Як будемо судитися по новому ГПК? - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Юридична практика

Як будемо судитися по новому ГПК?

Дата публікації:

Олексій Ющенко, керівник корпоративної практики  АФ«Домінанта»

Наші законодавці традиційно «порадували» своїх виборців прийняттям і введенням у дію нових нормативних документів. На цей раз під кінець року вони вирішили переписати процесуальні кодекси і в терміновому порядку ввести їх у дію, не давши часу юридичній спільноті детально з ними ознайомитися.

Більше того, не встигли дані нормативні документи вступити в силу, як у Верховній Раді вже був зареєстрований законопроект про внесення в них змін. Але, як казав один із наших колишніх президентів, «маємо те, що маємо».

Тож ми почали судитися по-новому. Виходячи з того, що навіть побіжне прочитання даних документів вже викликає запитання й виявляє в них деякі нестиковки, то будемо дружно і все разом (як судді, так і сторони) набивати шишки. Варто зазначити, що законодавець пішов за принципом уніфікації судових процесів і тому дуже багато положень тепер будуть однотипні як для господарського, так і цивільного та адміністративного процесу, що деякою мірою полегшує роботу юристам.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Так, тепер будуть діяти єдині принципи судочинства. Визначено, що в судах функціонуватиме єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система (далі – ЕСІС) яка повинна забезпечувати обмін документами між судами, між судом і учасниками судового процесу, а також між учасниками судового процесу. Тепер законодавством визначено коло осіб (адвокати, нотаріуси тощо), які будуть зобов’язані зареєструватися в даній системі. Таким особам усі судові документи повинні направлятися засобами електронного зв’язку, а вони, в свою чергу, можуть подавати процесуальні документи й докази теж в електронному вигляді, підписуючи їх електронним підписом.

Планується, що суд вестиме провадження за матеріалами судової справи в електронній формі. Документи і докази, що надійшли в суд у паперовому варіанті, не пізніше трьох днів із дня їх надходження, повинні бути перетворені в електронну форму й долучені до матеріалів електронної справи. Більше того, тепер учасники процесу можуть брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції не лише з приміщення іншого суду, але навіть з дому. Для справедливості треба сказати, що необхідною умовою для цього є наявність технічної можливості в суду. До того ж, саме чий учасник несе ризики неможливості участі в такому засіданні, які обумовлені технічними проблемами. Проте, можливо, ми скоро станемо свідками того, як сторони будуть судитися не виходячи зі своїх офісів. Але поки ЕСІС не почала функціонувати, в суді продовжує діяти паперовий документообіг.

Розглянемо найбільш значимі нюанси і новації в Господарському процесуальному кодексі (далі – Кодекс):

Форми судочинства

Судочинство буде здійснюватися в двох формах: наказне провадження та позовне провадження (загальне або спрощене). Для стягнення в порядку наказного провадження необхідно, щоб позовні вимоги обмежувалися стягненням грошових сум і були засновані на письмовому договорі, був відсутній спір, а розмір вимог не перевищував 100 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.

У порядку спрощеного провадження розглядаються малозначні справи або справи незначної складності, а також інші справи, для яких пріоритетним є швидке їх вирішення. (Кодекс містить досить багато критеріїв, які по суті будуть оціночними категоріями й лише час покаже, як у їх відношенні сформується судова практика).

Позовна заява

Як і раніше, в позовній заяві має бути зазначено: найменування, коди, адреси і засоби зв’язку сторін та інших учасників. При цьому слід звернути увагу, що тепер стаття містить вимогу про надання поштового індексу.

Так само позов повинен містити: обґрунтований розрахунок сум, що стягуються або оспорюваних, якщо позов містить відповідні вимоги; спосіб захисту, про який просить позивач; вимоги про заходи забезпечення позову чи доказів; перелік доданих документів тощо. Доказів із зазначенням наявності в позивача або інших осіб оригіналів документів, копії яких додаються до суду. Крім того, якщо позивач посилається на докази, які до позову не додано, — він зобов’язаний подати обґрунтовані пояснення щодо причин неподання таких доказів і відомості про заходи, вжиті для їх отримання; попередній розрахунок судових витрат позивача; підтвердження позивача про те, що ним не представлений інший позов до того ж відповідача, з тим же предметом і з тих самих підстав.

Раніше, невідповідність позовної заяви вимогам, встановлених у Кодексі, була підставою для її повернення, тепер же суддя буде зобов’язаний залишити таку заяву без руху і, як і в цивільному процесі, надати позивачу строк (не більше 10 днів) для усунення недоліків (крім прямо передбачених випадків у ст. 174 ГПК 2017 р.).

Представництво

Представниками в справі тепер можуть бути тільки адвокати або законні представники, виключення зроблено лише для розгляду малозначних справ. Однак з урахуванням підпункту 11 п. 16-1 розділу XV Конституції України, такі обмеження будуть застосовуватися в судах апеляційної інстанції — з 1 січня 2018 р. в судах першої інстанції — з 1 січня 2019 року.

Малозначні справи

Малозначними будуть вважатися справи, в яких ціна позову не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (далі – ПМПО), тобто на сьогоднішній день — до 160 000 гривень. Цікаво те, що суд може визнати малозначними й інші справи незначної складності, ціна позову в яких не перевищує 500 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (зараз це до 800 000 грн.).

Слід одразу звернути увагу, що рішення в малозначних справах не підлягають касаційному оскарженню. Особисто в мене ця норма викликає суперечливі почуття. З одного боку, я розумію, що законодавець намагався піти від зайвого формалізму, надавши деяку свободу суду й захистивши Верховний Суд від зайвого навантаження, але з іншого — це явне звуження конституційних прав сторін на справедливий захист, перегляд рішень, що може потягнути за собою низку однотипних позовів до ЄСПЛ.

Реальна змагальність

Принцип змагальності був присутній і раніше, але інші норми фактично зобов’язували суд виявляти докази під ризиком наступного скасування рішення через неповний і не всебічний розгляд.

Тепер суд тільки керує судовим процесом й аналізує надані сторонами докази. Суд не має права збирати докази, але зобов’язаний сприяти сторонам, якщо вони про це вмотивовано просять. У той же час кожна сторона несе ризик наслідків, пов’язаних із ненаданням доказів. Але навіть ці положення не обійшлися без винятків. Так, суд може збирати докази, якщо він сумнівається в сумлінному здійсненні учасниками справи їх процесуальних прав або виконанні обов’язків в частині доказів.

Надання доказів

Тепер позивач зобов’язаний надати докази (або клопотання про їх витребування) разом із поданням позовної заяви. Відповідач же й третя особа, яка не заявляє самостійних вимог до предмету спору, повинні надати суду докази разом із подачею їх відкликання або письмових пояснень. Тобто неподання відзиву фактично позбавляє відповідача можливості обґрунтовано заперечити позов. Сам відгук подається в строк, визначений судом, який не може бути менше 15 днів з моменту отримання ухвали про відкриття провадження.

Слід особливо відзначити, що неподання в установлений законом або судом термін докази не приймаються судом до розгляду, за винятком випадку, коли особа обґрунтовано не мала можливості подати їх вчасно. Крім того, тепер на законодавчому рівні встановлено, що особа, яка подає докази, має заздалегідь направити або надати копії таких доказів іншим учасникам справи, а улюблена позиція юристів «тримати козир у рукаві до останнього» тепер навряд чи може бути застосована. Як і в багатьох випадках з даного правила є винятки. Так сторона звільняється від обов’язку направляти докази іншим учасникам, якщо: такі докази є в іншої сторони справи (мається на увазі, що таке зобов’язання не діє лише щодо саме цієї сторони); обсяг таких доказів надмірний (критеріїв такої надмірності немає і, припускаю, судова практика повинна буде якось їх визначити); вони подані в суд в електронній формі; вони публічно доступні.

Суд може забезпечити докази й до подачі позову, однак при цьому особа, яка звернулася за таким забезпеченням доказів, має подати позов протягом 10 днів із моменту винесення ухвали про їх забезпечення, а якщо позов в ці терміни не буде подано, то сторона позбавляється можливості використовувати ці докази в іншій справі.

Нові види доказів

Показання свідків. Тепер навіть у господарському процесі свідчення є доказами, але на їх підставі не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту мають відображатися у відповідних документах. Показання свідка повинні бути викладені письмово в заяві свідка, підпис на якому підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, якщо свідком виступає сторона або третя особа, а сама заява подана в терміни, передбачені для подання доказів.

Свідок може бути допитаний судом, якщо обставини, викладені ним у заяві, суперечать іншим доказам або викликають у суду сумнів у частині їх змісту, достовірності або повноти. Виклик свідка в даному випадку проводиться як з ініціативи суду, так і за клопотанням учасників справи.

Письмове опитування учасників. Учасник справи вправі при подачі першої заяви по суті справи (для позивача — при поданні позовної заяви, для відповідача — при подачі відкликання) задати іншому учаснику не більше 10 запитань по суті справи. Учасник, якому задані питання, повинен дати вичерпну відповідь по суті кожного питання у формі заяви. Учасник має право відмовитися від дачі відповіді лише у випадках, прямо передбачених кодексом.

Електронні докази. Інформація в електронній (цифровій) формі, яка містить дані про обставини, що мають значення у справі (документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо) можуть використовуватися як докази. Електронні докази подають в оригіналі або у вигляді електронної копії, засвідченої електронним цифровим підписом, прирівняної до власноручного підпису. Якщо оригінал електронного докази не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність наданої копії (паперової копії) оригіналу, суд такий доказ проігнорує.

Терміни

Загальна тривалість розгляду справи в позовному провадженні трохи збільшилася — до 90 днів. При цьому суду дається 60 днів з моменту відкриття провадження для початку розгляду справи по суті. Мається на увазі, що в даний період будуть витребувані і зібрані всі докази по справі. Цей термін може бути продовжений у виняткових випадках ще на 30 днів.

Потім суд розглядає справу по суті протягом 30 днів від дати початку його розгляду. Продовження терміну розгляду справи по суті кодексом не передбачено.

Справи, що розглядаються в спрощеному порядку, повинні бути розглянуті судом у межах розумного строку, але не більше 60 днів з дня відкриття провадження у справі.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом 20 днів з дня його оголошення, а на визначення — протягом 10 днів, але якщо розгляд було без виклику сторін або ж в суді була оголошена лише вступна та резолютивна частина рішення, то, як і перший, даний термін буде обчислюватися з дня складання повного тексту рішення. Так само апелянт має право на відновлення терміну, якщо така апеляційна скарга була їм подана в межах граничних строків — з моменту вручення йому рішення суду.

Термін подачі касаційної скарги залишився колишнім — 20 днів.

Судові витрати

Позивач при подачі позову, а інший учасник — разом із наданням першої заяви, повинен надати суду орієнтовний розрахунок своїх судових витрат, які він поніс й очікує понести в зв’язку з розглядом справи. Інакше суд може відмовити їм у такому відшкодуванні. Кодекс не містить будь-яких критеріїв для прийняття рішення з даного питання, то ж воно вирішується на розсуд суду. Це правило не стосується компенсації витрат на оплату судового збору — тут все залишилося як і раніше.

Крім того, тепер суд може зобов’язати сторони внести на депозитний рахунок попередньо визначену суму судових витрат. Однак, якщо сторони не виконали таку вимогу, суд не може відмовити в розгляді справи, але може відхилити клопотання про виклик свідка, призначення експертизи, залучення фахівця тощо і прийняти рішення по вже наявним доказам.

Так само за заявою відповідача суд може зобов’язати позивача забезпечити витрати відповідача в разі, якщо позов свідомо необґрунтований або відповідач не має місця проживання та майна в Україні. Якщо позивач не виконає вказівку суду, то в такому випадку суд має право залишити позов без розгляду за клопотанням відповідача.

Боротьба з «процесуальним тероризмом»

Обов’язок сторін добросовісно користуватися своїми процесуальними правами й раніше передбачалася кодексом, однак суди фактично були позбавлені можливості будь-яким чином впливати на сторони, в разі такого зловживання. Відповідно, тяжба могла тривати роками, адже можна було подавати безліч безпідставних та ідентичних клопотань, заявляти відводи, оскаржувати ухвали затягуючи таким чином розгляду справи. Зараз в кодексі прописані механізми попередження таких дій. Так, у залежності від конкретних обставин, суд може визнати зловживанням процесуальними правами наступні дії:
— подачу скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, недійсне або дія якого закінчилася (вичерпана), подачу клопотання (заяви) для вирішення і так уже вирішеного судом питання, при відсутності інших підстав чи нових обставин, заяву свідомо безпідставного відведення або вчинення інших аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування або перешкоджання розгляду справи або виконання судового рішення;
— подачу кількох позовів проти одного й того ж відповідача, з тим же предметом і з тих самих підстав, або подачу кількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, мета яких — маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;
— подачу свідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або про суперечку, що носить явно штучний характер;
— необґрунтоване або штучне об’єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або свідомо безпідставне притягнення особи в якості відповідача (співвідповідача) з тією ж метою;
— укладення мирової угоди на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, яких слід залучити до участі в справі.

Визнавши такі дії зловживанням правами, суд має право не тільки залишити без розгляду такі клопотання або заяви, а й оштрафувати винуватця на суму від 1-го до 10-ти розмірів ПМПО (п. 2 ч. 1 ст. 135 ГПК). За повторне або неодноразове зловживання процесуальними правами загрожує вже штраф у сумі до 50-ти розмірів ПМПО. Крім того, слід зазначити, що якщо суд оштрафував адвоката, то він може направити таке визначення у відповідну КДК для вирішення питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності.

Це далеко не всі новації, але вже скоро ми з вами побачимо як вони проявлять себе в дії.

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement
Клікніть для коментування

You must be logged in to post a comment Login

Залишати коментар

Юридична практика

Фіктивний та фраудаторний (на шкоду кредиторам) правочин

Опубліковано

on

От

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Судова практика Верховного Суду щодо різниці між фіктивним та фраудаторним (на шкоду кредиторам) правочинами.

Десятого червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/9834/18, провадження № 61-7827св20 (ЄДРСРУ № 97565747) та від 10 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/2981/20 (ЄДРСРУ № 97597925) досліджували питання фіктивності правочинів. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів відповідно до статті 16 ЦК України є визнання правочину недійсним.

Читайте також: Видача довіреності не може бути фраудаторним правочином

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першоютретьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. В силу частин першої—третьої, частини п’ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правомірність правочину

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). За частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Виділяються наступні критерії визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що-небудь у результаті проведення реституції (права, майно).

Читайте також: Фіктивний правочин є оспорюваним, а не нікчемним, і визнається недійсним на підставі судового рішення

Виходячи з наведених норм при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину, судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначитися, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає порушення.

Відповідно до частин першої, другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (частина третя статті 234 Цивільного кодексу України). Фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення судом умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. Для визнання зобов’язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявність наступних умов: вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути в сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором. Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов’язання вчинялося фіктивно. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Ознаки фіктивного правочину

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення. Основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Читайте також: Якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфіковано як фіктивний

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише «про людське око», знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 р. у справі № 369/11268/16-ц та Об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 р. у справі № 910/7547/17.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20.06.2019 р. у справі № 522/8158/15-ц зроблено висновок, що визнання судом недійсним договору у зв’язку з його фіктивністю має свої особливості, а саме: у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року в справі № 583/780/17 (провадження № 61-11198св20) вказано, що укладення особою, яка заподіяла шкоду, договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на це майно в рахунок відшкодування шкоди відповідно до статей 1166, 1188 ЦК України свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Читайте також: Якщо у представника за довіреністю відсутні повноваження на вчинення певного правочину, укладений правочин є недійсним, а його юридичні наслідки – відсутні

У постанові від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду підтримала та конкретизувала висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) про те, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 5 липня 2018 року у справі № 922/2878/17 зазначено, що «цивільно-правовий договір (у тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Укладення боржником, проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу, і в першу чергу, з тривалою відстрочкою платежу, може свідчити про його недобросовісність та зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий договір купівлі-продажу може порушити майнові інтереси кредитора й бути направлений саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які можуть хоч і не порушувати конкретних імперативних норм, але бути недобросовісними та зводитися до зловживання правом».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що «договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов’язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/ неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника)».

Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання в нього зобов’язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам) (постанови Верховного Суду у справі № 405/1820/17 від 24.07.2019 р., № 910/8357/18 від 28.11.2019 р.). Боржник, який вчиняє дії, пов’язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення в нього зобов’язання з повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора (постанова Верховного Суду від 20 травня 2020 року по справі № 922/1903/18).

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов’язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Висновок

Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину, та спрямований на введення в оману або сторону правочину або будь-яку іншу третю особу, натомість фраудаторний договір завжди вчиняється виключно на шкоду кредиторам та є різновидом фіктивних правочинів.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Справа банку «Базис»: Фонд гарантування вкладів проти Нацбанку

Опубліковано

on

От

Ухвалений у травні 2020 року «антиколомойський» закон виключив можливість відновлення контролю над ліквідованими банками з боку тих власників, які в судовому порядку домоглися скасування рішень Національного банку України про їх ліквідацію. Разом із тим у них залишилося право на компенсацію шкоди, завданої незаконними діями зазначеного органу влади, й нині в судах різних юрисдикцій розгорілася неабияка війна за відшкодування. Одна з визначальних битв цієї війни має відбутися в лютому поточного року на засіданні Великої Палати Верховного Суду у справі, де опонентом регулятора виступає якраз не один із власників ліквідованого банку, а державна організація в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який хоче стягнути з НБУ 277 мільйонів гривень, витрачених ним на виплату вкладникам банку «Базис», ліквідація якого була визнана незаконною.

Ліквідація

«Базис» колись належав родині Арсена Авакова й епопея з його ліквідацією та подальшою «реанімацією» може бути яскравим прикладом того, як позиція судів може змінюватися залежно від зміни політичної ситуації в державі. Постановою НБУ від 20.04.2012 р. в нього строком на півроку було введено тимчасову адміністрацію, але до завершення визначеного терміну ліквідовано іншою постановою Нацбанку від 23.08.2012 р. У той період, нагадаємо, Аваков переховувався в Італії від кримінального переслідування за обвинуваченням у земельних махінаціях. «Ліквідаційне» рішення регулятора було оскаржене в судовому порядку одним з основних акціонерів банку — товариством з обмеженою відповідальністю «Інвестор–Фонд», але постановою Окружного адміністративного суду Києва від 6.06.2013 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23.01.2014 р., в задоволенні даного позову було відмовлено. Суддям видалися переконливими аргументи НБУ про те, що на момент ліквідації банку обсяг його регулятивного капіталу при встановленій законом нормі 40 відсотків від обсягу статутного капіталу насправді мав від’ємне значення в 301 мільйон гривень, а обсяг не сплачених з вини «Базиса» у строк законних вимог кредиторів становив 202 млн грн.

Читайте також: Ігри в зомбі навколо «Златобанку»: симуляція незаконного банкрутства не вдалася, відновлено процес законної ліквідації

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Коли справа дійшла до касаційної інстанції, Аваков став дуже впливовим міністром, і, можливо, саме з цієї причини ухвалою Вищого адміністративного суду України від 2.07.2014 р. рішення судів попередніх інстанцій були скасовані, а справа направлена на новий розгляд. Судді ВАСУ вирішили, що ними недостатньо був досліджений фінансовий стан ліквідованого банку, а крім того, з незрозумілих причин відмовлено в задоволенні клопотання позивача про призначення судово-економічної експертизи. В другому колі постановою ОАС Києва від 14.08.2014 р., залишеною без змін судами всіх подальших інстанцій, позов було задоволено.

Цікаво, що цього разу ТОВ «Інвестор-Фонд» уже не порушував питання необхідності проведення експертизи, а головним аргументом «за» став для нього аргумент, який раніше був «проти». Так, у 2013 році позивач нарікав на те, що тимчасовий адміністратор обмежився лише оцінкою фінансового стану банку, але не склав ефективної програми його фінансового оздоровлення й не вжив для цього жодних заходів. А в 2014 році він уже доводив зовсім інше — що тимчасовий адміністратор, мовляв, якраз і склав програму фінансового оздоровлення, затверджену 25 липня 2012 року правлінням НБУ, і ця програма передбачала залучення іноземних інвесторів, які, нібито, погоджувалися влити в банк чи то п’ятсот мільйонів гривень, чи то шістсот мільйонів доларів США. Однак менш ніж через місяць після її затвердження регулятор визнав недоцільним виконання вказаної програми й неможливим відновлення діяльності банку, у зв’язку з чим уже згаданою постановою від 23.08.2014 р. банк було ліквідовано. Взагалі-то відповідно до чинного на той момент законодавства Нацбанк мав право на ліквідацію банку в разі наявності належним чином оформлених висновків про, по-перше, недоцільність виконання програми фінансового оздоровлення банку, по-друге, неможливість відновлення нормальної його діяльності, але, на думку судів, відповідачНацбанк не надав переконливих доказів як недоцільності виконання зазначеної програми, так і неможливість відновлення діяльності банку.

Банкрутство

Останню крапку в цьому спорі було поставлено ухвалою ВАСУ від 30.03.2015 р. й тоді ж, напевно, колишні власники «Базису» відновили свій контроль над ним. Як відомо, скасування постанови НБУ про відкликання банківської ліцензії в судовому порядку не передбачає автоматичне її повернення реанімованій установі (яка може займатися якимись іншими, окрім банківської, видами господарської діяльності), але дає їй шанс отримати в регулятора нову. Та оскільки «Базис», як не крути, виявився нежиттєздатною структурою, його власники порахували, що все ж таки вигідніше буде її ліквідувати, хоча й за більш сприятливим для них сценарієм. Для цього було змінено юридичну адресу установи з Харкова на місто Бахмут Донецької області, після чого ініційовано її банкрутство в тамтешньому господарському суді.

Читайте також: Банк «Хрещатик»: довга дорога до ліквідації

На той момент Фонд ГВФО (далі — Фонд) уже виплатив 278 мільйонів гривень шістесятьом тисячам вкладників ліквідованого «Базису», котрі мали право на компенсацію за рахунок держави. З цих коштів за рахунок розпродажу активів колишнього банку Фонду було повернуто лише один мільйон, а за рештою він звернувся до Господарського суду Донецької області, під контролем якого проходила ліквідаційна процедура «Базису». Проте ухвалою зазначеного суду від 4.10.2017 р. йому було відмовлено у визнанні вимог Фонду, оскільки, відповідно до положень тоді ще чинного Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», такі вимоги визнавалися лише відповідно до умов цивільного правочину між боржником і кредитором. В даному ж випадку між Фондом і «Базисом» не укладалося жодних договорів, оскільки Фонд діяв у рамках виконання постанови НБУ про ліквідацію банку «Базис», а раз ця постанова була визнана нечинною з моменту ухвалення, то Фонд не має жодних прав претендувати на частину спадщини «Базису».

Юристи Фонду обґрунтовували свої претензії положеннями статті 512 Цивільного кодексу України («Підстави заміни кредитора у зобов’язанні»), в якій, зокрема, йдеться про виконання обов’язку боржника третьою особою: мовляв, ми заплатили вкладникам «Базису» те, що він повинен був заплатити сам, тож тепер маємо право покрити за рахунок його майна свої витрати. Проте ці доводи не переконали тодішнього голову ГС Донецької області Олександра Попова, який написав, що «Базис» своєї згоди на ці витрати не давав, відтак правовідносини боржника і кредитора не ґрунтувалися на вільному волевиявленні, внаслідок чого відсутні правові підстави для визнання вимог Фонду.

В очікуванні ефекту доміно

Таким от чином 277 мільйонів гривень були для держави втрачені остаточно й безповоротно, однак лишалося відкритим питання про те, бюджет якого саме відомства спорожніє на вказану суму та хто конкретно має понести за це персональну відповідальність. Аби зняти її з себе керівництво Фонду в травні 2019 року подало до Господарського суду Києва позов про стягнення з НБУ цих самих 277 мільйонів гривень як відшкодування збитків, заподіяних унаслідок виконання, як виявилося, неправомірної постанови регулятора про ліквідацію банку «Базис». З одного боку, цей позов міг здатися смішним, оскільки бюджет Фонду складається з грошей, наданих частково тим самим Нацбанком, а частково Міністерством фінансів, але з іншого, від вирішення справи, очевидно, залежали більш практичні для її ініціаторів питання надбавки до заплати, премій та підвищення по службі. Варто визнати, що тодішнє керівництво НБУ (в особі Валерії Гонтарєвої) далекоглядно розділило відповідальність за поразку в спорі з банком «Базис» з Генеральною прокуратурою України, представник якої вступив у справу на її другому колі на боці відповідача. Звичайно, що ГПУ зробило це не просто так, а на виконання переконливого прохання, викладеного в офіційному листі, котрий дбайливо зберігається в надрах відповідного архіву.

Читайте також: Націоналізація Приватбанку: атака на НБУ з кіпрського напрямку виявилася безрезультатною

Попереднім результатом спору Фонду з Нацбанком стало те, що рішенням ГС Києва від 8.10.2019 р., залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.03.2020 р. (справа № 910/6175/19), позов було задоволено й стягнуто з НБУ зазначених 277 млн грн. Та коли апеляційна скарга НБУ на це рішення потрапила на розгляд Касаційного господарського суду, стало зрозуміло, що наслідком перемоги Фонду в даній справі буде не лише банальне перекладання державних коштів з однієї кишеню в іншу, а й щось ще більш неприємне для держбюджету.

Причина цього полягає в тому, що акціонери ліквідованих банків, які свого часу виграли спори про скасування рішень НБУ про їх ліквідацію, стали надто часто вигравати в судах першої та другої інстанцій позови про відшкодування завданих неправомірними діями Нацбанку збитків. В принципі в цих судів не було іншого виходу, як задовольняти їх позови, адже саме так і належить чинити відповідно до положень статті 1173 Цивільного кодексу України «Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування». На цьому неодноразово наголошував і сам Верховний Суд, коли вирішував справи за позовами вкладників «ліквідовано-реанімованих» банків, які за рахунок Фонду отримали свої законні 200 тисяч гривень, але хотіли за рахунок НБУ стягнути решту вкладу, котра перевищувала планку, встановлену законом про гарантування вкладів. Правда тоді суди низових інстанцій відмовляли їм у задоволенні позовів з огляду на те, що позивачами не було доведено, що саме в результаті ліквідації регулятором певних банків ними було втрачено частину вкладених у них коштів, тож за таких обставин Верховному Суду, який залишав ті рішення без змін, неважко було вкотре повторити цю ритуальну фразу про те, що теоретично вони мають право в разі доведеності своїх вимог на компенсацію шкоди з боку НБУ в порядку статті 1173 ЦКУ.

Тепер же ця фраза набула не ритуального, а конкретного значення, оскільки в разі залишення Верховним Судом без змін рішень попередніх судів про задоволення позовів акціонерів держбюджетом будуть втрачені чималі кошти. За таких обставин задоволення позову Фонду до НБУ могло викликати ланцюгову реакцію з дуже неприємними для держави наслідками. Очевидно, з огляду на це Касаційний господарський суд висунув ідею про те, що на НБУ не поширюється дія згаданої статті, оскільки він, мовляв, не орган державної влади, а є особливим центральним органом державного управління. Відтак виникла необхідність відступити від раніше викладених висновків і передати справу на розгляд Великої Палати. Остання погодилася прийняти цю справу до розгляду, тож нині всі зацікавлені сторони, затамувавши подих, очікують її вердикту.

Костянтин ЮРЧЕНКО,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Хабар для прокурора. Кримінальний бік практики спільної діяльності АТ «Укргазвидобування» з приватними фірмами

Опубліковано

on

От

Юрій Котнюк,
ЮВУ

У серпні 2018 року правоохоронці затримали колишнього першого заступника голови правління Акціонерного товариства «Укргазвидобування» Олексія Тамразова, який намагався дати хабар у сумі 200 тисяч доларів США Костянтину Кулику — на той момент заступнику начальника департаменту міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України. Зловмисника дуже швидко звільнили під заставу в три мільйони гривень, й із плином часу ця історія потроху стала забуватися, а справа здавалася приреченою на тихе захоронення. Відтак багатьох здивувало те, що 24 грудня колегія суддів Вищого антикорупційного суду засудила Тамразова до п’яти років реального позбавлення волі, хоча при цьому не стала міняти раніше обраного запобіжного заходу й до моменту набрання вироком законної сили залишила його на свободі.

Спадщина Януковича

Як відомо, «Укргазвидобування» лише в 2012 році отримало статус акціонерного товариства, сто відсотків акцій якого належать НАК «Нафтогаз», а до того воно було її дочірньою компанію. Тамразов прийшов туди в березні 2010 року в складі команди Юрія Борисова, який, у свою чергу, був ставлеником Дмитра Фірташа. Саме в період їхнього керування в компанії розквітнули на повну силу схеми «приватизації державних прибутків» через інститут так званої спільної діяльності без створення окремої юридичної особи. Вони полягали в тому, що держава фактично віддавала деякі свої газові свердловини в оренду приватним фірмам, котрі, зі свого боку, брали на себе обов’язок забезпечувати їх необхідними для роботи обладнанням і матеріалами, а, крім того, продавати видобутий газ на вільному ринку за найвищою ціною. Прибуток ділився навпіл, але в реальності його майже не було, оскільки приватники купували товари для потреб спільної діяльності за завищеними цінами, а готову продукцію продавали за заниженими.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Націоналізація Приватбанку: атака на НБУ з кіпрського напрямку виявилася безрезультатною

Дана практика стала згортатися, починаючи з березня 2014 року, коли Борисов і Тамразов втратили свої посади, а їхній патрон Фірташ взагалі був ув’язнений у Відні. Тоді ж було відкрито низку кримінальних проваджень за фактом заволодіння під виглядом спільної діяльності з «Укргазвидобування» державним майном в особливо великих розмірах (стаття 191 частина 5 КК України). В рамках одної з них у жовтні того ж року Печерським районним судом Києва був накладений арешт на 8,9 мільйона кубометрів природного газу, який відповідно до підписаних Тамразових паперів належав ТОВ «Фаворит систем», оскільки воно також було учасником одного з численних договорів про спільну діяльність, укладених з «Укргазвидобування».

Спроби звільнити з-під арешту ці дев’ять мільйонів кубометрів, ринкова вартість яких оцінювалася в два мільйони доларів, супроводжувалися численними пригодами. Так, у вересні 2016 року на хабарі в сумі 200 тисяч доларів попався такий собі Ігор Чорний — на той момент прокурор другого відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією департаменту нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України. Правда, йому було пред’явлене звинувачення у вчиненні не посадового злочину, а банального шахрайства, оскільки, мовляв, зловмисник в силу своїх повноважень не мав жодної можливості щось зробити для того, аби арешт було знято. Причому справу за його обвинуваченням якраз і можна віднести до категорії успішно захоронених.

Читайте також: Миколаївський глиноземний завод: спроба стягнути дев’ять мільярдів за «екологію» виявилася невдалою

Якщо вірити самому Тамразову, то в цьому випадку він активно співробітничав із правоохоронними органами з метою викриття Чорного й навіть передав тому під контролем свої власні 10 тисяч доларів, які йому потім так і не повернули. Втім цей парадокс можна пояснити дуже просто — колишній менеджер державної компанії, якому були небайдужі інтереси приватної фірми, шукав серед впливових співробітників правоохоронних органів людину, здатну повернути арештований газ, проте вчасно збагнув, що саме прокурор Чорний хоче його обдурити. Однак і після цього Тамразов не полишив своїх спроб і влітку 2018-го знайомі вивели його на Костянтина Кулика, який на той момент вважався улюбленцем тодішнього генпрокурора Юрія Луценка.

Експерт виявив монтаж звукозапису

У ході низки зустрічей, проведених у різних ресторанах Києва, Тамразов пояснив Кулику, що фірма «Фаворит систем» підготувала клопотання про зняття арешту з газу і суддя Печерського райсуду готова його задовольнити, але їй потрібні гарантії, що прокуратура не заперечуватиме. Показавши текст клопотання, запропонував 100 тисяч доларів до його подання, а другу половину, теж 100 тисяч доларів, після постановлення судом відповідної ухвали. Кулик зробив вигляд, ніби погодився, а сам доповів про це рапортом Генеральному прокурору, після чого Тамразова було затримано під час передачі зазначених коштів. Йому було повідомлено про підозру в наданні неправомірної вигоди службовій особі (стаття 369 ККУ).

Читайте також: Банк «Хрещатик»: довга дорога до ліквідації

У судовому засіданні сторона захисту наполягала на тому, що підсудний став жертвою шантажу й провокації та діяв під тиском правоохоронних органів, оскільки проходив по справі розкрадання вуглеводнів: хоча як свідок, але свідок, котрий будь-якої миті може стати обвинувачуваним. Суд визнав цей довід непереконливим, оскільки із запису розмов було зрозуміло, що Тамразов, спілкуючись із Куликом, поводив себе вільно й невимушено, а його пропозиція перейти на «ти», фрази «не хвилюйся», «розслабся» навіть свідчать про певні ознаки фамільярності й панібратства. В ході однієї з розмов зловмисник попередив співрозмовника, що одразу ж після зняття арешту газ буде проданий добросовісному набувачеві, аби в прокуратури не було спокуси ініціювати повторний арешт. З цього суд зробив висновок, що підсудний давав хабар зовсім не під тиском, а цілком добровільно, щиро дбаючи про інтереси фірми «Фаворит систем», а відтак ретельно обговорював важливі деталі запланованої оборудки.

Сам Тамразов відмовився від давання показань, пояснивши це тим, що суду були надані неповні записи їхніх розмов, у зв’язку з чим він позбавлений можливості посилатися на обставини, які спростовують його винуватість. Певна доля правди в цьому була, оскільки в ході проведення комплексної експертизи звукозапису експерт виявив ознаки монтажу і встановив, що це не оригінали запису, а змонтовані копії. Проте суд не погодився з доводами адвокатів про те, що дана обставина робить доказ недопустимим. Судді при цьому послалися на Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг», відповідно до положень якого один і той самий електронний документ може одночасно існувати на кількох матеріальних носіях і мати при цьому статус оригіналу. Втім, як би цей доказ і був би визнаний недопустимим, сторона захисту все одно не представила суду жодної альтернативно версії подій, що відбулися, яка би поставила під сумнів мету дій Тамразова, спрямовану на передачу грошей Кулику.

Наскільки страшне те, що докази зібрано неуповноваженим органом?

Найбільш цікавий момент вироку був пов’язаний із доводами адвокатів про те, що надані стороною обвинувачення докази не можуть бути визнані належними й допустимими, оскільки вони були зібрані неуповноваженим на те органом. Справа в тому, що розслідуванням даного кримінального провадження попервах займався один із підрозділів Генеральної прокуратури України в особі її Генеральної інспекції, й лише через кілька днів після затримання Тамразова матеріали були передані до Національного антикорупційного бюро, яке відповідно до положень Кримінального процесуального кодексу має право вести слідство по даній категорії злочинів.

Слід визнати, що такий довід є досить слушним — в судовій практиці неодноразово траплялися випадки, коли суди ухвалювали виправдувальні вироки через порушення органами досудового розслідування правил підслідності. Не можна виключати, що і в цьому випадку Апеляційна палата ВАКС забракує вердикт з тої ж причини. Попри це аргументи суддів Вищого антикорупційного суду Катерини Сікори, Тетяни Гавриленко й Олени Танасевич заслуговують уваги як один із прикладів тлумачення переваги принципу верховенства права над принципом верховенства закону.

Як відомо, компетенцію органів досудового розслідування розмежовує стаття 216 КПК України («Підслідність»), проте, на думку зазначених вище суддів, хибною й навіть небезпечною є формальна позиція, яка полягає у визнанні недопустимими всіх доказів, зібраних слідчим того відомства, яке не вписується в положення згаданої статті. Відтак порушення вимог останньої не може нівелювати доказову цінність відомостей, отриманих у ході розслідування.

Як написано в тексті вироку, навіть істотне порушення прав і свобод людини не тягне за собою очевидну недопустимість доказів в автоматичному порядку. Сторона, яка стверджує про процесуальні порушення, має не лише довести наявність таких порушень, а й обґрунтувати, що ці порушення позначилися або могли позначитися на результаті судового розгляду, в тому числі на допустимості доказів, використаних у судовому розгляді. Однак у даній справі, мовляв, стороною захисту не доведено, а судом не встановлено підстав для висновку про порушення якого-небудь фундаментального права чи свободи Тамразова, яке б обумовлювало недопустимість доказів, зібраних Генеральною інспекцією ГПУ до моменту передачі матеріалів справи до НАБУ. До того ж, носії інформації — як паперові, так і електронні — стали в подальшому предметом огляду детектива НАБУ та експерта, тож у колегії суддів не виникло підстави вважати, що здійснення досудового розслідування не тим, що треба, органом, вплинуло на достовірність отриманих фактичних даних.

Судді вирішили, що недотримання правил підслідності, навіть якщо воно мало місце, автоматично не може вважатися порушенням права на захист, оскільки ані Конституція України, ані положення національного законодавства, ані положення будь-яких міжнародних договорів, що визначають стандарти справедливого розгляду у кримінальних справах, не передбачають права особи вимагати розслідування певним органом розслідування. В даному ж випадку недотримання правил підслідності не спричинило появу в суду обґрунтованих сумнівів у достовірності фактичних даних, отриманих у результаті проведення слідчих та процесуальних дій. Лишається сподіватися, що з таким висновком погодяться й судді апеляційної інстанції.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link