Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Інтелектуально-кадровий потенціал як гарантія забезпечення національної безпеки України (по слідах Маннергейма)

Опубліковано

on

Олена БУСОЛ, доктор юридичних наук, провідний науковий співробітник Інституту держави і права імені В. М. Корецького

І знову той самий Сінгапур

З урахуванням принципів логіки та доцільності побудовані всі державні інституції в Сінгапурі та, в кінцевому рахунку, його філософія, а саме:

  1.  Найважливіший ресурс — люди. Прем’єр-міністр Лі Куан Ю чи не найбільше працював над тим, аби об’єднати навколо себе таланти. В результаті розумні люди змогли «підняти» державу на вищий рівень розвитку.
  2. Кожній державі потрібний лідер. Лі Куан Ю не розробляв усі реформи для Сінгапуру самостійно, але він зумів створити команду однодумців, яка й стала двигуном усіх змін. Він був тим «лідером», який здатний об’єднати й надихнути людей.
  3. Врахування іноземного досвіду. Сінгапур не створював «з нуля» свою податкову систему чи пенсійну реформу. Уряд запозичив світовий досвід, проаналізувавши як досягнення, так і помилки зарубіжних країн світу.
  4. Державі потрібні стратегія та цілі, про які має знати кожен громадянин. Зараз Сінгапур має план розвитку на 100 років. Саме така спланованість та сфокусованість на досягненні цілей і дозволили цій державі стати такою потужною. Наприклад, є програма розвитку туризму — будуються найкращі готелі; є план розвитку медицини — створюються найкращі лікарні; є програма розвитку Сінгапуру як транзитної країни — збудовано потужний аеропорт й один із найкращих у світі портів.
  5. Для успішних реформ необхідно змінювати свідомість населення. Наприклад, вищезгадане озеленення міста мотивує жителів і вражає іноземців. Кожен сінгапурець упевнений, що його місто — найкраще в світі, а жити та працювати в ньому надзвичайно приємно, тому є стримуючим фактором від еміграції жителів за кордон.

Наступний приклад — державна компанія «Сінгапурські авіалінії». В аеропорту психологічно комфортно завдяки тому, що в ньому немає обшуків осіб та багажу, все гранично коректно й упорядковано, хоча й обійшлося Сінгапуру в кілька десятків мільйонів доларів. Але такі витрати вже окупилися і тепер сінгапурський аеропорт — великий вузол міжнародних авіаліній, обладнаний для цілодобових польотів у будь-яких погодних умовах. Це один із найсучасніших і найкомфортабельніших аеропортів світу.

Із зазначеного вище вбачається, що рушійною силою, яка забезпечила високу ефективність економічних та антикорупційних реформ у Сінгапурі, була політична воля. «Найбільше нам потрібні стабільність, визначеність і безпека, — зазначав Лі Куан Ю, — демократія не працює в умовах хаосу. Закони не діють, коли немає порядку. Важливо пам’ятати, що для створення політичної конкуренції і вільних засобів масової інформації потрібно, щоб 40–50 % населення належали до середнього класу, тобто мали дохід до п’яти тисяч доларів на місяць і добру освіту. Скажімо, на Філіппінах немає середнього класу. Освічених людей з нормальними доходами лише 15 %. Так, держава має вільну пресу. Але там панує цілковитий безлад, щодня вибухають скандали. А кого вони вибирають? Шахраїв, акторів… Герої кіноекрану стають президентами, і поводяться так, ніби вони все ще на екрані. Катастрофа!».

Лі Куан Ю сформував середній клас не лише завдяки підвищенню доходів населення, а й за рахунок програми будівництва доступного житла, забезпечивши кожному громадянинові частку в багатстві країни. Він створив суспільство домовласників, а не орендарів житла: «Це стабілізує політичну ситуацію в державі та робить людей патріотами. Батьки повинні мати той батьківській дім, який захищають їхні сини, проходячи службу в армії Сінгапуру».

Молодь — прагне, а професіонали вміють і знають, як це зробити

У віці 26 років Уінстон Черчілль був обраний як член парламенту від партії в Олдгемі. У стінах британського парламенту він провів з перервами 64 роки й залишив його у віці 90 років. До речі, нині в Королівстві Велика Британія найконсервативніше міністерство іноземних справ.

Із самого початку Другої світової війни, У. Черчілль у віці 65 років 3 вересня 1939 р. увійшов до складу уряду й знову очолив військово-морське міністерство. У 1940 році, коли німецькі танкові армади вторглися у Францію та Бельгію, У. Черчілль замінив Н. Чемберлена на посаді британського прем’єра. Вступаючи в цю посаду в найнебезпечніший момент британської історії, У. Черчілль попередив співвітчизників, що їх чекає «кров, важка робота, сльози й піт». Але він запевнив англійців, що його уряд поведе безкомпромісну війну проти нацизму до повного його розгрому, до перемоги за будь-яку ціну. І здійснив обіцянки своєму народові, залишивши тим самим вагомий слід в історії.

Наведені  приклади переконують, що  молоді люди, разом зі  своїми ідеями, повинні  враховувати  ідеї старшого покоління, проте вирішальний голос повинен залишатися за досвідченим старшим поколінням, і не всіх їх, у свою чергу, можна назвати консерваторами. В усьому треба тримати баланс, скажімо, — 50 % на 50 %. Якщо не буде у владі або тих, або інших, жодних перетворень не очікуйте. Кадри різних поколінь відрізняє те, що молодь — прагне, а професіонали вміють і знають, як це зробити.

Генеральні прокурори всього світу — шикуйтесь!

Як уже всім відомо з недавніх часів, в Україні крісло міністрів може займати цивільна людина. В Україні Генеральному прокурору Верховна Рада може об’явити недовіру. Це означає, що самі олігархи та їх ставленики, які сидять у парламенті, можуть об’явити Генеральному прокурору недовіру. Разом із тим в державах зі стабільною демократією так не буває. В Україні діє прокуратура, яка здійснює: підтримання публічного обвинувачення в суді; організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Прокуратуру в Україні очолює Генеральний прокурор, якого призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради Президент України. Таким чином, на конституційному рівні прокуратура позбавлена функцій представництва інтересів громадянина в суді, а також нагляду за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

У нашій державі прокуратура побудована за радянським принципом: нижчий виконує те, що наказав вищий прокурор. В інших, розвинутих європейських державах, прокурор діє не за вказівкою, а керується виключно законом.

В Ізраїлі начальник поліції призначається на 5 років без будь-яких умов. В Україні, на відміну від Ізраїлю, завжди є якісь «олігархічні крючки». Це все приводить до обнуління результатів протидії злочинності.

В Україні Президент, коли йде на відпочинок, на моє переконання та згідно позитивного зарубіжного досвіду, має призначати замість себе Генерального прокурора, і це буде профілактикою, запорукою того, що він не може впливати на останнього. Рада прокурорів України, в свою чергу повинна запропонувати декілька кандидатур Генерального прокурора. Проте зараз це робить Президент, а тому є питання щодо політичної залежності.

Між тим 60 відсотків землі в США перебуває в державній власності

Яка ж ситуація в Україні? Лише декілька показових прикладів. Свого часу, у 2012 р., на посаду керівника Міжвідомчого науково-дослідного центру при Раді національної безпеки і оборони України був призначений генерал-майор СБУ О. Юрченко. Згодом, за нинішньої влади, цього «паркетного» генерала вже звільнили з посади Указом Президента України П. Порошенка, але ніхто не цікавився його корупційною діяльністю, набутими ним за часи доволі близьких відносин з біглими екс-президентом України В. Януковичем та екс-міністром внутрішніх справ В. Захарченком, статками. Працівники МНДЦ пам’ятають, як під час подій на Майдані цей генерал змушував їх терміново знищувати купи документів установи, — можна тільки здогадуватися, яких і навіщо. І ось, якимось дивним чином, відповідно до рішення Київської міської ради VI сесії VIII скликання від 17 квітня 2018 р. № 424/4488 колишньому генералу Януковича — О. Юрченку надано в приватну власність земельну ділянку для ведення колективного садівництва по вул. 5-й Садовій, діл. 22 в садівницькому товаристві «Авіатор» у Святошинському районі м. Києва (http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MR180422. html). Тобто, В. Кличко, який стояв на трибуні під час Майдану із закликами знищити корупцію, роздає землю фактично «ворогам» українців. Чи причетні до цього гроші? Можна тільки здогадуватися та робити висновки на підставі ось таких публікацій — (http://politinfo.com.ua/tag/ yurchenko-oleksandr-myhajlovych). При цьому можна лише поспівчувати ветеранам АТО, які, маючи тяжкі поранення, отримали від Київської міської ради відмову в проханні надати їм, а, значить, і їх сім’ям омріяну, гарантовану законом землю.

Порівняйте та відгадайте тепер, чим відрізняється генерал Маннергейм від генерала часів Януковича? Більшість таких генералів лягли відпочивати на своїх дачах, а не полягли на полі бою, як більшість АТОвців. Між тим, нашим воїнам нічого захищати, бо в них немає таких дач. І не мною придумано, а це сказав Лі Куан Ю, який знищив корупцію в Сінгапурі, що «Якщо в сім’ї солдата немає свого будинку, він не захищатиме майно заможних».

Не менш критична ситуація і в районах. Як пише сайт «Антикор» (https://antikor.com.ua/articles/273662u_buchi_rozderibanili_zemli_zelenoji_buchi_na_koristj_skandaljnogo_zinevicha) та й інші численні видання, 29 листопада 2018 р. депутати Бучанської міської ради виділили земельні ділянки в Лісовій Бучі на людей, які пов’язані з інтернет-провайдером «Бест» Олексієм Зіневичем, котрий розсилав смс-повідомлення із закликами підтримати мера Бучі А. Федорука на псевдовіче. За це рішення проголосували депутати партій «БПП», «Батьківщина», «Нові обличчя», «УКРОП», «Партії захисників Вітчизни» та «Наш край». Партія «Нові обличчя» тоді заявила, що вимагає від Бучанського міського голови А. Федорука ветувати незаконне рішення про відведення земельних ділянок на користь О. Зіневича, яке відбулося на підставних осіб. Орієнтована вартість землі, виділеної на сесії, — близько 10 мільйонів гривень. Основним кінцевим набувачем її виявився власник інтернет-провайдера «Бест» О. Зіневич, який на ще не виділеній раніше землі вже побудував собі маєток .

Це лише два наочних прикладів безладу корупційного характеру, що відбувається повсюдно в Україні на очах пересічних громадян, які згодом помирають, так і не дочекавшись гарантованої державою землі. Хто винний? Безкультурні очільники інститутів державної влади, яких обирають українці.

Треба йти слідами Маннергейма

Як найскоріше перебудувати уми людства? Адже «розруха не в клозетах, а в головах». Де взяти інтелектуально-кадровий потенціал, який буде гарантувати національну безпеку Україні? Україні треба вивчати, як і чому зробили ті чи інші кроки іноземні видатні особистості, які привели до вражаючих за своїми результатами перетворень в їх державах. Треба йти по слідах Маннергейма…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі
Advertisement
Клікніть для коментування

Залишати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Думка експерта

Вчитися чи сміятися? А, може, плакати?

Опубліковано

on

Сергій САФУЛЬКО, адвокат

Із першого квітня цього року (не знаю випадково, чи ні, але ця подія співпала з Днем чи то сміху, чи то дурня) в українських адвокатів голова повернулася на всі 360 градусів. Бо з цього дня почав діяти новий Порядок підвищення кваліфікації адвокатів.

Підвищення своєї кваліфікації, звісно, річ потрібна, тим більше для адвокатів цей обов’язок прямо передбачений законом. Питання лише в тому, в яких формах та в який спосіб. І ось новий Порядок, здається мені, тут якраз кваліфікації не підвищує, а ускладнює її, практично унеможливлює, бо встановлює такі перепони, що тепер слід думати, як не стати жертвою цього нововведення замість того, щоб займатися адвокатською практикою. Загалом, прагнення Національної асоціації адвокатів множитися всілякими положеннями, порядками — гідне подиву, бо множаться вони як гідра і є загроза, що скоро адвокату замість того, щоб вникати у справи своїх клієнтів, потрібно буде замислюватися, аби самому не стати клієнтом у справах з різними інспекціями, комісіями, радами, школами й іншими новоутвореннями НААУ. Тож і не дивно, що вже навіть появилися адвокати, які спеціалізуються в спорах з органами адвокатського самоврядування. Прикро, але факт! Крім багатющих структур НААУ, які передбачені Законом «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» (а це — Рада адвокатів України, Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури, Вища ревізійна комісія, регіональні ради адвокатів, регіональні КДКА, регіональні ревізійні комісії) ще створенні й інші інституції, не передбачені Законом № 5076/VI, але які наділені дискримінаційними повноваженнями щодо адвокатів і щодо яких якраз і є сумніви у їх легітимності.

Ось і нинішній Порядок, затверджений рішенням Ради адвокатів України від 14.02.19 № 20 наділяє Вищу школу адвокатури НААУ провали, які, на нашу думку, виходять за межі її повноважень, і школа при їх реалізації перетворюється з освітнього закладу в ще одного контролера над адвокатами. Хороша ідея про ВША, без сумніву. Здавалося б, вона й повинна була б і організовувати системне навчання адвокатів, якщо вже через суб’єктивний чинник не доручати це Академії адвокатури, але замість того новий Порядок уповноважив її на здійснення «контролю якості організації процесу підвищення кваліфікації, що здійснюється всіма операторами підвищення кваліфікації адвокатів», а для цього у ВША запроваджуються… інститут ревізорів! Читаєш, і якось моторошно стає. Ми що, даруйте, першокласники у початковій школі? Врешті-решт, це ж адвокати, які вже мають певний рівень кваліфікації, певний досвід, певну репутацію! Може, не варто запроваджувати інспекції, а зайнятися тими самими «семінарами, тренінгами тощо?», тобто навчанням, а не інспектуванням?

Якщо слідувати цьому Порядку, то ВША стає крутішою за будь-яке управління освіти регіону. Бо це такий монстр, що якось аж совісно за школу. Мудрі ж люди там є викладачами, то навіщо ж їх перетворювати на інспекторів відділу освіти, які на кожного адвоката ведуть журнал, виставляють бали, повідомляють про них РАУ або регіональні ради адвокатів, видають сертифікати з відповідним внесенням такої інформації до ЄРАУ? Своєрідне досьє на адвоката.

Закон про адвокатуру і адвокатську діяльність чітко передбачив, які відомості вносяться в ЄРАУ (ст. 17 Закону). Це: прізвище, ім’я та по батькові адвоката, номер і серія видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, номер і дата прийняття рішення про видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю (номер і дата прийняття рішення про включення адвоката іноземної держави до Єдиного реєстру адвокатів України), найменування і місцезнаходження організаційної форми адвокатської діяльності, номери засобів зв’язку, адреса робочого місця адвоката, інформація про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю, інші відомості, передбачені цим законом.

Як бачимо, не передбачає закон внесення до ЄРАУ відомостей щодо адвоката, які встановлені Порядком № 20 від 14.02.2019 року. Та це й не повинно бути властиво ВША — функція інспектора з підвищення кваліфікації адвокатів, як і РАУ — ті нові повноваження, які вони самі для себе придумали в цьому Порядку.

Візьмемо так звану акредитацію операторів, себто навчителів адвокатів. Так ось, «сторонні оператори» (тобто не органи адвокатського самоврядування), а всі інші за акредитацію мають заплатити ВША … 50 мінімальних заробітних плат станом на 1 січня, що означає, якщо якийсь заклад чи науковець захотів би стати лектором у ВША, то не йому заплатять, а він має заплатити … 50 мінімальних заробітних плат! Що це значить на практиці? Це значить, що нікому з класних викладачів зробити це буде нереально, бо сумнівно, щоб якесь наукове світило, аби просвітити нас, темних, захотіло у 2019 році викласти ВША 208 650 тисяч гривень.

Отже, будуть «масовки», де згонять (даруйте, зберуть) 700—800 адвокатів на такий собі «домашній» семінар і будуть там «лекторами» всі свої, бо чужі мають заплатити. Не думаю, що це правильно. Це по-перше, а по-друге, ще гірше: це призведе до того, що будемо ми варитися у власному соці, будемо вчити самі себе, бо сторонні оператори (тобто, не РАУ чи регіональні РА) за опрацювання та облік залікових балів сплачують ВША … 1 відсоток мінімальної заробітної плати за кожен заліковий бал, тобто якщо на семінарі, на якому, скажімо, виступив суддя ВС (сторонній оператор) було, як часто хваляться, 700 адвокатів і проводив він семінар 2 години (2 залікових бали), то помножте один відсоток мінімальної заробітної плати (41,73 грн) на 2 і ще на 700, то вийде, що йому, бідному, слід буде заплатити ВША 58 422 грн за свої ж 2 години роботи. Виходить якесь здирництво, а не підвищення кваліфікації. Замість того, щоб полегшити адвокатам доступ до сучасних, і головне, потрібних знань, цей Порядок встановлює правила які, по-перше, не дають можливості отримати такі знання, а, по-друге, виглядають якось дивно, ніби РАУ і створені нею дітища стають такими собі комерційними структурами зі збору коштів, а не помічниками адвокатів.

Правда, голова Ради адвокатів України наділений цим Порядком повноваженнями приймати рішення як про зміну адміністративного внеску, так і зміну щорічного внеску, і тут теж цікава ситуація. Це — прямий шлях до корупції, адже все це здійснюватиметься одноосібно головою Національної асоціації адвокатів, за поданням директора ВША НААУ. Але ж повноваження голови НААУ, (він же (вона ж) і голова РАУ), визначені законом про адвокатуру і адвокатську діяльність у ст. 56 і Положенні про Раду адвокатів України, затвердженому з’їздом адвокатів України 17.12.2012 року. В жодному з цих нормативних актів не має повноважень голови РАУ на свій розсуд чи за поданням директора ВША НААУ змінювати або встановлювати розміри якихось внесків. І потім, що значить змінювати? Комусь по блату зменшити, а комусь через недовіру збільшити? Адже змінити — можна, а куди не передбачено.

Усе це якось не по-адвокатськи, і викликає стурбованість, бо виникає відчуття, що понастворювавши всіляких адміністративних структур, РАУ перетворюється в центральний орган виконавчої влади, придумує для адвокатів нові обов’язки, нові правила і… нові побори. Управління адвокатурою — річ дуже делікатна, почуття міри в цьому ремеслі має бути унікальним, бо інколи навіть і добрі наміри можуть перетворитися в свою протилежність та замість сприяти полегшенню перебування адвокату в своєму співтоваристві, ускладнює цей процес, заполонивши його всілякими бюрократичними та адміністративними новаціями, користі від яких, як із козла молока, а шкода величезна, бо приходиться тьму часу тратити якраз на освоєння й виконання отаких порядків, а не на адвокатську практику. Може, і справді варто подумати адвокатам, а чи потрібні їм такі органи, які замість полегшення їх діяльності тільки і зайняті тим, що придумують всілякого роду «витвори», які ускладнюють професійну діяльність тих, для кого вони, ці «органи», покликані діяти.

На жаль, Рада адвокатів України не публікує протоколів своїх засідань, тож ми не знаємо, як голосували члени РАУ за критикований тут Порядок «Про підвищення кваліфікації адвокатів України» 14.02.2019 р., хто його підтримував. А дуже вже хотілося б знати, що ж це за такі «члени РАУ», які за такий непотріб проголосували, і чи не слід адвокатам регіонів подумати про те, чи варті вони такої честі, бо ж придумати можна багато, але виконувати все це потрібно буде нам, адвокатам.

P.S. Цю публікацію я оцінюю в 10 балів для зарахування мого мінімуму з підвищення мною кваліфікації в 2019 році.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Операція «електронізація», або Чи готова Україна до онлайн-виборів?

Опубліковано

on

Олег ПЕТРОВЕЦЬ,
політичний експерт

По завершенні президентських і на порозі чергових парламентських виборів у нашій країні справедливо та очікувано активізувалася дискусія щодо можливості запровадження електронного голосування при волевиявленні громадян. До слова, світова практика в подібних випадках досить таки позитивна. Проте, чи готова Україна до такого ноу-хау сьогодні — питання вельми непросте.

Загалом поняття «електронне голосування» можна звести до його тлумачення як фіксації волі виборців з використанням електронних технологій, яка охоплює як сам процес голосування, так і процес автоматичного підрахунку голосів за допомогою електронних пристроїв та спеціального програмного забезпечення. І, якщо чесно, у час, коли фактично кожна людина користується смартфоном, більшість має доступ до всесвітньої мережі інтернет, а без комп’ютера важко уявити собі сучасне повсякдення, словосполучення «електронні вибори» чи «електронне голосування» звучать аж ніяк не футуристично. Мало того, коли усвідомлюєш, що подібні практики е­демократії вже реалізовані в багатьох країнах, на підсвідомому рівні виникає питання: «А чим ми гірші? Чому в нас цього досі немає»?

Світовий досвід

Варто зазначити, що в світі існують найрізноманітніші системи електронного голосування, які постійно випробовуються, змінюються, доповнюються та розвиваються. Зокрема, е­волевиявлення може відбуватися як через глобальну мережу інтернет, так і безпосередньо на виборчих дільницях за допомогою спеціального обладнання. Крім того, деякі країни застосовують змішані системи голосування, при яких голосування відбувається частково класичним шляхом, а частково — за допомогою новітніх інформаційних технологій, у тому числі й використання мережі інтернет.

До останніх можна віднести Францію, де інтернет­голосування застосовується для громадян, які перебувають за кордоном, а для того, аби віддати в такий спосіб свій голос, обов’язково потрібно з’явитися на виборчу дільницю. Цікавий досвід розвитку системи е­виборів у США, де впроваджувалися найрізноманітніші експерименти в цій царині — від використання сенсорних машин для голосування чи сканувальних електронних засобів і аж до застосування спеціальних оптичних комплексів. Проте найцікавішим та одним з найбільш успішних справедливо вважається досвід Естонії, в основі системи електронного голосування якої лежить використання мережі інтернет, а також спеціальної ідентифікаційної картки, яка посвідчує особу виборця.

Український досвід

Мало хто знає, та для нашої країни впровадження системи електронного голосування також не обмежується рівнем дискусій. Так, спроба на законодавчому рівні закріпити таке ноу­хау (хоч і на рівні концепції) була зафіксована ще в 2011 році, коли в разі зареєстрували законопроект № 8656 про концепцію «Запровадження системи електронного голосування».

Автор законодавчої ініціативи звертає увагу на те, що «традиційна виборча система в Україні є надто витратною та потребує участі великої кількості людей у підготовці, організації проведення виборів та формуванні вхідної інформації на стадії підрахунку голосів, що призводить до витрачання значних коштів з державного бюджету України, можливості спотворення вхідної інформації для підрахунку голосів та чималих витрат часу». Тому документом було запропоновано закласти фундамент для впровадження новітніх інформаційних технологій у виборчий процес. Втім, згодом законопроект було відкликано та знято з розгляду.

Варто відзначити й інший досвід України в цій царині, який хоч і не може вважатися повноцінними спробами запровадити е­вибори, проте цілком може спростити та наблизити такий перехід у майбутньому.

У цьому контексті можна виділити: запровадження біометричних закордонних паспортів громадян України, а також внутрішніх паспортів у вигляді ID­карток, які в перспективі можуть бути використані для ідентифікації виборця під час електронного голосування; уже зараз громадяни України мають можливість отримати електронний цифровий підпис, який також може знадобитися при впровадженні е­голосування; уже сьогодні українці мають змогу перевірити свою присутність у виборчих списках онлайн — через спеціальний сервіс на сайті Державного реєстру виборців, що вже є вагомим кроком назустріч електронізації виборчого процесу; не меншим досягненням в цому контексті можна вважати й перехід ЦВК на закупівлі через електронну систему PROZORRO, поступову електронізацію діяльності ЦВК.

Серед переваг електронної системи голосування:

  • високий рівень зручності для виборця, якому не обов’язково йти на дільницю, аби віддати свій голос;
  • чіткість і оперативність підрахунку голосів. Адже часто говорять: «Не важливо, як проголосують — важливо, як порахують». У цьому разі вірогідність правдивості такого твердження суттєво страждає;
  • електронне голосування суттєво обмежує простір для використання різноманітних технологій підкупу виборців чи фальсифікацій під час голосування. Коли все відбувається онлайн, ризик, що проголосують «мертві душі», фактично зводиться до нуля. Бюлетенями, якими виборці не скористалися, не зможе скористатися ніхто інший, а в урну для бюлетенів не зможуть закинути «закладки», бо немає ані урн, ані бюлетенів.

В Естонії, наприклад, виборцю дозволяється змінювати свій вибір декілька разів до завершення голосування, і таким чином фактично втрачається будь­який сенс у використанні технологій підкупу виборців. Окрім того, при застосуванні е­голосування можливо значно знизити рівень електоральної апатії та політичного абсентеїзму, адже часто громадяни не користуються своїм правом проголосувати через надмірну бюрократизацію процесу, чи обмежені можливості щодо присутності на виборчій дільниці. Логічно, що при е­голосуванні можна суттєво підвищити явку на виборах. З іншого боку такий спосіб волевиявлення дозволяє залучати до виборів найменш активну в плані самого голосування частину електорату — молодь. Це надважливо, бо молодь — це майбутнє країни. Проте, на жаль, Україні притаманні тенденції високої явки на виборах людей поважного віку. Система електронного голосування розв’язує й ще одну проблему, яка стає все глобальнішою з підвищенням рівня мобільності електорату — проблему просторової прив’язки до дільниці відповідно до «прописки».

Звісно, цю проблему і зараз в Україні можна розв’язати написавши відповідну заяву про зміну місця голосування, але для багатьох такий процес досить складний через необхідність витрачати власний час на це або через відсутність законних підстав для зміни місця голосування (багато хто офіційно не орендує житло чи працевлаштований неофіційно). Ще один плюс електронного голосування за такої системи з’являються нові можливості для формування більш точного реєстру виборців, проведення різноманітних наукових досліджень тощо.

Мають е-вибори і свої недоліки. Зокрема, при запровадженні системи електронного голосування на виборах потрібна специфічна законодавча база, яка вимагає немало часових та людських ресурсів задля її розробки та впровадження. Проблемою системи з використанням глобальної мережі інтернет залишається недостатній рівень доступу електорату до неї. Про якісний інтернет у віддалених українських селах, на жаль, і досі говорити не доводиться. До всього додається складність системи е­голосування для українців поважного віку через брак знань і навичок, необхідних для електронного волевиявлення. Вищі порівнянно з традиційною системою ризики, пов’язані із залежністю від ресурсної бази як, наприклад, електроенергія; електронне голосування, не може гарантувати повної захищеності від фальсифікацій шляхом втручання у систему зацікавлених осіб.

Крім того, зберігається ризик витоку даних та порушення права на таємницю голосування. Також під великим питанням завжди залишатиметься прозорість і надійність технологічних рішень при е­голосування, що породжуватиме недовіру до результатів голосування.

Взагалі, проблеми, пов’язані із запровадженням системи електронного голосування хоч і не повністю, але можна розв’язати. Приміром, специфічне для України питання залучення до виборчого процесу старшого покоління, а також відсутності якісного інтернет­сервісу в деяких частинах країни можна розв’язати шляхом запровадження змішаної системи, за якої проголосувати можна буде як онлайн, так і прийшовши на дільницю та заповнивши традиційний бюлетень. До того ж, прогрес не стоїть на місці, постійно з’являються нові й нові технології, які здатні підвищити стабільність та надійність різного роду електронних систем, у тому числі й у виборчому процесі.

Та найбільшим недоліком запровадження системи електронних виборів у реаліях сучасної України, яка відбиває гібридну агресію, все ж залишається можливість кібератак на систему, особливо з боку країни­агресора. І така перспектива сьогодні, коли на весь світ стали відомими факти втручання РФ в американські вибори, коли ми мало не щодня отримуємо інформацію про кібератаки на нашу країну, виглядає не просто цілком реальною, а й стовідсотково можливою. Тому, на жаль, допоки загрози такого масштабу зберігатимуться, за системі електронного голосування найдемократичніший інститут у світі — інститут виборів — завжди буде в зоні ризику.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Бандитам — тюрми! Делеговане тлумачення правових норм як засіб політичної маніпуляції

Опубліковано

on

Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор

Дискусія навколо «історичного» рішення Конституційного Суду (далі — КСУ) нагадала мені як обурювався якось шановний Віктор Пинзеник, який, як відомо, гроші рахувати вміє, з приводу того, що в проекті закону про цей суд пропонується небачений досі в Україні стандарт оплати праці: 384 тисячі грн на місяць для судді і 420 тисяч для голови КСУ, плюс по 20 тисяч гривень за кожен місяць виплат до відпустки. Свою позицію як економіст він мотивував тим, що не може зарплата державного чиновника у 85 разів перевищувати середню зарплату в країні, та й узагалі, оплата праці не може бути відірваною від стану економіки, обсяг якої становить всього 6 тисяч грн на людину в місяць.

 

Історико-літературний приклад

Звичайно, вникнувши в наведені цифри, є над чим замислитись. Але не про те, що ініціатори згаданого законопроекту не знають азів економіки чи етики. Їх вони знають, але виховані так. Тобто, як їхні батьки «вирішували» подібні питання, так і вони їх вирішують. А як «вирішували», яскраво ілюструється відомою сценою «шмону» під керівництвом начальника табірного режиму Волкового, 104-ої бригади, з оповідання «Один день Івана Денисовича». Маю на увазі той момент, коли тільки лише затягнувся Іван Денисович Шухов димом з отриманого в Цезаря недопалка і:

«М-м-м-м! Дим розійшовся по голодному тілу, і в ногах віддалося, і в голові… Але як тільки це блаженство наповнило його, як почув Іван Денисович гул:

– Сорочки спідні відбирають… А наглядачі швиденько рукавиці познімали, тілогрійки наказують порозстібати (під якими кожен тепло барачне з ночі береже).

– Лізуть облапувати, чи не піддягнув хто чого всупереч Статуту…

На Шухові то все тюремне, — на, лапай — лише груди та душа. А в Цезаря сорочку байкову записали, а в Буйновського, якийсь там, чи то жилетик, чи то напузничок.

– Буйновський (екс-капітан міноносця, — І. К.) — на горло (звикнув там на своїх міноносцях, а з часу як сюди попав, ще й трьох місяців не пройшло): «Ви не маєте права людей на морозі роздягати! Ви дев’яту статтю кримінального кодексу не знаєте!..». А Шухов подумав: «Мають… Знають… Це ти, брате, ще не знаєш…»

– Ви не радянські люди! — довбе їх капітан…

Ну, статтю з кодексу Волковой ще якось стерпів, а тут, як блискавка чорна пересмикнувся з криком! — Десять діб суворого!!! І тихіше, старшині: — До вечора оформиш! Вони вранці в карцер забирати не люблять: людино-день втрачається. От тому день нехай спину на морозі погорбить, а вже ввечері його — в БПР».

Слід, однак, зазначити, що історія ця є давньою й багатьма забутою. А розповісти про подібну зможе тепер колись хіба що Олег Сєнцов (як виживе, звичайно, в Лабитнангі). А це, недалеко — біля Воркути. І путівку на курорт цей отримував не кожен. Адже за палку любов до України парилися «наші», як правило, десь там — біля Магадану. Згадана ж ця історія для того, щоб проілюструвати нею як табірне начальство розуміло, тлумачило й забезпечувало «соціалістичну законність».

Але оскільки про «законність» цю вже також забули (хоча, смію вас запевнити, що процвітає вона там, як і раніше), то тепер все начальство — і казенне, і приватне (якого тоді ще не було) бореться за «верховенство права».

Про тлумачення правових норм і його наукові можливості

Правда, сама ця категорія «верховенство права» є складнуватою, а тому потребує наукового тлумачення. Не випадково висновок КСУ з цього приводу є сумнівним.

Що ж до самого тлумачення, то юридичним неофітам розповідають, що воно може бути: історичним, філологічним, системно-структурним, функціональним, логічним, буквальним, звужувальним і розширювальним, автентичним і делегованим, офіційним і неофіційним, казуальним і нормативним тощо.

Тобто вичерпний перелік його способів відсутній, бо фактично він і неможливий. Крім того, в ньому є й такі способи, які називають усі, але вони не використовуються. Зокрема, автентичне, тобто тлумачення тим органом, який ухвалив спірне правило. І хоча цей спосіб є найточнішим, в Україні він «не прижився». А з іншого боку, хоча фактично є поширеними й такі його способи, як «правильне» і «неправильне», «маніпулятивне» і «спекулятивне», «цинічне» й «іронічне» тощо, але в підручниках їх сором’язливо не називають.

От тому й при тлумаченні цифр, з приводу яких обурювався шановний економіст В. Пинзеник, то тут також — ще як подивитися. А головне, що тлумачити їх «тупо», тобто буквально, не можна. Підходи тут повинні бути тоншими, тобто «юридичними».

І якщо так, то виявиться, що пан економіст не такий вже й правий. Зокрема:

1) теза про те, що це «новий, небачений в Україні стандарт оплати праці», є чистою вигадкою, бо, наприклад, в А і Б, які «сидят на трубе», та й не тільки в них, він ще «крутіший»;

2) а якщо так, то те, що «не може зарплата державного чиновника у 85 разів перевищувати середню зарплату в країні» — також неправда, бо в Україні вона її перевищує дуже часто (не у всіх, звісно);

3) те, «що оплата праці не може бути відірваною від стану економіки», — взагалі є жартом, оскільки в нашій Україні вона зі станом економіки не корелювалася ніколи;

4) важливим є й те, що суддям зарплати не платять взагалі, а називається це «винагородою», яка «складається з посадового окладу та доплат, встановлених для судді Верховного Суду (далі — ВС) з урахуванням положень закону про КСУ;

5) а якщо врахувати попередню тезу, то якщо вже й сумніватися з приводу справедливості цієї «винагороди», то варто було б починати із суддів ВС, бо вона в них «не гірша», але кількість цих суддів, порівняно з суддями КСУ, — «тьма тьмуща». Адже, по-перше, кожен «справжній юрист» хоче працювати не просто суддею, а в Верховному Суді, причому бажано в палаті з розгляду господарських справ, позаяк тут же не ложки з каструлями подружжя при розлученні ділять, а «українські бізнесмени» ділять колишні загальнонародні «активи в особливо великих розмірах», а, по-друге, склалося так, що тих суддів, які «служили злочинній владі», нібито, «звільнили», але винагороду їм платять так би мовити «по праву», а кожному судді з нового складу цього суду її потрібно платити також, але вже «по закону»;

6) варто було б брати до уваги й те, що згідно зі ст. 27 закону про Конституційний Суд України з виходом у відставку суддям і пенсія не виплачується — вони отримують лише «щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 50% вказаної винагороди», яке, до того ж, як пенсія і не індексується, а лише в разі збільшення розміру «винагороди суддів», здійснюється й перерахунок цього утримання;

7) не варто забувати й того, що в цьому питанні судді — люди підневільні, тобто, яку їм «винагороду» призначили, таку вони й отримують, а хабарів, як відомо, вони ж не беруть (от і «зводить кожен кінці з кінцями» як знає!);

8) крім того, якщо взяти до уваги, що «знаючі люди» (див. Н. Судакова. Хто намагається встановити контроль над Конституцією) кажуть, що, наприклад, у 2017 році КСУ ухвалив «аж три рішення!», а весь інший час судді «ламали голови» над тим, хто ж у них буде головою, голосування за якого вони «провалювали» тричі, то це ж яке «виснаження» — і фізичне, і моральне, й інтелектуальне;

9) обов’язково необхідно враховувати й ту обставину, що служать судді рідному народу, а не, скажімо, «цареві батюшці», а якщо так, то не за «цинові ж ґудзики», як казав Тарас Шевченко, вони йому мають служити;

10) справедливості ради зазначимо, що останнім часом «зріс добробут» й інших українців. Так, військовослужбовці, які перебувають на першій лінії зіткнення, незабаром отримають доплату в сумі по 2 тисячі грн, і їхні оклади тепер будуть 12 тисяч грн на місяць, а ті, що на другій лінії зіткнення, отримають доплату в 1 тисячу грн, і їхні оклади тепер складатимуть по 5,5 тисяч гривень — «причому на кожного». Ну, не платити ж їм більше, ніж «морським котикам» платять, бо: 1) ми ж ще не в НАТО; 2) вишкіл у них ще ж не той; 3) «членів сім’ї і близьких родичів» там немає;

11) та й слова «останнім часом» тлумачити також потрібно правильно, тобто, що насправді він «не останній», час ще буде, а якщо врахувати наявні тенденції, то зростання добробуту ще «встигне дістати й тих, кого ще не дістало»;

12) не варто ігнорувати й те, що згідно зі ст. 1 Закону судді КСУ покликані «забезпечувати верховенство Конституції», а згідно з її ст. 65 захист Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України є обов’язком всіх її громадян. Тобто «захищати Вітчизну» зобов’язаний і може кожен, а «забезпечувати верховенство Конституції» — не кожен.

Ну, можна було б наводити й інші «аргументи», але для висновку, що за умов «правильного» тлумачення наведених шановним економістом «фактичних даних» стає очевидним, що його обурення є безпідставним, достатньо й цих.

Та й, як засвідчує «практика» Конституційного Суду, таке тлумачення він використовує часто. Згадаймо хоча б як він рахував «1 + 1 = 1». Тобто нарахував так, що аж сам Леонід Данилович засміявся і «захотів побачити Україну без Кучми». Ну, й побачив, звичайно, і тепер уже і йому не смішно! Правда, якби судді КСУ перш ніж ухвалювати таке рішення, ненароком тему «Правовідносини» прочитали хоча б у словнику, то хтось із них (не всі, звичайно) міг би подумати: а якщо так, то це ж зумовлює нікчемність усіх рішень і дій одного з їх суб’єктів, який, як вони виявили, протягом «однієї каденції» участі в них не брав. Адже це не те ж саме, що в його наступника «не було трьох судимостей». От тому «продвинуті» учні таке тлумачення зрозуміли «правильно». І вже, наприклад, пан Коломойський «тупим» пояснював, що «у них» не передбачене «подвійне» громадянство, а «в нього їх три».

А так, як є «кмітливі» й депутати, то от і почали вони всупереч Конституції «проштовхувати» законопроект «Про подвійне громадянство». Правда, виходячи з того, що «язик мій є моїм ворогом», скажу, що «подвійне» — це ще не «полі». Водночас, для того щоб «у законному порядку» набути хоча б «подвійне», потрібно спочатку з відповідною державою укласти договір про визнання цього «подвійного» обома «високими сторонами». А то раптом хтось з «особливо продвинутих» захоче мати ще й «чукотське громадянство!» — конфуз може вийти.

Дещо про конституційні «подвиги» і не лише суддів

А що це так, якраз і засвідчило рішення Конституційного Суду «У справі за конституційним поданням 59 народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2 Кримінального кодексу», яке, звичайно, увійде в підручники з юриспруденції як зразок його «логічності» й «обґрунтованості» та «громадянської мужності» тих, хто його ухвалив. Тут, правда, потрібно віддати належне й самим 59 народним депутатам, які фактично майже повторили подвиг «28 панфіловців», а тому, звичайно, це не забудеться також. Тобто, якщо врахувати, що, як уже зазначалося, автентичне тлумачення правової норми — це тлумачення її тим органом, який цю норму ухвалив, є найточнішим, то для України воно є просто шкідливим. Чому? Та тому, що, незважаючи на всю унікальність «слуг народу», які в цей складний для країни час (до речі, а чи не вони його й організували?) зібралися у Верховній Раді, таке бажане для українців рішення, яке ухвалив КСУ, у ній могло б і «не пройти». Саме тому його лобісти й звернулися до Конституційного Суду, по суті, з таким питанням: «Чи не могли б Ви, шановні, пояснити Нам, що Ми мали на увазі, коли ухвалювали ст. 368-2?». Ну і відповіли їм завзято: «Та ми просто зобов’язані це зробити, причому — негайно!».

Диспозиція статті та висновки суддів

Тобто те, що «набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами», є злочином, деякий час «на Олімпі» терпіли. Але оскільки «влаштовувало» це не всіх, то КСУ й узявся цитувати і Конституцію, і рішення ЄС, і ЦК, і КК, і КПК, а в підсумку дійшов висновку, що: одним із головних елементів принципу верховенства права є юридична визначеність; важливою є й презумпція невинуватості; обов’язок доведення вини покладається на державу; особа має право не свідчити проти себе, членів сім’ї і близьких родичів; у правовій державі протидія злочинності має здійснюватися виключно правовими засобами, і т. д., і т. п.

Усе це так, але, вибачте, а хто ж це заперечує? Тобто про гасло «БАНДИТАМ — ТЮРМИ» Судді забули зовсім. Та й піди тепер, розберись, хто — бандит, а хто — національний герой. Саме тому судді КСУ або проігнорували, або спотворили інші, не менш важливі істини.

Крамольні міркування

А заблудилися судді Конституційного Суду між «двома соснами», які містить диспозиція ст. 368-2, зокрема: 1) «набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі»; 2) «законність підстав набуття яких не підтверджено доказами».

Водночас, якщо з прадавніх часів відомо, що матерія не зникає і не виникає, а лише перетворюється з одного виду в інший, то очевидним є й те, що в суспільстві вона дуже часто набуває форми майна — рухомого і нерухомого, яке тут назване «активами», тому що це можуть бути і гроші, і раби, і Бог знає ще що (ст. 177 ЦКУ), а «активи» — це збірне поняття. А оскільки згідно з Конституцією «право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом» (ч. 2 ст. 41), то саме тому ще з часів «царя Гороха» існувало правило, згідно з яким на власність особа, яка нею володіє, повинна мати правовстановлюючі документи, а за їх відсутності у разі спору вона повинна підтвердити законність способів набуття нею наявного в неї майна «іншими доказами». І лише за таких умов її володіння визнається і правомірним, і законним. Не випадково згідно зі ст. 316 ЦКУ «правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону». Причому конструкція «здійснює відповідно до закону» насамперед означає, що набула вона його у визначений законом спосіб. А згідно зі ст. 328 ЦКУ: — 1) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; 2) воно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність його набуття не встановлена судом.

Тобто за відсутності вказаних доказів, якими можуть бути як правовстановлюючі документи, так і інші фактичні дані, визнані доказами судом, володіння майном може бути оспорене, а в підсумку — визнане і незаконним, і неправомірним.

Відтак навіть школярі знають, що саме для того, аби щодо цього не виникало проблем, існує нотаріус. А юристи повинні знати ще й те, що відносини ці будуються на правилі, згідно з яким кожному дозволено все, що не заборонене законом (ст. 19 Конституції). І ніхто нікому тут не повинен нічого «підтверджувати доказами», аж поки не виникне спір або сумнів у законності володіння ним конкретним майном. Якщо ж є «фактичні дані», які свідчать, що певне майно має відношення до вчиненого злочину, то згідно зі ст. 214 КПК відкривається кримінальне провадження і все, що потрібно «довести», доводить слідчий. А потім зібрані ним докази оцінюються в суді за участю «купи адвокатів» і суддя «за внутрішнім переконанням» ухвалює відповідне рішення.

Важливим є й те, що згідно з ч. 4 ст. 319 ЦКУ «власність зобов’язує»! А тому кожен повинен сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом та щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан і доходи за минулий рік (ст. 67 Конституції). Зверніть увагу, як усе просто! Але ж не потрібно забувати, що тут йдеться про «кожного», а в ст. 368-2 КК — не про «кожного», а лише про осіб, які «уповноважені на виконання функцій», і яким раптом «з неба впали на голову» активи в значному розмірі, з приводу яких і виникло питання. До речі, а про «скелети» в їхніх шафах, поки що їх ніхто й не запитує.

Правда, тут також діє давнє правило, згідно з яким «що дозволено Юпітеру, то не дозволено бику». Тобто, якщо йдеться про «слуг народу», то згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції вони мають право лише на те, що прямо передбачене законом. А всі інші їхні дії і рішення визнаються незаконними. А щоб вони «власну шерсть не плутали з державною», передбачено загальнообов’язкове декларування їхнього майна (і при вступі на посаду, і щорічне). Більше того, судді мали б знати, що згідно зі ст. 126 тієї ж Конституції однією з підстав для звільнення судді з посади є порушення ним обов’язку підтвердити законність джерела походження майна. А якщо так, то скажіть — при чому тут «презумпція невинуватості»?!

Що ж до підтвердження законності підстав набуття вказаних активів відповідними доказами, то й це «слуг народу» не стосується, оскільки згідно з законом цим повинні займатися не вони, а спецпрокурор Роберт Мюллер. Але проблема в тому, що в Україні такого прокурора немає, а є лише «члени сім’ї та близькі родичі». Правда, це міг би зробити й пан Сергій Горбатюк, але саме ці «близькі родичі» й «вилазять зі шкури», аби він цього не робив. А доводити, що «підозрювані (обвинувачені) мають право не свідчити проти себе» може лише людина, яка й уявлення не має про те, що означають категорії «докази», «джерела доказів» та «доказування». Хоча в КПК все це викладено непогано.

От тому судді КСУ своїм рішенням або внаслідок «злого умислу», або внаслідок «дрімучої безграмотності» вчинили дії, які зумовили особливо тяжкі наслідки і є злочином. І це засвідчує шквал обурливих з цього приводу публікацій. Саме тому уповноважені особи зобов’язані розцінити зміст цих публікацій як «достатні дані», що свідчать про його вчинення, а відтак, керуючись статтями 2, 25 та ст. 214 КПК — й відкрити з цього приводу кримінальне провадження.

Не суддям же Конституційного Суду його відкривати проти самих себе. Адже працьовиті студенти юрфаку вже на другому курсі знають, що підозрювані й обвинувачені взагалі мають право, не мигаючи при цьому жодним оком (а допомагають їм у цьому часто й адвокати), брехати і в ході відкриття кримінального провадження, і в ході досудового слідства, і в ході судового провадження, і після відбуття покарання. Хоча Бог — бачить все! І це лише для деяких журналістів те, що підозрюваний не визнає себе винним, є головним «доказом» його невинуватості і вони схильні повторювати такі «зізнання» у кожних новинах.

Що ж до доказів і доказування вини суддів КСУ в даному провадженні, то їх уповноваженим на це особам не важко одержати й «у визначений законом спосіб». Зазначу також, що й теза КС з резолютивної частини його рішення про те, що «воно є таким, що не може бути оскаржене», незважаючи на те, що так і було задумано, все ж є сумнівною, а тому може бути визнана «неконституційною», оскільки його оскарження, наприклад у психіатричну лікарню, законом не заборонене.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.