Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Судова практика

Микола Мельник: «Конституційний Суд поставив під сумнів правомірність Революції Гідності»

Опубліковано

on

Продовження. Початок статті

Окрема думка

судді Конституційного Суду України Мельника М. І. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 7 частини другої статті 42 Закону України «Про вищу освіту»

КСУ вирішив, що депутат може голосувати за що завгодно і як завгодно

4. У Рішенні Конституційний Суд сформулював юридичну позицію стосовно розуміння положень ч. 2 ст. 80 Конституції України, відповідно до якої «народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп».

Визначивши та проаналізувавши сутність депутатського індемнітету, КСУ констатував, що «депутатський індемнітет в Україні не має абсолютного характеру, адже ч. 2 ст. 80 Конституції України передбачено відповідальність народного депутата України за образу чи наклеп. Проте Основним Законом України не встановлено жодних інших застережень стосовно голосування народного депутата України в парламенті та його органах. Тобто право вільного голосу народного депутата України у Верховній Раді України та її органах є абсолютним, тому він не може нести юридичної відповідальності за результати голосування». Інакше кажучи, Конституційний Суд фактично визнав, що народний депутат України може голосувати за будь-що і будь-як.

Така юридична позиція сформульована КСУ на підставі його розуміння лише однієї конституційної норми без урахування інших положень Конституції України і є хибною за своєю суттю. Зроблений у Рішенні висновок про те, що Основним Законом не встановлено жодних інших (крім відповідальності за образу чи наклеп) застережень стосовно голосування народного депутата України в парламенті та його органах, є абсолютно безпідставним.

Державна влада як похідна, вторинна від установчої влади народу є обмеженою за визначенням. Усі без винятку суб’єкти державної влади (органи та посадові особи) провадять свою діяльність у певних межах повноважень і в певний спосіб. Конституція України, яка виконує функцію обмеження державної влади, встановлює ряд вимог стосовно діяльності органів державної влади та їх посадових осіб. Сконцентровано ця обмежувальна функція відображена в ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Цей конституційний припис повністю поширюється на Верховну Раду України і народних депутатів України.

Межі повноважень, підстави та спосіб діяльності народних депутатів України, в тому числі щодо голосування, визначаються як загальними конституційними положеннями, які поширюються на всі органи державної влади та їх посадових осіб, так і тими конституційними приписами, які стосуються діяльності лише парламенту і народних депутатів. Зокрема, вони визначаються повноваженнями парламенту, присягою народного депутата України, імперативними конституційними приписами щодо заборони вчиняти певні дії та приймати певні рішення. Так, за Основним Законом України парламент може здійснювати лише ті повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до його відання (ст. 85 Конституції України). Отже, Верховна Рада України не може ухвалювати рішення, а народний депутат України – відповідно голосувати, з питань, які не віднесені до її відання.

Згідно зі ст. 79 Конституції України перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України таку присягу: «Присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу. Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників».

Як зазначив КСУ в Рішенні від 7 липня 1998 р. No 11-рп, народний депутат України є повноважним представником Українського народу у Верховній Раді України, відповідальним перед ним, і покликаний виражати та захищати його інтереси; виконання народним депутатом України своїх обов’язків в інтересах усіх співвітчизників випливає зі змісту його присяги. Повноваження народного депутата України делеговані йому народом як сувереном влади і мають здійснюватися в інтересах народу.

Положення ч. 2 ст. 80 Конституції України, яка встановлює свободу виступів і голосування народного депутата України, треба розглядати в системному зв’язку з іншими конституційними приписами, зокрема положеннями ст. 79, згідно з якою народний депутат України зобов’язаний діяти відповідно до складеної ним присяги, а отже, не може голосувати всупереч вимогам Конституції та законів України, на шкоду суверенітету і незалежності України та добробуту Українського народу. Таким чином, положення ч. 2 ст. 80 Конституції України слід розуміти так, що народний депутат України не несе юридичної відповідальності за результати голосування, якщо таке голосування здійснене відповідно до складеної ним присяги, з дотриманням вимог Конституції та законів України.

Конституцією України встановлено, що «право визначати і змінювати консти- туційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу» (ч. 3, 4 ст. 5). Основний Закон України (ч. 3 ст. 2) також передбачає, що «територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною». Це конституційне положення може бути змінене лише в тому порядку, який визначено в ст. 156 Основного Закону України (зокрема, таке рішення має бути затверджене всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України). Вказані конституційні приписи також забороняють народним депутатам України голосувати за рішення, які спрямовані на узурпацію державної влади або посягають на територіальну цілісність і недоторканність України. Це стосується багатьох інших конституційних заборон, які спрямовані на забезпечення суверенітету та національної безпеки України, демократичних і правових засад, функціонування державної влади, утвердження й забезпечення прав і свобод людини тощо.

Таким чином, народний депутат України є обмеженим у своїй діяльності своїм статусом, своїми повноваженнями і повноваженнями парламенту, а його право на вільне волевиявлення при прийнятті рішень (голосуванні) не є абсолютним.

Отже, Конституційний Суд неправильно витлумачив конституційне призначення і зміст депутатського індемнітету як складової депутатської недоторканності. Депутатський індемнітет є конституційною гарантією забезпечення незалежності народного депутата України, безперешкодного та ефективного здійснення ним своїх повноважень, відстоювання своєї позиції, вільного волевиявлення при прийнятті рішень (голосуванні). Однак забезпечення парламентарю можливості вільного волевиявлення під час голосування в парламенті та його органах зовсім не означає вседозволеності в прийнятті рішень (голосуванні). Депутатський індемнітет призначений забезпечувати парламентарю незалежну позицію під час провадження депутатської діяльності, яка апріорі має бути правомірною, тобто здійснюватися на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Ухвалюючи Рішення, Конституційний Суд мав також врахувати, що право голосу народного депутата України, делеговане йому Українським народом, є одним з найпотужніших засобів впливу на суспільні процеси в Україні, який при неправомірному його використанні може спричинити істотну або навіть непоправну шкоду національним інтересам України.

КСУ вважає, що голосуванням можна здійснити наклеп

5. Варто звернути увагу на змістовну некоректність сформульованої в Рішенні юридичної позиції суду стосовно розуміння депутатського індемнітету, передбаченого ч. 2 ст. 80 Конституції України. Конституційний Суд зробив висновок про те, що депутатський індемнітет «є абсолютним щодо неможливості притягнення народного депутата України до юридичної відповідальності за результати голосування у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп». Таким чином, КСУ пов’язав відповідальність за образу чи наклеп із голосуванням народного депутата України. Однак незрозумілим є те, як шляхом голосування може бути нанесено образу чи здійснено наклеп (поширення завідомо неправдивих відомостей, які ганьблять особу). Очевидно, що передбачене ч. 2 ст. 80 Конституції України застереження стосовно неприпустимості образи та наклепу стосується висловлювань народного депутата України в парламенті та його органах, а не його голосування.

Саме таке розуміння вказаного конституційного припису виклав КСУ у Висновку від 1 квітня 2010р. No 1-в/2010 у справі про внесення змін до статей 80, 105, 108 Конституції України. Пропозицію виключити у ч. 2 ст. 80 Конституції України положення «за винятком відповідальності за образу чи наклеп» суд визначив як таку, що «фактично передбачає звільнення від юридичної відповідальності народних депутатів України за висловлювання в парламенті чи його органах, в яких міститься образа чи наклеп».

КСУ замінив об’єкт конституційного контролю, не обґрунтувавши цього

6. У Рішенні КСУ здійснив формально-юридичну заміну об’єкта конституційного контролю, жодним чином не обґрунтувавши її. В конституційному поданні висловлено прохання визнати неконституційним п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону України «Про вищу освіту», згідно з яким «не може бути обрана, призначена (у тому числі виконувачем обов’язків) на посаду керівника вищого навчального закладу особа, яка голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 року».

У Рішенні вказано, що суб’єкт права на конституційне подання звернувся до Конституційного Суду з клопотанням визнати неконституційним п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону No 1556, „згідно з яким не може бути обрана, призначена (в тому числі виконувачем обов’язків) на посаду керівника закладу вищої освіти особа, «яка голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 року». КСУ зобов’язаний був відзначити в Рішенні той факт, що під час розгляду цієї справи законодавче положення, яке було предметом перевірки на відповідність Конституції України, зазнало змін, а також обґрунтувати, що такі зміни не впливають на суть оспорюваного положення Закону No 1556. Тим більше, що, як свідчить порівняльний аналіз попередньої і чинної редакцій Закону No 1556, оспорюване положення зазнало не лише термінологічних, але й певною мірою сутнісних змін (зокрема, в частині визначення правового статусу закладу вищої освіти та його типу, а отже, не виключено, і кола осіб, на яке воно поширюється).

Таке легковажне ставлення КС до вказаного питання є додатковим свідченням поверховості розгляду цієї справи й сумнівності постановленого в ній Рішення.

У діяльності КСУ вбачається загроза демократичному державотворенню в Україні

Насамкінець слід зазначити таке. Основним завданням органу конституційної юрисдикції є забезпечення верховенства конституції. При цьому рішення конституційного суду мають передбачати комплексне розв’язання конституційно-правових проблем, забезпечуючи правильне розуміння та однакове застосування положень конституції. Певною мірою рішення конституційного суду мають бути більш чіткими та зрозумілими ніж текст Конституції. Якщо рішення конституційного суду ускладнюють розуміння та застосування положень конституції, штучно створюють конституційно-правові проблеми, спотворюють суть конституційних приписів, то це є свідченням неспроможності органу конституційної юрисдикції виконувати покладені на нього завдання, а його діяльність стає, в кращому випадку, непотрібною, а в гіршому -небезпечною для суспільства.

У Рішенні Конституційний Суд безпідставно визнав неконституційним оспорюване законодавче положення, здійснив офіційне тлумачення положення Конституції України (ч. 2 ст. 80), яке не відповідає її справжньому змісту, створив передумови для відходу парламенту та народних депутатів України від конституційних засад їхньої діяльності. В Рішенні сформульовано принцип, згідно з яким усупереч Конституції України народним депутатам України без юридичних наслідків дозволяється голосувати за будь-які рішення, в тому числі й ті, які мають вочевидь неконституційний, антидержавний і антиукраїнський характер.

В основу Рішення покладено хибний підхід до розгляду інших справ, зокрема справи стосовно перевірки на предмет конституційності Закону України «Про очищення влади», яка перебуває на розгляді КСУ. Рішенням в цій справі Конституційний Суд поставив під сумнів правомірність Революції Гідності, під час якої було реалізовано право на повстання проти тиранії (диктатури), яке закріплено в Загальній декларації прав людини 1948 р. і випливає зі змісту преамбули, статей 1, 3, 5, 39 Конституції України.

Рішення продовжило негативну тенденцію в діяльності КСУ, яка полягає в довільному та своєрідному розумінні (тлумаченні), а також застосуванні Конституції України. Цьому Рішенню передувало Рішення КСУ від 15 березня 2016 р. No 1-рп/2016 (щодо офіційного тлумачення положення «на наступній черговій сесії Верховної Ради України», що міститься в ст. 155 Конституції України), яке створило умови для неконституційного порядку внесення змін до Конституції України та делегітимізувало процедуру внесення змін до Основного Закону України.

Викладене вказує на те, що за останні роки не відбулося принципових змін у діяльності Конституційного Суду, що є тривожною ознакою та загрозою для розвитку конституціоналізму й демократичного державотворення в Україні.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Судова практика

Самого тільки визнання факту нестачі не досить для встановлення її обсягу

Опубліковано

on

От

Верховний Суд також погодився з доводами скаржника про помилкове застосування апеляційним судом Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, які не регламентують перевезення вантажів у міжнародному сполученні.

Верховний Суд 2 травня 2018 р. скасував рішення господарського суду та ухвалу апеляційного господарського суду у справі №  910/6515/17 за позовом компанії UAB «RYTU LOGISTIKA» (позивач, відправник) до ТОВ «Альфа – Транс» (відповідач, перевізник).

Позивач звернувся до господарського суду про стягнення 1 733,24 дол. США, що відповідно до офіційного курсу НБУ на 20 квітня 2017 р. складало 46 428,30 грн., з яких 1 583,24 дол. США вартості втраченого вантажу та 150 дол. США штрафу за порушення строку доставки за договором-заявкою на перевезення вантажу. Перевізник стверджував, що недостача вантажу сталася внаслідок крадіжки і не є наслідком його протиправних дій або бездіяльності.

Господарський суд задовольнив позов у повному обсязі. Апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасував та постановив нове, яким позивачеві відмовив у повному обсязі, дійшовши висновку, що оскільки матеріали справи не містять доказів невідповідності між найменуванням, масою/кількістю місць вантажу в натурі і тими даними, які зазначені у товарно-транспортній накладній, то позовні вимоги ґрунтуються виключно на припущенні про втрату перевізником довіреного йому відправником вантажу.

Позивач звернувся із касаційною скаргою, обґрунтувавши свої вимоги тим, що серед інших умов договору перевезення вантажу, вантаж було прийнято перевізником не тільки по кількості вантажних місць, а й з відповідною оголошеною вартістю. Актом нестачі товару був засвідчений факт нестачі на суму 1 583,24 дол. США. Також скаржник наполягав, що суд застосував пп. 15.2 п. 15 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, які не регламентують перевезення вантажів у міжнародному сполученні.

Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, статті 17 та 18 якої регламентують випадки застосування відповідальності за втрату, чи пошкодження вантажу, а стаття  18 встановлене правило, згідно з яким перевізник зобов’язаний самостійно доводити, що втрата, чи пошкодження вантажу відбулось внаслідок обставин, настання яких перевізник не мав змоги відвернути.

Однак у своєму рішенні апеляційний суд послався на пп. 15.2 п. 15 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, визначаючи зміст та форму акту, який має бути складений у разі виявлення нестачі, та обмежився констатуванням, що матеріали справи не містять доказів невідповідності між найменуванням, масою і кількістю місць вантажу в натурі і тими даними, які зазначені у товарно-транспортній накладній

Верховний Суд зазначив, що жодна зі сторін не заперечує факту нестачі. Тягар доведення її обсягів покладений на позивача, яким надано розгорнуті розрахунки, та які належним чином не досліджено судом апеляційної інстанції, та дійшов висновку, що без надання належної оцінки доказам та виявлення всіх обставин справи, встановити об’єктивну істину у справі неможливо.

Тому Верховний Суд постановив направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішення в ЄДРСР

Читати далі

Судова практика

У разі відмови від купівлі квартири покупцеві повернуть тільки те, що сплатив

Опубліковано

on

От

Верховний Суд вказав, що отримання грошових коштів за квартиру, яка так і не була передана покупцю, є не безпідставним набуттям майна, а  невиконанням умов договору купівлі-продажу. В обох випадках стягнення плати за користування переданими грошовими коштами не передбачено.

Верховний Суд своєю постановою від 25 квітня 2018 р. у справі № 679/2231/15-ц скасував рішення судів попередніх інстанцій через неправильне визначення ними характеру спірних правовідносин.

Між сторонами провадження було укладено усну домовленість про купівлю-продаж орендованої позивачем (орендар) квартири у відповідача (орендодавець) за 35 тис. дол. США. Позивачем передано 10 тис. дол. США першого внеску, та протягом року ще 63 750,00 грн, на що відповідачем надано розписку про отримання грошей та передано технічний паспорт на квартиру. Також у розписці зазначено, що у разі порушення домовленості, відповідач зобов’язується повернути кошти у подвійному розмірі та передати позивачу у повне розпорядження все майно та побутову техніку в квартирі.

Згодом сторони домовились про укладення нотаріального договору купівлі-продажу, проте не підписали його, оскільки власниками квартири були чоловік та син відповідачки.

Орендар звернувся до суду з позовом про стягнення безпідставно набутих коштів (10 тис. дол. США, що станом на 30 листопада 2015 р. було еквівалентно 238 840 грн та 63 750,00 грн),  плати за користування цими грошима в розмірі 3 573,15 дол. США (що бубло еквівалентно 84 316,70 грн) та 20 941,35 грн відповідно.

Рішенням міського суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, позов задоволено частково, стягнуто лише безпідставно набуті кошти та вмотивовано рішення тим, що сплачені позивачем грошові кошти підлягають поверненню йому як набуті відповідачем без підстави, оскільки договору купівлі не було укладено.

Однак Верховний Суд встановив, що зміст розписки свідчить про наявність між сторонами договірних правовідносин щодо купівлі-продажу нерухомого майна у майбутньому, що унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень ст. 1212 ЦК України, на яку вказує позивач як на підставу повернення йому коштів.

Разом з тим, підставою для позову є фактичні обставини, що наведені у позовній заяві, тому зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Таким чином, застосування матеріального закону, що регулює спірні правовідносини, є виключною прерогативою суду.

Оскільки сторони лише домовилися укласти такий договір в майбутньому і не зробили цього, поверненню підлягають передані грошові суми, які є авансом.

Нарахування процентів за користування авансом нормами закону не передбачено, а тому в частині позовних вимог плати за користування грошима визнано необґрунтованими.

Верховним Судом скасовано рішення попередніх інстанцій та частково задоволено позов, стягнуто 10 тис. дол. США, що згідно офіційного курсу НБУ станом на 25 квітня 2018 року становив 261 700 грн, та 63 750 грн. В решті вимог відмовлено.

Леонід Лазебний

Рішення в ЄДРСР

Читати далі

Судова практика

Банк має надавати інформацію представнику клієнта, але її ненадання не є протиправним

Опубліковано

on

От

Скасовуючи рішення першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд вказав, що відомості про операції та рахунки можуть бути надані самим клієнтам або їхнім представникам, та зобов’язав вчинити дії, невчинення яких не визнав протиправним.

2 травня 2018 р. Верховний Суд своєю постановою у справі № 756/10063/15-ц частково скасував рішення судів попередніх інстанцій з огляду на те, що ними не вірно кваліфіковано дії банківської установи.

Позивач, який уклав з відповідачем (ПАТ «Універсал Банк», далі – Банк) договір про отримання кредиту, у позові до банку зазначив, що не має жодних підтверджуючих документів про перехід до нього 120 тис. дол. США, а валютний рахунок на його ім’я не було відкрито.

Представник позивача надіслав запит відповідачу, в якому просив надати інформацію щодо кредиту та руху коштів. Банком надано відповідь, що інформація яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмовий запит або з письмового дозволу власника інформації. Отже, запитуваної інформації відповідач не надав.

Представник позивача подав до суду позовну заяву до публічного акціонерного товариства Банку, третя особа – Національний банк України, про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити дії.

Рішенням районного суду від 8 лютого 2016 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, у задоволенні позову відмовлено. Рішення мотивовано тим, що запит представника від імені позивача про розкриття інформації, що містить банківську таємницю, не відповідає вимогам чинного законодавства, а тому з метою захисту інформації, яка становить банківську таємницю, банк правомірно відмовив у наданні інформації.

Верховний Суд зазначив, що судами попередніх інстанцій вірно відмовлено у задоволенні позову в частині визнання бездіяльності відповідача протиправною, оскільки банк насамперед захищав права та законні інтереси позивача, як клієнта банку, а тому діяв правомірно.

Водночас, судами помилково відмовлено у частині зобов’язання відповідача до вчинення дій, оскільки надання інформацію відповідає вимогам закону «Про банки і банківську діяльність» та забезпечує позивачу доступ до інформації щодо кредитних зобов’язань, стороною в яких він є, що сприяє захисту прав позивача

Судами попередніх інстанцій установлено правовий статус представника позивача та належним чином перевірено довіреність на представлення інтересів.

Відмовляючи у задоволенні позову, судами попередніх інстанцій залишено поза увагою право представника позивача на отримання інформації що містить банківську таємницю. Крім того, згідно з ч. 1 ст. 1076 ЦК України банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Таким чином, законодавством не заборонено надання інформації, що містять банківську таємницю, і представникам.

Верховний Суд постановив задовольнити позовні вимоги в частині зобов’язання вчинити дії, а в частині визнання бездіяльності протиправною рішення попередніх інстанцій залишив без змін.

Леонід Лазебний

Рішення в ЄДРСР

Читати далі

В тренді