Connect with us

Юридична практика

Квартирні махінації Нацгвардії Перший обвинувальний вирок є, але радіти йому поки що рано

Дата публікації:

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Цього місяця було ухвалено перший вирок у резонансній справі про махінації з житловим фондом Національної гвардії України, які за певними оцінками заподіяли державі збиток на суму 81 мільйон гривень: 10 листопада вироком Солом’янського районного суду Києва до умовного позбавлення волі було засуджено двох другорядних учасників цієї афери — Алісу Гринчук й Олену Солому, які, маючи офіційний статус оцінювачів майна, «малювали» фальсифіковані звіти про ринкову вартість квартир. Але попри те, що зазначений вердикт було ухвалено шляхом затвердження добровільно укладеної угоди про визнання винуватості між обвинуваченими і прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, він має всі шанси бути скасованим, як це вже не раз було у вітчизняній судовій практиці.

Як «Укрбуд» заходив на ринок житлового будівництва

Розповідь про цю історію хотілося б почати з ХІХ століття, коли в 1839 році в ході будівництва Києво-Печерської фортеці було завершене зведення одного з її елементів — Прозоровської башти у формі кільця. Відтоді й донині в ній квартирувалися різні військові формування, зокрема з 1993 р. підрозділ Національної гвардії, потім Внутрішніх військ, потім знову Національної гвардії з охорони дипломатичних представництв. Але окрім самої башти цій військовій частині належало ще 2,13 гектара прилеглої території, без якої вона могла й обійтися, тому в 2006 році між Головним управлінням Внутрішніх військ МВС України і ТОВ «Фінансово-будівельна компанія «Пагода» було укладено договір про передачу 0,9 га під будівництво висотного будинку під назвою Житловий комплекс «Аристократ» за адресою вулиця Щорса (нині Євгена Коновальця), 34-а. За його умовами ГУВВ мало отримати п’яту частину житлових і нежитлових приміщень, що складало 50 шикарних квартир і 30 машино-місць у підземному паркінгу, але оскільки військовим була така розкіш явно зайвою, це добро планувалося потім обміняти на значно більшу кількість скромніших квартир у якомусь менш престижному районі. Однак, після кризи 2008 року стало зрозуміло, що в силу своєї фінансової кволості «Пагода» не зможе довести проект до ладу, тож почалися тривалі пошуки більш сильного партнера, на роль якого зголосилося ТОВ «Укрбуд Девелопмент», що входило до корпорації «Укрбуд», про яку варто розповісти докладніше.

Публічне акціонерне товариство «Будівельна корпорація «Укрбуд» є правонаступницею ліквідованого ще в липні 1991 року Міністерства будівництва УРСР і підпорядковується Кабінету Міністрів України. Це складний комплекс будівельних підприємств, проектних інститутів і навчальних закладів, який спеціалізувався на промисловому будівництві, зокрема на зведенні об’єктів військово-промислового комплексу. Й ось у червні 2020 року цей гігант індустрії очолив 29-літній Максим Микитась: сам по собі він був мало що вартий, але у нього був дуже впливовий батько — Віктор Григорович Микитась, якого з повагою називають легендою галузі, оскільки під його керівництвом будувалися різні споруди Чорнобильської АЕС, причому як до аварії на ній, так і після неї.

Після того, як Микитась-молодший став президентом даної корпорації, вона, окрім промислового, почала займатися ще й житловим будівництвом, причому її своєрідною фішкою стало зведення висоток на колишніх землях «оборонки». В цьому немає нічого дивного: раз інженери «Укрбуду» займалися будівництвом і поточним ремонтом її об’єктів, значить вони першими знали, котрі з них виводяться з її структури й пускаються в цивільний обіг. Чим і користувалися для того, щоб через треті руки задешево придбати цінні земельні ділянки. У зв’язку з цим дуже скоро під дахом «Укрбуду» в статусі афільованих чи асоційованих членів корпорації пригрілися десятки приватних підприємств, кожне з яких мало в своїй назві слово «укрбуд». Найбільшим було ТОВ «Укрбуд Девелопмент», яке належало Микитасю. Користуючись авторитетом державної корпорації та перевагами, які надавало членство в ній, воно займалося зведенням житлових комплексів у Києві.

Ще однією особливістю даної корпорації була реанімація проблемних об’єктів будівництва. За класичним сценарієм «Укрбуд Девелопмент» будувало десь на околиці міста цілком придатні для житла будинки — хоч зараз вселяйся в його квартири, потім знаходила якийсь недобуд у центрі міста й пропонувала його змученим від очікування інвесторам обмін. Така практика дуже подобалася міській владі, тож не дивно, що Максим Микитась у 2014 році став депутатом Київміськради від мерської фракції «Удар», а в 2016 році злетів ще вище — став народним депутатом на довиборах на одному з округів Чернігівської області, де переміг за неформальної підтримки Блоку Петра Порошенка. У зв’язку з цим він залишив посаду голови правління «Укрбуду», але продовжував впливати на його діяльність, уже не кажучи про те, що залишився власником ТОВ «Укрбуд Девелопмент».

Поштовхом стало журналістське розслідування

У тому ж 2016 році між Головним управлінням Національної гвардії України, «Пагодою» і «Укрбуд Девелопмент» було підписано тристоронню угоду, за умовами якої ГУНГУ виходила з проекту ЖК «Аристократ», яке було в стані 64-х відсотків готовності, але при цьому взамін за свої недобудовані 50 квартир і 30 машино-місць отримувала готові на всі 100 відсотків 65 квартир у збудованому «Укрбуд Девелопмент» житловому комплексі «Оберіг», розташованому на вулиці Бориспільській поруч із Київським бронетанковим заводом. З боку Нацгвардії угоду підписав тодішній її командувач генерал-лейтенант Юрій Аллеров.

Про те, що такий обмін був страшенно невигідним для держави, вперше повідомило 5 грудня 2017 року інформаційне агентство «Бігус. Інфо», яке присвятило цій події 14-хвилинний телефільм, де розповідалося, що НГУ втратила на цьому сто мільйонів гривень. Навряд чи журналісти самі докопалися до цієї інформації — їх роль полягала в тому, щоб художньо оформити й опублікувати інформацію, передану співробітниками МВС, котрі знали про деталі цієї оборудки й були дуже нею невдоволені. Попри те їх праця не була марною — вже 11 грудня того ж року Національне антикорупційне бюро України відкрило за даним фактом кримінальне провадження, проте активні дії по ньому почалися тільки в травні 2019 року, — після того, як Петро Порошенко програв президентські вибори, а Юрій Аллеров був звільнений з посади командувача Нацгвардії.

Так, 14 травня було затримано самого Аллерова, генерального директора ТОВ «Укрбуд Девелопмент» Олега Майбороду й колишнього директора ТОВ «Експерт оцінка плюс» Алісу Гринчук, яка проводила оцінку майна. Їм було повідомлено про підозру в заволодінні державним майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 ч. 5 Кримінального кодексу України) й обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з можливістю вийти під заставу: найменшу для Гринчук (1,5 млн грн), найбільшу для Аллерова (4,8 млн). Усі троє дуже скоро сплатили необхідну суму й звільнилися з ув’язнення, але справа на цьому не закінчилася. Через кілька місяців до кримінальної відповідальності було притягнуто ще низку учасників афери, в тому числі й самого Микитася — це сталося після того, як він програв парламентські вибори і втратив статус народного депутата. Йому було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з можливістю вийти на волю під заставу спочатку у 80, а потім і 100 мільйонів гривень. Таких грошей у нього не знайшлося, тож нині колишній народний депутат перебуває в Київському слідчому ізоляторі.

Найслабшою ланкою виявилися молоді оцінювачки

А ще серед тих, кому було повідомлено про підозру, була колишній директор ТОВ «Меркурій Партнерс» Олена Солома, яка так само, як і Аліса Гринчук, зіграла в даній історії роль оцінювача майна. Ось ці двоє молодих жінок і стали найслабшою ланкою: коли НАБУ і САП збагнули, що добитися швидкого обвинувального вироку всім підозрюваним не вдасться, а хоч якийсь результат показати треба, то детективи, слідчі й прокурори переконали Гринчук і Солому погодитися на угоду про визнання винуватості. Для цього обом суттєво зменшили обсяг обвинувачень: виділивши матеріали справи в окреме провадження, їм замінили співучасть у заволодінні чужим майном на підроблення документів (ст. 358 ККУ) й приховування злочину (ст. 396).

У кінцевому варіанті пред’явлене Алісі Гринчук обвинувачення полягало в тому, що вона оцінила належне Нацгвардії в ЖК «Аристократ» майно в 126 мільйонів гривень, при його дійсній ринковій вартості 182 млн грн, а запропоновані до обміну квартири в ЖК «Оберіг» у 127 млн грн, при їх дійсній вартості не більше 101 млн грн. Різниця, як бачите, 81 млн грн. Олена Солома була залучена зловмисниками до цієї оборудки після того, як Фонду державного майна України здалися непереконливими розрахунки Аліси Гринчук і він зажадав провести повторне оцінювання. Його проведення й доручили Олені Соломі, яка трошки відкоригувала цифри своєї попередниці: підняла вартість приміщень в «Аристократі» з 126 до 144 мільйонів, а в «Оберегу» з 127 до 146 млн грн. Тобто результат той самий, але формально вважалося, що вимоги ФДМУ виконані. Визнавши вину в інкримінованих злочинах, А. Гринчук погодилася на покарання в 4 роки позбавлення волі умовно з іспитовим строком 2 роки, О. Солома — на 3 роки такого ж умовного позбавлення волі з іспитовим строком 1 рік.

Найбільш сумнівним моментом даної угоди є питання про те, звідки в сторони обвинувачення взялася така впевненість, що 50 квартир і 30 машино-місць у недоведеному до ладу будинку коштують 182 млн грн, а 65 квартир у готовому — 101 млн грн. В тексті вироку з приводу цього не наведено ні звіту якого-небудь незалежного оцінювача, ні висновків економічної експертизи, ні власних розрахунків слідчих. Виходить так, що обвинувачені погодилися, значить так воно і є й даний факт підтверджено вироком суду. Та коли прийде час розглядати в суді справу за обвинуваченням Аллерова, Микитася та інших учасників злочину, цей вирок не стане для суддів, так би мовити, залізобетонним доказом — доведеться прокурорам пред’являти розрахунки, з яких вони вивели цифру 81 мільйон гривень заподіяних державі збитків.

Але причиною для скасування цього вердикту в суді апеляційної інстанції може стати інша обставина. Справа в тому, що в тексті вироку, хоч і в знеособленому вигляді, але названі співучасники злочину, яких попри те цілком можливо ідентифікувати. Причому названі в тому контексті, що ці особи, як не крути, але винні в заволодінні державним майном в особливо великих розмірах, бо саме за приховування цього тяжкого злочину були засуджені Гринчук і Солома. Все це дає підстави як цим підозрюваним, так і їхнім адвокатам оскаржити законність вироку з мотивів порушення принципу презумпції невинуватості. Успішні приклади такого оскарження судовій практиці відомі — подібний випадок був докладно описаний в одному з минулих номерів нашої газети («Перлина Троєщини виявилася фальшивою», ЮВУ, № 41/2020 р., URL: https://yvu.com.ua/perlyna-troyeshhyny-vyyavylasya-falshyvoyu/).

Тож висновок про те, що цей вирок став нехай маленькою, але перемогою детективів НАБУ, був би передчасним — почекаємо, доки він набере законної сили.

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Українське відлуння американської драми Висновок ВС: твоє не мелеться, не бігай із совком

Опубліковано

on

Наприкінці минулого року в інформаційному просторі двічі з’явилася вже призабута персона американця Пола Манафорта, який колись працював політтехнологом Віктора Януковича, потім очолював передвиборчий штаб Дональда Трампа, а в березні 2019-го за фінансово-політичні махінації був засуджений у США до семи з половиною років позбавлення волі. Перший раз у зв’язку з тим, що під завісу свого президентства Трамп актом помилування звільнив його від подальшого відбування покарання. Другий — коли 24 грудня Верховний Суд завершив справу за позовом колишнього народного депутата Борислава Розенблата до директора НАБУ Артема Ситника про визнання неправомірним його дій із публікації компромату на Манафорта. При тому не на користь позивача.

Респектабельний політтехнолог

Пол Манафорт, 1949 року народження, вперше з’явився у великій американській політиці в 1976 році, коли був одним з очільників передвиборчої кампанії тодішнього президента Джеральда Форда. Її результат виявився невдалим для Форда, але дуже вдалим для самого Манафорта — лідери Республіканської партії належним чином оцінили його здібності і в подальшому замовляли йому проведення кампаній усіх висунутих нею кандидатів у президенти. А в міжвиборчі сезони він підробляв наданням політичних консультаційних послуг керівникам різних країн світу, в тому числі й малосимпатичним диктаторам.

У 2005 році доля звела його з Віктором Януковичем. Тоді, після поразки на президентських виборах 2004 року, найбільш метиковані представники його оточення зрозуміли, що практика залучених ними російських політтехнологів з їхньою антизахідною риторикою в українських реаліях виявилася провальною, а тому спробували взяти на озброєння більш прогресивні методи політичної боротьби. Парламентські вибори 2006 року дали Партії регіонів дуже хороший результат, який дозволив Януковичу вдруге очолити уряд. Важко сказати, наскільки вагомою була в цьому заслуга Манафорта і його команди, але відтоді його залучали до всіх передвиборчих кампаній регіоналів: позачергових парламентських виборів 2007-го, чергових президентських 2010-го, чергових парламентських 2012-го і навіть позачергових парламентських 2014 року, де він надавав послуги партії «Опозиційний блок».

Звісно, його політтехнологічна діяльність не обмежувалася консультаціями. Більш важливою була лобістська діяльність, тобто формування в США і Європі контингенту симпатиків тодішнього керівництва України, до якого входили впливові політики й експерти. Ці люди на авторитетних міжнародних конференціях виголошували підготовлені для них промови і в провідних аналітичних виданнях публікували написані для них статті. Потім висловлені в них ідеї активно просувалися в соціальних мережах. Зрозуміло, що такі послуги щедро оплачувалися коштами українських олігархів, які проходили через рахунки створених Манафортом фірм. А в 2016 році Манафорт зайнявся своїм, так би мовити, основним видом діяльності — організацією проведення передвиборчої кампанії чергового кандидата в президенти США від Республіканської партії, яким виявився «несистемний» Дональд Трамп. Його несистемність дорого обійшлася політтехнологу.

Ланцюг подій спричинили публічні виступи Трампа, в яких той заявляв, що для нормалізації стосунків з Росією він готовий визнати Крим російським. В Україні це, звичайно, викликало негативну реакцію, але якщо президент Петро Порошенко стримано назвав це лише передвиборчою риторикою, то міністр внутрішніх справ Арсен Аваков не пошкодував дошкульних епітетів. А от НАБУ з цього приводу публічно не висловлювалося, однак зробило щось інше, завдяки чому певна частина американських виборців розчарувалася у Трампі. Так, у тісній взаємодії зі своїми колегами з ФБР співробітники Національного антикорупційного бюро України організували публікацію у впливовій газеті «Нью-Йорк Таймс» уривків з облікової книги Партії регіонів, де фіксувалися виплати з її «чорної каси», й де одним з отримувачів коштів значився Манафорт.

Розслідування велося активно, тільки не в Україні

Тут потрібно сказати кілька слів, що представляє собою ця «амбарна книга». Після розгрому офісу Партії регіонів 18 лютого 2014 року вона потрапила до МВС, потім до СБУ, а звідти, в травні 2016-го, до НАБУ. Книга велася з 2007 по 2012 рік і на восьми сотнях її сторінок були обліковані виплати тисячам осіб на загальну суму близько 6 мільярдів доларів США. Серед отримувачів коштів було й чимало відомих політичних і державних діячів, але жоден із них у зв’язку з цим так і не був притягнутий правоохоронними органами України до кримінальної чи інших видів юридичної відповідальності. Не пощастило хіба що Манафорту, але його переслідуванням займалася американська, а не українська юстиція.

Опублікована 14 серпня 2016 року з посиланням на дані НАБУ стаття в «Нью-Йорк Таймс» неабияк збурила американське суспільство. Тамтешніми законами не заборонена лобістська діяльність, але особа, яка нею займається, повинна зареєструватися в Міністерстві юстиції США як іноземний агент. Крім того, з «амбарної книги», в якій Манафорт згадувався 22 рази, витікало, що він отримав 12,7 мільйона доларів, з яких не заплатив ні цента податків, а на ухилення від сплати податків американці, на відміну від українців, дивляться так, ніби хтось заліз до їхньої власної кишені. Директор НАБУ Артем Ситних офіційно підтвердив, що прізвище Манафорта в «амбарній книзі» дійсно згадується, але зазначив, що особистих підписів останнього в ній немає, тож будь-які звинувачення на його адресу були би передчасними. Але громадський резонанс зробив свою справу й 19 серпня Манафорт залишив посаду керівника передвиборчого штабу Трампа.

У подальшому ФБР зуміло віднайти докази, що Манафорт дійсно протягом своєї діяльності в Україні отримав від тамтешніх можновладців 60 мільйонів доларів готівкою, які потім через офшорні фірми перевів на свої рахунки в Америці. В жовтні 2017 р. йому було пред’явлене офіційне обвинувачення в ухиленні від сплати податків, відмиванні коштів, незаконному політичному лобізмі та інших злочинах і через півтора року судами США призначено покарання у вигляді 7,5 р. позбавлення волі, а крім того, присуджено стягнути з нього 24 мільйони доларів заподіяних державі збитків.

Строки, докази і процесуальна дієздатність

В Україні така участь НАБУ в політичному житті США викликала різні оцінки, а народний депутат Розенблат, в якого на цю установу виріс величезний зуб, у жовтні 2017 р. подав до Окружного адміністративного суду Києва позов до Артема Ситника, в якому вимагав визнати протиправними його дії щодо розголошення інформації про Манафорта, оскільки це, мовляв, призвело до втручання в американські вибори й завдало шкоди інтересам держави Україна. Іншим відповідачем по цій справі став тодішній народний депутат Сергій Лещенко, який опублікував цю інформацію у виданні «Українська правда», але головною мішенню позивача, звісно, був не він — Лещенку, в разі задоволення позову, як з гуся вода, а от Ситнику негативне судове рішення могло гикнутися в ході аудиту його діяльності.

Відповідачі запропонували суду відхилити позов через пропуск строку судового оскарження, оскільки оскаржувані дії були ними вчиненні в серпні 2016-го, тобто більш ніж за рік до подання позову. А, як відомо, відповідно до статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України проста людина може оскаржити дії суб’єкта владних повноважень протягом шести місяців із дня, коли вона дізналася чи повинна була дізнатися про порушення своїх законних інтересів, а посадова особа, на кшталт депутата Розенблата, — протягом лише трьох місяців. Однак суддя Віталій Катющенко в задоволенні клопотання відповідачів відмовив, оскільки, на його думку, днем початку перебігу терміну став не сам момент публікації, а негативна реакція на це новообраного президента США Трампа. Як повідомив позивач, 25 липня 2017 року той офіційно заявив, що офіційний Київ намагався зашкодити його передвиборчій кампанії, а тому він вимагає від генерального прокурора країни почати розслідування цієї справи. Цей день, запевняв Розенблат, і став днем, коли він дізнався про те, що дії Ситника завдали шкоди Україні.

Загалом же рішенням від 11 грудня 2018 року позов було задоволено. Аналізуючи докази, суддя констатував, що за фактом ведення підпільної бухгалтерії Партії регіонів Національним антикорупційним бюро здійснювалося досудове розслідування, матеріали якого відповідно до вимог статті 222 Кримінального процесуального кодексу України можна оприлюднювати лише з дозволу слідчого і прокурора. Відповідачі ж такого дозволу суду не представили. Крім того, відповідно до положень статті 296 Цивільного кодексу України ім’я фізичної особи, обвинуваченої в скоєнні злочину, можна оприлюднювати лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком щодо неї, а також у деяких інших випадках, передбачених законом. Однак Ситник із Лещенком не надали суду ні такого вироку, ні доказів наявності інших, передбачених законом, випадків, що слід вважати порушенням принципу презумпції невинуватості.

Відповідачі оскаржили це рішення в Шостому апеляційному адміністративному суді, який, задовольнивши їх апеляційну скаргу, своєю постановою від 16 липня 2019 р. скасував рішення ОАС Києва й ухвалив нове, яким відмовив Розенблату в задоволенні його позову. При цьому особливий акцент було зроблено на питанні достовірності доказів. Справа в тому, що позивач, доводячи свою правоту, посилався виключно на публікації з інтернету, розміщені в електронних засобах масової інформації чи соціальних мережах. Такі докази відносяться до категорії електронних, але офіційно вважаються такими лише в тому випадку, якщо вони належним чином оформлені. Для цього, відповідно до статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, вони мають бути подані в оригіналі, або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис». Якщо ж електронні докази подані лише в паперових копіях, як були вони подані позивачем, та ще й ніким не засвідчені, вони судом не можуть бути взяті до уваги. Виходячи з цього колегія суддів Шостого ААС констатувала відсутність належних, достовірних і допустимих доказів, на підставі яких можна було б задовольнити цей позов.

Розенблат оскаржив даний вердикт у Касаційному адміністративному суді, слушно зауваживши, що суд апеляційної інстанції в своїй постанові не зробив жодного правового висновку стосовно спірних дій відповідачів. Проте колегія суддів КАС дійшла висновку, що Шостий ААС і так виявив позивачеві забагато честі, коли взявся досліджувати питання допустимості наданих ним доказів, бо, на їх думку, досить було обмежитися встановленням факту процесуальної дієздатності позивача. Так, відповідно до закону будь-яка особа має право оскаржити дії суб’єкта владних повноважень, але суд зобов’язаний розглянути її позов лише в тому випадку, якщо оскаржувані дії якимсь чином порушили права, свободи чи законні інтереси позивача. В даному ж випадку Б. Розенблат, докладно розтлумачивши те, як дії А. Ситника зашкодили стосункам України з адміністрацією нового президента США, тим не менше не сказав ні слова, як вони зашкодили самому позивачеві. А звернення до суду, як відомо, є способом захисту порушених суб’єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах.

Виходячи з цього Верховний Суд своє постановою від 24.12.2020 р. змінив мотивувальну частину постанови Шостого ААС, а от резолютивну залишив без змін.

Підготував
Костянтин ЮРЧЕНКО,
спеціально для ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Злочину не було — була його провокація. Як звільняли й судили морально нестійкого прокурора

Опубліковано

on

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Двадцять восьмого грудня суддя Малиновського районного суду Одеси Олександр Гарський ухвалив виправдувальний вирок у справі колишнього прокурора Роздільнянської місцевої прокуратури Одеської області Андрія Шарандака, затриманого ще в листопаді 2017 року за одержання хабара в сумі 500 доларів США. Даний вердикт цікавий тим, що у зв’язку з цими ж подіями підсудний рішенням Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 30.05.2018 р. був звільнений з органів прокуратури і дане рішення було визнане правомірним постановою Великої Палати Верховного Суду від 18.06.2019 р. Здавалося б, явна суперечність: людину покарали за те, за що потім виправдали. Але насправді жодної суперечності в логіці судді Гарського і суддів ВС немає, просто вони у своїх висновках констатували один не дуже зрозумілий для широкого загалу, зате дуже відомий у вузьких юридичних колах факт: якщо прокурор узяв гроші за вчинення якихось пов’язаних з його службовими повноваженнями дій, це ще не означає, що він скоїв якийсь злочин, оскільки вчинене діяння може бути кваліфіковане як дисциплінарний проступок, що заслуговує максимум звільнення з роботи.

Співжиття підпільного бізнесу і правоохоронної системи

Варто зазначити, що при складанні вироку суддя Гарський злегка порушив усталену традицію, через що в тексті цього документу офіційно-ділова мова щедро розбавлена філософськими роздумами, цитатами класиків і навіть віршованими епіграфами. Попри те з нього можна дізнатися цікаві деталі про місцевий бізнес із підпільного виробництва й незаконної реалізації фальсифікованих алкогольних напоїв. Усім відомо, що його ділки можуть успішно вести свою діяльність лише за умови наявності покровительства з боку керівників правоохоронних органів. Але іноді буває й так, що і ділки, і правоохоронці можуть використовувати один одного в конкурентній боротьбі. Перші других — для ліквідації підпільних заводів і складів своїх конкурентів. Другі перших — для проведення операцій з провокації підкупу своїх колег.

У справі про обвинувачення прокурора Шарандака свідком сторони обвинувачення якраз і був один такий ділок, який неодноразово притягався до кримінальної відповідальності за незаконні дії з підакцизними товарами і підробленими акцизними марками. В серпні 2017 року в приватному житті цього чоловіка сталася халепа — його обікрав квартирант, у зв’язку з чим потерпілий подав заяву про викрадення в нього золотих речей на загальну суму 60 тисяч гривень. Процесуальним керівником у даному кримінальному провадженні було призначено 26-річного на той момент випускника Національного університету «Одеська юридична академія» Андрія Шарандака, батько якого незадовго перед тим був обраний на посаду сільського голови розташованого неподалік Роздільної великого села під назвою Вигода. Саме цей молодий чоловік і став об’єктом оперативної розробки з боку прокуратури Одеської області та управління захисту економіки в Одеській області Департаменту захисту економіки Національної поліції України, в ході якої працівники зазначених органів поставили собі за мету в будьякий спосіб передати йому хабар.

Знаряддям для цього став потерпілий, який внаслідок участі в незаконному бізнесі підтримував доволі специфічні відносини з «бехами». Давши згоду на негласне співробітництво, цей чоловік несподівано для слідчих заявив про те, що частину зазначених у заяві речей він знайшов у своєму ж домі, тож тепер має до свого квартиранта претензії лише у викраденні золотого браслета вартістю 21 тисячу гривень. А потім тишком-нишком повідомив процесуальному керівнику А. Шарандаку, що готовий дати йому 500 доларів за те, що той сприятиме обранню для зловмисника запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання, а також орієнтує суд на ухвалення йому м’якого вироку. Якби цей молодий прокурор мав більше досвіду, то, можливо, збагнув би, що йому готують пастку, але вийшло так, що він дав згоду, що й було зафіксовано оперативними засобами звукозапису, якими спорядили потерпілого працівники поліції.

В обумовлений день, 24 листопада 2017 року, Шарандак у своєму службовому кабінеті одержав від поліцейського агента 100 доларів і 10,6 тисяч гривень, після чого був затриманий. Того ж дня йому повідомили про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 368 КК України (одержання неправомірної вигоди службовою особою) й ухвалою Приморського районного суду Одеси обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою та визначено альтернативний запобіжний захід — заставу в розмірі 80 тисяч гривень.

Верховний Суд підтвердив правильність рішення комісії

Зловмисник своєї вини у вчиненні злочину не визнав ні тоді, ні потім, тож досудове розслідування обіцяло бути довгим. Але керівництво прокуратури Одеської області, судячи з усього, так хотіло здихатися Шарандака, що вже в лютому 2018 року направило до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі — КДКП) дисциплінарну скаргу про вчинення ним дисциплінарного проступку. Останній полягав у тому, що Шарандак вступив у протиправні позаслужбові стосунки й використав службові повноваження на користь своїх приватних інтересів. З точки зору КДКП ці дії порочать звання прокурора й можуть викликати сумнів у непідкупності органів прокуратури, тож заслуговують на дисциплінарне стягнення у виді звільнення з посади в органах прокуратури.

Як бачимо, вжите комісією формулювання — використання службових повноважень на користь своїх приватних інтересів — дуже схоже з диспозитивною частиною статті Кримінального кодексу про одержання службовою особою неправомірної вигоди, але виявляється, що це не одне й те ж. У рішенні КДКП зазначено, що визнати особу винною в скоєнні кримінального правопорушення може лише суд, а от визнати прокурора винним у вчиненні дисциплінарного проступку можна й без рішення суду.

Правда, для того, аби зробити такий висновок, члени комісії спиралися та ті ж самі матеріали, які мали були зібрані в ході кримінального провадження. Шарандак взяв гроші в кабінеті, в якому в той момент перебували тільки дві особи — сам прокурор й агент поліції, але окрім письмових показань останнього факт їх отримання піддержували протокол вилучення купюр у синій папці Шарандака, яка лежала на його робочому столі, а також запис розмов між цими двома людьми, з якого витікало, що прокурор знав про гроші, які йому дає його співрозмовник і їх йому не підкинули. Проте для визнання особи винною в скоєнні злочину суд ще повинен був визнати ці докази належними й допустимими, а КДКП для прийняття свого рішення могла собі дозволити повірити в їх справжність і без перевіри достовірності.

Андрій Шарандак оскаржив рішення комісії в Касаційному адміністративному суді, який до січня 2020 року в справах про оскарження дій КДКП виконував роль суду першої інстанції, але той постановою від 3.12.2019 р. відмовив у задоволенні його позову. При цьому колегією суддів було зазначено, що для притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності за одержання грошей Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів, звичайно ж, має встановити факт одержання грошей, але для встановлення такого факту наявність обвинувального вироку необов’язкова. З таким висновком погодилася Велика Палата Верховного Суду, яка в мотивувальній частині своєї постанови від 18.06.2019 р. вказала на те, що матеріали негласних слідчих (розшукових) дій можуть бути використані як доказ у дисциплінарному провадженні КДКП, й остання на їх підставі належним чином встановила факт спілкування прокурора Шарандака з потерпілим і досягнення ним домовленостей щодо вирішення питання за певну винагороду.

Головний свідок змінив показання

Здавалося, що після демонстрації такої одностайної думки прокуратури й суддів адміністративної юрисдикції обвинувальний вирок зловмиснику гарантовано, проте А. Шарандак, який, до речі, в лютому 2019-го отримав адвокатське свідоцтво, зброї не склав й організував доволі ефективний захист своєї позиції в кримінальному провадженні, яке було передане для розгляду в Малиновський районний суд Одеси. Активність його і його адвокатів була спрямована в першу чергу на проведення, так би мовити, роз’яснювальної роботи з тим самим ділком тіньового бізнесу, який погодився виступити в ролі хабародавця. І вона не виявилася марною — під час одного з судових засідань цей чоловік несподівано для сторони обвинувачення заявив, що працівники поліції та прокуратури, погрожуючи посадити до в’язниці, змусили його спровокувати А. Шарандака на отримання хабара. Й це при тому, що за два тижні до того потерпілий впевнено давав показання, що той вимагав у нього 500 доларів.

За таких обставин суддя Гарський, констатувавши факт, що передача й отримання грошей, безперечно, мали місце, поставив разом із тим основною ціллю судового розслідування встановити факт, чи мала місце провокація злочину. Довести її наявність можна було шляхом ретельного аналізу матеріалів, зібраних і наданих органом слідства, і виявленням у них розбіжностей. Як слушно було зазначено, початок розслідування будь-яким правоохоронним органом супроводжується такою значною неповагою до процесуальних вимог законів, що це в подальшому призводить до конфліктних дебатів у залі судового засідання з метою визнання таких процесуальних порушень підставами для визнання доказів недопустимими. Пошуком цих порушень і зайнялася сторона захисту, причому доволі успішно.

Так, суддя звернув увагу на те, що в листопаді потерпілий подав до поліції не одну, а дві заяви, причому в першій було написано, що хабар у нього вимагають не один, а два працівника Роздільнянської місцевої прокуратури — заступник її керівника Радомир Коваль і прокурор Андрій Шарандак, а от у другій фігурував один тільки Шарандак. З цього суд міг зробити висновок, що насправді ні той, ні другий грошей не вимагали, а їх обох намагалися спровокувати на отримання неправомірної вигоди, тільки більш досвідчений Коваль на це не повівся, а Шарандак попався, тому заяву довелося переписувати.

Тож аналізуючи ці та інші деталі, що містили розбіжності в логіці сторони обвинувачення, суддя зробив висновок, що підсудний проявив низькі моральні якості, зокрема жадібність, але він ніколи не отримав би цих грошей, якби його на це не спровокували. Відтак результатом розгляду справи в суді першої інстанції стало рішення визнати підсудного невинуватим у вчиненні інкримінованого йому злочину й виправдати.

На цьому фоні доволі комічно виглядає вирішення долі речового доказу — 100 доларів і 10 600 гривень. В матеріалах досудового слідства також були розбіжності щодо їх належності: в одних документах було написано, що їх дав поліції для проведення операції потерпілий-хабародавець, в інших — навпаки, що поліція дала їх йому для подальшої передачі хабарнику. В судовому ж засіданні потерпілий категорично заперечував своє право власності на ці кошти, тож у резолютивній частині вироку суддя написав, що ці гроші слід залишити при матеріалах кримінального провадження, до вирішення вказаного питання за заявою заінтересованих осіб.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Розподіл майна при розлученні: як поділити автомобіль?

Опубліковано

on

На жаль, для багатьох українців автомобіль продовжує залишатися річчю статусною й дорогою, таким собі сімейним надбанням. Сімей, де в кожного є власна машина, не так багато. При тому в більшості вона одна на всіх. І в цих сім’ях новий автомобіль дуже часто купується в кредит. Хоч машина і вважається «сімейною», реєструється вона на конкретну людину. А якщо сім’я розпадається й постає питання про розподіл майна після розлучення, як ділити автомобіль, особливо якщо кредит за нього погашали зі спільних коштів? А якщо кредит погашений частково? Відповіді на ці запитання про розподіл майна після розлучення є в двох справах, які нещодавно закінчив слухати Верховний Суд.

Розподіл майна після розлучення: ділити автомобіль — без варіантів

Перша справа про розподіл майна при розлученні доволі проста. Історія сталася в одному районному центрі Полтавської області. П’ятнадцять років тому пара зареєструвала шлюб і на сьомому році спільного життя придбала авто, порівняно нову «Тойоту». Чоловік казав потім, що гроші на неї дістав він, продавши стару машину своєї матері. Новий автомобіль був оформлений теж на чоловіка.

Не дотягнувши трохи до десяти років, пара розлучилася. Розлучення не оформлювали, але дружина звернулася до суду з позовом про стягнення з чоловіка аліментів на спільну дитину, і її вимога була задоволена. Однак за деякий час чоловік запропонував зробити ще одну спробу врятувати шлюб. Дружина погодилася й навіть подала до виконавчої служби заяву про закриття провадження щодо стягнення аліментів. Однак коли пара намагалася налагодити стосунки, дружина раптом дізналася, що чоловік машину продав без її відома.

Із тієї пори й без того хиткі стосунки зіпсувалися остаточно. Два роки тому дружина звернулася до чоловіка з письмовою заявою про те, щоб він повернув належну їй частину майна. Чоловік теж письмово відмовився від запропонованого дружиною розділу майна, й за три місяці він подав заяву про розірвання шлюбу. Дружина, своєю чергою, вимагала повернути їй половину вартості машини — трохи більше 120 тисяч грн. І це важливо, як побачимо далі, що дружина подала свій позов про розподіл майна ще перебуваючи формально в шлюбі.

Суд першої інстанції розглядав спір влітку минулого року й задовольнив вимоги дружини частково, але в головному — визнанні машини спільною власністю подружжя, придбаною в шлюбі, і в тому, що чоловік повинен компенсувати дружині половину її вартості, — суд погодився з позивачкою. Чоловік натомість подав апеляційну скаргу, наголошуючи на тому, що колишня дружина пізно заходилася ділити автомобіль, і в її вимог минув строк позовної давності. Але апеляційний суд теж встав на бік дружини й окремо відзначив, що під час звернення до суду подружжя перебувало в шлюбі, а позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб не розірвано.

Тоді чоловік подав касаційну скаргу. Головним його аргументом було те, що дружина не довела, що автомобіль був спільною власністю і проданий без її згоди. До того ж, сума компенсації вирахована, на думку колишнього чоловіка, неправильно. Машина була продана, але в звіті про вартість вказана вартість авто такої марки і року випуску.

Тож яких висновків дійшов Верховний Суд? По-перше, в рішенні сказано, що ст. 60 Сімейного кодексу говорить: майно, придбане в шлюбі, належить обом, навіть якщо один із подружжя в цей момент не мав власного доходу з поважних причин. І розподілу після розлучення підлягає не тільки майно, яке є в подружжя, а й те, що перебуває в третіх осіб.

Оскільки автомобіль був проданий чоловіком без згоди дружини і встановити ринкову вартість конкретно цієї машини неможливо, при поділі майна після розлучення за основу береться ринкова вартість автомобіля тієї ж марки і року випуску, що й проданий.

Був у касаційній скарзі чоловіка ще один аргумент: машина, що стала яблуком розбрату, куплена за кошти, отримані від продажу автомобіля його матері. Але купівля авто була здійснена в шлюбі, а значить, йдеться про спільне майно.

Одним словом, вища судова інстанція залишила в силі попередні рішення, й колишньому чоловікові доведеться компенсувати дружині половину вартості проданої машини.

Чи ділиться автомобільний кредит?

Друга справа трохи складніша — в ній ідеться про поділ машини, за яку ще виплачується кредит. Було це у великому обласному центрі на сході країни. Шістнадцять років тому пара зареєструвала шлюб, який протримався рівно десять років. Але за рік до розлучення подружжя купило в кредит новенький «Фольксваген», який був зареєстрований на дружину. Кредит був строком на п’ять років, рік подружжя виплачувало його разом, а після розірвання шлюбу жінка забрала машину собі й незабаром продала її.

Чоловік звернувся до суду, вимагаючи від колишньої дружини повернути половину суми, виплаченої за кредитну машину, поки вони були в шлюбі, — всього трохи більш 60 тисяч гривень. Суд першої інстанції позов чоловіка задовольнив, вирішивши, що проданий автомобіль є спільною власністю розлученої пари. Дружина подала апеляційну скаргу. Апеляційний суд вирішив, що машина все-таки не є спільною власністю, але щодо повернення половини кредитних грошей чоловікові погодився з першою інстанцією.

Та дружина звернулася з касаційною скаргою до вищої судової інстанції, вимагаючи рішення суду про стягнення 60 тисяч гривень скасувати й відправити справу на новий розгляд.

Верховний Суд виніс, як на мене, дуже цікаве рішення. Коротко кажучи, оскільки ст. 60 Сімейного кодексу вказує, що майно, придбане в шлюбі, належить чоловікові та дружині на праві спільної сумісної власності, то чоловік має право вимагати стягнути з неї половину вартості машини, а не половину виплаченого кредиту.

Здавалося б, чоловікові залишається тільки порадіти. Але… суд скасував рішення попередніх інстанцій про стягнення з дружини половини виплаченого кредиту. Отже, чоловік залишився без своїх грошей, натомість із перспективою нової судової тяганини, цього разу за цілий автомобіль, давно проданий дружиною. Спасибі, що судові витрати все-таки стягнули з дружини.

Людмила ЗАГЛАДА,
експерт

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram