Юридична практика
Звільнення Голови Конституційного Суду
Процедура звільнення Голови Конституційного Суду України була порушена через відсутність безсторонності суду, а мотивувальна частина рішення про звільнення не відповідала його резолютивній частині.
25 червня 2026 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі SHEVCHUK v. UKRAINE, у якій розглянув питання безсторонності Конституційного Суду України як дисциплінарного органу, що ухвалив рішення про звільнення власного Голови.
Читайте також: Звільнення судді з посади за порушення присяги не може свідчити про те, що він не є суб’єктом злочину державної зради
Заявник — колишній Голова Конституційного Суду. Станіслав Шевчук був обраний Верховною Радою суддею КСУ 13 березня 2014 року на дев’ятирічний непоновлюваний строк; у лютому 2018 року КСУ обрав його своїм Головою.
13 березня 2019 року судді КСУ М., Са. і Сл. розповсюдили серед колег 32-сторінковий меморандум, у якому звинуватили заявника в систематичному перевищенні своїх повноважень, спробах незаконного розширення влади над КСУ та його Секретаріатом, а також у здійсненні численних політичних і адміністративних заходів, які були несумісними із суддівською незалежністю. На їхню думку, поведінка заявника дестабілізувала функціонування Конституційного Суду.
14 березня 2019 року в популярній газеті «Дзеркало тижня» було опубліковано статтю, підготовлену на основі змісту цього меморандуму.
2 квітня 2019 року Велика палата КСУ дванадцятьма голосами із шістнадцяти передала питання до Постійної комісії з питань регламенту та етики; того ж дня шестеро суддів (серед них Са. і Сл.) звернулися до Комісії з проханням оцінити діяльність заявника. Комісія засідала в період з 8-го по 17-е квітня 2019 року й дійшла висновку, що є підстави для звільнення заявника з посади судді за чотирма епізодами: створення посад позаштатних радників без законних підстав; політично забарвлене інтерв’ю, під час якого заявник спотворив тлумачення статті 104 Конституції України; публікація висновку КСУ щодо законопроєкту про зняття депутатської недоторканності без окремих думок суддів М., Са. і Сл.; перешкоджання роботі судді-доповідача. За звільнення проголосували шість членів Комісії із семи — серед них ті самі судді Са. і Сл., які й ініціювали звинувачення.
Читайте також: Встановлення факту набуття державним службовцем громадянства іноземної держави є безумовною підставою для його звільнення
13 травня 2019 року заявник надіслав листа суддям Конституційного Суду та голові Комісії, у якому просив скасувати висновок Комісії та прямо вказував на конфлікт інтересів: судді Са. і Сл. одночасно виступили ініціаторами звинувачень і брали участь у їх розгляді як члени Комісії. Однак Регламент КСУ на той момент не передбачав ані правил самовідводу для суддів у справах такого типу, ані процедури, за якою відповідне клопотання могло б бути формально розглянуте.
На спеціальному пленарному засіданні 14 травня 2019 року КСУ у складі шістнадцяти суддів, включно із Са. і Сл., таємним голосуванням (дванадцятьма голосами) звільнив заявника з посади судді КСУ на підставі висновку Комісії, посилаючись на статті 147 і 149-1 Конституції та статтю 21 Закону України «Про Конституційний Суд України».
11 жовтня 2019 року Київський окружний адміністративний суд задовольнив позов заявника і визнав звільнення незаконним через недостатнє обґрунтування, порушення принципу неупередженості (судді Са. і Сл. не заявили самовідвід за очевидного конфлікту інтересів), непропорційність застосованої санкції та невчасне повідомлення заявника про провадження, розглянуте у стислі строки протягом одного дня. Однак 2 грудня 2019 року, під час розгляду апеляції, КСУ, за ініціативи народних депутатів, ухвалив рішення щодо тлумачення статті 151-2 Конституції. Конституційний Суд постановив, що це положення Конституції слід тлумачити так, що рішення, ухвалені Конституційним Судом у рамках здійснення його виключних конституційних повноважень, не можуть бути оскаржені, незалежно від їхньої правової форми. Це стосується як рішень у рамках конституційних проваджень (питання конституційності законів тощо), так і рішень щодо організації діяльності Конституційного Суду та забезпечення конституційних і правових гарантій незалежності та судового імунітету.
На цій підставі Шостий апеляційний адміністративний суд 6 лютого 2020 року закрив провадження, а Верховний Суд 14 серпня 2020 року відмовив у задоволенні касаційної скарги, вказавши, що обмеження доступу до звичайного суду не суперечить статті 6 Конвенції, оскільки перегляд відбувається всередині самого КСУ.
3 грудня 2025 року та сама Постійна комісія з питань регламенту та етики констатувала, що у 2019 році законодавче регулювання дисциплінарного провадження щодо суддів КСУ не було ані чітким, ані передбачуваним. Комісія прямо визнала, що у 2019 році регулювання значною мірою робило неможливим процедурно і по суті притягнення судді КСУ до дисциплінарної відповідальності у спосіб, який би відповідав вимогам Конституції України та Закону України «Про Конституційний Суд України», і рекомендувала розглянути вихід заявника у відставку з посади судді КСУ з урахуванням вислуги років.
Європейський суд з прав людини зауважує, що судді Са. і Сл., які висунули ключові звинувачення проти заявника й оприлюднили їх, також засідали у Комісії та голосували за її висновок. Пленарний склад Конституційного Суду звільнив заявника на підставі змісту висновку Комісії. Судді Са. і Сл. брали участь і в ухваленні цього рішення.
Суд доходить висновку, що подвійна роль, яку відіграли судді Са. і Сл. у звільненні заявника із суддівської посади, ставить під сумнів за об’єктивним критерієм їхню безсторонність, оскільки вони сформулювали звинувачення проти заявника, ініціювавши провадження проти нього, активно підтримували ці звинувачення у ході провадження, а потім вирішували питання по суті справи заявника.
Немає жодних ознак того, що Конституційний Суд розглянув занепокоєння заявника щодо участі цих суддів.
Більш того, на той час, судячи з усього, не існувало правил, які б вимагали від цих суддів заявити самовідвід або зобов’язували б Конституційний Суд у провадженнях такого типу розглянути клопотання заявника про відвід цих суддів. Суд повторює, що релевантним чинником при оцінці того, чи відповідав суд у конкретній справі вимозі безсторонності, є наявність або відсутність внутрішньодержавних процедур для забезпечення безсторонності, а саме правил, що регулюють відвід суддів.
За відсутності таких процедур і з огляду на те, що жодна з палат Конституційного Суду не висловилася з цього питання, Суд змушений дійти висновку, що не було доведено існування переконливих причин, з яких відповідним суддям було необхідно засідати та вирішувати цю справу.
Суд висловлював занепокоєння тим, що твердження про упередженість суддів не повинні паралізувати правові системи держав, особливо у випадку судів останньої інстанції та судів у малих юрисдикціях. Надмірно суворі стандарти розгляду клопотань про відвід могли б неналежно ускладнити здійснення правосуддя.
Читайте також: Конституційне право – вибори під час війни: експертна позиція
Суд зауважує, що на той час до Конституційного Суду входило 18 суддів. Не було доведено, що неможливо було сформувати склад для розгляду цієї справи без суддів Са. і Сл. Той факт, що було б важко досягти двох третин голосів, необхідних відповідно до національного законодавства для звільнення судді Конституційного Суду, не змінює цієї оцінки.
Щодо порушення статті 8 Конвенції, Суд зауважує, що рішення про звільнення заявника мало підставу в національному законодавстві. Водночас заявника було звільнено за вчинення дій, описаних у доповіді Комісії як «значний дисциплінарний проступок і грубе та систематичне нехтування своїми обов’язками, несумісне зі статусом судді», що є дослівним відтворенням формулювання, яким Конституція визначає перелік можливих підстав для звільнення судді Конституційного Суду.
Не було наведено жодного пояснення щодо того, яким критеріям відповідали дисциплінарний проступок або проступки, висунуті заявникові, щоб вважати їх «значними», а також які саме його дії становили «грубе», а які — «систематичне» нехтування своїми обов’язками. Це створює враження, що конституційне положення, яке загалом визначає різні можливі підстави для звільнення судді Конституційного Суду, було просто процитоване без пояснення того, які його конкретні елементи застосовувалися до яких саме дій або бездіяльності заявника.
Крім того, Конституційний Суд, незалежно від будь-якого питання щодо його безсторонності, також не пояснив, які саме підстави для звільнення застосовувалися до дій заявника або, що важливіше, чому було можливим і необхідним звільнити заявника з посади судді, незважаючи на те, що всі приписувані йому порушення стосувалися його роботи на посаді Голови Конституційного Суду, а не виконання ним функцій судді.
Проаналізувавши подані матеріали, ЄСПЛ виснував, що однією з причин ухвалення такого рішення могло бути те, що відповідні правила, очевидно, не передбачали можливості дострокового припинення повноважень заявника як Голови Конституційного Суду, якщо тільки він не подасть у відставку за власним бажанням, чого він не зробив.
Матеріали справи також свідчать про те, що початковою метою провадження щодо заявника було усунення його з посади Голови Конституційного Суду, а не звільнення з посади судді.
Конституційний Суд не пояснив свого рішення застосувати дисциплінарне провадження, призначене для розгляду дисциплінарних проступків суддів, для розгляду того, що він вважав порушеннями в адміністративній діяльності заявника на посаді Голови Конституційного Суду. Якщо рішення Конституційного Суду мало на меті оцінити моральні якості заявника як судді Конституційного Суду з огляду на зазначені порушення в його адміністративній діяльності на посаді Голови, це належним чином не відображено в мотивувальній частині рішення.
Суд доходить висновку, що тлумачення відповідних норм національного законодавства у справі заявника не відповідало передбаченим Конвенцією вимогам щодо чіткості та передбачуваності. Отже, оскаржуваний захід не відповідав вимозі законності.
За результатами розгляду справи Європейський суд з прав людини одноголосно встановив: порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з недотриманням вимоги безсторонності суду; порушення статті 8 Конвенції.
Суд постановив, що держава-відповідач повинна виплатити заявникові 2000 євро компенсації моральної шкоди протягом трьох місяців із дати набрання рішенням законної сили.
Підготувало Адвокатське об’єднання «Самуляк та партнери», Strasburg
Джерело: Юридичний вісник України
