Connect with us

Думка експерта

Космічне партнерство України і США: міжнародна правнича дипломатія в дії

Петро БІЛЕНЧУК, професор
Національного авіаційного університету

Світлана ГРЕЧАНЮК-САМОЙЛОВА, старший викладач Національного авіаційного університету

“Скуштувати свободу польоту, ти завжди будеш ходити по землі, дивлячись у небо.”
Леонардо да Вінчі

Нещодавно в нашій державі за підтримки Посольства США в Україні з офіційним візитом перебувала Гайдемарі (Гайде-Марія) Стефанишин-Пайпер — американська астронавтка й українка за походженням. Це вже її другі відвідини України. Цього разу вона виступила з лекціями в освітніх навчальних закладах і наукових установах авіакосмічної галузі в Харкові, Києві, Житомирі та Львові. Грайдемарі Стефанишин-Пайпер — випускниця одного з найавторитетніших технічних університетів у світі — Массачусетського технологічного інституту (МТІ) та восьма жінка-астронавт NASA, яка здійснила вихід у відкритий космос і брала активну участь у двох космічних місіях до Міжнародної космічної станції (STS-115, STS-126).

У Києві цікава зустріч професорсько- викладацького складу і студентів НАУ та журналістів з астронавткою NASA Гайдемарі Стефанишин-Пайпер відбулася в навчальному авіакосмічному комплексі
Національного авіаційного університету.

Міжнародно-правове авіакосмічне співробітництво

Із сивої давнини людина прагнула пізнати втаємничий і загадковий світ небесних тіл, зірок, вдивляючись у заворожуючу далину космічного простору й світоглядну орбіту Місяця та Сонця. Одночасно дослідники обґрунтовували наукові теорії, розробляли засоби, методи і технології освоєння авіакосмічного простору. Такі українські мислителі, як Ю. Кондратюк, С. Корольов, І. Сікорський, В. Челомей, М. Янгель та інші здійснили істотний внесок у розбудову авіакосмічної галузі не лише України, але й світу. Їх мрії були реалізовані в повітроплавальних пристроях, літаках, реактивних космічних носіях, космічних кораблях багаторазового використання, безпілотних польотах до Місяця та найближчих до Землі планет Сонячної системи.

Принагідно варто згадати, що ще в 1908 році студент Київського політехнічного інституту Ігор Сікорський почав працювати над розробкою першого гвинтокрила, який піднявся в небо у 1910 році. Пізніше він розробив аеросани, маленький біплан, «БіС-2», літак С-21 «Гранд», літак «Ілля Муромець», пасажирські авіалайнери, легкі винищувачі, морські розвідники, винищувачі-бомбардувальники, штурмовики,
різні аероплани. Особливо слід виділити літак S-38, вертольоти VS-300 (S-46), гвинтокрили XR-4 (VS-316). Гелікоптер S-58 королева Великої Британії Єлизавета ІІ назвала найкомфортнішим засобом пересування. Окрім англійської королеви гвинтокрилам цієї серії віддають перевагу й американські президенти (Сікорський Ігор Іванович. Людина, яка втілила мрію Леонардо да Вінчі. Електронний ресурс. Режим доступу: http://kpi.ua/sikorsky-about.).

Слід також зазначити, що книга українця Юрія Кондратюка (Олександра Шаргея) «Завоювання міжпланетних просторів» (1929 р.) принесла йому світову популярність. На космодромі Канаверал у США йому було встановлено пам’ятник. Іменем цього вченого названо астероїд 3084 Кондратюк. Американські астронавти назвали один із кратерів на зворотному боці Місяця ім’ям Кондратюка. Це свідчить, що заслуги Юрія Кондратюка в розробці концептуальних засад освоєння космічного простору заслужено визнані світовою аеро космічною спільнотою.

Водночас відомо, що безпосереднє практичне освоєння людством космосу розпочалося ще наприкінці 50-х років ХХ сто ліття, коли було здійснено запуск першого штучного супутника Землі. А 12 квітня 1961 року вже відбувся перший у світі пілотований орбітальний політ космонавта Ю. Гагаріна, який він здійснив навколо Землі. На відзначення цієї знаменної події в освоєнні дослідниками космосу Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй у квітні 2011 року прийняла резолюцію, якою офіційно оголосила 12 квітня Міжнародним днем польоту людини в космічний простір.

У ХХ столітті освоєння космосу набирало нових злетів — це і перший вихід у космічний простір радянського космонавта О. Леоновим (1965 р.), а також перші кроки американських астронавтів Н. Армстронга і Е. Олдріна на поверхні Місяця (1969 р.), стикування в космічному просторі орбітальних космічних кораблів у рамках спільного науково-дослідного проекту «Союз-Аполло» (1975 р.) та багато інших творчих здобутків, надбань і пріоритетів в аерокосмічній галузі.

Слід також згадати, що 12–15 серпня 1962 року свій перший космічний політ на космічному кораблі «Восток-4» здійснив перший космонавт- українець Павло Попович, уродженець містечка Узин з Білоцерківщини.

Із часом космічна ера вимагала розбудовувати авіакосмічну галузь в багатьох країнах світу. Фактично лідируючі позиції в галузі освоєння космосу в 60– 70 роках ХХ століття займали СРСР і США, які запускали багато штучних супутників Землі.

В даний час кількість космічних держав значно збільшилася, розширилася й сфера пізнання космічного простору. А сама космічна діяльність сьогодні значно розширила свої можливості — це не тільки наукові космічні дослідження, створення та застосування космічної техніки, використання космічного простору в безпекових державотворчих цілях. Космічна галузь у даний час активно комерціалізується, оскільки з’явився приватний сектор у пізнанні космічного простору у вигляді космічного туризму тощо. Загалом, на сьогоднішній день у космосі вже побувало понад 500 землян.

Наразі космічна діяльність дозволяє вирішувати ряд надзвичайно важливих для землян завдань, як глобальних, так і національних. Уже сьогодні це дозволяє дистанційно здійснювати зондування Землі, аналізувати тенденції змін клімату, прогнозувати можливе настання стихійних явищ та реальні можливості природокористування й екології, охорони здоров’я, використовувати космічний простір для реалізації завдань у галузі навігації, телекомунікації, впровадження різного роду грід-систем і ноотехнологій.

Україна і космос

Відомо, що Україна теж не стоїть осторонь, оскільки є визнаною космічною державою світу та знаходиться в фарватері інновацій з розробки новітніх космічних технологій, ракет-носіїв, космічних апаратів та наданні якісних космічних послуг. Здобутки й надбання України в ракетно-космічній галузі надзвичайно цінні, що дозволило їй разом із США, Норвегією і Росією взяти участь в унікальному міжнародному проекті «Морський старт» для запуску в Тихому океані космічних супутників різного цільового призначення. Перший український космонавт Леонід Каденюк з нашим прапором здійснив політ на американському шатлі «Колумбія» («Спейс Шатл Колумбія») (з 19 листопада по 5 грудня 1997 року).

Вдруге український прапор побував у космосі завдячуючи видатній жінці з українським корінням, австронавці NASA Гайдемарі Стефанишин-Пайпер. Слід зазначити, що ця жінка не лише піднялася в небо, виходила у відкритий космос, встановлюючи сонячні батареї, а ще й двічі побувала на Міжнародній космічній станції і є однією з найкращих астронавтів NASA.

Досягнення України в освоєнні космічного простору є вагомим і значним, оскільки фахівці нашої країни беруть участь у міжнародних космічних проектах, розробці новітніх ракетних носіїв TAMRUS 2 та VEGA.

Про наші можливості і здобутки в цій царині свідчать і дані про те, що тільки в період незалежності України її аерокосмічна галузь розробила й запустила 27 космічних апаратів, 140 ракет-носіїв, які стартували з шести космодромів світу. На космічній орбіті сьогодні перебувають три супутники українського виробництва — «Січ-1», «Січ-1М», «Січ-2», які дистанційно з космосу здійснюють зондування Землі.

У 2014 році фахівцями Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» імені Ігоря Сікорського був розроблений і виведений на космічну орбіту перший нано-супутник — PolyITAN-1. А через три роки наші фахівці запустили й вивели на навколоземну орбіту і другий аналогічний супутник Землі. Дві українські команди в 2017 році увійшли в Топ-25 конкурсу NASA, які розробили проект «земної» моделі орбітальної станції й запропонували концепцію розумного поселення в космічному просторі.

Вузівська освіта і наука теж не стоїть осторонь дослідження аерокосмічної галузі. Так, наприклад, Національне агентство США з аеронавтики і досліджень космічного простору «NASA Incubatorin novation program» спільно із Національним авіаційним університетом за безпосередньої підтримки ректора, професора Володимира Ісаєнка, 19— 21 жовтня 2018 року провели міжнародний Хакатон «NASA SpaceAppChallenge», який відбувся у Києві вже втретє. А 22–24 вересня 2020 року планується проведення ІХ Всесвітнього конгресу «Авіація в ХХІ столітті» — «Безпека авіації та космічні технології».

Національне і міжнародне авіакосмічне та міжпланетне право в новому тисячолітті

Очевидно, що Україна є не просто космічною державою з надзвичайно багатим надбанням у минулому. Наявність потужної системи аерокосмічної вузівської освіти і науки, які є в Києві, Харкові, Житомирі та в інших містах країни свідчить, що Україна володіє надійним інтелектуальним і ресурсним потенціалом на її подальший розвиток у майбутньому. Ці фактори зумовили стрімкий розвиток повітряного права, національного космічного права та міждержавного космічного права в нашій державі.

Усе більше використання в сучасному світі повітряного простору сприяло формуванню повітряного права в Україні. На сьогодні воно містить правові норми і правові категорії, які утворюють нову якість відносин щодо використання нашого повітряного простору. Початок формування повітряного права в Україні пов’язано із прийняттям «Правил про повітряні пересування в повітряному просторі над територіями РРФСР і її територіальними водами», що були прийняті ще 17 січня1921 року і Повітряного кодексу, затвердженого 27 квітня 1932 року.

Початок формування норм космічного права датується груднем 1958 року, а саме резолюцією Генеральної асамблеї ООН, яка підкреслювала не тільки спільну зацікавленість людства в космічному просторі, а й необхідність обговорення ООН проблем у сфері правового регулювання відносин, які можуть виникати при дослідженні космічного простору (Міжнародне право: підручник. К.: КНТ, 2009. с. 379). Запуск першого штучного супутника Землі, перший політ у космос 12 квітня 1961 р. людини зумовили початок формування міжнародного космічного права. Фактично з цього часу й виникла необхідність дослідження правового регулювання космічної діяльності.

Сьогодні наукові дослідження в галузі національного і міждержавного космічного права здійснюють такі українські освітяни, науковці і практики аерокосмічної галузі, як І. П. Андрушко, О. В. Бєглий, І. Д. Дячук, Ю. С. Клименко, Н. Д. Красіліч, Е. І. Кузнєцов, С. В. Кузнєцова, Н. Р. Малишева, Д. Ю. Настенко, В. В. Семеняка, Ю. С. Шемшученко, Я. С. Яцків та інші. Вони розробляють механізми реалізації норм міждержавного і національного космічного права з метою вдосконалення міжнародного співробітництва в галузі дослідження й використання космічного простору. З цією метою у 1998 році в Україні було утворено спеціальну дослідницьку установу — Міжнародний центр космічного права на базі провідного наукового правничого закладу нашої держави — Інституту держави і права НАН України імені В. М. Корецького.

Відомо, що космос — це синонім астрономічного визначення Всесвіту. Науковці розрізняють далекий космос — це світ зірок і галактик, і ближній космос, що включає «навколоземний» простір. Тому освоєння космічного простору привело до суттєвих змін у наукових і державотворчих підходах до забезпечення міжнародного правопорядку. Усе це й стало однією з причин виникнення одного з важливих наукових напрямів міжнародного права — міждержавного космічного права. Одним із результатів творчих досліджень науковців є те, що в Україні був опублікований перший підручник з міжнародного і національного космічного права (Шемшученко Ю. С. Космічне право: підручник. К.: Видавництво «Юридична думка», 2012. 280 с.).

Космічна діяльність у новому тисячолітті: стратегія і тактика міждержавного партнерства між США і Україною

Нещодавно в Національному авіаційному університеті (НАУ) відбувся справді непересічний захід. До університету приїхала легендарна жінка — згадана Гайдемарі Стефанишин-Пайпер. Про її українське коріння ми вже говорили. Відтак її зацікавленість Україною не випадкова. Її батько родом із Львівщини. Свого часу він емігрував до Америки. Тож майбутня підкорювачка космосу народилася вже у США.

Щодо цьогорічного приїзду Гайдемарі Стефанишин-Пайпер в Україну, то привід для цього був справді вагомий — Всесвітній тиждень космосу, що відзначали в усьому світі з 4 по 10 жовтня і який був проголошений Генеральною Асамблеєю ООН 11 лютого 2000 року. Візит такої почесної гості відбувся за підтримки Посольства США в Україні, Державного космічного агентства, Ради молодих працівників космічної галузі, а також завдячуючи неабиякій зацікавленості студентів і керівництва авіаційного університету. Ось і стало можливим організувати цю зустріч у стінах НАУ. Майданчик для спілкування з аудиторією був обраний відповідний і надзвичайно тематичний — навчально-дослідницький ангар в 11 корпусі вищого навчального закладу. Адже саме там розташовані справжні зразки деяких видів літаків і вертольотів, що на даний час використовуються як наочні практичні посібники при професійній підготовці студентів університету. Тож локація була підібрана більш ніж вдало. На зустрічі з астронавткою були присутні не лише студенти й керівництво НАУ, але й представники друкованих ЗМІ та провідних телеканалів України.

Гайді-Мері — надзвичайна жінка — проста, щира, привітна у спілкуванні. Як вказувалося саме вона стала другою людиною, яка під час перебування в космосі розгорнула на орбіті прапор України. Додамо й те, що вона нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня, а в 2007 році стала лауреаткою Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття» в номінації «Знакова постать».

Її автобіографічну розповідь про навчання в Массачусетському технологічному інституті, вступ до Військово-морських сил США і проходження навчання у Вишкільному центрі рятувальних і підводних операцій ВМС (Панама-Сіті, штат Флорида), вступ до групи астронавтів NASA у 1996 році, а також безпосередньо про космічні польоти присутні слухали із захопленням. Хоча вона й зізналася, що не мріяла бути астронавтом — так розпорядилася доля. Гайдемарі Стефанишин-Пайпер була на навколоземній орбіті два рази. Перший політ відбувся у 2006 році з 9 по 21 вересня. Час перебування в космосі під час цієї подорожі становив 11 днів 19 годин 6 хвилин та 35 секунд. Другий космічний політ наша героїня здійснила в складі екіпажу «Індевор», куди входило загалом 7 астронавтів. Плановий політ тривав 14 діб. На орбіті займалася ремонтними роботами, заміною та встановленням сонячних батарей на МКС. Виконала два виходи у відкритий космос.

Але згадувала Гайдемарі не тільки робочі моменти. Був у космосі час і на відпочинок та спілкування. Як згадує, вона свій вільний час теж використовувала з користю для себе й інших, зокрема, фотографувала поверхню Землі, є в її архіві космічні фото України й Києва. Загалом Гайдемарі — восьма жінка-астронавт NASA, що здійснила вихід у відкритий космос.

Після своєї вражаючої презентації та розповіді охоче спілкувалася зі студентами НАУ. Допитлива у нас молодь. Було задано понад 20 запитань на різні теми, але всі вони були пов’язані з космічною галуззю, перспективами польоту на Марс і Місяць, порядком підготовки астронавтів у космічному центрі США NASA. Адже космос — це завжди цікаво, захопливо і втаємничено. І на всі ці запитання Гайдемарі дала відповіді, а сама атмосфера була дружньою й невимушеною. Тож час пролетів дуже швидко.

Додамо, що під час цієї захопливої, унікальної, дивовижної творчої зустрічі один із її учасників — Микола Малій, директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ», мав нагоду не лише поспілкуватися з відомою астронавткою NASA Гайдемарі Стефанишин-Пайпер, але й подарувати свою наукову працю «Космічна й електронна кіберзлочинність: загрози і виклики нового тисячоліття», яка опублікована в провідному правничому часописі нашої держави «Юридичному віснику України», а також власне монографічне дослідження «Конвергенція сонячного суспільства знань: креативна освіта і цивілізаційний розвиток. К., 2019. 416 с.», в якому використані, в тому числі, й матеріали провідних науковців США.

По завершенні зустрічі Гайдемарі Стефанишин-Пайпер охоче роздавала автографи, фотографувалася, робила селфі, давала інтерв’ю. А наостанок побажала студентству НАУ творити власну історію формування щастя, радості, довголіття, заможності, добробуту, багатства й зиску. І ця доленосна зустріч свідчить, що нам є куди прагнути і на кого рівнятися.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Запобіжники земельної реформи: як вони працюють у ЄС?

Максим ОЛЕКСІЮК,
партнер юридичної фірми
«ВТС консалтинг

Метою запровадження ринку землі повинно стати залучення широких верств українців у фермерство задля збільшення кількості економічно самодостатніх громадян. Чи розуміє це уряд?

Під час обговорення рішення ЄСПЛ у справі «Зелечук і Цицюра проти України» ніхто не звернув уваги, що суд узагальнив практику обмежень на ринку землі на прикладі європейських держав і вивів загальноприйнятні цілі обмежень. Мова йде про ефективне користування землею, уникнення надмірної концентрації земельної власності, залучення до місцевого сільського життя та фермерства. Тож обираючи модель ринку, варто було би врахувати висновки ЄСПЛ, щоб результат тяжів до європейського з багатомільйонним прошарком заможних фермерів, ефективним та екологічно відповідальним господарством, а не до досвіду Аргентини, Бразилії, Ефіопії чи Мадагаскару, де все відбулося навпаки.

Жодна європейська країна не має ринку землі без суттєвих обмежень, це доведено ЄСПЛ. Ми заборонили продаж частини аграрної землі — європейці суттєво обмежують її придбання. Обмежують так, що доступ до агровиробництва в Польщі, Угорщині, Німеччині, Франції та Англії набагато складніший, ніж в Україні.

На відміну від України, де аграрну землю недорого і без обмеження кількості можуть орендувати навіть іноземці чи іноземні юридичні особи, в більшості держав ЄС отримати землю в обробіток може лише особа, що займається фермерством у цій країні певну кількість років, інколи навіть вимагається спеціальна освіта. В Австрії, Франції, Німеччині, Угорщині, Литві, Норвегії, Польщі, Словаччині, Словенії та Швеції для передавання права власності на сільськогосподарську землю потрібний дозвіл спеціального органу державної влади. В деяких випадках для отримання дозволу претендент мусить надати гарантії власноручного обробітку землі, а інколи — і проживання на цій землі. У багатьох країнах Євросоюзу іноземці не мають права купувати сільськогосподарські землі. Та ж Польща лише недавно дозволила купівлю земель громадянам ЄС.

Коли кажуть, що взірцем агровиробництва для України повинна бути Польща, Німеччина або Франція, а ринок землі мусить бути без обмежень, — це щонайменше маніпуляція. Саме вказані обмеження створили основу для непоганого існування великого класу фермерів, понад 2 млн в тій же Польщі, які забезпечують свої сім’ї, сплачують податки і не навантажують систему соціальної допомоги. Парафразом встановлених ЄСПЛ цілей може бути таке: обмежену кількість землі може придбати лише громадянин, який довів свою здатність ефективно вести сільськогосподарське виробництво (для початку на орендованій землі), гарантує власноручне ефективне використання придбаної землі та є залученим до місцевого сільського життя, тобто проживає в цій місцині та підтримує громаду. Натомість проведене в Україні розпаювання землі призвело до низки негативних наслідків. Земля належить здебільшого (90%) тим, хто її не обробляє та не має наміру це робити. Розділення поля на дрібні паї, що не мають окремого під’їзду, зменшує ліквідність цих ділянок та потенційний дохід теперішніх власників від продажу і збільшує прибуток тих, хто агрегує ці ділянки для перепродажу.

Перепродаж земель, об’єднаних у ліквідні масиви, відбуватиметься за кордоном шляхом продажу компаній, яким належать ці ділянки. Тому обіцяних фантастичних надходжень грошей в Україну від продажу землі не буде. Це не припущення — так продаються всі значні об’єкти в Україні.

Дописувачі з теми ринку землі часто називають аграрні холдинги противниками ринку, мовляв, вони платять мізерну орендну плату, а ринок її підвищить. Проте холдинги є природними агрегаторами землі, бо вони є держателями головного обтяження ділянки — оренди, яка зберігає свою чинність під час продажу землі. Який сторонній інвестор купуватиме ділянку, яка на 25 років передана холдингу в оренду за 50 дол. за га та ще й оточена землями цього підприємства? Так, оренда колись закінчиться, але не одночасно всіх ділянок на полі, тому ситуація, коли єдиним потенційним покупцем цієї землі є аграрний холдинг, може тривати вічно.

Отже, саме в холдингів найбільші шанси викупити неліквідні паї за розрахованою Світовим банком низькою ціною (до 1,5 тис. дол), сформувати ліквідні масиви, а потім продовжити господарювати або продати інвестору з «довгими» грошима, наприклад, західному інвестиційному фонду за «польською» ціною 16–20 тис. євро.

Саме аграрним холдингам невигідне дотримання критеріїв обмежень ринку землі, які сформулював ЄСПЛ та які застосовуються в країнах Євросоюзу. Структура власників найбільших аграрних холдингів, які після черги криз та банкрутств змінили своїх бенефіціарів, дає розуміння сценаріїв викупу землі. Теза про відсутність грошей у холдингів на це легко відкидається готовністю фінансових інститутів кредитувати агрегаторів під іпотеку їх земельних банків. До того ж, тільки 10,4% власників паїв мають намір негайно продати їх після зняття мораторію. Багато хто з них думає, що почекає підняття ціни до польського рівня, а тоді продасть на якомусь уявному вільному ринку з великою кількістю покупців. Натомість покупець буде лише один — холдинг, що орендує цю та сусідні ділянки.

Можна також ірраціонально сподіватися, що покупці не стануть вдаватися до фізичного «заохочення» селян до продажу землі, як це відбувається в Бразилії. У нас же правова держава, рейдерство відсутнє, судова і правоохоронні системи працюють «як годинник», а кадастр з реєстрами — взагалі «неприступна скеля».

У Сполучених Штатах вже звернули увагу на ріст частки землі у власності тих, хто її не обробляє, а лише здає в оренду (30% у 2017 році). Через негативні економічні та екологічні наслідки придбання землі інституційними інвесторами деякі штати уже заборонили або суттєво обмежили придбання землі іноземцями.

Польща посилює регулювання ринку землі, викуповуючи ділянки через державну установу та заборонивши придбання землі з метою отримання прибутку. Україна ж тільки збирається прикластися лобом до «граблів» нерегульованого ринку. Можуть спитати, чому це все повинно хвилювати більшість громадян, які не мають паїв? А ось чому. Відкриваючи ринок без правил, ми створимо мільйони людей, що не матимуть пасивного доходу із землі, а покладатимуться на солідарну пенсійну систему і субсидії. Їх оплатять ті, хто не брав участі в святі безоплатного розпаювання земель, відібраних у законних власників у минулому столітті.

Запровадження ринку повинно залучити широкі верстви українців у фермерство як приватну ініціативу, що збільшує кількість економічно самодостатніх громадян. Така стратегія є довготривалою на відміну від збільшення ВВП завдяки разовому продажу землі інвестиційним фондам. Та чи знайдеться в Україні уряд, який мислить далі своєї каденції або бюджетного року? У Польщі — знайшовся.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Реформа САП: відтермінувати, але не забути?

Віталій ГАДЕЛІЯ,
юрист Statewatch, адвокат

Два місяці триває реформа органів прокуратури, яка включає в себе атестацію прокурорів усіх рівнів — від Генеральної прокуратури до підрозділів на місцевому рівні.

Про перебіг відбору в Офіс Генерального прокурора написано достатньо, тому немає сенсу дублювати меседжі. Власне кажучи, команда Statewatch ще на початку 2019 року була зосереджена виключно на одному підрозділі — Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі, — який вищезазначені зміни не зачіпають.

Безумовно, незалежність прокурорів є однією з найболючіших проблем української прокуратури. Відповідно до позиції Консультативної ради європейських прокурорів незалежність і автономність прокурорів є невід’ємною частиною незалежності судової гілки влади. Більшість експертів зазначають, що питання незалежності особливо гостро проявлялось у випадку функціонування САП. Також вони одностайні, що це питання має два виміри — інституційний (рівень усієї САП) та операційний (рівень кожного окремого прокурора).

Про це зазначав наш колега Володимир Петраковський. На його думку, утворення САП у вигляді самостійного структурного підрозділу Генпрокуратури було однією з найбільш грубих помилок антикорупційної реформи. Самостійність статусу підрозділу означає виключно те, що цей підрозділ не входить до складу інших підрозділів. Наслідком такого підходу є те, що двоє заступників керівника САП не є керівниками прокуратури (в розумінні Закону «Про прокуратуру» та КПК). Відповідно, вони не можуть призначати прокурорів у кримінальних провадженнях та приймати процесуальні рішення, які стосуються спеціальних суб’єктів — адвокатів, суддів, депутатів місцевих рад, міських голів та інших. Крім того, через статус структурного підрозділу наразі САП не має автономії в адміністративному, матеріально-технічному та бюрократичному (найширший сенс) аспектах.

Представниками профільних організацій (Statewatch, ЦПК, Transparency International Ukraine) ще влітку було розроблено законопроєкт, що і визначає місце САП у системі прокуратури України як спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, що буде самостійним органом прокуратури на правах обласної прокуратури.

Проте після цієї розробки відбулися доопрацювання документа, про які варто було б згадати. В останній версії драфту законопроєкту додано положення про те, що керівник САП визначає порядок автоматизованого розподілу кримінальних проваджень між прокурорами САП. Тобто фактично надали можливість розподіляти справи в ручному режимі. Для справжнього унезалежнення в статті 17 проекту закону варто було б передбачити, що письмові накази адміністративного характеру, пов’язані з організаційними питаннями діяльності САП та відповідних прокурорів, не можуть бути видані Генеральним прокурором без погодження з керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Також керівнику САП, керівникам відповідних прокуратур, першим заступникам та заступникам надали право координувати діяльність правоохоронних органів у вигляді координаційних рад за участю правоохоронців. Прийняті рішення на цих нарадах будуть обов’язковими для правоохоронців.

У драфті документа прописані вимоги до осіб, котрі хочуть бути прокурорами Офісу Генпрокурора. Зокрема, ними можуть бути громадянини України з вищою юридичною освітою, які володіють українською мовою, а до прокурора САП додатково додано вимогу бути компетент ним та доброчесним. Цікавими також є зміни до порядку проведення конкурсу. У статі 28-1 урізано деталізацію про проведення конкурсу, натомість для 3-х представників громадських організацій збільшено з 2 до 3 років вимогу участі в антикорупційній діяльності, виключивши ті організації, котрі займаються правозахисною діяльністю та інституційними реформами.

Зі статті 29-1 зникло положення про спеціальну перевірку кандидатів, а також прописали більш детальну статтю 39 щодо порядку призначення прокурора на адміністративну посаду. У статті 39-1 додано, що керівником САП може бути особа з досвідом роботи саме в галузі кримінального права та процесу не менше п’яти років (адвокату, наприклад, буде важко довести, що саме в галузі кримінального права і процесу він має 5 років стажу). Але прибрали вимогу щодо володіння українською мовою, а також змінили концепцію формування конкурсної комісії.

В остаточній версії проєкту закону саме Генпрокурор призначає членів конкурсної комісії, а не Рада прокурорів України. Причому 3-х членів він призначатиме від Ради прокурорів, а 3-х — від міжнародних донорів. Хоча, як варіант, можна було б прописати, щоб усі члени були від міжнародних донорів і призначалися Радою прокурорів. Також в останній версії законопроєкту прибрано положення про можливість участі члена конкурсної комісії у вигляді відео-конференції. Також зникло положення про оприлюднення регламенту й щодо встановленої винагороди членам конкурсної комісії.

Замість висновку

Загалом концепція реформування САП має бути більш ґрунтовною. Це необхідно для того, щоб відповідні прокурори мали повну незалежність у контексті процесуального керівництва розслідуваннями злочинів, що віднесені Кримінальним процесуальним кодексом до підслідності НАБУ (Національного антикорупційного бюро України). Зрештою, законопроєкт ще не внесено в Раду, а тому до нього потрібно обов’язково повернутися після проведення реформи Генпрокуратури, яка згодом стане Офісом Генерального прокурора.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Що приховує «розвантаження» Верховного Суду?

Андрій ПОМАЗАНОВ, заслужений юрист України

Під виглядом оптимізації роботи Верховного Суду і судової системи законопроектом, який вніс Президент, пропонуються загрозливі зміни в законодавство.

«Турборежим покращення» нової влади змушує щодня замислюватися над тим, як же він впливає на життя кожного з нас. Черговий законопроєкт (№ 2314) щодо оптимізації роботи Верховного Суду України та судової системи в цілому, який вніс на розгляд Верховної Ради Президент України Володимир Зеленський як невідкладний 25 жовтня — не виняток. У ньому пропонуються дійсно загрозливі зміни до законодавства. Наразі наша найближча правова реальність залежить лише від оперативності реагування громадянського суспільства на такі кроки влади.

Перш ніж аналізувати президентське «ноу-хау», нагадаю, що згідно зі статтею 55 Основного Закону права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

За даними опитувань Центру Разумкова, 34% громадян вказали, що ті чи інші рішення суду були незаконними й несправедливими, 7,4% при цьому зазначили, що від реформування судової системи очікують забезпечення верховенства права. На запитання про те, в якому суді (вітчизняному чи в Європейському суді з прав людини) громадянин України має більше шансів отримати справедливе судове рішення у своїй справі, 68% проголосували за ЄСПЛ і лише 3% досі покладають надії на вітчизняні суди. Зрозумілим у такому розрізі є першочергова потреба гарантування громадянам доступу до правосуддя як складової частини права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Але Президент, як суб’єкт законодавчої ініціативи, легких шляхів не шукає. Про це свідчить виправдання абсолютно химерних, з точки зору захисту прав людини, законотворчих пропозицій такими загальними поясненнями, як «зменшення навантаження на Верховний Суд», «недопущення зловживання процесуальними правами», «забезпечення швидкого розгляду справ».

Цим законопроєктом передбачаються суттєві обмеження щодо оскарження окремих судових рішень — малозначними за ціною позову та тих, що можуть згідно з нормами процесуального законодавства розглядатися в спрощеному порядку. Серед основних аргументів, озвучених представниками Офісу Президента під час засідання профільного парламентського комітету, було, по-перше, зосередження ВС на забезпеченні єдності судової практики. Саме це, на їхню думку, є основною функцією касаційної інстанції. Між тим, функції цієї інстанції є комплексними, і навряд чи може йтися про перевагу одних завдань суду над іншими, адже це створює дисбаланс у вирішенні правової проблеми, яку громадянин виносить на судове вирішення.

По-друге, йшлося про те, що суд касаційної інстанції не має вирішувати так званих «індивідуально визначених» спорів, з чим також важко погодитися, адже тим самим: а) звужується право людей на справедливий суд; б)громадянин значно швидше вичерпує національні засоби захисту, а отже, набуває підстав для звернення до ЄСПЛ (думаю, очевидно, у скільки разів зросте як кількість звернень до суду, так і обсяг бюджетних витрат на виконання рішень останнього).

Водночас проєктом фактично пропонується «фільтрувати» доступ до касаційної інстанції саме найбільш вразливих категорій справ — аліментних, споживчих, трудових, зважаючи на їх так звану «малозначність», і тут також є справедливим попередній висновок очікуваного вкрай несприятливого впливу на подальшу якість судових розглядів відповідних спорів.

По-третє, цей законопроєкт, за словами представників Офісу Президента, спрямований на розвиток положень підтриманої, але досі не схваленої підписом Президента, «судової реформи». Чи варто говорити, що в правовій державі такий крок навряд чи є можливим?

І на цьому експерименти над людськими долями, як виявилося, не завершуються. Офіс Президента вважає за можливе «з’ясувати у 6-місячний строк, чи достатнім для забезпечення правосуддя є 100 суддів ВС, і яка оптимальна кількість суддів?». Однак, є «незначна» поправка: судову реформу вже схвалив парламент, і незабаром касаційна інстанція діятиме в такому скороченому складі. Чи достатнім він буде для забезпечення правосуддя для громадян, її ініціатори фактично пропонують замислитися колись, потім. Нібито, й не було зауважень міжнародної спільноти, українських юристів та правозахисників, парламентарів, і, що найцікавіше, буцімто існує цілісне бачення реформування відповідної сфери, а не «точкові» законопроєкти, які пропонують лише фрагментарні відповіді на основні запитання.

Тим часом ЄСПЛ у своїй практиці повсякчас наголошує, що право на доступ до суду, закріплене в ст. 6 Конвенції, вимагає за своєю природою державного регулювання, однак суд повинен ухвалити в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції, переконатися в тому, що право доступу до суду не обмежується.

Підсумовуючи, можна констатувати: реалізація пропонованого Президентом підходу є вкрай небезпечною не тільки для подальшої долі української судової системи, але й для доль мільйонів українців, які потребуватимуть захисту своїх прав у суді.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.