Справа скандального трубопроводу: думки суддів з приводу долі експертки розділилися - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Юридична практика

Справа скандального трубопроводу: думки суддів з приводу долі експертки розділилися

Дата публікації:

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Наприкінці минулого року читаючій публіці знову нагадала про себе справа української ділянки нафтопродуктопроводу «Самара — Західний напрямок»: 22 грудня колегія Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду ухвалила направити обвинувальний акт стосовно єдиної обвинуваченої — експертки Ольги Конопліної з ВАКС до Баглійського районного суду Дніпродзержинська (м. Кам’янське) Дніпропетровської області, де зловмисниця, звичайно, матиме набагато більше шансів отримати виправдувальний вирок. Таке рішення було не одностайним — двоє суддів палати Микола Глотов і Олег Павлишин офіційно виклали з цього приводу свої окремі думки.

Світло пролили «плівки Медведчука»

Збудований у другій половині минулого століття трубопровід «Самара — Західний напрямок» попервах перебував у віданні Державного комітету СРСР по забезпеченню нафтопродуктами, який було ліквідовано у 1987 році, після чого на його базі створили три республіканські комітети з такими самими назвами: в Росії, Казахстані й Узбекистані. Російський Держкомнафтопродукт обслуговував не лише територію РСФСР, зокрема експлуатацією української ділянки зазначеного трубопроводу займалося підприємство «Прикарпатзахідтранс» зі штаб-квартирою в Рівному. Після розвалу Радянського Союзу постало питання, кому він має належати. Відповідно до прийнятих незалежною Україною законів усе загальносоюзне майно мало перейти в її державну власність, а ось доля майна інших союзних республік мала вирішуватися відповідно до міждержавних договорів.

Читайте також: Одеський припортовий завод: уроки стокгольмської епопеї

Дискусії з цього приводу тривали двадцять років — у червні 2005-го в тодішнього Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко луснуло терпіння й заступник Генерального прокурора України в інтересах Фонду держмайна подав до Господарського суду Рівненської області позов до «Прикарпатзахідтрансу» щодо повернення трубопроводу, але її наступник Юрій Єхануров домовився домовлятися і в жовтні того ж року провадження у справі було зупинене. Вже при Януковичу рішенням від 22.03.2011 р. зазначений позов було задоволено — суд вирішив, що шляхом переговорів має вирішуватися доля того майна, яке належать до соціальної сфери, тобто санаторії, будинки відпочинку й дитячі табори, а такі виробничі об’єкти як трубопроводи мають перейти у власність української держави. Даний вердикт, хоча й не з першого разу, але все ж було залишено без змін постановами Рівненського апеляційного господарського суду від 25.11.2014 р. і Вищого господарського суду України від 17.03.2015 р.

Необхідно зазначити, що позовні вимоги були сформульовані не дуже коректно. Так, прокурор вимагав у позивача віддати українські ділянки не одного, а двох нафтопродуктопроводів, один з яких уже відомий нам «Самара — Західний напрямок», а другий — «Грозний — Армавір — Трудова», загальна протяжність яких складала 1433 км. Але другий з названих вище трубопроводів ніколи не перебував у віданні «Прикарпатзахідтрансу» — його експлуатацією займалося підприємство «Північно-Кавказький транснафтопродукт», яке теж спочатку входило до структури Держкомнафтопродукт РСФСР, а потім разом з іншими влилося до складу російської корпорації «Транснафта». Мало того, у зв’язку з війною в Чечні ця «труба» була виведена з експлуатації, демонтована й на момент подання позову взагалі перестала існувати як об’єкт матеріального світу. Саме ця промашка й стала формальною зачіпкою для того, щоб 21 квітня 2015 р. рішенням судді ГСРО Ярослави Гудзенко попередній вердикт цього ж суду був скасований у зв’язку з переглядом справи за нововиявленими обставинами. Прокурор переконливо доводив, що ця обставина зовсім не була нововиявленою — про неї під час багаторічного розгляду справи неодноразово згадували обидві сторони, але все марно — рішення було прийняте й залишене без змін постановою РАГС від 24.06.2015 р.

Читайте також: Миколаївський глиноземний завод: спроба стягнути дев’ять мільярдів за «екологію» виявилася невдалою

Такий розворот ошелешив аналітиків. Попервах прихильність судів до росіян пояснювали мотивами економічної доцільності: коли в них відібрали трубопровід, вони перестали качати через нього нафтопродукти, внаслідок чого на ринку дизельного пального України виник неабиякий дефіцит, а от коли повернули, то нові-старі власники дуже швидко відновили його наповнення. Однак після того, як спецслужби злили в засоби масової інформації записи телефонних розмов Віктора Медведчука з російським віце-прем’єром Дмитром Козаком і президентом «Транснафти» Миколою Токарєвим, в яких прозвучала фраза «міняємо завод на трубу», сформувалося інше, більш правдоподібне припущення, яке полягало в тому, що тодішній Президент України Петро Порошенко погодився повернути продуктопровід, з прибутків якого йому особисто капатиме компенсація за конфіскацію Севастопольського морського заводу. Проте, як відомо, обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Експертний висновок з арифметичними помилками

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

На новому етапі справи естафету її розгляду було передано від Ярослави Гудзенко іншій судді ГСРО — Наталії Політиці, яка призначила інженерно-технічну судову експертизу, проведення якої було доручене Державному підприємству «Український державний науково-дослідний і проектний інститут азотної промисловості і продуктів органічного синтезу» (ДП «УкрДІАП»). На висновку від 20.03.2017 р., складеному заступником директора цього інституту Ольгою Конопліною, й ґрунтувалося рішення ГСРО від 30.08.2017 р. про відмову в задоволенні позову прокурора, яке в подальшому було залишене без змін постановами РАГС від 18.12.2017 р. та новоствореного Верховного Суду від 30.05.2018 р.

Результат експертного дослідження полягав у тому, що відібраний у відповідача трубопровід — це якісно інший об’єкт, аніж той, що був при Радянському Союзі. Протягом двадцяти років експлуатації «Прикарпатзахідтранс» перманентно виводив з експлуатації, демонтував і списував старі елементи обладнання, натомість купуючи та встановлюючи нові. Так, у 1992 році балансова вартість української ділянки протяжністю 1245 км складала 3 мільярди російських рублів або 8 мільйонів доларів США, а з того часу по 2013 рік підприємство інвестувало в його реконструкцію та модернізацію 43 мільйони доларів, тобто вкладено було у понад 18 разів більше (за підрахунками Ольги Конопліної), аніж те, що дісталося. Таким чином, фактично було створено нову річ, право власності на яку, відповідно до положень статті 332 Цивільного кодексу України та статті 7 Закону України «Про трубопровідний транспорт», належить тому, хто цю нову річ створив.

Читайте також: Запорізький титано-магнієвий комбінат: держава зберегла контроль над підприємством

Прочитавши це, представник Фонду держмайна категорично поставив питання про необхідність призначення повторної експертизи, оскільки наявного висновку недостатньо для правильного вирішення спору, проте суддя йому відмовила. Недовіру сторони позивача до результатів експертизи «УкрДІАП» зрозуміти можна — чого вартий лише той факт, що в експерта Конопліної 43 поділити на 8 вийшло 18. Цей епізод, звичайно, можна списати на банальну арифметичну помилку, але ж ця помилка потім автоматично перекочувала до вердиктів судів усіх трьох інстанцій, з чого належить зробити висновок про те, що судді Верховного Суду Інна Берднік, Іван Міщенко та Валерій Суховий (й нині працюючі на своїх посадах) не писали й не читали того, під чим підписувалися.

Лабіринти підслідності й підсудності

У зв’язку з наведеними подіями Національне антикорупційне бюро України в листопаді 2017 року відкрило два кримінальних провадження, згодом об’єднаних в одне: перше за фактом заволодіння службовими особами «Прикарпатзахідтранс» державним майном (стаття 191), друге — за фактом отримання неправомірної вигоди суддею ГС Рівненської області. Протягом трьох років нічого цікавого, окрім збирання макулатури, в ході цього розслідування не спостерігалося, колесо закрутилося в лютому 2021 року, коли Указом Президента України Володимира Зеленського було введено в дію рішення РНБО, яким Офісу Генпрокурора й НАБУ рекомендовано було «забезпечувати захист інтересів держави стосовно прав власності на частини нафтопродуктопроводів», після чого ухвалою ВАКС було накладено арешт на українську ділянку трубопроводу «Самара — Західний напрямок», управління якою було доручене структурам НАК «Нафтогаз України».

Тоді ж сталося й перше повідомлення про підозру в зазначеному вище кримінальному провадженні — цим фігурантом стала Ольга Конопліна, якій було інкриміноване зловживання повноваженнями (ст. 365-2 ККУ) та завідомо неправдивий висновок експерта (ст. 384 ККУ). Запобіжним заходом їй обрали заставу в сумі 272 тис. грн. Як ви вже зрозуміли, нікому зі співробітників «Прикарпатзахідтранс» чи судів до кримінальної відповідальності притягнуто не було й навряд чи колись буде, а от матеріали в частині експертки в квітні 2021 року були виділені в окреме провадження і в листопаді того ж року разом з обвинувальним актом направлені до ВАКС, Апеляційна Палата якого й вирішувала питання про підсудність справи.

Відповідно до положень статті 216 Кримінального процесуального кодексу України («Підслідність») усі злочини, підслідні НАБУ (а значить, і підсудні ВАКС) можна, образно кажучи, поділити на три категорії. Перша — коли корупційний злочин скоїла велика «шишка», посада якої міститься в розлогому, але вичерпному переліку. Друга — коли злочин вчинила невелика «шишка», якщо вона хотіла вкрасти в держави дуже велику суму коштів, причому зловмисник має бути службовою особою якої-небудь державної установи, організації, підприємства чи принаймні господарського товариства, в якому частка державної власності перевищує 50 відсотків. Третя категорія — коли підозрюваним є звичайна людина, якщо вона намагалася дати хабар великій «шишці». Але є в кодексі окремий абзац, який дозволяє детективам НАБУ розслідувати злочини, що не входять у жодну з трьох перелічених вище категорій, якщо це дуже необхідно для попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень, віднесених до підслідності даного відомства, однак робити це можна лише за рішенням директора НАБУ та за погодженням із прокурором САП.

Справа Конопліної якраз і підпадала під положення цього абзацу, оскільки її посади немає в переліку великих «шишок», а обвинувачення в заволодінні майном їй не пред’являлося. Якби вона пішла під суд з усіма разом, жодних питань би не виникло, але оскільки спільників у неї формально немає, значить і справа не є підслідною НАБУ, а відтак і підсудною ВАКС, тож її слід направити за місцем скоєння злочину в Кам’янське, де розташований «УкрДІАП» і де писався цей висновок. З іншого боку, інкриміновані зловмисниці дії стосувалися одних і тих самих епізодів та пов’язані одним умислом з тими злочинами, які продовжують розслідуватися НАБУ, тож логічно було би судити її у ВАКС.

Слід зазначити, що КПК України не містить норми, яка регулює зміну предметної підсудності на територіальну у зв’язку з виділенням кримінального провадження стосовно одного з обвинувачених, тож судді мали самі для себе зробити вибір. Даниїла Чорненька, Інна Калугіна та Андрій Никифоров зробили його на користь Кам’янського. У Миколи Глотова та Олега Павлишина виявилась окрема думка.

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Судова практика з питань запобіжних заходів в умовах воєнного стану

Опубліковано

on

От

Віра МИХАЙЛЕНКО,
суддя Вищого антикорупційного суду,
кандидат юридичних наук

За своєю природою запобіжні заходи (крім застави) є строковими механізмами забезпечення кримінального провадження. В умовах воєнного стану питання їх обрання, зміни і продовження набуває особливої актуальності. Адже ці питання є предметом судового контролю, а в умовах війни діяльність судів ускладнюється як неготовністю законодавства забезпечити належне функціонування всієї системи кримінальної юстиції, так і фізичною неможливістю здійснювати правосуддя у зв’язку з веденням бойових дій на певних територіях.

Читайте також: Порядок скасування запобіжного заходу для призову на військову службу під час мобілізації

Відповідно до Закону «Про правовий режим воєнного стану» суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Разом із тим, незважаючи на фактично триваючий із 2014 року в Україні збройний конфлікт (окупація Криму та частини Донецької і Луганської областей), підстави, повноваження та спосіб, про які йдеться в законі, виявилися такими, що не відповідають актуальним викликам воєнного стану.

Верховна Рада України протягом березня—квітня цього року прийняла низку законодавчих актів, спрямованих на адаптацію кримінального провадження. Суди працювали в умовах постійних законодавчих змін і без доступу до Єдиного реєстру судових рішень, що унеможливлювало дослідження судової практики й ускладнювало формування однакових підходів до реалізації нових законодавчих норм.

Деякі узагальнення

Аналіз судової практики щодо різних аспектів запобіжних заходів в умовах воєнного стану дозволяє зробити певні узагальнення її еволюції. Так, у першу чергу звертає на себе увагу поширеність розгляду клопотань у дистанційному режимі або без участі підозрюваного, обвинуваченого, який тримається під вартою. Це стосується навіть тих регіонів, де не велися активні бойові дії. Слід відмітити, що Законом «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо удосконалення порядку здійснення кримінального провадження в умовах воєнного стану» запропоновано доповнити частину другу статті 336 КПК України словами «крім випадків здійснення дистанційного судового провадження в умовах воєнного стану». Цей закон був проголосований Верховною Радою України 14 квітня 2022 року, але станом на час винесення аналізованих рішень і підготовки цього дослідження не набрав чинності.

Читайте також: Можна оскаржити в апеляції ухвалу слідчого судді про зміну підозрюваному запобіжного заходу, якщо його застосування підлягає апеляційному оскарженню

Верховний Суд у листі від 03.03.2022 р. «Щодо окремих питань здійснення кримінального провадження в умовах воєнного стану» зазначив про відповідні умови розгляду клопотання без участі особи, якої воно стосується: 1) об’єктивні обставини, 2) як виняток, 3) належна мотивація такої процедури розгляду. Крім того, з листа вбачається, що розгляд відповідних клопотань за відсутності підозрюваного можна допускати, отже, це не має бути загальним правилом. Однак, практика склалася таким чином, що відповідні клопотання про продовження або зміну запобіжного заходу постановлялися без участі підозрюваного, обвинуваченого або за участю підозрюваного, обвинуваченого в дистанційному режимі, незалежно від його згоди на це.

… У зв’язку з введенням на території України воєнного стану та відсутністю технічної можливості дистанційного зв’язку з ДУ «Рівненський слідчий ізолятор», не вдалося забезпечити  безпосередню участь обвинуваченого у судовому засіданні. Зважаючи на те, що у судовому засіданні присутній захисник обвинуваченого, суд вважає  за можливе розглянути подану заяву  (про зміну запобіжного заходу) без участі обвинуваченого, виходячи з наступного. Статтею 64 Конституції України передбачена можливість введення в Україні воєнного або надзвичайного стану. При цьому можуть  встановлюватися певні обмеження прав і свобод людини із зазначенням строку дії цих обмежень. Згідно зі ст. 1 Закону «Про правовий режим воєнного стану», воєнний стан – це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державної незалежності України, її територіальної цілісності. Двадцять четвертого лютого цього року  відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції, Закону «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» постановлено ввести  воєнний стан  строком на 30 діб. Враховуючи викладене, положення ст. 2 КПК, введений   на даний час на території України  Указом Президента воєнний стан та безпосередня присутність захисника обвинуваченого в судовому засіданні, який зобов’язаний діяти виключно в інтересах підзахисного відповідно до ЗУ «Про адвокатуру», суд дійшов до висновку, що відсутність обвинуваченого в судовому засіданні не є перешкодою для розгляду клопотання про зміну запобіжного заходу та не порушує права останнього (ухвала Ківерцівського районного суду Волинської області від 04.03.2022 р. у справі № 158/355/20).

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

… У зв’язку із введенням на території України воєнного стану та відсутністю технічної можливості дистанційного зв’язку з ДУ «Київський слідчий ізолятор» не вдалося забезпечити безпосередню участь обвинуваченого в судовому засіданні. Крім того, за повідомленням керівництва вказаної установи відсутня можливість доставити обвинуваченого до зали суду через введення на території України воєнного стану. Вважаю, що клопотання прокурора можливо розглянути без участі обвинуваченого

… Враховуючи положення статті 2 КПК України (згідно якої завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування й судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура), положення ч. 3 ст. 331 КПК України (щодо обов’язку суду розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акту, незалежно від наявності клопотань), введений на даний час на території України Указом Президента воєнний стан, суд дійшов до висновку, що відсутність учасників судового провадження не є перешкодою для розгляду питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою (ухвала Святошинського районного суду м. Києва від 07.04.2022 р. у справі № 759/14163/21).

… У зв’язку із введенням на території України воєнного стану, для забезпечення безпеки життя та здоров’я громадян сторони в судове засідання не викликалися (ухвала Святошинського районного суду м. Києва від 07.04.2022 р. у справі № 759/14163/21). … Враховуючи те, що в Україні запроваджено воєнний стан, що ускладнює етапування обвинуваченого до суду, також в судовому засіданні присутній захисник обвинуваченого, враховуючи відмову обвинуваченого від відеоконференції та вимоги ст. 331 КПК України суд вважає за можливе розглянути клопотання прокурора про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за відсутністю обвинуваченого за участю захисника (ухвала Тарутинського районного суду Одеської області від 09.03.2022 у справі № 514/908/21).

Про зміну застосованого раніше запобіжного заходу

Другим моментом, який звертає на себе увагу при дослідженні судової практики, пов’язаної із запобіжними заходами під час війни, є значна кількість судових рішень, постановлених за наслідками розгляду клопотань (переважно сторони захисту) про зміну застосованого раніше запобіжного заходу. Проведений аналіз свідчить, що звертаючись із клопотанням про зміну тримання під вартою або домашнього арешту, захист переважно апелює до 1) наміру підозрюваного, обвинуваченого захищати свою Батьківщину та 2) небезпеки застосованого запобіжного заходу для життя і здоров’я підозрюваного, обвинуваченого в умовах воєнного стану. Великий масив складають судові рішення про зміну запобіжного заходу у вигляді застави на особисте зобов’язання та зменшення суми раніше внесеної застави. В цьому випадку слідчі судді та суди істотно частіше задовольняють подані клопотання, за умови перерахування застави або суми, на яку її зменшено, на спеціальний рахунок Збройних Сил України.

Слід зазначити, що ст. 616 КПК України, яка передбачає скасування запобіжного заходу для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або зміну запобіжного заходу з інших підстав, набула чинності лише 22.03.2022 р. (майже через місяць з початку повномасштабного вторгнення). При цьому Вищий антикорупційний суд та деякі інші суди ухвалювали рішення про зміну запобіжного заходу з огляду на намір підозрюваного, обвинуваченого здійснювати заходи із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі й стримування збройної агресії Російської Федерації проти України та використання переданих в заставу коштів для внесення для цілей оборони України, ще до того, як це стало законодавчим мейнстрімом. Отже, в цьому питанні можна говорити про ті рідкісні випадки, коли законодавство підхоплює актуальні практичні тенденції і слідує за судовою практикою, а не навпаки.

Аналіз судової практики дозволяє виокремити умовні критерії, які враховуються суддями при вирішенні питання про зміну запобіжного заходу у виді тримання під вартою або домашнього арешту на особисте зобов’язання. Крім загальних обставин, передбачених КПК України, це також 1) перебування на території, де ведуться (не ведуться) активні бойові дії, 2) наявність сім’ї та необхідність вивезення на безпечну територію, 3) чи є підозрюваний, обвинувачений військовозобов’язаним та чи підлягає він мобілізації, 4) спроможність особи захищати Україну з огляду на характер правопорушення, за яке її притягнуто до відповідальності, 5) чи отримував підозрюваний, обвинувачений повістку до військкомату, 6) дотримання умов запобіжного заходу тощо.

… Суд критично оцінює посилання обвинуваченого та його захисника щодо можливої участі обвинуваченого в захисті України в умовах воєнного стану шляхом його вступу до лав Збройних сил України чи територіальної оборони. Обвинуваченим не надано суду жодних доказів його звернення до відповідних органів щодо його зарахування до лав територіальної оборони чи мобілізації до Збройних сил України (ухвала Косівського районного суду Івано-Франківської області від 14.04.2022 р.).

… Захисник обвинуваченого в судовому  засіданні просила клопотання задовольнити та надати можливість її підзахисному вступити до лав Збройних Сил України та  взяти участь в обороні    держави в умовах воєнного стану.  Водночас від захисника суд отримав інформацію  про те, що  обвинувачений не є військовозобов’язаним та не проходив військову службу раніше (ухвала Ківерцівського районного суду Волинської області від 04.03.2022 р. у справі № 158/355/20).

… Законодавцем не передбачено порядку розгляду кримінальних справ та порядку розгляду питань доцільності продовження запобіжних заходів, зокрема у виді тримання під вартою, в умовах воєнного стану, при загрозі життю і здоров’ю складу суду та учасників процесу, на стадії судового провадження в першій інстанції, а тому вказані питання судом вирішуються керуючись загальними принципами кримінально – процесуального законодавства, вимогами глав 18, 28 КПК України та здорового глузду. В даний час бойові дії тривають безпосередньо біля м. Києва, що потребує активізації зусиль усіх громадян України, які здатні боронити свою державу. Обвинувачений, хоч і обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, проте раніше не судимий, психологічно та фізично потенційно має змогу стати на захист України від військового вторгнення збройних сил російської федерації. При цьому під час досудового слідства не перебував під вартою і належним чином виконував процесуальні обов’язки. Лише під час судового розгляду не з’являвся на виклики до суду, був оголошений в розшук і після затримання йому було змінено запобіжний захід на більш тяжкий — тримання під вартою. На думку суду, ризики та обставини, які були встановлені на стадії судового розгляду, під час введення воєнного стану, при активних бойових діях на околицях м. Києва, з урахуванням особи обвинуваченого, часу його перебування під вартою, у даному кримінальному провадженні не можуть бути достатньою підставою для продовження йому запобіжного заходу у виді тримання під вартою, а тому цей захід підлягає зміні на особисте зобов’язання з покладенням відповідних обов’язків (ухвала Голосіївського районного суду м. Києва від 31.03.2022 р. у справі № 752/6269/21).

… Станом на день подання клопотання обвинуваченим та на день його розгляду активних бойових дій на території м. Черкаси та Черкаської області не проводиться. При цьому, в м. Черкаси та Черкаській області діє комендантська година з 20.00 до 06.00. У цей час заборонено перебувати на вулиці та в інших громадських місцях, за винятком сигналу тривоги. За таких обставин переміщення у сховище в період сигналу повітряної тривоги є необхідним заходом безпеки та не може бути розцінено як порушення запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту. Разом із цим обвинувачений не надав до суду будь-яких підтверджуючих доказів того, що він прийнятий на службу до територіальної оборони та у зв’язку з перебуванням в умовах нічного домашнього арешту він обмежений у виконанні відповідних воєнних і спеціальних завдань, доручених командуванням територіальної оборони, щодо забезпечення національної безпеки та оборони України (ухвала Придніпровського районного суду м. Черкаси від 16.03.2022 р. у справі № 711/5885/21).

Нерідко сторона захисту вказує лише на саму наявність воєнного стану. Проте в переважній більшості таке не визнається підставою для зміни запобіжного заходу. Слідчий суддя звертає увагу на те, що в судовому засіданні не спростовано факту обґрунтованості повідомленої на теперішній час підозри та не було надано відповідних доказів, які б свідчили про те, що на даний час відсутні ризики, які були враховані судом при застосуванні до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Так, стороною захисту не надано жодних нових доказів в обґрунтування обставин, які б не були досліджені слідчим суддею під час застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Крім того, слідчий суддя звертає увагу на те, що введення в Україні військового стану не є підставою для звільнення підозрюваного з-під варти (ухвала слідчого судді Київського районного суду міста Одеси від 09.03.2022 р. у справі № 947/15792/21).

Скасування запобіжного заходу

Із набуттям чинності статті 616 КПК України нормативно закріплені підстави скасування запобіжного заходу для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період або зміна запобіжного заходу з інших підстав. Як вбачається з реєстру судових рішень, до судів почала надходити велика кількість клопотань сторони захисту про зміну запобіжного заходу на підставі ст. 616 КПК України. І практика в цьому питанні є неоднозначною — деякі клопотання розглядаються й вирішуються, а інші повертаються заявнику чи направляються для вирішення прокурору.

… Крім того, ч. 1 ст. 616 КПК України передбачено порядок скасування запобіжного заходу для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період або зміна запобіжного заходу з інших підстав, яким чітко визначено, що, зокрема обвинувачений має право звернутися до прокурора з клопотанням, і за результатами розгляду такого клопотання саме прокурор має право звернутися до суду, який розглядає кримінальне провадження, з клопотанням про скасування цій особі запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (ухвала Броварського районного суду Київської області від 04.04.2022 р. у справі № 366/3127/21).

… Враховуючи викладене, беручи до уваги вимоги ст. 616 КПК України, суд дійшов висновку про надіслання прокурору клопотання обвинуваченого про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для відповідного реагування (ухвала Дзержинського районного суду м. Харкова від 20.04.2022 р. у справі № 638/13470/20).

Зміна запобіжного заходу

Викликана війною еволюція процесуального законодавства призвела до того, що на сьогоднішній день паралельно існують два порядки зміни запобіжного заходу – загальний порядок, передбачений ст. 201 КПК України, та особливий порядок під час здійснення кримінального провадження в умовах воєнного стану, закріплений у ст. 616 КПК України. При загальному порядку з клопотанням про зміну запобіжного заходу безпосередньо до суду можуть звернутися як підозрюваний, обвинувачений, так і його захисник. У другому випадку захисник нормативно не включений законодавцем до переліку суб’єктів, які мають ставити питання про скасування запобіжного заходу. В екстраординарній процедурі відповідне звернення має бути адресоване прокурору, який, у свою чергу, має право (а не зобов’язаний) звернутися до слідчого судді або суду з клопотанням про скасування запобіжного заходу. Єдиним випадком прямого звернення до слідчого судді, суду є необхідність запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту на особисте зобов’язання в місцях ведення активних бойових дій. При цьому, якщо в порядку ст. 201 КПК України слідчий суддя, суд зобов’язаний розглянути клопотання підозрюваного, обвинуваченого, то при застосуванні ч. 6 ст. 616 КПК України мова йде про право слідчого судді, суду розглянути це питання. Тобто сама наявність судового контролю є диспозитивною й перебуває в прямій залежності від дискреції прокурора.

Метою зміни запобіжного заходу в порядку ст. 616 КПК України є проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, а якщо говорити про зміну запобіжного заходу у виді застави — використання коштів, переданих у заставу (в повному обсязі або частково), для внесення на спеціальні рахунки Національного банку України для цілей оборони України. В той же час у мирних умовах зміну запобіжного заходу можуть зумовити будь-які обставини, які впливають на його реалізацію.

Заміна застави особистим зобов’язанням

На відміну від зміни запобіжного заходу у виді тримання під вартою та домашнього арешту, де позитивні рішення не мають системного характеру, судові рішення, спрямовані на заміну застави особистим зобов’язанням мають масовий характер. Зміна запобіжного заходу у виді застави має два способи: (1) безпосередньо зміна застави на особисте зобов’язання, (2) зміна запобіжного заходу у виді застави шляхом зменшення на суму, яка підлягає перерахуванню на потреби Збройних Сил України. З 22 березня цього року також передбачене повне скасування запобіжного заходу, при тому, що для загального порядку кримінального провадження не передбачено такого інституту.

Судова практика свідчить про переважну кількість випадків задоволення відповідних клопотань за умови перерахування сум застави на рахунок Збройних Сил України. Тут показовим є те, що сторона обвинувачення не заперечує проти задоволення таких клопотань сторони захисту. Судом при цьому враховується не лише намір підозрюваного, обвинуваченого, а й воля заставодавця (якщо застава вносилася іншою особою).

… У поданому клопотанні про скасування запобіжного заходу захисник просить кошти у розмірі 609 580 грн, сплачені як застава за обвинуваченого, перерахувати на рахунок Збройних Сил України. Вирішуючи клопотання в цій частині, суд ураховує, що згідно з ч. 11 ст. 182 КПК застава, що не була звернена в дохід держави, повертається підозрюваному, обвинуваченому, заставодавцю після припинення дії цього запобіжного заходу. З огляду на таке сума застави підлягає поверненню заставодавцю. Водночас до суду надійшло звернення заставодавця, … в якому він у випадку задоволення клопотання щодо скасування запобіжного заходу обвинуваченому, просить грошові кошти перерахувати на спеціальний рахунок НБУ для збору коштів на підтримку Збройних Сил України. З огляду на вищенаведене, суд вважає за можливе задовольнити вимогу захисника обвинуваченого та прохання заставодавця, та повернути заставодавцеві суму застави, внесену на рахунок Вищого антикорупційного суду за обвинуваченого, перерахувавши цю суму за вказівкою заставодавця Національному банку України на рахунок UA843000010000000047330992708 із відповідними реквізитами на підтримку Збройних Сил України (ухвала Вищого антикорупційного суду від 11.03.2022 р. у справі № № 991/6646/20).

… При вирішенні клопотання про зміну запобіжного заходу слідчий суддя враховує, що продовжують існувати ризики, передбачені ст. 177 КПК України;  враховує  введення в Україні воєнного стану у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України;  проведення  воєнних дії по всій території України;  необхідність підтримання обороноздатності української армії з метою надання відсічі збройній агресії; зважаючи на те, що підозрюваний за період застосування до нього запобіжного заходу у вигляді застави не порушив жодного з обов’язків, покладеного на нього слідчим суддею /про протилежне стороною обвинувачення не повідомлено/, клопотання обґрунтоване бажанням використати кошти, передані в заставу, для їх подальшого внесення на спеціальні рахунки Національного банку України для цілей оборони України, слідчий суддя доходить висновку, що з метою належної матеріальної підтримки Збройних Сил України, а також забезпечення здійснення, передбачених Законом «Про правовий режим воєнного стану» заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, наявні правові підстави та можливості для зміни підозрюваному запобіжного заходу у вигляді застави на запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання з покладенням на останнього обов’язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України (ухвала слідчого судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11.03.2022 р. у справі № 308/15755/21).

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Альтернативна (невійськова) служба для віруючих під час воєнного стану

Опубліковано

on

От

Примусова мобілізація для вірян та право віруючих на альтернативну (невійськову) службу під час воєнного стану

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Частина 2 ст. 17 Конституції встановлює, що оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Стаття 65 Конституції вказує, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності, шанування її державних символів є обов’язком громадян України. Між тим, ч. 3 ст. 4 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачає, що ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов’язків. Заміна виконання одного обов’язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Читайте також: Воєнний стан. Всі нормативні матеріали, алгоритми дій, роз’яснення, корисні ресурси

Важливо. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» не конкретизує випадків заміни виконання одного обов’язку іншим з мотивів переконань. У свою чергу ч. 4 ст. 35 Конституції України наголошує, що в разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Вказане право також продубльовано в ч. 4 ст. 1 Закону «Про військовий обов’язок і військову службу», зокрема громадяни України мають право на заміну виконання військового обов’язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією та ЗУ «Про альтернативну (невійськову) службу». Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби й має на меті виконання обов’язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

Між тим, право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов’язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (ст. 2 Закону): 1) особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, 2) документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та 3) стосовно яких прийнято відповідні рішення (ч. 1 ст. 4 Закону).

Як уточнюється, подання заяви про неможливість проходження військової служби у зв’язку з релігійними переконаннями не може служити підставою для визнання дій ухиленням від призову за мобілізацією (Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області виніс виправдувальний вирок у справі № 183/6316/14); зобов’язання в судовому порядку відповідного органу розглянути письмову заяву призовника щодо направлення його на альтернативну (невійськову) службу (Херсонський окружний адміністративний суд від 23 липня 2019 р. по справі № 540/1110/19). А для вирішення питань проходження альтернативної служби Кабінетом Міністрів України та місцевими державними адміністраціями можуть утворюватися відповідні допоміжні органи в справах альтернативної служби (ст. 7 Закону).

Окрім вищевказаної нормативної бази, існують і конкретизуючі нормативно-правові акти:

— Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. № 2066;

— Перелік видів діяльності, якими можуть займатися громадяни, що проходять альтернативну (невійськову) службу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2004 р. № 1795;

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Необхідно наголосити, що 21.04.2022 р. Верховною Радою України затверджено Указ Президента України від 18 квітня 2022 року № 259/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», яким на часткову зміну статті 1 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ (зі змінами, внесеними Указом від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженим Законом від 15 березня 2022 року № 2119-IX), строк дії воєнного стану в Україні продовжується з 5-ої години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону «Про правовий режим воєнного стану» в указі Президента України про введення воєнного стану зазначаються вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв’язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

З урахуванням вказаного вище та враховуючи той факт, що воєнний стан продовжено, то обмеження прав і свобод людини і громадянина під час воєнного стану, які визначені п. 3 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» залишаються незмінними, а саме: «У зв’язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30—34, 38, 39, 41—44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону «Про правовий режим воєнного стану».

Важливо. Отже, право вірян на свободу світогляду і віросповідання (це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи й ритуальні обряди, вести релігійну діяльність), передбачене ч. 1 ст. 35 Конституції України, вищевказаним Указом необмежене. Тому де-юре віруючі, які в силу своїх релігійних (можливо з мотивів інших переконань) не можуть захищати державу зі зброєю у руках, мають право на альтернативну (невійськову) службу навіть під час воєнного стану. Втім є велика правова прогалина, а саме в Законі України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» порядок проходження альтернативної служби військовозобов’язаними в особливий період законодавцем не встановлюється. А стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» містить перелік випадків, коли військовозобов’язані не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, однак жодного слова про альтернативну (невійськову) службу в ній ви не побачите…

Актуальність цієї проблематики для України підтверджує й практика Європейського суду з прав людини — справи «Баятян проти Вірменії» (Велика плата ЄСПЛ), «Бухаратян проти Вірменії», «Цатурян проти Вірменії», «Стефанов проти Болгарії», «Ерчєп проти Туреччини». Саме на підставі цих справ та в умовах недосконалості чинного законодавства українські суди виносять рішення на користь конституційних прав віруючих громадян України. На сьогодні ці спірні питання, які стають предметом розгляду національних судів, можуть трактуватися як порушення Європейської конвенції з прав людини.

Висновок

Отже, підсумовуючи вищевказане, вбачається, що Верховна Рада України повинна законодавчо врегулювати порядок проходження альтернативної (невійськової) служби громадянами під час мобілізації в особливий період та воєнний час.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Нові перемоги на юридичному фронті проти держави-агрессора

Опубліковано

on

От

Ігор ОКУНЕВ, адвокат

Збройна агресія Російської Федерації проти України, що розпочалася в лютому 2014 року, спричинила численні негативні наслідки для учасників цивільних відносин, в тому числі завдання їм майнової та моральної шкоди. Через це та з огляду на специфіку деліктних правовідносин, що виникли внаслідок застосування РФ збройної сили проти України, перед юристами постало чимало питань про юрисдикцію та підсудність справ про відшкодування шкоди, завданої в результаті збройної агресії, порядок відшкодування цієї шкоди, ефективні способи захисту прав у спірних правовідносинах та інші питання.

Читайте також: АПУ закликає юристів всього світу та РФ зупинити війну в Україні – Офіційна заява

Досвід

Спираючись на концепцію функціонального (обмеженого) імунітету, представники однієї з українських правозахисних організацій (учасником якої з початку її діяльності є й автор даної публікації), обрали судову форму захисту прав потерпілих від збройної агресії рф (фізичних осіб) у межах цивільного судочинства України. Внаслідок цього, ще з 2015 року в Україні почала формуватися позитивна судова практика в цивільних справах про захист прав потерпілих від збройної агресії рф, а саме:

–  у справах окремого провадження за заявами потерпілих (фізичних осіб), заінтересовані особи: рф, Міністерство соціальної політики України, про встановлення юридичних фактів, обумовлених збройною агресією рф проти України (в тому числі, юридичних фактів вимушеного переселення, поранення, каліцтва та інших травм, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі);

–  у справах позовного провадження за позовними заявами потерпілих (фізичних осіб) до рф про відшкодування майнової та/або моральної шкоди, завданої в результаті збройної агресії рф проти України.

Опускаючи деталі про численні перешкоди на складному шляху судового захисту прав потерпілих від збройної агресії рф (безпідставні повернення заяв, закриття проваджень, відмови в задоволенні заяв тощо), що розпочався в 2015 році та триває нині, слід зазначити, що загалом завдяки відповідним наполегливим зусиллям на користь потерпілих від збройної агресії рф судами України було прийнято понад тисячу рішень у справах вказаних категорій, в тому числі постанова Верховного Суду, про яку зазначено нижче.

Однією з проблем, що виникала перед судами при розгляді справ зазначених категорій та неоднаково ними вирішувалася, була проблема судового імунітету рф та застосування положень статті 79 Закону «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р. № 2709-IV. В цьому контексті варто зауважити, що в жодній справі зазначених категорій в судах загальної юрисдикції належним чином повідомлена через посольство рф в Україні (Повітрофлотський проспект, 27, м. Київ, 03049) держава рф не забезпечувала участі свого представника та не висловлювала будь-якої позиції за заявами.

Ситуація, якою вона була

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Згідно з ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р. №2709-IV, пред’явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову й звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Посилаючись на відсутність згоди рф на пред’явлення до неї позову та залучення російської федерації до участі у справі як відповідача, окремі суди або закривали провадження у справі (з тих підстав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства), або відмовляли в задоволенні пред’явлених вимог. При цьому, в окремих випадках суди направляли запити до посольства рф в Україні щодо згоди або незгоди про розгляд судом України відповідної цивільної справи та зупинення провадження у справі до надходження відповіді на нього.

Ситуація, якою вона є

Й от 14.04.2022 р. Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду було прийнято по суті історичну постанову у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21) за позовом Реготун Надії Юріївни, яка діє у власних інтересах та в інтересах малолітніх дітей Реготуна Тараса Олеговича та Реготун Анастасії Олегівни, до російської федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії рф проти України.

Цією постановою Верховного Суду, що є визначальною для подальшої судової практики розгляду судами України справ за позовами до росії про відшкодування шкоди, завданої внаслідок збройної агресії рф проти України, було сформульовано висновок щодо відсутності судового імунітету в рф, як держави-агресора, у справах про відшкодування шкоди.

За результатами касаційного перегляду справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду зазначив, серед іншого, про таке. Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі в національному суді іншої держави;

● водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972 р., та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02.12.2004 р. Ці конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці;

● як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) в разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду. Україна не є учасницею жодної з цих Конвенцій, однак вони відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі;

● держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов’язаних із завданням шкоди здоров’ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоди, в цей час знаходилась на території держави суду;

● особливістю правового статусу держави як суб’єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов’язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає;

● починаючи з 2014 року, загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України;

● після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії росії, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни;

• у цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров’ю, життю в результаті збройної агресії рф) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.

Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, Реготун Н. Ю., діючи у власних інтересах та від імені малолітніх дітей, звернулася до суду з позовом до рф про відшкодування шкоди, завданої їй та її дітям у зв’язку із загибеллю її чоловіка та батька дітей внаслідок збройної агресії рф на території України. У таких висновках ВС керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будьяка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну. Визначаючи, чи поширюється на рф судовий імунітет у справі, яка переглядається, Верховний Суд врахував таке:

● предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичним особам, громадянам України, внаслідок смерті іншого громадянина України; • місцем завдання шкоди є територія суверенної держави – України;

● передбачається, що шкода є завданою агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені в Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави – України;

● вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов’язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави – України, що закріплено в Статуті ООН;

● національне законодавство України керується тим, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб’єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту);

● в разі застосування деліктного винятку будь-який спір, що виник на її території в громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема РФ, може бути розглянутий і вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Окрім того, Верховний Суд зазначив, що у зв’язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що унеможливлює із цієї дати направлення різних запитів і листів до посольства рф в Україні з огляду на припинення його роботи на території України.

Верховний Суд установив підстави для висновку про те, що починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства рф в Україні запитів щодо її згоди бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв’язку з вчиненням росією збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з рф.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв’язку з триваючою повномасштабною збройною агресією рф проти нашої країни, чим порушено її суверенітет, отримання згоди росії бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним. Зупинення провадження в справі призведе до безпідставного зволікання з розглядом справи, що не сприятиме якнайкращому захисту інтересів позивача.

За таких обставин Верховним Судом була вирішена проблема судового імунітету російської федерації у цивільних справах за позовними заявами потерпілих до рф про відшкодування майнової та/або моральної шкоди, завданої в результаті її збройної агресії проти України. Вирішення питання щодо судового імунітету в зазначеній категорії справ має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики. Очевидним у цьому контексті є те, що дана постанова сприятиме виникненню судової практики за позовними заявами юридичних осіб до рф про відшкодування майнової та/ або моральної шкоди, завданої в результаті її збройної агресії проти України.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.