення до суду з колективним позовом на цей час процесуальним законодавством фактично не врегульовано. Відтак доцільним є внесення окремої глави до розділу ІІІ Цивільного процесуального кодексу України, яка б регулювала ці правовідносини.
Оскільки колективні позови мають спільні підстави для звернення певного кола осіб до суду, тож сторона позивача в судовому процесі може бути представлена єдиним (спільним) представником, який забезпечить комунікацію зі всіма позивачами по справі та ефективний захист їхніх прав у суді. Ці справи повинні мати окрему ставку судового збору, який підлягає сплаті при зверненні до суду, а саме: єдину ставку судового збору для всіх заявлених колективних вимог, а не за кожною позовною вимогою кожного позивача, який звертається до суду за захистом своїх прав у межах колективного позову окремо.
Доцільним також було б доповнити ЦПК України положеннями щодо неможливості роз’єднання позовів при наявності ознак колективного спору. Це надало б можливість нівелювати ризики зловживання учасниками своїми процесуальними правами з метою затягування процесу шляхом штучного дроблення справжніх колективних позовів відповідно до кількості позивачів.
Що це дасть?
Врегулювання специфіки розгляду цих спорів у процесуальному законодавстві сприяло б скороченню часу розгляду відповідних справ у судах та в цілому покращило б доступ до правосуддя громадян, у тому числі за рахунок скорочення часових витрат на розгляд відповідної категорії справ. Крім того, частина 6 статті 188 ЦПК України надає суду можливість здійснювати роз’єднання позовних вимог, за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи, шляхом виділення однієї або декількох об’єднаних вимог у самостійне провадження, якщо це сприятиме виконанню завдання цивільного судочинства.
Об’єднання всіх колективних вимог в один позов може забезпечити: 1) рівний підхід до сатисфакції (відшкодування), яку отримує постраждала особа, або до санкцій, які застосовуються до особи-порушника відповідних зобов’язань; 2) розвантаження судів (шляхом переходу від множинності позовів до множинності учасників); 3) скорочення строків розгляду всіх претензій (з урахуванням їх однотипності та спільної підстави виникнення, що не потребує додаткового аналізу, обґрунтування тощо щодо кожної особи); 4) можливість забезпечення реального виконання рішення суду та досягнення кінцевої мети відповідного цивільного процесу – захисту певним колом осіб своїх порушених прав та отримання відповідної справедливої сатисфакції або відновлення прав, які існували до порушення; 5) скорочення витрат державного бюджету країни на вирішення відповідних спорів в судах.
Тож детальне та комплексне унормування вирішення колективних спорів може сприяти подальшому розвитку судових процесів в Україні в європейському напрямку та їх оптимізації задля покращення доступу громадян до правосуддя, забезпечення права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Європейської конвенції з прав людини, та нівелювання факторів, які сприяють уникненню особами відповідальності за порушення ними прав інших осіб.
Джерело: Юридичний вісник України
