Микола Мельник: «Конституційний Суд поставив під сумнів правомірність Революції Гідності»

Продовження. Початок статті

Окрема думка

судді Конституційного Суду України Мельника М. І. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 7 частини другої статті 42 Закону України «Про вищу освіту»

КСУ вирішив, що депутат може голосувати за що завгодно і як завгодно

4. У Рішенні Конституційний Суд сформулював юридичну позицію стосовно розуміння положень ч. 2 ст. 80 Конституції України, відповідно до якої «народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп».

Визначивши та проаналізувавши сутність депутатського індемнітету, КСУ констатував, що «депутатський індемнітет в Україні не має абсолютного характеру, адже ч. 2 ст. 80 Конституції України передбачено відповідальність народного депутата України за образу чи наклеп. Проте Основним Законом України не встановлено жодних інших застережень стосовно голосування народного депутата України в парламенті та його органах. Тобто право вільного голосу народного депутата України у Верховній Раді України та її органах є абсолютним, тому він не може нести юридичної відповідальності за результати голосування». Інакше кажучи, Конституційний Суд фактично визнав, що народний депутат України може голосувати за будь-що і будь-як.

Така юридична позиція сформульована КСУ на підставі його розуміння лише однієї конституційної норми без урахування інших положень Конституції України і є хибною за своєю суттю. Зроблений у Рішенні висновок про те, що Основним Законом не встановлено жодних інших (крім відповідальності за образу чи наклеп) застережень стосовно голосування народного депутата України в парламенті та його органах, є абсолютно безпідставним.

Державна влада як похідна, вторинна від установчої влади народу є обмеженою за визначенням. Усі без винятку суб’єкти державної влади (органи та посадові особи) провадять свою діяльність у певних межах повноважень і в певний спосіб. Конституція України, яка виконує функцію обмеження державної влади, встановлює ряд вимог стосовно діяльності органів державної влади та їх посадових осіб. Сконцентровано ця обмежувальна функція відображена в ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Цей конституційний припис повністю поширюється на Верховну Раду України і народних депутатів України.

Межі повноважень, підстави та спосіб діяльності народних депутатів України, в тому числі щодо голосування, визначаються як загальними конституційними положеннями, які поширюються на всі органи державної влади та їх посадових осіб, так і тими конституційними приписами, які стосуються діяльності лише парламенту і народних депутатів. Зокрема, вони визначаються повноваженнями парламенту, присягою народного депутата України, імперативними конституційними приписами щодо заборони вчиняти певні дії та приймати певні рішення. Так, за Основним Законом України парламент може здійснювати лише ті повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до його відання (ст. 85 Конституції України). Отже, Верховна Рада України не може ухвалювати рішення, а народний депутат України – відповідно голосувати, з питань, які не віднесені до її відання.

Згідно зі ст. 79 Конституції України перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України таку присягу: «Присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу. Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників».

Як зазначив КСУ в Рішенні від 7 липня 1998 р. No 11-рп, народний депутат України є повноважним представником Українського народу у Верховній Раді України, відповідальним перед ним, і покликаний виражати та захищати його інтереси; виконання народним депутатом України своїх обов’язків в інтересах усіх співвітчизників випливає зі змісту його присяги. Повноваження народного депутата України делеговані йому народом як сувереном влади і мають здійснюватися в інтересах народу.

Положення ч. 2 ст. 80 Конституції України, яка встановлює свободу виступів і голосування народного депутата України, треба розглядати в системному зв’язку з іншими конституційними приписами, зокрема положеннями ст. 79, згідно з якою народний депутат України зобов’язаний діяти відповідно до складеної ним присяги, а отже, не може голосувати всупереч вимогам Конституції та законів України, на шкоду суверенітету і незалежності України та добробуту Українського народу. Таким чином, положення ч. 2 ст. 80 Конституції України слід розуміти так, що народний депутат України не несе юридичної відповідальності за результати голосування, якщо таке голосування здійснене відповідно до складеної ним присяги, з дотриманням вимог Конституції та законів України.

Конституцією України встановлено, що «право визначати і змінювати консти- туційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу» (ч. 3, 4 ст. 5). Основний Закон України (ч. 3 ст. 2) також передбачає, що «територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною». Це конституційне положення може бути змінене лише в тому порядку, який визначено в ст. 156 Основного Закону України (зокрема, таке рішення має бути затверджене всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України). Вказані конституційні приписи також забороняють народним депутатам України голосувати за рішення, які спрямовані на узурпацію державної влади або посягають на територіальну цілісність і недоторканність України. Це стосується багатьох інших конституційних заборон, які спрямовані на забезпечення суверенітету та національної безпеки України, демократичних і правових засад, функціонування державної влади, утвердження й забезпечення прав і свобод людини тощо.

Таким чином, народний депутат України є обмеженим у своїй діяльності своїм статусом, своїми повноваженнями і повноваженнями парламенту, а його право на вільне волевиявлення при прийнятті рішень (голосуванні) не є абсолютним.

Отже, Конституційний Суд неправильно витлумачив конституційне призначення і зміст депутатського індемнітету як складової депутатської недоторканності. Депутатський індемнітет є конституційною гарантією забезпечення незалежності народного депутата України, безперешкодного та ефективного здійснення ним своїх повноважень, відстоювання своєї позиції, вільного волевиявлення при прийнятті рішень (голосуванні). Однак забезпечення парламентарю можливості вільного волевиявлення під час голосування в парламенті та його органах зовсім не означає вседозволеності в прийнятті рішень (голосуванні). Депутатський індемнітет призначений забезпечувати парламентарю незалежну позицію під час провадження депутатської діяльності, яка апріорі має бути правомірною, тобто здійснюватися на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Ухвалюючи Рішення, Конституційний Суд мав також врахувати, що право голосу народного депутата України, делеговане йому Українським народом, є одним з найпотужніших засобів впливу на суспільні процеси в Україні, який при неправомірному його використанні може спричинити істотну або навіть непоправну шкоду національним інтересам України.

КСУ вважає, що голосуванням можна здійснити наклеп

5. Варто звернути увагу на змістовну некоректність сформульованої в Рішенні юридичної позиції суду стосовно розуміння депутатського індемнітету, передбаченого ч. 2 ст. 80 Конституції України. Конституційний Суд зробив висновок про те, що депутатський індемнітет «є абсолютним щодо неможливості притягнення народного депутата України до юридичної відповідальності за результати голосування у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп». Таким чином, КСУ пов’язав відповідальність за образу чи наклеп із голосуванням народного депутата України. Однак незрозумілим є те, як шляхом голосування може бути нанесено образу чи здійснено наклеп (поширення завідомо неправдивих відомостей, які ганьблять особу). Очевидно, що передбачене ч. 2 ст. 80 Конституції України застереження стосовно неприпустимості образи та наклепу стосується висловлювань народного депутата України в парламенті та його органах, а не його голосування.

Саме таке розуміння вказаного конституційного припису виклав КСУ у Висновку від 1 квітня 2010р. No 1-в/2010 у справі про внесення змін до статей 80, 105, 108 Конституції України. Пропозицію виключити у ч. 2 ст. 80 Конституції України положення «за винятком відповідальності за образу чи наклеп» суд визначив як таку, що «фактично передбачає звільнення від юридичної відповідальності народних депутатів України за висловлювання в парламенті чи його органах, в яких міститься образа чи наклеп».

КСУ замінив об’єкт конституційного контролю, не обґрунтувавши цього

6. У Рішенні КСУ здійснив формально-юридичну заміну об’єкта конституційного контролю, жодним чином не обґрунтувавши її. В конституційному поданні висловлено прохання визнати неконституційним п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону України «Про вищу освіту», згідно з яким «не може бути обрана, призначена (у тому числі виконувачем обов’язків) на посаду керівника вищого навчального закладу особа, яка голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 року».

У Рішенні вказано, що суб’єкт права на конституційне подання звернувся до Конституційного Суду з клопотанням визнати неконституційним п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону No 1556, „згідно з яким не може бути обрана, призначена (в тому числі виконувачем обов’язків) на посаду керівника закладу вищої освіти особа, «яка голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 року». КСУ зобов’язаний був відзначити в Рішенні той факт, що під час розгляду цієї справи законодавче положення, яке було предметом перевірки на відповідність Конституції України, зазнало змін, а також обґрунтувати, що такі зміни не впливають на суть оспорюваного положення Закону No 1556. Тим більше, що, як свідчить порівняльний аналіз попередньої і чинної редакцій Закону No 1556, оспорюване положення зазнало не лише термінологічних, але й певною мірою сутнісних змін (зокрема, в частині визначення правового статусу закладу вищої освіти та його типу, а отже, не виключено, і кола осіб, на яке воно поширюється).

Таке легковажне ставлення КС до вказаного питання є додатковим свідченням поверховості розгляду цієї справи й сумнівності постановленого в ній Рішення.

У діяльності КСУ вбачається загроза демократичному державотворенню в Україні

Насамкінець слід зазначити таке. Основним завданням органу конституційної юрисдикції є забезпечення верховенства конституції. При цьому рішення конституційного суду мають передбачати комплексне розв’язання конституційно-правових проблем, забезпечуючи правильне розуміння та однакове застосування положень конституції. Певною мірою рішення конституційного суду мають бути більш чіткими та зрозумілими ніж текст Конституції. Якщо рішення конституційного суду ускладнюють розуміння та застосування положень конституції, штучно створюють конституційно-правові проблеми, спотворюють суть конституційних приписів, то це є свідченням неспроможності органу конституційної юрисдикції виконувати покладені на нього завдання, а його діяльність стає, в кращому випадку, непотрібною, а в гіршому -небезпечною для суспільства.

У Рішенні Конституційний Суд безпідставно визнав неконституційним оспорюване законодавче положення, здійснив офіційне тлумачення положення Конституції України (ч. 2 ст. 80), яке не відповідає її справжньому змісту, створив передумови для відходу парламенту та народних депутатів України від конституційних засад їхньої діяльності. В Рішенні сформульовано принцип, згідно з яким усупереч Конституції України народним депутатам України без юридичних наслідків дозволяється голосувати за будь-які рішення, в тому числі й ті, які мають вочевидь неконституційний, антидержавний і антиукраїнський характер.

В основу Рішення покладено хибний підхід до розгляду інших справ, зокрема справи стосовно перевірки на предмет конституційності Закону України «Про очищення влади», яка перебуває на розгляді КСУ. Рішенням в цій справі Конституційний Суд поставив під сумнів правомірність Революції Гідності, під час якої було реалізовано право на повстання проти тиранії (диктатури), яке закріплено в Загальній декларації прав людини 1948 р. і випливає зі змісту преамбули, статей 1, 3, 5, 39 Конституції України.

Рішення продовжило негативну тенденцію в діяльності КСУ, яка полягає в довільному та своєрідному розумінні (тлумаченні), а також застосуванні Конституції України. Цьому Рішенню передувало Рішення КСУ від 15 березня 2016 р. No 1-рп/2016 (щодо офіційного тлумачення положення «на наступній черговій сесії Верховної Ради України», що міститься в ст. 155 Конституції України), яке створило умови для неконституційного порядку внесення змін до Конституції України та делегітимізувало процедуру внесення змін до Основного Закону України.

Викладене вказує на те, що за останні роки не відбулося принципових змін у діяльності Конституційного Суду, що є тривожною ознакою та загрозою для розвитку конституціоналізму й демократичного державотворення в Україні.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути