Юридична практика
Справа «Електроважмашу»: або Навіщо ВАКС переполовинив розмір завданої державі шкоди?
Юрій КОТНЮК, ЮВУ
Двадцять другого листопада Вищий антикорупційний суд виніс вирок у справі щодо розкрадань, вчинених колишніми керівниками розташованого в Харкові Державного підприємства «Завод «Електроважмаш». Спеціалізована антикорупційна прокуратура одразу ж висловила своє невдоволення цим вердиктом і намір оскаржити його в суді апеляційної інстанції, проте аналіз тексту даного документа дає підстави сумніватися в тому, що й детективи Національного антикорупційного бюро в ході досудового розслідування робили все як треба.
Окремий епізод усталеної практики
В оприлюдненому в Єдиному державному реєстрі судових рішень документі засекречено прізвища не лише підсудних, а й навіть суддів, проте завдяки присутнім на судовому засіданні представникам громадських організацій можна дізнатися, що вирок ухвалила колегія ВАКС у складі Олексія Кравчука, Євгена Крука та Інни Білоус, а перед судом постали два заступники директора – Микола Корнійчук та Олександр Гордій, начальник управління продажів Олег Богданов та подружжя Андрій і Оксана Євдокимови – засновник і директор фірми-прокладки під назвою «Ксанко», через яку в 2017 році були викрадені державні кошти: за однією версією в сумі 14 мільйонів гривень, за іншою сім. Усі вони, окрім одного, про якого детальніше нижче, засуджені до різних термінів реального позбавлення волі – від трьох з половиною до чотирьох років.
Читайте також: Як Міністерство юстиції програло «бермудський трикутник»
Справа такого роду – не перша й не остання в історії «Електроважмашу». Завод, який спеціалізується на виробництві обладнання для залізничного транспорту й електроенергетики, постійно перебував в епіцентрі скандалів, пов’язаних із продажем виробленої ним продукції через посередників за штучно заниженими цінами. В переважній більшості вони були темами замовних журналістських розслідувань й лише деякі з них ставали предметом кримінальних проваджень. Сформований у 2019 році уряд Олексія Гончарука вирішив, що кращий спосіб боротьби з корупцією на цьому державному підприємстві – це його приватизація, тож у рамках виконання даного рішення завод було передано з відання Міністерства економіки до сфери управління Фонду держмайна, а на зміну старому керівництву заводу прийшла нова команда менеджерів. Проте довести правильність саме такої політики стосовно «Електроважмашу» завадила війна, яка прийшла до Харкова в лютому цього року.
Реальний литовський замовник і фіктивний чеський посередник
Події, що розслідувалися спочатку детективами НАБУ, а потім суддями ВАКС, відбулися у 2017 році. Тоді державні органи Литви запланували ремонт Круонісської гідроакумулюючої електростанції, кошторис якого передбачав закупівлю запасних частин до гідрогенератора, які вироблялися, зокрема, й на «Електроважмаші». У відповіді на попередній письмовий запит потенційного замовника завод повідомив, що перелічений у ньому набір виробів коштуватиме 895 тисяч доларів США. Коли через місяць з Литви надійшов не просто запит, а вже лист із конкретними пропозиціями, завод підняв ціну того ж самого набору до 1078 доларів, аби потім була можливість торгуватися. Попри те литовців така сума влаштовувала (вони, як з’ясувалося, готові були заплатити й більше), та коли до Харкова прибула офіційна делегація, українська сторона висунула неприйнятні для неї умови передоплати.
Формально ці переговори завершилися безрезультатно, але неформально харків’яни запропонували придбати ці ж самі запчастини не напряму в заводу, а у фірми-посередниці, правда, вже дорожче, зате без будь-якого авансу. Для литовців це закінчилося тим, що 25 травня 2017 року вони уклали контракт із компанією «Ксанко», за умовами якого вона за 1 220 тисяч євро поставляла їм той самий набір запчастин, який вони хотіли придбати в «Електроважмашу», причому за умовами укладеного договору всі гарантійні обов’язки за якість товару брала на себе не фірма-посередниця, а завод-виробник. А через два тижні після цього – 8 червня того ж року – вже сам «Електроважмаш» уклав із цією ж самою компанією «Ксанко» договір на поставку тих самих виробів, але за вдвічі меншу суму – 600 тисяч євро, причому за умовами його договору місцем доставки і вантажоотримувачем були зазначені Литва, Круонісська ГАЕС.
Питанням про те, з якого це дива державне підприємство подарувало приватній фірмі 620 тисяч доларів, зацікавило правоохоронців не одразу. Слід зазначити, що дізналися вони про цей випадок дуже швидко, оскільки підприємства, подібні «Електроважмашу», ще з радянських часів пронизані подвійною мережею інформаторів з одного боку: органів внутрішніх справ, з іншого – органів державної безпеки. Тому кримінальне провадження за цим фактом було відкрите ще в листопаді 2017 року, проте реальні слідчі дії у вигляді обушків почалися лише в серпні 2019-го, а затримання взагалі – в березні 2020-го. На цьому етапі розслідування велося вже силами НАБУ, детективи якого на роль винуватців обрали трьох високопоставлених працівників заводу: Миколу Корнійчука, заступника директора заводу з виробництва, який на той момент був тимчасово виконуючим обов’язки директора заводу, Олександра Гордія, заступника директора заводу з економіки і фінансів, та начальника управління продажів Олега Богданова – саме ця трійця, за версією НАБУ, вела переговори з литовцями, які зовні виявилися безрезультатними, але на ділі обернулися дуже невигідною для державного підприємства економічною операцією. Решта затриманих – Андрій і Оксана Євдокимови – грали в цій історії роль формальних посередників і фактичних пособників. За п’ять років до того це подружжя зареєструвало в Чехії фірму «Ксанко», основними активами якої були хіба що юридична адреса і рахунок у банку, а так ні виробничих приміщень, ні найманих працівників, що втім не заважало їй активно займатися посередницькими операціями, пов’язаними саме з «Електроважмашем».
Незрозуміле виправдання
Усім затриманим було пред’явлене обвинувачення в заволодінні або пособництві в заволодінні державними коштами в особливо великих розмірах шляхом їх розтрати – частина 5 статті 191 Кримінального кодексу України. ВАКС обрав їм запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з можливістю звільнитися під заставу, яку вони доволі швидко внесли. По цьому ще на етапі досудового розслідування потягнувся ланцюг незрозумілих подій: спочатку скоєне зловмисниками діяння було перекваліфіковане на значно м’якшу статтю – зловживання службовим становищем (ст. 364 ККУ), а потім і наполовину зменшено розмір заподіяної ними шкоди, яка мала бути стягнута з фірми-посередниці в порядку спеціальної конфіскації.
Читайте також: Зворотна сила закону: коридор можливостей її застосування на прикладі справи «Харківобленерго»
Попервах така шкода оцінювалася як різниця між заплаченими литовцями 1 220 тисяч євро й отриманими заводом 600 тисяч євро, що за тодішнім курсом становило 14 мільйонів гривень – саме таку суму коштів реально міг би отримати завод, якби продав товар напряму без зайвих посередників. Але потім базовим розміром очікуваного доходу стала чомусь вважатися сума, названа заводом у його офіційній відповіді на попередній зондувальний запит литовської сторони, а саме 895 тисяч доларів. Різниця між названою сумою і реально отриманими 600 тисячами євро в перерахунку на вітчизняну валюту якраз і дорівнювала семи мільйонам гривень, в які була оцінена завдана державному підприємству шкода.
Проте справжнім сюрпризом цієї справи стало виправдання через недостатність доказів заступника директора з економіки та фінансів Олександра Гордія, що й викликало негативну реакцію САП. Розслідуючи цю справу, детективи НАБУ розуміли, що в підготовці контракту з фірмою-прокладкою «Ксанко» брали участь багато співробітників керівної ланки заводу: всі вони, безперечно, знали про його невигідний для підприємства характер і всі тою чи іншою мірою були в долі. Але до кримінальної відповідальності були притягнуті лише ті, які відповідно до статутних вимог не могли про це не знати.
Зазначені статутні вимоги були викладені у внутрішньозаводському нормативному акті під назвою «Порядок оформлення, погодження і візування проектів договорів з замовниками і постачальниками». З його аналізу можна зробити висновок, що, наприклад, заступник директора з юридичних питань міг і не знати про злочинний характер договору з «Ксанко», адже для посадової особи даної категорії головним було те, що запчастини продавалися за ціною вище собівартості, а те, що вони могли бути продані литовцям у півтора чи навіть два рази вище, він теоретично міг і не знати, а тому формально й не повинен був нести відповідальності. Натомість принаймні три особи на заводі про це знали й відповідальність мали нести. Це, по-перше, керівник підприємства, нехай навіть у статусі тимчасово виконуючого обов’язки директора (М. Корнійчук), по-друге – профільний заступник з економіки та фінансів (О. Гордій), по-третє, начальник управління продаж як керівник профільного структурного підрозділу (О. Богданов). Саме ці люди, відповідно до вимог зазначеного порядку, знали чи повинні були знати, що запчастини, продані фірмі-посередниці за 600 тисяч євро, можна було продати прямому споживачу якщо не за мільйон двісті євро, то за мільйон доларів точно, адже саме вони читали листи литовської сторони, вони готували й підписували відповіді на них і вони вели переговори з її представниками. Але з названої трійці якимсь незрозумілим чином випав Олександр Гордій.
Головний аргумент суддів, якими вони обґрунтовували його виправдання, полягав у тому, що той не візував договір із фірмою «Ксанко», в той час як НАБУ стверджує, що цей чоловік забезпечив погодження цього контракту. В принципі, одне не суперечить іншому: можна й не ставлячи свій підпис на проекті договору фактично забезпечити його погодження. Однак у даній ситуації більш важливим видається інший момент: посадова особа такого рангу, як заступник директора з економіки та фінансів, не могла, не перебуваючи ні у відпустці, ні на лікарняному, просто так не поставити візу на контракті такого масштабу, оскільки відповідно до вимог зазначеного вище Порядку, керівник, який відмовляється візувати документ, зобов’язаний надати свої письмові заперечення, в якому повинні бути викладені причини відмови й запропоновані заходи, спрямовані на їх усунення. Констатувавши відсутність візи О. Гордія, суд мав би з’ясувати, чому саме її немає: тому що підсудний принципово був не згоден з таким невигідним для заводу контрактом, чи тому що поспіхом забув поставити свою карлючку. Якщо правильним виявиться перше припущення, значить, виправдання виглядає цілком логічним, якщо ж друге, то це вже серйозний привід для скасування вироку саме в цій частині. Проте Вищий антикорупційний суд цього питання не з’ясував, тож у сторони обвинувачення є шанс переінакшити вердикт у його Апеляційній палаті.
Джерело: Юридичний вісник України
