Чи знають члени Венеційської комісії, де беруться діти?

Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор

Здавалося б, що конституційні положення, згідно з якими «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінніс тю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави», є безспірними, а їх значення — неоціненним. Адже в них закріплено антропоцентристський зміст відносин людини і держави та людини і суспільства, на якому базується й засада верховенства права. Однак одне із цих положень усе ж піддане сумніву.

Критичні міркування

Так, С. Головатий у статті «Україна — «соціальна» держава: що це?» (Право України, 2014, № 7), зазначає, що згідно з висновком Венеційської комісії, істотним недоліком Конституції України є те, що «в її статті третій безпідставно і невиправдано людина визнається «найвищою соціальною цінністю».

Погоджуючись із цим висновком, свою позицію С. Головатий обґрунтовує так. «Звісно, якщо людину розглядати як «соціальну цінність», то слід погоджуватися з тим, що сама людська істота — це те, що породжено суспільством, або ж те, що належить суспільству. Але здоровий глузд і набуті людством знання твердять інакше, доводячи, що людина як жива істота та її гідність потребують охорони і захисту виключно через те, що людина — це витвір Природи, а не «соціуму» (суспільства). Адже все, що зветься «соціальним», породжене людською спільнотою, є результатом різнобічної діяльності людей як соціуму, зумовлене суспільним життям чи суспільним ладом. Таке розуміння сприяє сприймати людину виключно як «соціальний продукт», те, що «походить від суспільства» чи «належить суспільству», а отже, і його політичному інститутові — державі, на правах власності. Тобто за такого підходу людина не є суб’єктом, що походить від Природи і що за своєю природою, уникаючи усамітненого існування, об’єднується з такими ж іншими як сама в суспільство та створює при цьому політичну організацію (державу), тобто політичний інститут з метою збереження самої себе та визначаючи за головне призначення цього інституту збереження життя людини, захист її гідності та усіх інших її природних прав і свобод, безсумнівно, за такого підходу людина є об’єктом, що (нарівні з іншими такими, як вона) належить державі. З огляду на це в ст. 3 потрібно визнати людину як найцінніший витвір Природи (і виключно так), а не як соціальну цінність».

Традиційні підходи

Ставлячись із повагою і до Венеційської комісії, і до автора наведених міркувань, все ж потрібно зазначити, що підстави для сумнівів у істинності їхніх висновків є. Зокрема, якщо виходити з того, що вони насамперед стосуються змісту поняття «людина», то в сучасному його розумінні воно не таке вже й однозначне, що зобов’язує брати до уваги світоглядні засади, на яких воно базується. А вони можуть бути різними.

Так, із позицій релігійного світогляду людина є вінцем божественного творіння, яке наділене тлінним тілом і безсмертною душею, яка з’єднує її з Богом. В об’єктивному ідеалізмі вона є проявом втілення світового духу у формі людського розуму. В антропологічному матеріалізмі вона є продуктом розвитку природи, що наділений абстрактним мисленням. У діалектичному матеріалізмі людина визнається біосоціальною істотою — продуктом і суб’єктом суспільних відносин.

З урахуванням цього, питання яким із цих підходів, а вони можуть бути й іншими, керуватися в законодавчій діяльності, визначається офіційним світоглядом, який визнається науковим, і на основі якого фактично й будуються суспільні відносини. А як відомо, в Україні він є діалектико-матеріалістичним.

Обґрунтовується він з урахуванням того, що вже, наприклад, Аристотель називав людину «політичною істотою», підкреслюючи цим наявність у ній двох начал — біологічного (тваринного) і соціального (політичного). Гегель також визнавав людину суспільною істотою, а тому, на його думку, тільки в суспільстві вона може вийти за межі свого «природного стану» й за допомогою навчання та виховання вдосконалювати свою вільну волю. А К. Маркс, який взагалі віддавав перевагу соціальному началу в людині, зазначав, що її сутність не є абстрактом, притаманним окремому індивідові, оскільки фактично вона є сукупністю всіх суспільних відносин.

З урахуванням цих підходів при характеристиці сутності людини традиційно й береться до уваги її біологічна та соціальна складові. Біологічна складова визначається тим, що людина є живою істотою (частиною природи), яка стоїть на найвищому ступені розвитку живих організмів на Землі. А тому як біологічний феномен вона формується і функціонує на основі законів природи, які й зумовлюють наявність відповідних її ознак. Але очевидним є й те, що поява конкретної людини є результатом суспільних відносин, що, по-перше, зумовлює особливості її генетичного коду, запрограмованого її батьками, а відповідно коригує і її біологічні ознаки. А, по-друге, оскільки від народження людина живе серед інших людей, то вона набуває й відповідних соціальних ознак — їхніх знань, досвіду, манер поведінки тощо, а в підсумку стає такою ж, як і вони. Причому ця взаємодія є перетворюючим чинником і її біологічних функцій, внаслідок чого її поведінку спонукають не лише інстинкти, а й розум, внаслідок чого вона поводиться з дотриманням відповідних соціальних норм. Тобто, оскільки суспільство формує людину як особистість, то це й зобов’язує брати до уваги і соціальну складову її сутності.

Більше того, природне і соціальне, фізичне і психічне, генетично обумовлене і набуте в ході життєдіяльності людини утворюють неподільну єдність, що й зумовлює питання — як відбувається у ній їх взаємодія, та що з них є домінуючим і визначальним у формуванні її здібностей, почуттів та поведінки. Водночас те, якою мірою розвиток людини залежить від розвитку суспільства, такою ж мірою розвиток суспільства залежить від розвитку людини є безспірним. А з урахуванням цих аргументів висновок, що людина, як і дерево в лісі, є лише «витвором Природи», принаймні, непереконливий.

Іноді відзначають, що людина є й «душевно визначеною істотою». Однак для матеріалістичного світогляду ця ознака є такою ж бездоказовою, як і те, що людина створена Богом, чи те що Бог створений людиною.

У даному контексті потрібно враховувати, що поняття «людина» є родовим і відображає найхарактерніші риси, притаманні людському роду в цілому, які сформувалися в процесі його філогенетичного, тобто історичного розвитку. Не випадково при характеристиці людини використовуються й такі поняття, як «індивід», «особистість», «особа», «громадянин» тощо, кожне з яких наповнене особливим змістом і зумовлює необхідність його визначення.

Зокрема, наразі поняття «людина» тлумачиться як загальнонаукова категорія. Коли ж йдеться про конкретну людину як представника людського роду, то вона охоплюється поняттям «індивід» (від лат. «атом», що означає неподільний). Тобто, індивід — це конкретна людина, яка відзначається неповторною сукупністю властивих лише їй біологічних, фізичних, емоційних, інтелектуальних, вольових і соціальних ознак, які вона отримала генетично у спадок від своїх батьків та сформувала у процесі власного, тобто онтогенетичного розвитку, неповторна сукупність яких і визначає її індивідуальність та дає можливість вирізняти її серед інших, ідентифікувати її.

Однак у суспільній практиці в процесі соціалізації людина не лише формується як індивід, а й стає активним учасником суспільних відносин, у ході яких, використовуючи свої індивідуальні здібності та виконуючи різноманітні соціальні функції, проявляється вже не просто як людина чи індивід, а як особистість, в якій відображається її соціальна сутність. Тобто особистість — це конкретна людина, яка відзначається неповторною сукупністю соціально значимих якостей, які вирізняють її серед інших у процесі її життєдіяльності.

Що ж до поняття «особа», то ним позначаються суб’єкти правовідносин, якими є не лише люди, а й різноманітні соціальні інститути, внаслідок чого розрізняють фізичних та юридичних осіб.

Людина в системі суспільних відносин

Отже, взаємодіючи з іншими людьми, людина й створює суспільні відносини, суб’єктом яких і стає сама. Але взаємовідносини людини і суспільства відбуваються не безпосередньо, а через первинні колективи — сімейні, навчальні, трудові (формальні і неформальні), що зумовлює й органічний взаємозв’язок людини та конкретного колективу. Тобто як кожен колектив несе на собі відбиток його членів, так і кожна людина несе на собі відбиток колективу, членом якого вона є. З урахуванням цього стає очевидним, що суспільство — це не просто люди, а система взаємовідносин між людьми, які складаються в процесі їхньої життєдіяльності. І саме ці відносини й зумовлюють потребу людей об’єднуватися у відповідні соціальні групи. Водночас суспільство — це не механічне об’єднання людей і колективів, а найвищий ступінь організації живих систем. Становлячи ніби колектив колективів, воно водночас представляє собою якісно новий феномен — самостійний соціальний організм, який функціонує й розвивається згідно з лише йому притаманними закономірностями.

А оскільки взаємодія особистості й суспільства відбувається через колектив, то суспільство у вигляді конкретного колективу виявляється для особистості одночасно і сукупністю соціальних умов її життєдіяльності, і результатом розвитку всіх первинних колективів, а отже, і її самої, оскільки вона є членом одного з них. Та особистість не розчиняється в суспільстві. Зберігаючи значення неповторної і самостійної індивідуальності, вона впливає на його подальший розвиток. На жаль не завжди позитивно. Саме це й зобов’язує враховувати, що оскільки відносини людини і суспільства є взаємозумовленими, в результаті чого суспільство породжує людину та формує її як особистість, то яким є це суспільство, такою ж буде й ця людина. А якщо, взаємодіючи з іншими людьми, людина формує суспільство, то якою є ця людина і ті люди, з якими вона взаємодіє, таким буде і це суспільство.

З урахуванням цього й з’являються підстави для ціннісних орієнтирів. А тут важливим є те, що для природи все суще має однакову цінність, оскільки все воно є її складовими, до яких вона індиферентна. Тобто, як зазначав Гегель, «для природи — усе реальне є раціональним». А з огляду на це, чи є людина витвором природи, чи є вона витвором суспільства, для її оцінки значення не має взагалі.

Що ж до соціальних цінностей, то вони визначаються людьми залежно від їхніх потреб та інтересів. І саме вони віддають перевагу чи то сонячній, чи то атомній енергії, чи то державі, чи то людині. І якщо суспільство найвищою соціальною цінністю визнало не нафту чи газ, і навіть не державу, а людину, то підстави для висновку, що все ж таки люди, які його утворюють, назві «homo sapiens» відповідають, а тому перспективи для їх подальшого розвитку є.

А при визначенні цінності конкретної людини, важливим є не стільки її походження, як те, чого вона варта в суспільному житті. От тому, якщо вона ще недавно була, наприклад, ґвалтівником і грабіжником, а сьогодні раптом стала головним казнокрадом, то хоча вона кимось і проголошується представником нації, все ж розцінювати її як творіння Боже буде богохульством. Якщо ж визнавати її «найціннішим витвором Природи» і вважати, що суспільство тут, нібито, ні до чого, то це нечесно перед природою. Водночас, якщо враховувати, що в суспільстві ціннісні орієнтири настільки звихнені, що таке можливе, то все ж постає й питання, чи не є це перешкодою для його позитивних перспектив?

Політико-правовий та моральноетичний аспект проблеми

У контексті даного дискурсу важливим є й те, що в ньому аналізуються положення Конституції, тобто Основного Закону. А це означає, що в ньому йдеться не про категорію «людина», а про людину як суб’єкта суспільних, і насамперед політичних та правових, відносин, і що найвищою соціальною цінністю визнано не просто людину, а «її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку», кожна з яких потребує особливого захисту.

Якщо ж врахувати, що людина нарівні з іншими людьми є рівноправним членом суспільства, яке за своєю сутністю є саме результатом взаємовідносин, які складаються в процесії їхньої життєдіяльності, то висновок, що якщо людина є соціальною цінністю, то вона «належить суспільству», безпідставний.

А оскільки суспільство створило систему соціальних інститутів, у тому числі й державу, покликаних сприяти розв’язанню проблем, які в ньому виникають, то з урахуванням цього й висновок, що людина «належить державі, на правах власності», хоча це століттями й вбивалося в голови людей за допомогою, наприклад, такого її правового статусу як «підданство», також є безпідставним.

Відтак слід зазначити, що можливо десь за морями й океанами хтось і не знає, де беруться діти, але в Україні батьки, а тим паче кожна мати, знає, що її діти не є таким же «витвором природи», як, наприклад, гриби. Адже вона живе в конкретних умовах місця і часу та серед конкретних людей, і щоб у цих умовах її «витвір природи» «поставити на ноги», а тим більше — створити йому умови, аби він став Людиною, потрібні тривалі й виснажливі зусилля, а іноді — й власне життя. Тим більше тоді, коли її держава (!) урочисто, але безвідповідально, декларує себе одночасно і суверенною, і незалежною, і демократичною, і соціальною, і правовою, і так далі, і тому подібне, не заморочуючись при цьому обов’язком наповнити вказані ознаки реальним змістом. А за таких умов заперечувати те, що людина є найвищою соціальною цінністю на тій підставі, що вона є витвором Природи, означає знімати відповідальність за її долю і з суспільства, і зі створених ним для опікування цією долею соціальних інститутів.

Що ж до того, що Конституція України є недосконалою — безумовно. Але не в підданому сумніву аспекті, позаяк саме її стаття третя є прогресивною і актуальною. От тільки, на жаль, коли скориставшись демократизацією суспільних відносин у політичні менеджери пішли і ті, кого з дитинства навчали фігурному катанню, і ті, кого з дитинства навчали «закатуванню в асфальт», то котрі з них виявились «ефективнішими», здогадатись не важко. І саме наслідком цього найважливішою ознакою таких менеджерів і стала чиста сорочка. І це добре. Але погано, що про чисту совість вони лукаво забули, виправдовуючи це тим, що «політика, мовляв, — справа брудна».

От тому не дивним є й те, що серед них не виявилося «Вашингтона з новим і праведним Законом», який би посприяв приведенню фактичних суспільних відносин в Україні у відповідність із вимогами її Конституції, і те, що тут із року в рік вибори і навіть революції вже традиційно відбуваються з участю одних і тих же «акторів», і лише задля того, щоб знову переобрати їх самих, і те, що згадані конституційні вимоги продовжують залишатися лише політичними гаслами.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути