Connect with us

Юридична практика

Коли виникає право власності на автомобіль: позиція ВС

Право власності на транспортний засіб виникає з моменту його державної реєстрації, а не з моменту передачі за договором купівлі-продажу.

Суть справи: позивач просив визнати за ним право власності на автомобіль. Він вказав, що у 2012 році придбав за 56 тисяч грн у відповідача автомобіль, про що було укладено договір купівлі­-продажу. На виконання цього договору йому було передано свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу та довіреність на володіння, розпорядження й користування вказаним автомобілем.

Позивач зазначив, що в силу важких життєвих обставин та дійсності довіреності до 2017 року він не знімав та не ставив автомобіль на облік, не переоформив на себе право власності на нього. А в серпні 2016 року дізнався, що цей автомобіль перебуває в розшуку та під арештом.

Місцевий та апеляційний суди в задоволенні позову відмовили. У касаційній скарзі позивач зазначив, що право власності в нього виникло з моменту передачі автомобіля за договором купівлі-­продажу автомобіля. Колегія суддів Цивільного суду ВС касаційну скаргу не задовольнила, погодившись із висновком судів попередніх інстанцій. Натомість Верховний Суд зазначив, що якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності в набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Порядком державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено обов’язок власників транспортних засобів та осіб, що експлуатують такі засоби на законних підставах, або їх представників, зареєструвати (перереєструвати) ТЗ протягом 10 діб після придбання, або виникнення обставин, що є підставою для внесення змін до реєстраційних документів. Колегія суддів вказала, що спірний автомобіль у власність позивача не переходив, оскільки така передача не була оформлена у встановленому законом порядку.

Також Верховний Суд зазначив, що сам по собі договір купівлі­-продажу вчинений у простій письмовій формі без реального зняття з реєстрації, перереєстрації транспортного засобу у вищезазначеному порядку не породжує правових наслідків у вигляді переходу права власності від продавця до покупця. Відповідну постанову по справі № 683/2694/16­ц ВС прийняв 30.10.2019. ЇЇ повний текст доступний у системі аналізу судових рішень VERDICTUM.

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Схеми для легалізації іноземців. Що загрожує ринку праці?

Ольга МАКОГОН, директор Державного центру зайнятості України

Ринок праці потребує робочої сили. Наразі вирішувати проблему пропонують шляхом працевлаштування іноземців. Такий підхід має як перспективи, так і загрози.

Про сам закон і ще дещо

Свого часу парламент вніс зміни до Закону «Про зайнятість населення», які спростили оформлення дозволів на роботу для іноземців та осіб без громадянства. Відтак із 2017 року бізнес та Державна служба зайнятості (ДСЗ) повинні дотримуватися цих норм. Чи стало краще? Залежить від того, з якого боку дивитися на проблему.

Серед новацій — встановлення бар’єру у вигляді розміру зарплати не менше десяти мінімальних. На жаль, такий підхід не забезпечив пріоритетного найму громадян України, бо українські компанії є досвідченими винахідниками. Навпаки, такий підхід забезпечив наймання не висококваліфікованих, а високооплачуваних іноземних працівників.

Переваги, які повинні були зняти перешкоди для залучення іноземних інвестицій, певний час мали позитивний ефект. Однак зараз ці законодавчі норми дедалі частіше використовуються для фіктивного працевлаштування іноземців та їх легалізації з метою подальшого переїзду до країн Євросоюзу. Найрозповсюдженішою схемою легалізації є отримання дозволів на працю засновниками створеної в Україні юридичної особи. Схема проста: для заснування підприємства іноземці отримують дозвіл на працевлаштування іноземних громадян та осіб без громадянства на керівні посади строком до трьох років. Діяльність не проводиться, а розмір статутного капіталу настільки малий, що не передбачає стартове забезпечення для ведення підприємницької діяльності.

Часто засновники компаній оформляють одночасно десятки іноземців з мінімальними внесками у статутний капітал (по 100 грн), а самі компанії створюються за кілька днів до подання документів. Зазвичай така схема використовується для легалізації громадян країн Близького Сходу, Середньої Азії, Пакистану, Індії, Непалу. Характер діяльності таких підприємств свідчить про їх фіктивність. Економіка України не отримує від цього жодної користі, бо створені іноземцями компанії не платять податків.

Інша схема мінімізації податкових витрат — оформлення іноземців як відряджених працівників. Наслідки ті ж самі: податки і ЄСВ не надходять до бюджету. Був період, коли іноземців оформляли у волонтерських та благодійних організаціях.

Законодавчі проблеми

У 2019 році Державна служба зайнятості видала 14,8 тисяч дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства, з них у Києві — 9,9 тисяч, або 66,9 відсотка. Навіть розуміючи, що дозволи на працю іноземців отримуються без реальної трудової діяльності в роботодавця- заявника, ДСЗ відмовити не може, оскільки формально дотримуються всі визначені законом процедури. Державна служба зайнятості може лише скасовувати дозволи, коли роботодавці «забувають» подати копію підписаного трудового договору протягом 90 днів після отримання дозволу. Якщо копії договорів і подаються, то їх умови часто не відповідають тим, що були підставою для видачі дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства. Зокрема, в 2019 році з цієї причини були скасовані 1 562 дозволи.

У чому ж загвоздка?

Процедура оформлення дозволів позбавила ДСЗ повноважень відмовляти у видачі, продовжувати дію чи скасовувати дозволи в разі наявності боргу роботодавця зі сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, що раніше було передбачено законодавством. За фактами виявлених порушень проводити перевірки та встановлювати штрафи відповідно до Закону «Про зайнятість населення» може Держпраці. Однак у 2019 році це відомство наклало лише один штраф на 83 460 гривень, незважаючи на значну кількість звернень від ДСЗ про виявлені порушення.

Оскільки дозволи на застосування праці іноземців та осіб без громадянства стають схемою легалізації в Україні осіб, які мають високі міграційні ризики, постає важливе запитання: повноваження щодо затвердження порядку видачі дозволів на роботу для іноземців в Україні треба повернути Кабміну. Консервування процедури на рівні закону призводить до накопичення проблем, а уряд повинен мати можливість оперативно реагувати на сучасні ризики.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Анатомія судового розгляду: що потрібно суду, щоб ухвалити законне рішення?

Олена ТАНАСЕВИЧ,
голова Вищого антикорупційного суду

«Суд — будь-який суд, не лише цей — скрупульозний, можливо, повільний і втомливий. Але саме таким він і має бути. Суд — не  шоу для публіки. Він не мусить бути цікавим чи розважальним. Це серйозна річ:  справедливість поставлено під сумнів,  на кону — людські життя, а в доведенні    чиєїсь провини чи невинуватості немає  нічого видовищного», — так пише про  Міжнародний  трибунал  щодо  колишньої Югославії хорватська письменниця Славенка Дракуліч у книзі «Вони б і мухи  не скривдили».

Наразі Вищий антикорсуд одночасно розглядає 173 кримінальні справи по суті пред’явленого обвинувачення щодо 441 особи за участю 812 захисників. При тому більшість із цих проваджень мають високий суспільний резонанс.

Влітку минулого року, плануючи простір у тимчасових будівлях суду, ми хвилювалися, що не можемо обладнати великі зали судових засідань, які б забезпечили можливість бути присутніми всім охочим. Проте півроку по тому можемо сміливо констатувати: попри загальнодержавну зацікавленість у подоланні корупції, під час судового розгляду зазвичай немає нікого, окрім колегії суддів, секретаря судового засідання, прокурора, обвинувачених та їхніх захисників. Із цього стає очевидним, що громадян, представників політичних еліт, засоби масової інформації цікавить кінцевий результат здійснення правосуддя — вирок. На правду ж, процедура судового розгляду не менш важлива, ніж момент його проголошення, адже без дослідження та ретельної оцінки доказів неможливо ухвалити законне рішення.

Цьому вельми очікуваному та цікавому для широкого загалу моменту завжди передує кропітка та багатоденна аналітична праця суддів: уважний перегляд матеріалів відеофіксації численних слідчих дій (наприклад, обшуків, відеоконтролю особи/місця); прослуховування багатогодинних аудіозаписів, сформованих за результатами аудіоконтролю особи/місця або зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (так зване «прослуховування телефонних розмов»); допит величезної кількості свідків; дослідження десятків, а інколи сотень, томів документів та речових доказів тощо.

Непоодинокі випадки, коли в ході судового розгляду постає необхідність дослідити докази повторно, зокрема, за участі експерта, свідків.

Інколи для відстеження злочинних зв’язків суддям доводиться здійснювати документальну «навколосвітню подорож», відслідковуючи шлях, який проходить здобуте злочинним способом майно до його появи вже в статусі легального активу.

Помножимо всі вищенаведені дії суду на кількість обвинувачених у справі осіб, а також на кількість інкримінованих їм злочинів і занотуємо: дослідження доказів завжди супроводжується титанічними зусиллями, що їх докладають прокурори і захисники для спростування позиції протилежної сторони та переконання суду в обґрунтованості своєї позиції. Притому кожному доводу та кожному аргументу суд також повинен надати оцінку.

Та повернімося до «сухих» цифр: наразі в суді перебуває 173 кримінальні справи, які розподілені між 6-ма колегіями по 3 судді в кожній. Тобто в середньому одночасно на розгляді кожної колегії перебуває 28 проваджень. Для продуктивної роботи за справою колегія суддів призначає судовий розгляд однієї або двох справ на день, тобто на тиждень відбувається максимум 10 судових засідань в одній колегії. При цьому судді повинні приділяти однакову увагу всім кримінальним провадженням, які перебувають на їхньому розгляді. Адже кожна справа є найважливішою та доленосною для тих осіб, які обвинувачуються у вчиненні злочину.

Об’єктивно виходить так, що в середньому судове засідання за кожною справою відбувається один раз на три тижні. Звичайно, хотілося б прискоритися, але це бажання не доречне в кримінальному процесі. Тут ідеться про людські долі: поспіх та халатне ставлення під час здійснення правосуддя — неприпустимі.

Вищий антикорупційний суд працює щоденно та впродовж усього дня, більшість кримінальних справ уже перебувають на стадії дослідження доказів. Це — довготривалий процес, але він завжди закінчується ухваленням вироку: виправдувального або обвинувального. І ми працюємо на якість — і процесу, і кінцевого результату.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

«Іноземний елемент» у судовому процесі

Ірина БЕРДНИЧЕНКО,
юрист ЮФ «DEVOSO»

Використання судового доручення як способу отримання інформації про іноземне право.

Чим відрізняється судовий процес з «іноземним елементом»?

Нерідко в судовій практиці мають місце спори, яким притаманна наявність «іноземного елемента». Іноземний елемент — це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються Законом України «Про міжнародне приватне право» (надалі — Закон) та виявляється в одній або кількох з таких форм:

— хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

— об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

— юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

У першу чергу зазначимо, що розгляд справ з іноземним елементом здійснюється за «законом суду». Тобто юридичною підставою для застосування іноземного права на території нашої країни є норми процесуальних кодексів, Закон, міжнародні договори, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, тощо. При цьому, суд зобов’язаний застосовувати норми іноземного законодавства в разі, якщо спірні відносини характеризуються наявністю іноземного елемента.

Відповідно до листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з іноземним елементом від 16 травня 2013 року № 24­754/0/4. (надалі також Лист № 24­754/0/4), суд використовує наступні способи здобуття інформації про іноземне право:

1) власне з’ясування змісту іноземного права суддею, у провадженні якого є справа;

2) використання експертних висновків;

3) дипломатичний порядок отримання такої інформації;

4) офіційний запит через Міністерство юстиції;

5) отримання довідок через систему правової допомоги;

6) обмін правовою інфор ­ мацією;

7) безпосередні зносини судів різних держав та з іншими компетентними органами;

8) встановлення іноземного права сторонами тощо.

Суд з’ясовує зміст норм законодавства іноземної держави згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування й доктриною у відповідній іноземній державі. Застосування права іноземної держави охоплює всі його норми, які регулюють відповідні правовідносини. Застосування норми права іноземної держави не може бути обмежене лише на тій підставі, що ця норма належить до публічного права (стаття 6 Закону).

Суд може застосовувати не тільки іноземні закони, але й звичаї та судову практику в тих межах, в яких останні визнаються джерелами права у відповідних державах. Крім цього, важливо, що зміст права може встановлюватися не лише судом, але й учасниками справи, зацікавленими в застосуванні іноземного права. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм.

Нерідко суди першої інстанції перекладають обов’язок доводити зміст права іноземної держави на учасника справи, що не відповідає вимогам законодавства і є майбутньою підставою в для скасування рішення суду й направлення на новий розгляд з підстав порушення норм процесуального права. Як приклад, візьмемо ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року у справі № 359/7264/15­ц «(…) З огляду на викладене, помилковим є висновок суду про те, що саме позивач повинен доводити зміст норм права Англії (вчиняти дії, спрямовані на встановлення змісту цих норм), адже саме на суд покладено обов’язок сприяти всебічному і повному з’ясуванню обставин справи, встановлення характеру спірних правовідносин та норм матеріального права, які підлягають застосуванню, в тому числі й вжиття заходів для з’ясування змісту норм права Англії. У зв’язку з недоведенням позивачем зазначених обставин суд дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні його позову (…)».

Варто зазначити, що найбільш поширеним способом отримання інформації про іноземне право є офіційний запит через Міністерство юстиції. Запит здійснюється шляхом надсилання судом судового доручення до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

Відповідно до положень статті 498 Цивільного процесуального кодексу (далі — ЦПК), в разі, якщо в процесі розгляду справи суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, суд України може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі — іноземний суд) у порядку, встановленому цим кодексом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Доручення суду України надсилається в порядку, встановленому цим кодексом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено — Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами. Таке ж положення міститься у частині 1 статті 80 Закону «Про міжнародне приватне право»: «в разі, якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в порядку, встановленому процесуальним законом України або міжнародним договором України».

Обов’язок суду

Таким чином, суд зобов’язаний, з метою повного розгляду справи, враховуючи наявність такої ознаки приватноправових відносин, як «іноземний елемент», самостійно здобувати інформацію про іноземне право. При цьому він у праві використовувати будь­які способи здобуття інформації, визначені вище, в тому числі, але не виключно, — звернення до Міністерства юстиції за допомогою судового доручення.

Варто вказати, що відповідно до судової практики, що склалася, учасники справи нерідко подають клопотання до суду з проханням видати судове доручення для надання правової допомоги у відповідності до статті 498 ЦПК України (ухвала Приморського районного суду м. Одеса у справі № 520/8264/19 від 20 серпня 2019 року; ухвала Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 05.03.2019 року у справі № 177/31/19; ухвала Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16.01.2019 року у справі № 308/8321/15­ц.)

Щодо обміну правовою інформацією, то дієві способи передбачені двосторонніми договорами про правову допомогу, укладеними між Україною та іншими країнами. Як правило, вони містять положення про взаємне надання правової допомоги та органи, що її здійснюють. Перелік чинних двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорів у сфері міжнародно­правового співробітництва розміщений на сайті Міністерства юстиції України та веб­порталі Верховної Ради України. Суд, застосовуючи норми іноземного права, визначає дію цих норм у часі та просторі.

Вимоги конвенції

Розглянемо взаємодію України з іноземними державами на прикладі Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах» від 18 квітня 1970 року, до якої Україна приєдналася шляхом прийняття Закону «Про приєднання України до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах» від 19 жовтня 2000 року (далі — Конвенція), яка застосовується у відносинах України з Данією, Мексикою, Люксембургом, Болгарією, Ізраїлем, Італією, Словенією, Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії, Німеччиною тощо.

Статтею 1 Конвенції передбачено, що судовий орган договірної держави може відповідно до положень законодавства цієї країни шляхом надіслання судового доручення звернутися до компетентного органу другої договірної держави з проханням отримати докази або провести інші процесуальні дії. Доручення не може бути використано з метою отримання доказів, які призначаються не для використання в судовому розгляді, вже розпочатому або такому, що готується. Вираз «інші процесуальні дії» не включає вручення судових документів або проведення дій із метою виконання або примусового виконання судових рішень чи розпоряджень, або постанов про застосування тимчасових чи охоронних заходів.

Згідно зі статтею 2 Конвенції договірна держава призначає центральний орган, який зобов’язується отримувати судові доручення, що надходять від судових органів іншої договірної держави, й передавати органу, компетентному їх виконувати. Кожна держава організовує такий центральний орган згідно зі своїм правом. Доручення надсилаються центральному органу держави виконання без посередництва будь­якого іншого органу цієї країни. Судове доручення складається мовою запитуваного органу або супроводжується перекладом на цю мову (стаття 4 Конвенції). Додатково порядок опрацювання доручень про вручення документів, отримання доказів, вчинення інших процесуальних дій, а також клопотань про визнання й виконання судових рішень на виконання чинних міжнародних договорів України з питань надання правової допомоги в цивільних справах визначає Інструкція про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 року № 1092/5/54 (далі —Інструкція).

Відповідно до пункту 2.1 розділу ІІ Інструкції в разі, якщо при розгляді цивільної справи в суду України виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд України складає доручення про надання правової допомоги за кордоном. Відповідно до пункту 7.3 Інструкції, доручення України на підставі Конвенції надсилається через Мін’юст. З урахуванням положень цієї Інструкції, суди здійснюють обмін правовою допомогою, в тому числі з метою здобуття інформації про іноземне право.

Акцентуємо увагу, що такий спосіб отримання інформації про іноземне право, як судове доручення, значно ускладнює судовий розгляд справи та суттєво подовжує його. Адже, відповідно до пункту 8 частини 1 статті 252 ЦПК України, суд може за заявою учасника справи, а також із власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках звернення із судовим дорученням про надання правової допомоги, вручення виклику до суду чи інших документів до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави. Відповідно до пункту 12 частини 1 статті 253 ЦПК, провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених пунктом 8 частини першої статті 252 ЦПК, — до надходження відповіді від іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

Враховуючи вищевикладене, робимо висновок, що судовий процес, в якому приватноправові відносини характеризуються наявністю такої ознаки, як «іноземний елемент», відрізняються рядом притаманних йому рис. Зокрема, суд зобов’язаний застосовувати норми іноземного права, проте не обмежений законодавством щодо способів отримання інформації про іноземне право. Розгляд цивільних справ з іноземним елементом здійснюється за «законом суду».

Учасник справи може зініціювати отримання правової допомоги в іноземного суду, або іншого компетентного органу іноземної держави, шляхом надання клопотання про звернення суду із судовим дорученням. Крім того, учасники справи не обмежені в праві самостійно готувати різного роду правові консультації та висновки, що стосуються застосування іноземного права. Норми права інших держав суд застосовує у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою.

Варто пам’ятати, що ініціювання питання надіслання судового доручення через органи Мін’юсту тягне за собою зупинення розгляду справи на невідомий період до отримання інформації від іноземного суду, що спричиняє затягування розгляду справи по суті.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.