Connect with us

Юридична практика

Підтвердження права адвоката діяти від імені клієнта в суді

Микола Глотов, адвокат (м. Рівне)

Стаття 59 Конституції України гарантує кожному право на правничу допомогу. Й хоча в статтях 29, 59, 131-2 Конституції, ст. 15 ЦПК, ст. 16 ГПК, ст. 16 КАСУ використовується словосполучення «правнича допомога», а в п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону No 5076-VI, статтях 21, 22 Закону No 3460-VI, ст. 271 КУпАП, ст. 20 КПК — словесна конструкція «правова допомога», по суті обидва поняття стосуються однієї і тієї ж професійної діяльності. Для надання вказаної професійної допомоги в Україні діє адвокатура, яку складають всі адвокати України, що мають право здійснювати адвокатську діяльність. Але сама по собі належність особи до адвокатської спільноти ще не дає їй права здійснювати представництво/захист конкретного клієнта в суді по певній справі.

У даній статті розглянемо діючі в Україні правила підтвердження повноважень адвоката на вчинення дій від імені та в інтересах клієнта в суді та перспективи їх зміни. Поруч із цим не станемо акцентувати увагу на порядку підтвердження повноважень адвоката в суді при наданні ним особі послуг гарантованої державою безоплатної правової допомоги.

Джерело повноважень

Справді для того, аби виступати в суді від імені клієнта, адвокату необхідно вступити з ним або особою, яка вправі діяти від його імені, в договірні відносини. Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону No 5076-VI адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Під «договором про надання правової допомоги» в п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону No 5076-VI розуміється домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання) зобов’язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов’язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов (ч. 1 ст. 638 ЦК).

За правилами ч. 1 ст. 27 Закону No 5076-VI договір про надання правової (правничої) допомоги укладається в письмовій формі, крім випадків, коли він може укладатися усно. Випадки його укладення в усній формі перелічені в ч. 2 ст. 27 цього ж закону, але на їх розгляді ми окремо зупинятися не будемо.

Отже, первинним джерелом в якому визначаються повноваження адвоката вчиняти конкретні дії від імені та в інтересах клієнта в суді є саме договір як домовленість двох сторін. І багато років саме договір (угоду) надавали до суду адвокати, щоб підтверджувати свої повноваження як захисники/представники клієнтів. Зокрема, такі правила передбачали ст. 12 Закону України «Про адвокатуру» від 19.12.1992 р., ч 4 ст. 42 ЦПК в редакції 2004 р., ч. 5 ст. 58 КАСУ в редакції 2005 р., ст. 50 КПК в редакції з 20.11.2012 р. тощо.

Поруч із наведеним нині в ч. 1 ст. 26 Закону No 5076-VI зазначається, що повноваження адвоката на надання правової допомоги можуть бути посвідчені одним із таких документів: договір про надання правової допомоги; довіреність; ордер; доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Тобто у вказаній нормі зазначається про різні документи, в яких може відображатися факт укладення між адвокатом та клієнтом відповідного договору. Та найбільш важливо, які з таких документів можуть подаватися до суду для підтвердження повноважень адвоката по конкретній справі.

Різні кодекси — різні правила: ЦПК

Так, якщо проаналізувати існуючі правила підтвердження адвокатом своїх повноважень у суді, то вони неоднорідні. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 62 ЦПК (Цивільного процесуального кодексу України), ч. 4 ст. 60 ГПК (Господарського процесуального кодексу України), ч. 4 ст. 59 КАСУ (Кодексу адміністративного судочинства України) повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону No 5076-VI. Оскільки на сьогоднішній день вказаним чи іншим законом не передбачено право адвоката видавати або посвідчувати довіреність, то фактично єдиним документом, який може виписати адвокат для подачі в суд на підтвердження своїх повноважень у справах цивільного, господарського і адміністративного судочинства, залишається ордер. І якщо в довіреності, підпис довірителя (клієнта) на якій зазвичай посвідчує нотаріус або уповноважена законом посадова особа та в якій міститься перелік наданих адвокату (представнику) повноважень, то в ордері в існуючій на сьогодні його формі відповідного переліку повноважень та підпису клієнта не вказується. Крім того, вважається, що якщо на звороті такого ордера про обмеження правомочності адвоката не вказано, то він має всі ті ж права, що і його клієнт. Зокрема, таке правило прописане в п. 14 Положення про ордер на надання правової допомоги та порядок ведення реєстру ордерів, затвердженого рішенням Ради адвокатів України No 36 від 17.12.2012 р. в редакції рішення No 151 від 27.05.2017 р.

Водночас подібний рівень довіри до адвокатів в частині оформлення ордеру є виправданим тим, що навіть за діючими правилами, якщо адвокат у виданому ордері не вкаже обмеження своїх повноважень, а вони фактично існують, то його можуть притягнути до кримінальної відповідальності за ст. 400-1 Кримінального кодексу України. Така сама участь адвоката може очікувати і в разі, якщо ордер буде видано стосовно представництва чи захисту в суді прав та інтересів клієнта, з яким у конкретному випадку адвокат насправді не перебуває в договірних відносинах. Зокрема, в ч. 1 ст. 400-1 Кримінального кодексу прописано, що за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а так само умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, встановлених договором про надання правничої допомоги, винна особа може бути притягнута до відповідальності у вигляді штрафу до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешту на строк до трьох місяців. Тобто такий великий кредит довіри до адвокатів, закріплений законодавцем у процесуальних кодексах у чинній з 15.12.2017 р. редакції, збалансовує можливість їх притягнення за «порушення такої «довіри» до кримінальної відповідальності.

КУпАП та КПК

На відміну від цивільного, господарського та адміністративного судочинства в справах про притягнення до адміністративної і кримінальної відповідальності існують дещо інші вимоги до надання документів для підтвердження повноважень адвоката.

Так, ст. 271 КУпАП (Кодексу України про адміністративні правопорушення) передбачає, що повноваження адвоката на участь у розгляді справи підтверджуються довіреністю на ведення справи, посвідченою нотаріусом або посадовою особою, якій відповідно до закону надано право посвідчувати довіреності, або ордером чи дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором про надання правової допомоги. То ж, КУпАП передбачає в переліку документів, які на підтвердження своїх повноважень може надавати суду адвокат, дещо більше варіантів. Так, до суду адвокат може надати укладений з клієнтом договір, а не лише довіреність чи ордер. Якщо ж в суд адвокатом подається ордер, то до нього обов’язково додається витяг з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката або обмеження його прав на вчинення окремих дій як захисника. При цьому такий витяг з договору засвідчується підписами сторін. Такий підхід хоч і є більш логічним, адже у витягу з договору міститься підпис клієнта й перелік повноважень адвоката та їх обмеження, але із часу введення в дію ст. 400-1 Кримінального кодексу України він не відповідає сучасним тенденціям.

Дещо інші правила містяться і в КПК (Кримінальному процесуальному кодексі України). Так, згідно ч. 1 ст. 50 КПК повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні підтверджуються: 1) свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю; 2) ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Слід зауважити, що наразі положення п. 1 ч. 1 ст. 50 КПК, на переконання автора, потребують виключення. Адже вже давно функціонує Єдиний реєстр адвокатів України, в якому міститься інформація про осіб, які є адвокатами. Тому існування норми про необхідність підтвердження повноважень адвоката свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю також є пережитком часу. Що ж до п. 2 ч. 1 ст. 50 КПК, то, на переконання автора, ця норма є досить сучасною та дозволяє захисникам і представникам у кримінальному провадженні вільно обирати з поміж існуючого в ч. 1 ст. 26 Закону No5076-VI переліку той документ, який надати в суд для підтвердження своїх повноважень.

А що чекає?..

На днях автору статті на очі потрапив проект Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», який, нібито, розроблений робочою групою при Адміністрації Президента України (далі – законопроект). Із тексту вказаного законопроекту, який на момент написання цієї статті ще не внесений до парламенту, вбачається, що його розробники пропонують зберегти існуючий підхід до укладення договорів з адвокатами. Так, у ч. 1 ст. 31 законопроекту залишається положення, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правничої допомоги. По суті ця норма відповідає чинній ч. 1 ст. 26 Закону No 5076-VI. В ній та й по тексту всього законопроекту змінюється лише слово «правова» на слово «правнича». Тобто відбувається приведення понять у відповідність до того, як вони викладені в чинних Конституції, ЦПК, ГПК і КАСУ.

Так само, як сьогодні є в абз. 2 ч. 1 ст. 26 Закону No 5076-VI і в ч. 2 ст. 31 законопроекту його автори планують залишити аналогічний перелік документів, що посвідчують повноваження адвоката на надання правничої допомоги. Поруч із наведеним, дану норму передбачається доповнити положенням про те, що вказані документи можуть подаватися для підтвердження повноважень представника/захисника не в оригіналі, а як копія, яку засвідчує адвокат або уповноважена особа адвокатського бюро чи об’єднання.

Крім багатьох інших, заслуговують на увагу Перехідні та прикінцеві положення до такого законопроекту. Ними пропонується змінити ч. 1 ст. 50 КПК. Зокрема, пропонується, щоб повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні підтверджувалися лише ордером або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги. Тобто в разі схвалення таких змін розробники законопроекту договір про надання правової (правничої) допомоги по суті залишать як документ, що підтверджує повноваження представника/захисника в суді лише для справ про адміністра­ тивні правопорушення. Та й то, якщо в парламенті до ст. 271 КУПАП не внесуть відповідної поправки.

Більша свобода є логічнішою

На погляд автора, останні законодавчі новації, коли поступово з процесуальних кодексів виключили положення про можливість підтвердження повноважень адвоката в суді договором, а наразі в законопроекті пропонують виключити таку можливість і в кримінальному провадженні, не обґрунтовані. Для чого це? Як це поліпшить доступ людей до правової допомоги? Мета подібних змін не зрозуміла.

Водночас, яким буде порядок отримання бланків ордерів і їх вартість, від кого залежатиме можливість їх отримання — це ще питання, відповідь на яке надасть практика. Впевнений, що нині чинні правила ч. 1 ст. 50 КПК і ст. 271 КУпАП в частині можливості підтвердження адвокатом своїх повноважень у суді не лише ордером, але й договором про надання правової (правничої) допомоги, потребують збереження як і потребують відновлення подібні положення в ЦПК, ГПК і КАСУ.

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Цифрова економіка і податки: як вийти із замкнутого кола?

Олена МАКЕЄВА, голова Ради директорів аудиторської фірми «Аксьонова та партнери», Geneva Group International, екс-заступник міністра фінансів України

Два компоненти, які допоможуть вирішити податкові виклики епохи цифрової економіки.

Епоха цифрових технологій вимагає адекватної податкової політики. Але корпорації, які використовують агресивне податкове планування, та стрімкий розвиток цифрової економіки чинять тиск на поліс-мейкерів, які розробляють податкову політику. Як вийти із замкнутого кола?

Цілком очевидно, що План дій BEPS не може повною мірою допомогти впоратися з викликами, пов’язаними зі швидким розвитком нових бізнес-моделей на основі Інтернету, штучного інтелекту, блокчейну. LuxLeaks, Panama Papers та Paradise Papers, а також розслідування ЄС щодо цифрових технологічних гігантів — маркер масштабності схем ухилення від сплати податків великим бізнесом. Це викликає бурхливу громадську дискусію щодо необхідності забезпечення справедливого оподаткування у світі.

Нещодавно програма розширеного співробітництва Плану дій BEPS (Inclusive Framework on BEPS) представила на погодження програму роботи щодо вирішення податкових викликів, пов’язаних із цифровою економікою. Вона (програма) складається з двох компонентів.

Компонент 1 — «Єдиний підхід» (Unified Approach). Він стосується правил розподілу податкових прав між юрисдикціями, а також нового порядку розподілу прибутку. Документ представлений для громадських консультацій 9 жовтня цього року.

Сьогодні компанія-нерезидент оподатковує прибуток свого бізнесу в певній юрисдикції лише в тому випадку, якщо в неї є там постійне представництво. Це, по суті, форма фізичної присутності. Цифрова економіка фактично обмежила застосування цього правила, оскільки високотехнологічні компанії можуть вести бізнес із клієнтами з інших юрисдикцій без фізичної присутності. Особливо це стосується віддалених продажів великих підприємств цифрового бізнесу (highly digitalised businesses), таких, як Google, Apple, Facebook. В існуючих умовах подібні компанії будуть проводити все більше заходів із віддалених місць, спрямованих на споживачів та користувачів, без будь-якої фізичної присутності.

У рамках цього Компоненту пропонуються три можливі підходи розподілу оподатковуваного прибутку. Багато в чому вони засновані на продажах. Це модифікований метод розподілу залишкового прибутку (метод А), метод пропорційного дольового розподілу (метод В) та розподіл прибутку на основі маркетингової та дистрибуційної діяльності (метод С). Усі ці три підходи не залежать від рівня фізичної присутності транснаціональної компанії в тій чи іншій юрисдикції. А це означає, що значна частина прибутку високотехнологічних компаній може оподатковуватися в країнах, де проживають споживачі, незалежно від того, де фізично присутня сама компанія.

Компонент 2 — «Глобальна пропозиція протидії розмиванню податкової бази» (Global Anti-Base Erosion Proposal, GloBE) — передбачає розробку скоординованих правил для вирішення поточних ризиків використання структур, які дозволяють великим транснаціональним корпораціям переводити свої прибутки в юрисдикції, де вони не обкладаються податком або мають дуже низьке оподаткування. Документ представлений для громадських консультацій 8 листопада цього року.

Основне завдання даного компоненту — координація податкової політики на глобальному рівні шляхом запровадження мінімальної ставки оподаткування прибутку транснаціонального бізнесу. На практиці, якщо доходи дочірньої компанії в певній юрисдикції, приміром, будуть оподатковані за нижчою ставкою, ніж узгоджена мінімальна ставка оподаткування прибутків міжнародного бізнесу, то такі доходи будуть підлягати оподаткуванню в іншій країні або існуватимуть певні обмеження щодо вирахування витрат стосовно платежів, здійснених на користь пов’язаних осіб.

Очевидно, що прийняття нових правил стимулюватиме окремі юрисдикції переглядати свої локальні податкові політики оподаткування прибутку. Перш за все, це стосуватиметься країн, де доходи не обкладаються податком на прибуток або мають дуже низьке оподаткування. Хоча термін «низькоподаткова юрисдикція» дуже відрізняється в країнах світу. Наприклад, Україна для Німеччини є якраз низькоподатковою юрисдикцією, адже ставка податку на прибуток нижче за 25%.

У принципі ця ідея не нова, є окремі ініціативи на рівні ЄС, покликані уніфікувати ставку податку на прибуток, аналогічно Директиві ЄС щодо оподаткування ПДВ. Напевно, публікація нової програми та її компонентів знайде чимало скептиків і критиків серед експертів в Україні. Уже сьогодні чую хибні думки на кшталт того, що правила трансферного ціноутворення будуть переглянуті або взагалі скасовані, а План дій BEPS не виправдав очікувань. Саме тому хочу звернути увагу на деякі важливі аспекти.

По-перше, обидва компоненти нової програми не виключають подальшої імплементації Плану дій BEPS, а лише доповнюють її. По-друге, програма та її компоненти розроблені в рамках Кроку 1 Плану дій BEPS «Податкові виклики, що виникають унаслідок цифрової економіки». Відповідно, стосуються лише цих питань. По-третє, опубліковані аналітичні документи представлені для громадських консультацій і кожна країна може взяти участь у їхньому обговоренні.

І головне, робота Програми розширеного співробітництва Плану дій BEPS полягає в забезпеченні того, аби міжнародні податкові принципи для великих транснаціональних корпорацій залишалися релевантними і сьогодні, і в майбутньому. Беззаперечно, такі принципи мають відповідати економічній ефективності та глобальному добробуту у світі.

Розуміючи цілі цієї роботи, важливо усвідомити, що податкові політики та міжнародні податкові принципи будуть постійно вдосконалюватися у відповідь на нові податкові виклики. І кожна країна самостійно для себе вирішує — бути гравцем чи спостерігачем у цьому процесі?

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Небезпечна судова практика Вищого антикорупційного суду

Василь ФЕДИТНИК, партнер
Адвокатського об’єднання
Legal Strategy

Минуло два місяці як в Україні запрацював Вищий антикорупційний суд. Висновки щодо його ефективності робити ще рано, проте вже видно окремі переваги та недоліки в діяльності цієї інституції.

Категорія кримінальних проваджень, які розглядаються цим судом, є одноманітною, тому всі чекають на те, що судді ВАКС сформують єдину практику застосування суперечливих та дискусійних положень кримінального процесуального законодавства.

Одним із таких прикладів є передбачена ч. 6 ст. 193 КПК України можливість обрання запобіжного заходу за відсутності підозрюваного, обвинуваченого, за умови, що прокурором, крім наявності підстав, передбачених статтею 177 (мета і підстави застосування запобіжних заходів) цього кодексу, буде доведено, що підозрюваний, обвинувачений оголошений у міжнародний розшук.

Якщо з питаннями наявності підстав, передбачених ст. 177 КПК України, практика Вищого антикорупційного суду є однозначною, то з підходами до визначення наявності факту перебування особи в міжнародному розшуку є значні проблеми, про що свідчить протилежна за змістом судова практика як між суддями першої інстанції, так і серед окремих колегій Апеляційної палати суду. Так, аналіз судових рішень щодо питання обрання запобіжного заходу за відсутності підозрюваного свідчить про суперечливу практику визначення факту оголошення особи в міжнародний розшук. Тобто за однакових умов в одному випадку він є підставою для задоволення клопотання прокурора, а в іншому — для відхилення.

За однією з позицій судді ВАКС вважають, що винесена постанова про оголошення міжнародного розшуку особи є підставою для здійснення оперативним підрозділом, якому доручено здійснювати розшук підозрюваного, усіх необхідних розшукових заходів. А скерування відповідних матеріалів у департамент міжнародного поліцейського співробітництва Національної поліції України є достатнім для визнання факту перебування особи в міжнародному розшуку при розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу. Водночас інші судді вважають, що постанова про оголошення міжнародного розшуку підозрюваного разом із супровідним листом про направлення такої постанови робочому апарату Укрбюро Інтерполу в їх сукупності та взаємозв’язку свідчать про факт вчинення лише окремих не завершених дій, направлених на оголошення підозрюваного в міжнародний розшук. І це видається обґрунтованим з огляду на положення підпунктів 4.4., 4.6., 4.7 Інструкції про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні в попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів, затвердженої спільним наказом № 3/1/2/2/2/2 від 09.01.1997 року.

Таким чином, має місце неоднозначна позиція суддів Апеляційної палати антикорупційного суду щодо питання оголошення особи в міжнародний розшук, яка призводить до протилежних за змістом судових рішень за одних і тих же обставин в залежності від колегії, яка розглядала клопотання. І це небезпечна тенденція. Адже на антикорупційний суд покладаються великі сподівання щодо неупередженості рішень. Тому професіонали в галузі кримінального процесу чекають зваженої позиції з проблемних питань. А відсутність єдиного підходу створює передумови недовіри до цього органу, оскільки протилежні за змістом рішення за одних і тих же обставин не слід вважати правосудними.

Підсумовуючи, зазначу, що нагальною в діяльності Вищого антикорупційного суду є вирішення проблеми єдності судової практики для унеможливлення створення ситуації недовіри суспільства до цієї інституції, що можливо лише за умови обговорення проблем застосування окремих норм КПК України на зібраннях суддів, а також шляхом аналізу судової практики за певний період роботи. Сподіваємося, що зазначені аргументи будуть враховані в подальшій судовій практиці ВАКСу.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

«Багатоповерхові» земельні ділянки як наслідок швидких земельних реформ

Якщо ви раптом вирішите зазирнути до публічної кадастрової карти України, то звернете увагу на цікаву і спершу незрозумілу деталь, а саме велику кількість земельних ділянок, межі яких перетинаються. Обравши через фільтр веб-сайту параметр «Ділянки з помилками геометрії», відображувана картина може вас вразити. Ці численні помилки, за даними Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, наразі активно виправляються, однак є інша сторона проблеми, спершу не видима на кадастровій карті.

Велика кількість громадян, право власності на земельні ділянки яких посвідчується державними актами старого зразка, котрі бажають укласти угоду купівлі-продажу, міни, ренти, дарування, спадкування тощо, перш за все повинні здійснити її державну реєстрацію й отримати кадастровий номер, адже наявність останнього є обов’язковою умовою договору.

Для цього слід розробити в землевпорядній організації технічну документацію із землеустрою, яка б встановлювала межі земельної ділянки в натурі (на місцевості). Після чого слід внести інформацію про земельну ділянку до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Проте такі власники можуть виявити неможливим реалізувати це своє право через те, що на етапі реєстрації прав у Державному земельному кадастрі, на публічній кадастровій карті України частину їх земельної ділянки «віртуально», а отже, і формально, вже займає сусід.

Що ж робити власникам землі, межі земельних ділянок яких перетинаються? Як захистити своє конституційне право на недоторканність права власності? Спершу слід розібратися з першопричинами таких порушень, а саме історією земельних реформ України, які беруть свій початок з проголошення незалежності України. Швидка, ба, навіть, блискавична, приватизація землі під час земельної реформи 1992—2000 років здійснювалася зі значним зниженням вимог до землевпорядних робіт. Уточнення місця розташування та перевірка ліній проходження меж величезної кількості земельних ділянок не могло бути опрацьовано наявною в державі кількістю землевпорядних організацій.

Декрет Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» 1993 року передбачав, що всі земельні ділянки, які були надані громадянам Украї ни у постійне користування протягом 20 і більше років, будуть передані в їх приватну власність. Така приватизація мала відбутися дуже швидко, протягом одного року. Кількість землевпорядних організацій, яка була наявна в Україні на той час, була не в змозі реалізувати поставлене завдання й провести уточнення місця розташування та перевірки ліній проходження меж усіх ділянок за таких короткий період.

Наступний етап приватизації земель в Україні пов’язаний із розподілом сільськогосподарських угідь колишніх колгоспів між їх членами, а саме виділенням земельної частки (паю) кожному з них. Указом Президента 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» уряд фактично примусово провів реформу неефективних колгоспів, та прискореного виділу земельних часток (паїв), які були умовними земельними ділянками, у вигляді реальних земельних ділянок з чітко визначеними межами. Місцеві органи влади, зокрема органи земельних ресурсів, виконували даний указ, на жаль, без належного контролю до якості землевпорядних робіт, а тому досить часто це відбувалося камерально, не виходячи на місцевість і не прив’язуючи поворотні точки меж ділянок до пунктів національної геодезичної мережі, порушуючи тим самим вимоги Закону України «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність».

Присвоєння кадастрових номерів земельних ділянок та зазначення їх у державних актах на право власності було започатковано 20 березня 2002 року наказом Держкомзему № 12. Від того часу межі земельних ділянок вимірювалися в натурі, а не лише в технічній документації.

Земельно-реєстраційна реформа

Із 1 січня 2013 року в Україні була започаткована земельноре єстраційна реформа, яка загострила проблему визнання набутих у різні часи прав власності на земельні ділянки. Відтепер оформлюючи права власності на землю складалася землевпорядна документація не лише в паперовій формі, а й в електронній формі на магнітному носієві. Таким чином власники земельних ділянок, інформація про які неоцифрована, почали стикатися з випадками невизнання або оспорення належного їм права власності.

Як діяти?

Потрапивши в таке становище власник такої земельної ділянки може обрати між наступними варіантами дій: 1) оформити право власності на земельну ділянку з меншими розмірами або з іншою конфігурацією; 2) за відсутності спору домовитися з власником земельної ділянки, межі якої накладаються, про переоформлення його земельної ділянки відповідно погоджених меж; 3) звернутися до органу місцевого самоврядування для зміни чи скасування прийнятого ним правового акту; 4) звернутися до суду за визнанням права власності на земельну ділянку в розмірах, які зазначенні в документі на право власності на землю.

Обравши шлях звернення до суду слід правильно визначити підсудність та перевірити наявність строків позовної давності. В порядку адміністративного судочинства подаються позови про визнання недійним рішення органу місцевого самоврядування, на основі якого було видано документ, що посвідчує право власності на земельну ділянку. Звертати увагу слід на те, що Кодексом адміністративного судочинства встановлений загальний строк звернення до суду в порядку адміністративного судочинства — шість місяців. Найчастіше трапляється так, що власник дізнається про накладення меж земельних ділянок значно пізніше, а на етапі погодження меж власнику суміжної земельної ділянки про порушення і не здогадується. Однак факт погодження розглядається судом саме як момент, коли власник дізнався або повинен був дізнатися про порушення меж його земельної ділянки. В таких випадках задля поновлення строків позовної давності необхідні будуть відповідні аргументи.

Якщо відповідачем у позовній заяві зазначається не лише орган місцевого самоврядування, а й власних земельної ділянки, межі якої накладаються (або лише такий власник), то справа розглядається в порядку цивільного судочинства. Позовні заяви в такому випадку матимуть наступні назви: про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом визнання недійсними державних актів; про визнання державного акта недійсним; про визнання державного акту на право власності на земельну ділянку частково недійсним та усунення порушень прав власника.

На сьогодні, за неофіційними даними, в України понад 3 мільйони земельних ділянок, межі яких накладаються одна на одну. «Багатоповерхова» земельна ділянка не може бути внесена до Державного земельного кадастру, власник такої ділянки не може відчужувати її, а отже, його конституційне право обмежується. Ефективним шляхом до вирішення наявної проблеми вбачається значне спрощення та пришвидшення такої категорії судових справ або запровадження іншої позасудової процедури.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.