Думка експерта
Платні камери в СІЗО: «за» і «проти»
Борис СВИРИДОВ, заслужений юрист України
Відомо, що корупція — своєрідна хвороба держави. Це явище є багатовіковим і видів його безліч. Сьогодні ми спостерігаємо як вказана недуга пронизала земельні відносини, правоохоронні та митні органи, суди, медицину, освіту, бюджетну сферу тощо. Не оминула вона й органи виконання покарань. Перебуваючи в замкнутому просторі під пильною увагою адміністрації, в умовах інформаційного вакууму корупція в пенітенціарній системі майже не висвітлювалася. А тому її викриття під час демократизації і гласності стало сумною і трагічною реальністю.
Читайте також: Оплатне поліпшене утримання під вартою відклали на рік
Про реформу й корупційні ризики
Через недосконалість законодавства, профнепридатність персоналу, відсутність належного контролю з боку держави це явище в установах виконання покарань набуло широкого масштабу. Така ситуація вимагала проведення реформи, яка б передбачала перебудову всієї існуючої виправно — трудової системи із суттєвим розширенням обсягу концептуальних положень про демократизацію та гуманізацію виконання покарань з урахуванням сучасних наукових досягнень в області психології і педагогіки. Натомість розроблялися всілякі програми, в яких першочерговою метою визначалася ізоляція осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі від зовнішнього світу та забезпечення їх надійною охороною, що за своїм значенням були лише допоміжною ланкою у вирішенні основного завдання. Про належне соціальне і трудове забезпечення, покращення умов утримання, про обмежування зобов’язуючих, забороняючих й уповноважуючих норм, які ставили арештованих у становище найбільш соціально незахищених, мова не йшла. А це означало, що адміністрації колоній, користуючись правами, які деталізовані в правилах внутрішнього розпорядку, могли забороняти в’язням навіть те, що дозволялося відповідними законодавчими нормами.
Такий розклад призвів до того, що ув’язнені, маючи формально певні права, не могли ними скористатися, і так само маючи певні обов’язки, не могли їх виконувати. Ситуація, що склалася, стала підґрунтям для збільшення кількості порушників режиму, які вчиняли злочини, вживали наркотики, спиртні напої, через недозволені зв’язки з працівниками виправних установ вирішували питання умовно-дострокового звільнення, побачення з рідними, надання медичної допомоги тощо. Найстрашніше те, що корупційна система надійно закріпилася в колонійському житті.
Читайте також: В СІЗО робитимуть аудіозапис телефонних розмов осіб, узятих під варту
Стало ясно, що таке явище за своєю природою становить для суспільства підвищену небезпеку. Виходячи зі спільності принципів і вимог, що склалися в пенітенціарній системі, виникла потреба доручити Міністерству юстиції України (далі — Мін’юст) вжити невідкладних заходів для боротьби з цією хворобою. Одним із пріоритетних завдань у цьому напрямку мало стати створення належних умов тримання підслідних у слідчих ізоляторах. Однак його практичне вирішення ускладнювалося відсутністю фінансування з боку держави. Тоді виникла ідея залучити до цього процесу самих ув’язнених. Із цією метою був започаткований експериментальний проект, суть якого полягала в створенні платних камер за рахунок підслідних або їх родичів як одне з джерел фінансування поліпшення загальних умов у слідчих ізоляторах.
Для здійснення цього задуму необхідно було перебудувати звичайні камери на платні площею не менше 6 кв. метрів для однієї взятої під варту особи, обставити їх усім необхідним побутовим устаткуванням підвищеного попиту, тобто створити такі собі готельні «напівлюкси». За даними прейскуранта, який має визначати безпосередньо адміністрація установи, особа повинна сплатити за місячне перебування в елітній камері від 12 тис. гривень у столиці й до 3 700 грн у регіонах. Поселитися в таке приміщення за визначену суму може будь-хто з підслідних, за винятком тих, хто має на руках судовий вирок.
На даний період усі комфортабельні камери в своїй більшості вже заселені ув’язненими, а на рахунок бюджету надійшло понад 5 мільйонів гривень. Ці та інші позапланові фондові кошти, як вказувалося, будуть використані, в першу чергу, на оплату комунальних послуг, зарплату обслуговуючого персоналу, ремонт приміщень, придбання меблів, техніки, спортивного інвентаря, настільних ігор, послуг доступу до інтернету тощо. Витрати чималі. А далі постає риторичне запитання: а скільки після всього цього залишається грошей для переоснащення звичайних камер в елітні? На це ідеологи проекту якоїсь зрозумілої відповіді не дають, натомість запевняють, що якихось складностей у створенні платних місць не буде.
Читайте також: Платні камери в СІЗО принесли перший мільйон
Наступне. Великою несподіванкою стало запровадження Мін’юстом подарункових сертифікатів на користування послугами платних камер з підвищеною комфортністю. Як ця процедура здійснюватиметься на практиці, про це трохи далі. А спершу коротко перейдемо до юридичної складової цього проекту.
Громадськість вказує на дискримінацію
Запроваджений Мін’юстом спеціальний експеримент про надання підслідним належних умов утримання знайшов своє розуміння не лише серед керівництва слідчих ізоляторів, а й в урядовців. Водночас своє обурення з цього приводу висловили представники окремих юридичних та громадських організацій. Вони вважають, що подібна новація по відношенню до ув’язнених не лише дискримінаційна за майновими ознаками, але в своїй основі порушує їх права і свободи.
Не здобув високої оцінки, а піддався критиці та зауваженням, цей проект і на міжнародних презентаціях. Отже, як бачимо, за одних і тих же умов на практиці існують взаємно протилежні судження. Для того, щоб визначити на чийому боці правда, спробуємо дати правове визначення цьому явищу. Почнемо з того, що нормативна дефініція терміна «дискримінація» неоднозначна. На законодавчому рівні існує чотири її види. Проте, незважаючи на різницю у формах, за своєю конструкцією вони мають спільний базовий принцип — це недопустиме обмеження особи або групи осіб в реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якому виді. Така її правова суть. Подивимося, наскільки ці застереження стикуються з вимогами запровадженого реформаторського проекту, спрямованого, як запевняється, на оздоровлення соціального життя осіб, утримуваних у подібних установах. Його взірцем став наказ міністра юстиції від 6 травня 2020 року, яким визначено механізм проведення експерименту щодо забезпечення підслідних платними камерами з підвищеною комфортністю та порядок оплати таких послуг. На перший погляд, законодавчо все витримано, права в’язнів чітко регламентовані й не потребують ревізії. В цьому плані чиновники міністерства навіть встигли розрекламувати експеримент як прогресивний та очікуваний. Однак ці гасла можна поставити під сумнів. За їх привабливістю існує й низка зауважень. По-перше, експеримент почав робити на кримінально-виконавчій ниві лише перші кроки, він ще не пройшов апробації, а тому давати йому будь-яку оцінку дещо завчасно, а те, наскільки він життєздатний, покаже час.
Читайте також: Не змогли, або Топ-10 провалів Мін’юсту
По-друге, переоснащення камер для певної кількості арештованих — процес із соціальної точки зору бажаний, але він тривалий і коштовний. По-третє, якщо детальніше проаналізувати його складову, то навряд чи в нас викличе позитивні емоції той факт, що його правова конструкція не тільки не стикується з чинним законодавством, а й справді є деякою мірою дискримінаційною по відношенню до основної маси утримуваних у СІЗО. Не виключено, що за таких підстав запропонована акція може опинитися під загрозою. Складається враження, що готуючись до реформування системи виконання покарань, його зачинателі не спромоглися, а може, й не захотіли врахувати вимоги Кримінально-виконавчого кодексу та законів України «Про попереднє ув’язнення» та «Про запобігання корупції». Їх норми в позитивній формі фіксують аксіоматичні правила, за якими не допускається надання будь-яких пільг особам, які перебувають у СІЗО, а також забороняється державним органам отримувати від громадян безплатно грошові перекази.
Коли розсудливість не взяла гору
Забезпечувати нормальні умови утримання підслідних зобов’язана виключно держава. Уряд — для свого ж благополуччя — повинен взяти на себе відповідальність за їхнє становище і специфічні потреби. Це, здавалося б, настільки само собою очевидно, що зайве навіть акцентувати на цьому увагу. Однак розсудливість не взяла гору. Незрозумілою, скажімо, є ідеологія постанови Кабінету Міністрів від 22. 04. 2020 року в частині надання дозволу Мін’юсту запровадити такий експериментальний проект щодо платних послуг із закладенням підвалин поліпшених побутових умов та харчування особам, які перебувають у СІЗО. Правда в самому нормативному документі окремо не сформульовані правила, які б дозволяли розширення обсягу соціальних послуг у здійсненні цього задуму. Однак вказаний нормативний акт не заперечує створення платних камер та запровадження тих же подарункових сертифікатів. У зв’язку з цим варто розглянути ці питання більш ґрунтовно, оскільки ст. 116 Конституції України безапеляційно стверджує, що уряд у своїй діяльності керується Конституцією та законами України. Їх вища юридична сила полягає в тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на їх основі та за своїм змістом не повинні їм суперечити. Оскільки запровадження експерименту з платними камерами викликає бурхливі дискусії з цього приводу, то відповідальність за забезпечення та дотримання прав людини повинно лягати виключно на законодавця. А тому в законі, а не у відомчих актах, має бути максимально чітко виписаний механізм його реалізації.
Хотілося б звернути увагу й ще на один соціальний момент. Не витримує випробування практикою парадоксальне, особливо в наш час, використання в проекті цінових категорій. Як на сьогодні при затяжній інфляції визначати вартість платних послуг? Знову ж таки, на власний розсуд. Це при тому, що в Україні проведення цінової політики має забезпечувати Кабінет Міністрів відповідно до Закону «Про ціни та ціноутворення». Правда, як виняток із загальних правил, закон може надати право органам виконавчої влади на встановлення цінових послуг, виходячи із ситуації, що склалася, але із застереженням, що їх перелік та повноваження цих органів буде зафіксовано у відповідній постанові. Натомість ми спостерігаємо суб’єктивне бажання керівників регіональних установ одноособово вирішувати не лише кількість камер підвищеного попиту, а й розробляти прейскурант на оплату в них окремих місць. За такої ситуації важко повірити, що згаданий експеримент у запропонованому вигляді може докорінно поліпшити загальну ситуацію в системі відбування покарань. Подумайте самі, хто з простих арештованих зможе сплатити 12 тис. грн за те, щоб місяць відпочити в елітній камері. Правильно, ніхто. Такі послуги розраховані, в першу чергу, на «транзитників», які чекають внесення за них застави за судовим рішенням та можновладців, котрі мають великі статки й здатні викупити не лише одне місце в камері, а всі оптом. Інші ж, у кого немає такої можливості, змушені й далі перебувати в задушливих і переповнених камерах, де постійний галас, сморід, а ще комахи й химерна надія на поліпшення.
Інший бік проблеми. У відповідь на палкі заяви міністерських чиновників про шалений попит таких послуг статистика свідчить зворотнє. Якщо їй вірити, то за період дії експерименту оновлено всього 89 безкоштовних камер на 595 місць. Так, у київському СІЗО станом на вересень поточного року підготовлено лише 19 приміщень. В інших подібних установа їх кількість рахується одиницями. На сьогодні охочих викупити місця в камерах обмаль.
Що стосується подарункових сертифікатів, то тут ситуація ще гірша. За весь період їх чинності придбано не більше двадцяти таких сертифікатів і жоден з них ще не використано. З цього приводу мені як пересічному громадянину цікаво знати, що це за така новація від міністерства, яка не користується попитом у населення? Разом із тим принагідно зазначу, що в даному разі ми маємо справу з новим видом послуг, який діє протягом 6 місяців після придбання. Його вартість сумірна з вартістю місця в елітних камерах. Придбати такий сертифікат собі або іншим може буть-хто і подарувати його можна будь-кому. Так, наприклад, представники міністерства, маючи на меті отримання додаткових коштів для оновлення на ремонт загальних камер, вважають допустимим робити такі подарунки навіть знайомим із числа вищих посадових осіб на їх день народження. При цьому рекомендують під час його вручення делікатно пояснити, скажімо, імениннику, що для того, аби ним скористатися, він має впродовж шести місяців вчинити злочин, за який слідчий суддя в обов’язковому порядку має застосувати до нього міру запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. І лише після цього йому залюбки нададуть право перебувати в камері з комфортом. Цікаво. Чи неправда. Якщо цього не станеться, то затрачені на придбання сертифікату кошти будуть зараховані до відповідного СІЗО як благодійна допомога. Про те, наскільки ця операція правочинна, красномовно свідчить вимога закону № 5073. В його нормах чітко прописано, що надання благодійної допомоги органам виконавчої влади, органам і підрозділам внутрішніх справ не передбачається, а незаконне отримання від фізичних осіб будь-яких грошових коштів наказуємо. Даруйте, воно так і є.
Із всього сказаного випливає, що доступність отримання платних послуг лише для окремої категорії осіб, не лише обмежує права ув’язнених, а й підвищує психологічну та соціальну напругу в установах. Отже, зрозумілою є та поміркованість, з якою ми підійшли до питання недосконалості вирішення соціального питання в установах виконання покарань. Водночас, виходячи із загальних принципів, правову оцінку про наявність або відсутність у цих діях дискримінації чи елементів корупції ми давати не будемо. Це прерогатива відповідних уповноважених державних органів.
Замість висновку
І наостанок, на основі викладеного може скластися враження, що ми проти створення належних правових і соціальних умов, які б могли поліпшити процес виправлення в’язнів, повернути їх до нормального життя. Запевняю вас, це не так. За своєю суттю, як це й не дивно, експеримент з платними камерами можна вважати прогресивним. Бо вже саме його запровадження стало ще одним кроком на шляху демократизації державних відносин. Ми лише проти намагання впорядкувати цю проблему незаконними методами. При цьому слід пам’ятати, що одним із пріоритетних завдань. перебудови всієї існуючої кримінально-виконавчо ї системи в державі повинно стати створення таких правових передумов, які б не суперечили демократичним цінностям, заснованим на рівності усіх перед законом, виключали б будь-які пільгові переваги, не призвели до втрати уваги до людини. Немає сумніву, що запровадження експериментального проекту, навіть у такому вигляді, можна вважати початком приведення тримання осіб, узятих під варту, у відповідність з вимогами Європейських пенітенціарних правил. А правові колізії, притаманні цьому проекту, можна виправити на законодавчому рівні.
Безумовно, це лише окремі острівці в оздоровленні соціального життя осіб, позбавлених волі. Сподіваємося, що вже незабаром настане той час, коли стара кримінально-виконавча система з каральної, побудованої на насильстві, зміниться на більш гуманну, а питання дискримінації за будь-якими ознаками зникне з порядку денного.
Джерело: Юридичний вісник України
