Connect with us

Юридична практика

Позасудова конфіскація банківського вкладу: особливості процесу на прикладі судового спору енфілдських компаній із «Приватбанком»

Опубліковано

Наприкінці січня постанова Київського апеляційного суду знову нагадала про існування вже дещо призабутої справи за позовом шести нібито британських компаній до Печерського районного суду Києва про фактичне стягнення з належного державі «Приватбанку» 347 мільйонів доларів США. Рішення по суті ще не прийняте і є великі сумніви в тому, що колись воно буде прийняте, зате вже п’ять років списи ламаються навколо ухвали про забезпечення позову, виконання якого тотожне задоволенню самого позову. Згадана ж вище постанова КАС від 24.01.2022 р. встановлює ще один бар’єр для її виконання.

Читайте також: Вклади фізичних осіб на період воєнного стану гарантовано у повному обсязі

Хто такі «пов’язані особи»?

Відповідно до положень статті 41 Конституції України право власності є непорушним, примусове вилучення майна допускається у виняткових випадках з обов’язковим відшкодуванням його вартості, а конфіскація може бути застосована виключно за рішенням суду. Однак у розпал «банкопаду» на вимогу іноземних кредиторів український парламент запровадив механізм фактичної конфіскації вкладених у банк грошей, який прописано в статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», яка називається «Особливості виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави». Він застосовується в тих випадках, коли в компетентних державних органів є підстави вважати, що власники збанкрутілого банку навмисно й цілеспрямовано доводили його до ручки, а їхніми пособниками в цьому були деякі вкладники банку з числа їхніх бізнес-партнерів, друзів, родичів або взагалі підставних осіб. Такий пособник, умовно кажучи, одною рукою кладе кошти в банк у вигляді вкладу, іншою рукою їх забирає у вигляді кредиту, кредит не повертає, а коли банк розоряється, або ще краще націоналізується, вимагає повернення вкладу — чи то за рахунок залишків банківського майна, чи то за рахунок коштів державного бюджету.

Аби не допустити ситуації, коли такий от крадій за свою крадіжку ще й отримує винагороду, регулятор в особі Національного банку України складає перелік осіб, пов’язаних з банком, яким не варто повертати їхні вклади. Так, у випадку з націоналізацією «Приватбанку» спеціальна комісія НБУ з питань визначення пов’язаних банків із банком осіб ще 13 грудня 2016 року прийняла своє знамените рішення № 105, яким 1092 фізичні та юридичні особи, які мали в ньому вклади на суму близько 29 мільярдів гривень, були визнані особами, пов’язаними з цим (на той момент ще не націоналізованим, але вже визнаним неплатоспроможним) банком. Далі механізм такий. Після визнання банку неплатоспроможним його фактичним господарем стає Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який призначає свого спеціально уповноваженого агента, а той уже від імені цих самих пов’язаних осіб і не питаючи їхньої згоди укладає з банком договір про обмін вкладених ними коштів на акції банку. На перший погляд начебто нічого страшного: були гроші — стали акції, баш на баш. Але ж не забувайте, що банк неплатоспроможний і може статися так, що його акції нічого не варті. У випадку з «Приватбанком», наприклад, усі його акції були оцінені в одну гривню, яку за них Міністерство фінансів України заплатило Фонду ГВФО. Тобто з одного боку все по закону, а з іншого — чистої води конфіскація, тільки за рішенням не суду, а комісії НБУ. Тож немає нічого дивного в тому, що внаслідок практичного застосування статті 41-1 закону про гарантування вкладів держава нині має близько п’ятдесяти судових позовів про стягнення з Приватбанку на користь позивачів більш як двадцяти мільярдів гривень.

Три позови з Великого Лондона

В числі інших претендентів на відшкодування були шість компаній, створених в один і той же день і зареєстрованих за одною й тою ж адресою в бізнес-центрі міста Енфілд Лондонської агломерації. Якщо вірити матеріалам журналістських розслідувань, то їх кінцевими бенефіціарами були доньки відомих українських бізнесменів Григорія та Ігоря Суркісів. У квітні 2012 — червні 2014 р.р. вони сумарно вклали в «Приватбанк» 245 мільйонів доларів, тільки не в центральний офіс чи котресь із регіональних відділень, а в його Кіпрську філію, про що з останньою були укладені депозитні договори відповідного змісту. Коли ж у січні 2017 року вони отримали офіційне повідомлення вже націоналізованого банку про те, що їхні рахунки більше не обслуговуються, то подали не один, а цілих три позови: перший — до Окружного суду м. Нікосії (Республіка Кіпр), другий — до Окружного адміністративного суду Києва, третій — до Печерського районного суду Києва. Зрозуміло, що задоволення принаймні одного з них мало би наслідком повернення тіла вкладу і процентів, які накапали за цей час.

Читайте також: Закрито доступ до інформації про учасників ринку небанківських фінпослуг

У випадку з ОАС Києва, де відповідачами були названі Нацбанк і Фонд ГВФО, йшлося про скасування згаданого вище рішення НБУ № 105 (в частині позивачів) та інших актів даних відомств, що мали наслідком втрату енфілдськими компаніями їхніх коштів. А от у Печерському суді позовні вимоги полягали в тому, щоб зобов’язати «Приватбанк» виконувати умови депозитних договорів, тобто на першу вимогу вкладника повертати йому вкладені ним кошти. В цьому випадку відповідачами були названі сам «Приватбанк», Міністерство фінансів України, як єдиний його акціонер, і тодішній голова правління «Приватбанку» Олександр Шлапак. Як зазначила згодом в окремій думці суддя Верховного Суду Валентина Симоненко, залучення останнього до числа відповідачів було штучним і мало мету за вуха притягти процес до суду цивільної юрисдикції, причому саме до Печерського районного суду Києва, а взагалі даний спір мав розглядатися в порядку господарського судочинства.

Одночасно з позовною заявою енфілдські компанії подали й заяву про забезпечення позову, яка власне була головним елементом даного процесу, оскільки в ній містилося прохання встановити обов’язок «Приватбанку» виконувати умови депозитних договорів і заборонити йому обмежувати права позивачів на розпорядження вкладеними ними коштами. Як уже зазначалося, вжиття таких заходів було тотожне задоволенню позовних вимог.

Суддя Віта Бортницька своєю ухвалою від 9 лютого 2017 року заяву про забезпечення позову задовольнила. Судячи з усього, вона була настільки вмотивована прийняттям позитивного для позивачів рішення, що в притаманному для неї стилі не стала себе обтяжувати його обгрунтуванням: лише згадала про статтю 1060 Цивільного кодексу України про те, що банківський вклад повертається вкладнику на першу його вимогу. Відповідно ж до резолютивної частини ухвали, вона мала бути виконана негайно. «Приватбанк», звичайно, виконувати її не став, а оскаржив в Апеляційному суді Києва, який у задоволенні апеляційної скарги відмовив і вердикт судді Бортницької залишив без змін, проте мотивувальна частина його ухвали від 20.04.2017 р. виявилася більш змістовною. В ній, зокрема, було написано, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження правових обставин, передбачених статтею 1074 Цивільного кодексу України (обмеження права розпоряджатися рахунком) чи статтею 59 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (арешт рахунку за рішенням суду чи постановою державного виконавця).

Джейн Хайден і гола правда про ЦРУ

У цілком очікуваних після цього касаційних скаргах «Приватбанку» і Кабінету міністрів України, який долучився до справи в ролі третьої особи, було звергнуто увагу на те, що суди попередніх інстанцій занесло не в ту сторону, бо вони не так як треба зрозуміли призначення інституту забезпечення позову. Коли вирішується питання про те, вживати їх чи не вживати, суд не повинен досліджувати обгрунтованість чи необгрунтованість позовних вимог або правомірність чи неправомірність поведінки відповідача. Його завдання на цьому етапі судового процесу — встановити ризики ймовірного невиконання рішення суду по суті справи, коли воно вже набере законної сили.

Поставимо себе на місце судді й розберемо варіанти. Перший — не вживати жодних заходів забезпечення. Чи поверне в такому випадку «Приватбанк» позивачам їхні 245 мільйонів доларів? Така ймовірність висока, адже це найбільша за розмірами активів фінансова установа країни: 2 тисячі відділень, 26 тисяч працівників, 20 тисяч банкоматів. Тим більше, що власник — держава, яка для недопущення її банкрутства влила в цей банк близько 140 мільярдів гривень. Другий варіант — вжити заходи забезпечення й дозволити енфілдським компаніям зняти з рахунків усі їхні гроші. Чи повернуть вони їх у тому випадку, якщо позов задоволений не буде? В цьому випадку ризик неповернення набагато вищий, адже фактично ці компанії існують лише на папері.

Варто зазначити, що позивачі отримавши на руки ухвалу судді Бортницької, яка пройшла фільтр апеляційної інстанції, швидко втратили інтерес до цього процесу. Так, за клопотанням їх адвокатів, провадження в даній справі було зупинено до того моменту, коли набере законної сили рішення по справі за їхнім позовом до НБУ і Фонду ГВФО, який розглядається в ОАС Києва. А ця справа в свою чергу була поставлена на паузу за клопотанням тих самих адвокатів до того часу, коли набере законної сили рішення по справі за позовом до Окружного суду Нікосії. Образно кажучи, все відкладено до грецьких календ.

По цьому театр військових дій було перенесено у площину спорів «Приватбанку» з органами Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. При цьому спорів здебільшого удаваних, оскільки державні виконавці раз за разом ухвалювали постанови про відкриття виконавчих проваджень щодо примусового виконання ухвали судді Бортницької, але при цьому завжди знаходили поважні причини для того, що її не виконувати. Так, наприклад, держвиконавець Печерського райвідділу ДВС Алла Кравчук звернулася до суду із заявою про роз’яснення зазначеної ухвали, в якій просила розтлумачити її так, що з моменту її постановлення у «Приватбанку» припиняються зобов’язання перед позивачами за укладеними з ними депозитними договорами. Печерський суд у відповідь дав цілком прогнозовану відповідь, що ухвалу судді Бортницької слід розуміти так, що «Приватбанк» зобов’язаний на першу вимогу позивачів повернути їм не лише 245 мільйонів доларів тіла депозиту, а й на додачу до цього ще й 102 мільйони процентів у тій же валюті, які накапали на момент її постановлення.

На бюрократичному жаргоні цей метод затягування, свого часу оспіваний Аркадієм Райкіним і Михайлом Жванецьким, отримав назву «запускати дурочку», але саме він дозволив і «Приватбанку», і Мінюсту не виконувати цю сумнівну печерську ухвалу аж до того моменту, коли ухвалою Касаційного цивільного суду від 8.09.2020 року було прийнято до провадження касаційну скаргу Кабміну на неї та одночасно зупинено її виконання. Втім, у Верховному Суді судячи з усього, взяли на озброєння той самий метод, оскільки там справа то приймалася до провадження Великою Палатою, то поверталася з неї назад до Касаційного цивільного суду. Та попри це з точки зору державних інтересів результат цієї тяганини поки що позитивний, оскільки 347 мільйонів доларів продовжують лишатися на балансі «Приватбанку».

Костянтин ЮРЧЕНКО,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Продовжити читання →

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Digital-партнер


© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2024
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.