Злочин і покарання: зовсім не апологетичні роздуми

Євген СТРЕЛЬЦОВ, доктор юридичних наук,
доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри
кримінального права
НУ «Одеська юридична академія»,
заслужений діяч науки і техніки України

Закінчення. Початок

Завдання кримінального законодавства та покарання

Але як ми «враховуємо» виконання такого завдання? Наприклад, чи робимо ми систематизацію даних стосовно конкретної особи, групи осіб, певного виду злочинців стосовно того, а чи вчиняє така особа (особи) нове (повторне) злочинне діяння, або вчиняє таке діяння в третій, четвертий і наступний рази. Сьогодні, на маю думку, ми це просто фіксуємо без необхідного аналізу. Наявність таких відомостей, на моє переконання, надасть можливість перевірити: точність кваліфікації, адекватність призначеного покарання, настання певних профілактичних результатів і, крім цього, виявити продуктивність діяльності осіб, які працюють у досудовому слідстві, суддів. Необхідно, наприклад, спробувати встановити: наступне вчинення злочину конкретною особою — це певний випадок в діяльності конкретного судді чи це певна система в його діяльності, тобто певна кількість (безумовно, яка?) осіб, що після його вироку вчиняють новий злочин, або неодноразово вчиняють наступні злочини після вироку цього судді?

Звичайно, не потрібно все «переводити» виключно на суддів. Можливо, цьому може сприяти й неякісна організація виконання покарання, яка, в свою чергу, викликана недостатньо професійною діяльністю або всієї системи виконання покарання, або конкретної установи. Але тут є дуже корисний досвід деяких країн, які поєднують в один організаційно-змістовний ланцюг вирок та відбування покарання. Наприклад, в Австрії загальне управління виправними установами здійснює міністерство юстиції, а так званий безпосередній нагляд за такими установами покладено на голів і членів судів та на прокурорів судів 1 та 2-го ступеня. У Баварії нагляд й певне управління такими установами здійснюють старші прокурори і старші дільничні судді. Це, на мою думку, певною мірою «зближує» судову практику з «відчуттям» її практичної реалізації, дає змогу судді, прокуророві і тюремній адміністрації погоджувати заходи щодо якісного відбуття засудженим свого покарання, майбутньої профілактики вчинення засудженими нових злочинів та наступною їх ресоціалізацією.

Важливо враховувати, що судовий вирок сам по собі не є основною метою застосування кримінального законодавства. За великим рахунком, це лише так зване надання необхідних соціальних «ліків» і все. Ціль застосування цих «ліків» — досягти конкретної мети — «вилікування соціально хворого». Тому, якщо засуджена особа знову вчиняє злочин, чи можливо вважати, що суддя при застосуванні кримінального законодавства не досягнув ( не реалізував) офіційно закріплені цілі його застосування і тим самим неякісно виконав свої обов’язки. Так, можливо тут є й інші причини, але які? Для суспільства за великим рахунком взагалі неважливо, які дійсні причини того, що особа знову вчиняє злочин. Незважаючи на те, що на всю досить довгу процедуру «попереднього» притягнення такої особи до кримінальної відповідальності були потрачені чималі «податкові» гроші, замість того, що б витратити їх на медицину або освіту, результату від застосування кримінально-правових заходів немає. Громадська ідеологія страждає, коли в діях влади й авторитету держави не «бачиться» необхідної сили. Це породжує правовий нігілізм, від цього страждає державний авторитет.

Говорити на цю тему можна довго, але повертаємося до основного питання: а хто винен в неправильній кваліфікації, в неадекватному вироку, в тому, що система кримінальної юстиції не відвернула конкретну особу (групи осіб) від скоєння нового злочину, а, можливо, і навіть «підштовхнула» його (їх) до цього? Такий «ланцюг» є хибним. Можливість таких результатів розуміють у різних державах. Наприклад, у Китаї в давнину було прекрасне правило: лікарю платили гроші тільки тоді, коли всі мешканці дільниці, яку він обслуговував, були здорові. В цьому прикладі немає, як кажуть, нічого «особистого», так, просто приклад східної соціальної практики.

Правосвідомість як основне джерело та об’єкт реформ

Кримінальний закон, як відомо, повинен виконувати в якості основної — охоронну функцію, але за рахунок чого він повинен це робити? Загалом за рахунок реального впливу на правосвідомість декількох категорій громадян, яким «адресоване» кримінальне законодавство. Це всі люди, які знаходяться у відповідній державі, і, в першу чергу, ті, які на своєму ментальному рівні «схильні» до вчинення злочину, а «адресація» їм цього законодавства здійснюється з метою утримання їх від вчинення злочину. По-друге, це особи, які за фахом своєї діяльності повинні застосовувати це законодавство, тобто практичні правники, які застосовують (повинні застосовувати) це законодавство в своїй роботі.

Також до цього переліку слід включити й тих людей, які у зв’язку з необхідністю виконання професійних обов’язків беруть участь у розробці та прийняті такого законодавства. В нашому випадку — це народні депутати, а кажучи більш конкретно, народні депутати ІХ-го скликання, які повинні приймати (вже приймають) різні закони, в тому числі і кримінально-правового напрямку. Серед них є кваліфіковані правники, але більшість з них ніколи раніше не займалася такою діяльністю. Так, я впевнений, що вони швидко зможуть приймати відповідні закони, але для того, що б ці закони були якісними, потрібно, на мою думку, в першу чергу, кожному з них розуміти мету відповідного закону, редакцію визначення основних інститутів цього законодавства тощо. Особливо це потрібно для кримінального законодавства, оскільки його «каральні» можливості, при недостатньо продуманому прийнятті та застосуванні, можуть завдати багато шкоди для суспільного життя, що підтверджують окремі періоди нашої історії.

Так, законотворча робота — це складна робота, де поруч зі змістовними положеннями існує законодавча техніка, інші обставини, але намагання зробити будь-який закон максимально зрозумілим для всіх категорій громадян суспільства є максимою, якою потрібно завжди керуватися.

Правосвідомість науковців

Дуже важливою є і правосвідомість науковців. Продуктивний науковець повинен, на мою думку, в першу чергу намагатися, з урахуванням свого рівня, свого соціального досвіду, своєї правосвідомості, докладати необхідних зусиль щодо вдосконалення існуючого законодавства, намагатися зробити його більш корисним суспільству, але водночас ніколи не займатися розробкою законодавчих пропозицій, особливо в кримінальному законодавстві, з метою, в першу чергу, свого наукового «ствердження». В будь-якому разі розуміння цього надасть можливість не тільки зробити сучасний КК якісним за своїм змістом, а й «правильним» за формою викладення його «зовнішніх» положень. Звичайно, в своїй діяльності ми повинні прислуховуватися до думок та рішень зарубіжного законодавця, але не механічно «копіювати» таке законодавство, бо повинна існувати саме наукова співпраця, а не наукова «колонізація».

Звичайно, «завдання кримінального законодавства», «злочин» і «покарання» — це основні принципові інститути в кримінальному законодавстві та кримінальному праві. Тому надати в одній публікації повний обсяг необхідної інформації стосовно їх змісту, ознак, формам виразу апріорі не можливо. Я висловив свою думку лише стосовно окремих положень, на які потрібно звернути особливу увагу.

Висновок

Ніхто з розумно думаючих людей, і в цьому я впевнений, не хоче наділяти кримінальне законодавство виключно каральними можливостями, закріпивши в якості його основного завдання лише максимальне «закручування гайок» стосовно конкретної особи (групи осіб), певного суспільного осередку, всього населення, перетворивши з цього законодавства суто «знаряддя залякування». Кримінально-правові заходи повинні бути продуманими, виваженими й мають обов’язково включати не тільки суворі, а й найменш можливі примусові заходи, що створює певну варіативність, заходи з якої можливо вжити в кожній конкретній ситуації з урахуванням усіх обставин події, що сталася.

Певною мірою це законодавство повинно вибудовувати й певні «кордони» для діяльності відповідних державних структур щодо їх втручання в особисте приватне життя. Воно ніколи не повинно жодним чином принижувати конкретну особу і має застосовуватися лише в самому крайньому випадку («ultima ratio»). Але при цьому ми ж не кажемо, що роблячи хірургічну операцію хворому, у тих випадках, коли це дійсно потрібно, ми повинні зробити це максимально «маленьким» скальпелем, або з мінімальним надрізом шкіри, або з мінімальною ампутацією якоїсь частини тіла. Плануючи можливу операцію, спеціалісти при прийняті рішення покладаються на дві основні складові: правильний діагноз і кваліфікацію, в першу чергу, основного хірурга, який проводить конкретну операцію. Це поєднання дозволить зробити все таким чином, як це необхідно, і тоді є надія на позитивний результат.

Звичайно, і тут, особливо у випадках невиліковних захворювань, будь-яка хірургічна операція може й не мати необхідного позитивного результату. В зв’язку з розумінням цього потрібно і на кримінальне законодавство дивитися саме під таким кутом зору. Воно повинно застосовуватися тільки у випадках, коли всі інші заходи держава вичерпала й залишається тільки один — «хірургічна» операція. Повинен бути поставлений якісний діагноз — кваліфікація. Так повинна працювати якісна бригада фахівців, так процес проведення такої соціальної «операції» повинен бути необхідним чином організований та забезпечений.

Але кримінальне законодавство — це соціальна «хірургія», яка повинна завжди виконувати своє основне завдання — лікування соціальної «хвороби» та соціально «патологічного» стану «хворого» за допомогою «оперативного» («хірургічного») методу. Не терапія, не бальнеологія, не заходи екстрасенсів, а саме хірургічне втручання, яке представляє собою комплекс впливів на тканини або органи особи, що проводяться лікарем з метою лікування, діагностики, корекції функцій організму, і яке виконується за допомогою різних способів хірургічного (примусового) роз’єднання, переміщення і з’єднання тканин.

Саме тому визначається, що реформи кримінального законодавства, поруч зі змістовними заходами, звичайно, потребують (будуть потребувати) значних організаційно-фінансових заходів. Але основною при цьому виступає все ж реформа кримінальної «хірургії», а все інше є вторинним (доктор права Фабіан Льовенберг). Продовжуючи цю думку, потрібно відзначити: для того, щоб таке реформування було якісним, щоб це законодавство відповідало сучасному етапу розвитку України й мало необхідну перспективу свого існування, воно обов’язково повинно поєднувати в собі традиції та новації вітчизняного, міжнародного та зарубіжного кримінального законодавства і кримінального права, мати спадкоємність та прогрес у своєму розвитку.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути