Думка експерта
Позиція ВС може суперечити принципу ефективного захисту корпоративних прав
Василь Гостюк, к.ю.н., LL.M. International Business Law
Незнання закону суддями може спричиняти непередбачені правові наслідки або про неймовірні пригоди кіпрського майна в Україні. У статті досліджується правова позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 910/5717/23, в якій суд фактично відмовив у застосуванні конструкцій bona vacantia та restoration щодо корпоративних прав іноземної компанії (юрисдикція Кіпру). Автор критично аналізує аргументацію суду, зокрема, ігнорування інститутів загального права, неправильне застосування норм міжнародного приватного права та потенційне порушення Закону України «Про міжнародні договори України».
Окрему увагу приділено порівняльно-правовому аналізу практики Великої Британії, Кіпру та Мальти щодо restoration компаній і повернення майна з bona vacantia. Підкреслено порушення судом норм українського законодавства: ліквідація юридичної особи не «знищує» належну їй власність. Робиться висновок, що позиція Верховного Суду є концептуально неповною, суперечить принципу ефективного захисту корпоративних прав та порушує передбачуваність міжнародного правового обороту.
Проблема неправильної адаптації ВС правових інститутів іноземних держав
Сучасне міжнародне корпоративне право дедалі більше функціонує як система взаємного «перетікання» правових доктрин між юрисдикціями різних правових сімей. Особливо це стосується взаємодії континентального права та системи загального права (common law), де такі інститути, як bona vacantia, restoration of companies, struck off, constructive trust та equitable remedies не мають прямого функціонального еквівалента в традиційних цивільно-правових конструкціях.
В умовах глобалізації корпоративних структур, особливо офшорних холдингів (Кіпр, Британські Віргінські острови – BVI, Острів Джерсі), виникає об’єктивна необхідність у коректній адаптації правових інститутів інших країн. Однак така трансплантація вимагає не механічного перенесення термінів, а розуміння їхньої функціональної природи у вихідному правопорядку.
Саме тут виникає фундаментальна проблема, яка проявляється у судовій практиці окремих юрисдикцій, включно з Україною: заміна функціонального розуміння інститутів їх формальним або спрощеним тлумаченням.
Нещодавно Верховний Суд досить широко презентував свою «правову позицію» у справі № 910/5717/23. Суд ствердив, що у разі ліквідації (насправді у стані strike-off) учасника ТОВ – юридичної особи, яка інкорпорована в юрисдикції загального права, «без правонаступництва», правомочність загальних зборів українського товариства визначається без урахування частки ліквідованого учасника. Звичайно, така кількість істотних, принципових помилок в одному твердженні (правовій позиції) Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (КГС ВС) відразу привернула нашу увагу.
Фактична та правова рамка спору
Хоча деталі справи № 910/5717/23 мають специфічний процесуальний характер, її юридичну суть можна реконструювати через такі ключові елементи:
1. Наявність юридичної особи, інкорпорованої у юрисдикції Кіпру, що є власником корпоративних прав українського товариства.
2. Втрата такою кіпрською компанією статусу active entity через strike-off, що не є тотожнім з ліквідацією компанії (dissolution).
3. Перехід активів компанії у стан bona vacantia у відповідній юрисдикції.
4. Невизнання господарським судом можливості ініціювання відновлення корпоративної структури кіпрської компанії через механізм restoration фактично призвело до втрати нею корпоративних прав українського товариства та їх «зникнення» з цивільного обороту внаслідок цього рішення, причому без будь-якого правового обґрунтування судом свої «правової позиції».
5. Вирішення судом спору, кваліфікованого як корпоративний, проведено без встановлення та належної правової оцінки фундаментального питання права власності на корпоративні права.
У результаті сформувалася структурна доктринальна невідповідність, коли цілісна багаторівнева конструкція common law була зведена до спрощеної моделі «припинення юридичної особи → зникнення об’єкта цивільних прав» або в термінах КГС ВС «ліквідація юридичної особи без правонаступництва».
У більшості юрисдикцій common law, зокрема, Великобританія, Кіпр, BVI, діє узгоджений підхід відповідно до якого компанія вважається такою, що ніколи не була припинена (dissolved); її права та обов’язки вважаються безперервно чинними; майно, що перейшло у bona vacantia, підлягає автоматичному поверненню (revesting).
Юридичний конфлікт у справі № 910/ 5717/23 виникає на стику трьох правових систем:
- кіпрське право (Companies Law Cap.113) ,
- англійська доктрина common law, яка формувала концепцію bona vacantia та restoration,
- українське міжнародне приватне право, яке визначає колізійні правила застосування іноземного права, обтяжене суб’єктним складом КГС ВС.
Так, відповідно до статей 8 та 25 Закону України «Про міжнародне приватне право» суд зобов’язаний самостійно встановлювати зміст норм права іноземної держави, що підлягають застосуванню у справі. Для цього суд має використовувати офіційні джерела права, судову практику, доктринальні підходи, а також висновки компетентних експертів відповідної юрисдикції. Належне визначення правового статусу іноземної юридичної особи, обсягу її корпоративної правосуб’єктності та наслідків припинення чи відновлення її існування є неможливим без повного й послідовного застосування принципу lex incorporationis , відповідно до якого питання правоздатності, дієздатності та внутрішньої організації юридичної особи регулюються правом держави її інкорпорації.
Відтак встановлення змісту іноземного права у таких справах не є дискреційним правом суду, а його процесуальним обов’язком, невиконання якого може призвести до неправильного визначення юридично значущих обставин справи та помилкового застосування колізійних норм.
Висновки КГС ВС про відсутність правонаступників кіпрської компанії та осіб чиї права могли б бути порушені рішеннями загальних зборів українського товариства, в контексті належності 99,999% корпоративних прав цього товариства саме кіпрський компанії, є глибоко помилковим (п. п. 92, 96, 100 Постанови КГС ВС від 02 жовтня 2025 року у cправі № 910/5717/23), суперечать як кіпрському, так і українському законодавству.
Верховний Суд, розглядаючи корпоративний спір із кіпрським елементом, фактично:
– Помилково ототожнив виключення кіпрської компанії з реєстру (struck off) з остаточним припиненням юридичної особи та її ліквідацією (dissolution); допустив існування українського господарського товариства з ліквідованим учасником, оперуючи невідомим законодавству й доктрині поняттям «ліквідованої юридичної особи без правонаступництва».
– Помилково припустив, що майно кіпрської компанії, представлене корпоративними правами в українському товаристві, не має встановленого власника. Насправді корпоративні права українського товариства, що належать кіпрській компанії, ex lege переходять до Республіки Кіпр як носія суверенного титулу, який історично пов’язується з доктриною королівської прерогативи в системі загального права.
– Допустив порушення принципів lex incorporationis та добросовісності виконання міжнародних зобов’язань, нівелюючи саму ідею гармонізованої методології колізійного права.
– Не визнав реституційного характеру інституту restoration в загальному праві; виключив можливість ретроспективного відновлення корпоративної правосуб’єктності ex tunc.
– Не взяв до уваги доктрину bona vacantia; проігнорував співвідношення королівської прерогативи з українським інститутом безхазяйного майна.
Критика аргументів КГС ВС
1. Загальна характеристика концептуальних помилок та інституційний контекст.
Ключова вада підходу Верховного Суду у справі № 910/5717/23 – принципове нерозуміння архітектури корпоративної доктрини common law, зокрема системного взаємозв’язку між strike-off, dissolution, bona vacantia та restoration.
Закон України «Про міжнародні договори України» визначає засади виконання міжнародних зобов’язань, зокрема добросовісне додержання договорів, узгоджене застосування міжнародних стандартів, сприяння співпраці та взаємодії правопорядків. У контексті міжнародного приватного права це означає, що суд має застосовувати іноземне право як цілісну функціонально пов’язану систему, а не як набір ізольованих норм, відірваних від інституційного й доктринального контексту.
Верховний Суд породив системну методологічну проблему: іноземний інститут сприймається не як елемент цілісної системи з власними доктринальними передумовами, функціональними зв’язками та історією розвитку, а як автономна нормативна конструкція, вирвана з правового контексту. У сучасному порівняльному правознавстві це явище називають доктринальна деконтекстуалізація – перенесення або тлумачення правового інституту без належного врахування середовища, в якому він сформувався та функціонує.
Такий підхід суперечить функціональному методу порівняльного права та принципу функціональної еквівалентності, розробленому Конрадом Цвайгертом і Гайном Кьотцом . Згідно з цим принципом, порівнюються не формально подібні конструкції чи їхня належність до доктринальних категорій, а соціальні функції, які вони виконують у відповідних системах. Тому коректне запозичення іноземного інституту вимагає аналізу його місця в системі права, зв’язків з іншими інститутами та практичних завдань, для яких він створений. Ігнорування цих чинників призводить до формального перенесення конструкцій, спотворює їхній зміст і унеможливлює досягнення правових результатів, забезпечуваних у країні походження.
Доктрина порівняльного права наголошує: іноземне право слід застосовувати «так, як це робили б його власні суди, а не як окремий набір правил». Вибіркове або фрагментарне застосування іноземного права є методологічно дефектним, викривляє його зміст і створює структурну неузгодженість у транскордонному корпоративному визнанні. Правовий статус компанії стає залежним від вибіркового тлумачення окремих елементів іноземного права.
2. Виключення з реєстру і відновлення компанії: критичні помилки Верховного Суду.
2.1. Нормативне регулювання Базовим є принцип mutual recognition , відповідно до якого, якщо держава визнає інкорпорацію іноземної юридичної особи, вона повинна визнавати і правову систему, яка визначає її існування, трансформацію та припинення.
Суд, аналізуючи правові наслідки виключення кіпрської компанії з реєстру (strikeoff), фактично ототожнив цей реєстраційний статус із остаточним припиненням юридичної особи (dissolution). Помилково відокремив його від тих правових наслідків, які право держави інкорпорації безпосередньо пов’язує з можливістю ретроспективного відновлення компанії. Водночас факт завершення ліквідаційної процедури компанії не був установлений у справі та, наскільки вбачається з мотивувальної частини постанови, навіть не став предметом самостійного дослідження судом.
Читайте також: Набуття права на пайову частку не означає автоматичного членства в кооперативі, тому її витребування є неефективним способом захисту
Позиція КГС ВС щодо наслідків реєстрації припинення юридичної особи (strike-off), прямо суперечить нормативному регулюванню юрисдикції інкорпорації компанії.
Так, у кіпрському праві (Companies Law Cap. 113, s. 327) реституція компанії має чітко визначений ефект: після відновлення за судовим наказом (court-ordered restoration) компанія вважається такою, що ніколи не була виключена з реєстру. Причому відповідна заява про поновлення може бути подана до суду самою компанією, її учасником або кредитором протягом 20 років з моменту публікації спеціального повідомлення про виключення компанії з реєстру (struck off). Очевидно, кіпрський закон визнає правосуб’єктність такої компанії у стані strike-off, щонайменше, в частині подання відповідної заяви до суду про поновлення в реєстрі.
2.2. Доктринальне розуміння Як підкреслює Пол Л. Девіс у фундаментальній праці Principles of Modern Company Law, перехід активів у bona vacantia має, за своєю суттю, тимчасовий характер в контексті можливої restoration; є не завершальною стадією, а проміжною юридичною конструкцією у процесі корпоративної трансформації. Ця теза є ключовою для розуміння сучасної природи інституту, оскільки вона «відображає перехід від класичної концепції абсолютного права власності (absolute vesting) до моделі умовної державної опіки (conditional state custody).
Сучасна доктрина корпоративного права послідовно підкреслює, що інститут bona vacantia у випадку корпоративного розпуску (wind up a company) не може розглядатися як механізм абсолютного та остаточного припинення права власності попереднього суб’єкта. Натомість він функціонує як проміжний публічно-правовий титул, який забезпечує тимчасову інкорпорацію активів до майнового фонду Корони або відповідного державного органу, із збереженням потенційної можливості їх подальшого повернення через процедури restoration.
У теоретичному вимірі restoration ґрунтується на доктрині фікції правової безперервності (legal continuity fiction), відповідно до якої корпоративна правосуб’єктність не зникає у матеріальному сенсі, а лише тимчасово втрачає свій реєстраційний прояв. Це положення інтерпретується як підтвердження того, що restoration не є новим правостворюючим актом держави, а є ретроспективною корекцією реєстраційного статусу, спрямованою на відновлення юридичної безперервності. У ширшій теоретичній перспективі цей підхід узгоджується з концепцією правосуб’єктності як інституційної конструкції.
Позиція КГС ВС, викладена у справі № 910/5717/23, суперечить фундаментальному розумінню правосуб’єктності, концептуальні витоки якого простежуються у працях Фредеріка Мейтленда (F.W. Maitland) , що надалі отримали розвиток в сучасній англо-американській доктрині корпоративного права. Правосуб’єктність юридичної особи має інструментальний, а не самоцільний характер. Її призначення полягає у забезпеченні функціонування організованої спільності, координації економічної діяльності та захисті пов’язаних із нею майнових інтересів. Вона не існує заради власного формального збереження і тим більше не повинна перетворюватися на юридичну перешкоду для реалізації тих прав та інтересів, для охорони яких була створена.
У сучасній доктрині корпоративного права юридична особа розглядається як правовий інститут, покликаний забезпечити інтеграцію економічної та соціальної реальності у правову систему. Як зазначає Іва Мішлер (Eva Micheler), корпоративне право наділяє організацію статусом самостійного суб’єкта права, створюючи автономну юридичну одиницю (separate legal personality), здатну діяти незалежно від своїх учасників, керівників, кредиторів та інших заінтересованих осіб. Саме окрема правосуб’єктність дозволяє організації володіти майном, укладати договори та виступати носієм прав і обов’язків.
Читайте також: Ефективна й правомірна конфіскація активів осіб, афілійованих до російського режиму
У цьому контексті показовою є наступна теза Мішлер: «Нам не потрібен принцип, який виправдовував би ігнорування окремої правосуб’єктності компанії» . Сама концепція окремої правосуб’єктності є інструментом правового захисту, а не догмою, яка існує незалежно від цілей, яким вона покликана служити.
Сучасна версія теорії реальної сутності остаточно відійшла від уявлення про корпорацію як суто юридичну фікцію. Вона розглядає юридичну особу як правову форму, що забезпечує автономне існування та діяльність організації як соціальної реальності. Теоретичні та емпіричні дослідження у сфері соціальних наук переконливо демонструють, що організації є реальними не через юридичне визнання, а через свої економічні та соціальні наслідки. Принцип окремої правосуб’єктності лише надає цій реальності належну правову форму та захист. Саме тому він послідовно підтримується судами загального права як механізм забезпечення автономії організацій , а не як формальна перепона для захисту пов’язаних із ними прав.
Принцип міжнародної ввічливості є одним із базових доктринальних елементів міжнародного приватного права, що забезпечує функціональну взаємодію правових систем різних держав у транснаціональному обігу. Його класичне формулювання найбільш повно наведено у Comity in Private International Law and Fundamental Principles of Justice: «Взаємна повага» у юридичному сенсі не є питанням абсолютного зобов’язання, з одного боку, чи простою ввічливістю та доброю волею, з іншого. Взаємна повага передбачає «визнання, яке одна держава надає в межах своєї території законодавчим, виконавчим або судовим актам іншої держави, належним чином беручи до уваги як міжнародний обов’язок і доцільність, так і права власних громадян чи інших осіб, які перебувають під захистом її законів» .
Джерело: Юридичний вісник України
