Слідство зайшло в глухий кут... Частина 2 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Слідство зайшло в глухий кут… Частина 2

Дата публікації:

Закінчення. Початок

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.),
заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України, віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при ДБР, адвокат,
кандидат юридичних наук,
заслужений юрист України.

Чи може сподіватися українське суспільство на швидке розкриття й ефективне розслідування кримінальних правопорушень, у тому числі й найрезонансніших, з урахуванням результатів так званих «реформ» органів прокуратури, поліції та судів?

Читайте також: «Розумні строки» vs «швидкий розгляд» під час судового розгляду кримінального провадження

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Ще дещо на додаток

Але й це ще не всі неприємні наслідки для Офісу Генерального прокурора та державного бюджету України в результаті порушення прав прокурорів, які були поновлені судами на роботі після скасування наказів прокурорів вищого рівня про звільнення у зв’язку з непроходженням так званої переатестації. Можу сказати, що вже є, як мінімум, один вердикт адміністративного суду про те, що рішення щодо незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню шляхом видачі наказу про його поновлення на роботі та фактичного допуску його до виконання попередніх обов’язків. Більше того, в разі затримки уповноваженим органом виконання рішення суду, останній повинен винести ухвалу про виплату такому працівнику середнього заробітку, або різниці в заробітку за весь час затримки, причому незалежно від того, чи є в цьому вина роботодавця, чи немає. Ви уявляєте, в які це суми бюджетних коштів може вилитися, якщо всі скривджені таким чином прокурори почнуть позиватися до судів?

Саме в зв’язку з цим є необ’єктивними і, певне, не зовсім щирими заяви нинішньої очільниці ОГП про здійснення задекларованої раніше зміни «підходів до оцінки діяльності нової прокуратури після проведеної «реформи», якщо Офіс Генерального прокурора не знає і, мабуть, не хоче знати про реальне навантаження на діючих прокурорів і чи в змозі вони взагалі належним чином за нинішньої ситуації виконувати покладені на них повноваження, в тому числі й організувати належним чином досудове розслідування з метою розкриття злочинів та притягнення винних у цьому осіб до кримінальної відповідальності.

По-перше, без будь-якого аналізу та вивчення рівня навантаження на одного прокурора в усіх трьох рівнях структури цього надважливого державного органу вищезазначеним законом було внесено зміни до статті 14 Закону України «Про прокуратуру» та без будь-якого обґрунтування загальну чисельність органів прокуратури України встановлено в кількості 10 тисяч осіб, в результаті чого упродовж періоду з 1 вересня 2019 по 1 січня 2021 р. загальна штатна чисельність прокурорів зменшилася на 1 130 посад, у тому числі в центральному апараті — на 409 посад, в обласних та окружних прокуратурах — на 721-ну посаду, що тільки за мінімальними підрахунками збільшило навантаження на прокурорів (це по штату, без врахування наявних вакансій) майже до 200 кримінальних проваджень на одного. І це при тому, що безпосереднім здійсненням організації досудового розслідування та процесуального керівництва досудовим розслідуванням займається лише частина з них. Окрім того, на мій запит Офіс Генерального прокурора проінформував, що упродовж 2020 року лише в центральний апарат на вакантні посади прокурорів було прийнято 115 осіб, які станом на 29.09.2019 року не обіймали посади прокурора в органах прокуратури (на час вступу в дію Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури»), тобто новопризначених під час «реформи» фактично «з вулиці», які не готові (і не скоро будуть готовими) негайно приступити й належним чином виконувати ці надважливі та надскладні функції, тим більше, в нинішніх умовах.

Читайте також: Деякі питання оскарження недотримання розумних строків на досудовому розслідуванні. Частина 1

Проте, а скільки було прокурорів (і слідчих прокуратури до втрати функції досудового розслідування) по штату окремо в центральному апараті Офісу Генерального прокурора (ГПУ), в тому числі антикорупційній прокуратурі), регіональних (обласних) та місцевих (окружних) прокуратурах до початку так званої «реформи» в 2019 році, із розбивкою досвіду їх роботи в прокуратурі по роках: скільки прокурорів в кожній із цих ланок було звільнено в результаті так званої «переатестації» протягом 2019—2020 років і теж з розбивкою відповідно до наявного в них досвіду роботи в органах прокуратури; яку кількість вакансій прокурорів в Офісі Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратурах, які утворилися під час цієї «реформи», було заповнено особами без будь-якого досвіду роботи в органах прокуратури; скільки утворилося вакансій прокурорів у кожній із ланок прокуратури протягом цього періоду й існують по сьогодні в результаті цієї «переатестації»; скільки сьогодні в кожній із цих ланок прокуратури прокурорів, які перебувають поза штатом і теж не виконують покладених на прокуратуру функцій, а також протягом якого періоду часу, ОГП відповіді мені так і не надав, пославшись на те, що створення подібної інформації, начебто, теж не передбачено організаційно-розпорядчими документами Офісу Генерального прокурора! Хоча в об’єктивність цієї відповіді я не вірю, скоріше за все, що керівництво прокуратури просто не захотіло розголошувати катастрофічні наслідки такої «реформи» для держави і те, як це позначилося на виконанні покладених на прокуратуру функцій. До речі, органи досудового розслідування теж не надали мені жодної інформації з приводу кількості в них слідчих по штату (щорічно) протягом останніх 2-х років, досвіду їх роботи на таких посадах та кількості вакансій станом на теперішній час.

Читайте також: Деякі питання оскарження недотримання розумних строків на досудовому розслідуванні. Частина 2

Не можна також погодитися з об’єктивністю мотивації необхідності саме таких «реформ» у прокуратурі. Так, у пояснювальній записці до законопроекту щодо реформування органів прокуратури, який розглядався в 2019 році в «турборежимі», єдиною підставою було названо надзвичайно низький рівень довіри суспільства до органів прокуратури станом на лютий 2019 року (буцімто, він був вищим на той час в інших органів влади та правопорядку, а також у судах).

Що ж змінилося?

А тепер подивимося, що ж змінилося після завершення такого «реформування». Так, відповідно до досліджень Центру Разумкова, в 2021 році органам прокуратури довіряли 2,7% громадян, проти 2,1% у 2019-му, скоріше довіряли 14,6% (проти 14,5), скоріше не довіряли 37,9 (проти 35,6) і не довіряли 32,8 (проти 34,8). Тобто в цілому рівень довіри-недовіри в поточному році склав 53,4%, тобто ще менше, ніж було в 2019-му (53,8%). Тому, маючи такі результати, говорити про досягнення цілей, які ставилися прийняттям закону про першочергові заходи реформування органів прокуратури, взагалі немає будь-яких підстав.

Для того, аби спростувати «заяви» утримуваних в Україні за іноземні кошти так званих «громадських активістів» або, як їх ще в народі справедливо називають, «грантоїдів», щодо суцільної недоброчесності та неналежної поведінки звільнених прокурорів, на що, на жаль, «повелася» й частина нашого вічно обманутого суспільства, я поцікавився в ОГП, а скільки ж прокурорів у кожній із трьох ланок прокуратури було притягнуто до дисциплінарної відповідальності протягом останніх 5 років (щорічно за період з 01.01.2016 по 01.01.2021 рік), в тому числі й за порушення ними законів та прав і свобод громадян на стадії досудового розслідування та при підтриманні публічного обвинувачення (окремо) і які до них застосовувалися міри покарання. На цей запит Офіс Генпрокурора відповів, що відомчими нормативними актами Генеральної прокуратури України та ОГП, начебто, не передбачено створення такої інформації в розрізі підстав притягнення до відповідальності прокурорів за окремими фактами та застосованими до них видами дисциплінарних стягнень, у зв’язку з чим надати її не вбачається за можливе, у що повірити теж дуже складно. Разом із тим була надана інформація про те, що за даними звітів про роботу з кадрами прокурорів (слідчих) форми № КП, до дисциплінарної відповідальності за 12 місяців 2016 року притягнуто 16 прокурорів Генеральної прокуратури (2017 — 14, 2018 — 17, 2019 — 16, 2020 — 7), 95 — регіональних прокуратур (2017 — 41, 2018 — 31, 2019 — 19, 2020 — 11), 218 — місцевих прокуратур (2017 — 191, 2018 — 100, 2019 — 59, 2020 — 32). Тобто систематичне щорічне зменшення кількості притягнутих прокурорів (слідчих) до дисциплінарної відповідальності відбувалося в той час, коли кількість скарг громадян, поданих до судів на бездіяльність прокурорів, слідчих та їхніх керівників щодо захисту прав і свобод громадян та визнання їх дій неправомірними, з року в рік тільки зростає. Так, у 2020- му до судів було подано 77 113 скарг, що значно більше, ніж у минулі роки (у 2018 — 76 980, у 2017 — 74 452, у 2016 — 67 114, у 2015 — 45 117, у 2014 — 24 635, у 2013 — 14 664), окрім, хіба що, 2019 року, коли таких скарг було ще більше — 81 704. Далі зверніть увагу, що з цієї кількості судами задоволено майже половину таких скарг, а саме 40 070, що теж більше, в тому числі й у рази, ніж у попередні роки (у 2019 — 38 370, у 2018 — 32 861, у 2017 — 31 655, у 2016 — 23 231, у 2015 — 15 851, у 2014 — 8 143, у 2013 — 3 528), причому кількість задоволених судами скарг на бездіяльність слідчих і прокурорів теж щорічно лише зростає. Таким чином, і ця мотивація необхідності реформування прокуратури була надумана й не знайшла свого підтвердження.

Читайте також: «Реформи» як основна причина руйнації системи органів досудового розслідування

Так, я цілком погоджувався і не приховував цього, що в разі подальшого мінімального фінансування органів прокуратури у порівнянні не тільки із судами, а й з іншими органами влади (всі ви пам’ятаєте, що в проекті Державного бюджету на 2022 рік прокурорам закладено найнижчий рівень розміру прожиткового мінімуму для вирахування посадового окладу), вони працюватимуть ще гірше, ще менш результативно, ніж зараз, бо не буде належної мотивації, а корупція серед них лише зростатиме, тим більше, що їхні права, в тому числі й у плані соціального захисту, останніми роками також постійно тільки обмежувалися, причому в основному необґрунтовано. Я також підтримував І. Венедіктову, коли вона протестувала проти такого мізерного фінансування прокуратури, тобто проти фактичного приниження статусу прокурорів як окремої ланки судової гілки влади, обґрунтовано мотивуючи це тим, що в Європі, куди ми, начебто, прагнемо, прокурори отримують зарплату не в кілька разів меншу, аніж судді, як це у нас, а всього на 10 відсотків нижчу.

Прокурорам слід повернути класні чини…

Я погоджувався з Генеральним прокурором і в тій частині, що прокурорам потрібно повернути класні чини з відповідною доплатою за це, як і формений одяг, що їх додатково мотивуватиме та дисциплінуватиме.

Та коли пізніше почув зовсім протилежні заклики її підлеглого Олексія Бонюка, начальника департаменту кримінально-правової політики та захисту інвестицій (до речі, для мене взагалі незрозумілий напрямок діяльності цього підрозділу, бо його неможливо співставити із жодною з конституційних функцій прокуратури), то засумнівався знову в її щирості. Зокрема, він безапеляційно заявив прямо протилежне від позиції свого керівника: «Для того, щоб бути ефективним, гарно виглядати, потрібні знання і навички. Форма тут особливо не допоможе. Думаю, що найближчим часом з’явиться певний опис зовнішнього вигляду прокурорів, якісь затверджені вимоги. Хоча дуже сумніваюся, що повернеться форма. Щодо класних чинів, то в різних юрисдикціях це важливий нематеріальний мотиватор, наприклад, не пов’язуючи це з якимись матеріальними чинниками, оскільки якраз цей законопроект був розкритикований, бо він вимагає додаткового бюджетного фінансування. Така ідея виношується й щодо класних чинів, вони узгоджу ються з тими практиками, які є в Європі».

Тобто, за його логікою, урівняння наших прокурорів із їх колегами в Європі по класних чинах можливе, але в зарплатах — зась, бо за це хтось нас критикуватиме!

Читайте також: Олексій Баганець: «Органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово й безкарно порушують права і свободи громадян»

Мабуть, із його погляду, краще буде, коли в судове засідання приходитимуть прокурори з ОГП в такому вигляді, що ви ніколи не скажете, що ця людина працює в органах прокуратури і представляє державу в судовому засіданні, коли вона, наприклад, з’явиться в білому капелюсі та настільки укорочених білих брюках, з-під яких видніються, вибачте, волохаті ноги. Я вже не говорю про рівень професійної підготовки таких «представників» Офісу Генерального прокурора і що саме вони тепер озвучують у судових засіданнях.

І все це, на жаль, відбувається на фоні щорічного та системного погіршення не тільки стану розкриття та розслідування злочинів, а й дотримання конституційних прав і свобод громадян у сфері кримінального судочинства, до чого мають безпосереднє відношення, в першу чергу, прокурори, хоча ніхто, повторюся, цього не бачить і не хоче визнавати. Зокрема, про шкідливі наслідки від такого хаосу й безладу в органах прокуратури свідчать і статистичні дані — як про щорічне зменшення кількості направлених до суду обвинувальних актів та залишки в слідчих нерозслідуваних кримінальних проваджень на кінець кожного минулого року, так і залишки нерозглянутих обвинувальних актів у судах, які, до речі, теж із року в рік лише зростають. Так, наприклад, у 2020 році до судів надійшло 125 604 обвинувальних актів, а на кінець звітного періоду залишилося нерозглянутими 96 021, що більше, ніж у всі попередні роки, а в порівнянні із 2013 роком — у 3 рази!

Тому ще раз наголошую, що до такої тяганини в судах мають безпосереднє відношення і прокурори, якщо хтось цього не розуміє, які протягом останніх трьох років у результаті постійного «реформування» теж неодноразово зривали судові засідання внаслідок своєї неявки, я вже мовчу про їхній рівень підготовки до участі в тому чи іншому провадженні внаслідок постійних потрясінь та відволікань від роботи.

Таким чином, на сьогодні спостерігається майже критична тенденція, коли обвинувачені змушені тривалий час чекати остаточного рішення суду щодо себе, що порушує їхнє право на справедливий суд та розгляд справ у розумні строки, а паралельно з цим страждають і потерпілі від злочинних посягань, бо не поновлюються їхні права, в тому числі на відшкодування заподіяних їм матеріальних і моральних збитків. А головне, що така ситуація в судах дала впевненість слідчим і прокурорам та їх найвищим керівникам відчувати себе в безпеці — доки в такому стані перебуває правосуддя, їм ще довго не загрожуватиме будьяка відповідальність за неналежне виконання своїх службових обов’язків, коли, наприклад, вони направляють до судів обвинувальні акти без достатніх доказів вини підозрюваних.

Про реформу Нацполіції — немає кому працювати

Але й це ще не всі проблеми, які перешкоджають протидіяти злочинності. Ви можете лише здогадуватися, до чого призвела так звана «реформа» в поліції, яка й несе чи не найбільший тягар із розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, про що свідчать такі слова народного депутата, професійного поліцейського Дениса Ярославського, який на телеканалі «Перший НЕЗАЛЕЖНИЙ» заявив наступне: «Питання компетентності реформування Національної поліції за 7 років — у її неспроможності будь-що розкривати. Повірте, я зараз скажу страшні речі, багато хто про них говорить, багато хто здогадується. Я знаю, про що я говорю, оскільки практично 24 години на добу контактую з поліцейськими зі всієї країни. Там не залишилося нікого, хто хоче й може професійно працювати. Телефонуєш у Слідче управління, вони кажуть «Боже мій, в нас немає слідчих, немає кому дати доручення». Телефонуєш в Управління карного розшуку, у відповідь чуєш: «на жаль, усі нормальні вже звільнилися, перетелефонуйте пізніше». Телефонуєш у Департамент стратегічних розслідувань, вони відповідають: «Усі, хто хотів, вже перейшли в НАБУ чи в ДБР через те, що там заробітні плати в 100 тисяч грн, а в нас тут кошмар…».

Рівень Національної поліції звівся до того, що максимум, що можуть нинішні правоохоронці, — це розкривати найпростіші справи та охороняти громадський порядок. А це — яскраве свідчення того, що правоохоронної системи в Україні більше немає».

Недореформовані суди

Як про ще одну причину відсутності надії на швидке розкриття й розслідування кримінальних правопорушень є й нинішня ситуація в судах, які теж «реформують» років уже шість, якщо не більше, про яку красномовно повідомив під час Х Щорічного судового форуму під назвою «Незалежна судова влада — фундамент держави в умовах турбу—лентності» виконувач обов’язків голови Вищої ради правосуддя О. Маловацький: «Судова гілка влади в 2022 році профінансована всього на 66%, а в наступному році ситуація буде ще гіршою. Стосовно 300 суддів рекомендації повернуті у Вищу кваліфікаційну комісію суддів (ВККСУ), але 27 млн гривень щомісяця їм виплачується, хоча вони й не здійснюють правосуддя. Приблизно у 485 суддів у грудні цього року закінчиться п’ятирічний термін і вони не зможуть у подальшому здійснювати правосуддя, але їм також потрібно виплачувати заробітну плату — по 60 тис. грн на місяць і теж протягом року, що становить (приблизно) 504 тисячі грн; досі навіть не сформовано Раду з відбору членів ВККСУ, хоча термін збору цієї комісії складає всього 5 днів. Інше — у ВРП досі немає будь-яких контактів так званих «іноземних експертів», без яких неможливо буде сформувати ВККСУ, таких контактів немає навіть у Міністерстві закордонних справ. Й останнє: необхідних коштів в сумі 63 млн грн на діяльність ВРП на наступний рік теж не передбачено».

Про яке здійснення правосуддя, в тому числі й контроль за додержанням прав і свобод громадян на стадії досудового розслідування, можна вести мову, якщо, за словами того ж Маловацького, станом на 30 вересня 2021 року фактична кількість суддів із 7 304 згідно зі штатним розписом складає лише 5 228, з яких лише 4 849 мають повноваження здійснювати правосуддя ? Вакантних посад поки що 2 076 і це при тому, що ще стосовно 170 суддів ВРП вже ухвалила рішення про звільнення (в основному з посад звільнялися голови судів), а в трьох судах взагалі немає суддів, що теж у цілому вкрай негативно позначається на стані протидії злочинності.

Як післяслово

Виходячи з викладеного вище, й виникає закономірне запитання, як вирок: то про яке швидке розкриття умисних убивств, в тому числі резонансних, можна сьогодні говорити, а тим більше очікувати, якщо в 2020 році вони розкривалися за повідомленими підозрами приблизно в 32% випадків, а за направленими до суду обвинувальними актами ще менше — всього в 21%? До цього всього слід додати і той факт, що в минулому році в Україні залишилися нерозкритими від 30 до 80 відсотків кримінальних правопорушень, і це при тому, що велика кількість потерпілих (приблизно 50%) вже не звертаються із заявами та повідомленнями до поліції та прокуратури, бо значна частина злочинів слідчими і прокурорами навмисно не реєструється, щоб не зіпсувати позитивну статистику, а, відповідно, й не розкривається. Тож реальна картина з розкриттям кримінальних правопорушень насправді набагато гірша, чим неминуче породжується безкарність, рецидив й організована злочинність.

Оце і є справжні результати «реформування», в першу чергу, органів прокуратури, і саме про ці наслідки потрібно інформувати представників іноземних посольств та українське суспільство, щоб разом зупинити цей безпрєдєл, а не масово обговорювати на різних ток-шоу те, чи мав місце в дійсності замах на умисне вбивство Сергія Шефіра, чи це була імітація…

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Справам про банкрутство – знову зелене світло

Опубліковано

on

От

Андрій ІЛЮК,
радник TEFFI Law Firm, керівник практики вирішення спорів та банкрутства

Упродовж 14 місяців боржники могли не розраховуватися з боргами. Що змінює новий закон?

Хто хоча б раз у житті не мріяв про можливість не сплачувати борги в законний спосіб? Уявімо, що ця мрія збулася й таку можливість закріпили на законодавчому рівні. Звісно, що це виглядає як жарт, проте саме це зробила Верховна Рада у 2020 році на початку пандемії. Тоді були такі обставини: перший в історії країни локдаун, повне нерозуміння, як і куди рухатися, що буде з бізнесом та економікою? Влада запровадила обмеження, щоб зупинити поширення вірусу, бізнес благав про підтримку в нових та непередбачуваних умовах.

Читайте також: Скасовано мораторій на ініціювання банкрутства в період дії карантину

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Допомога втілилася в законодавчі зміни. Однією з них стало запровадження мораторію на відкриття проваджень у справах про банкрутство боржників — юридичних осіб за вимогами, які виникли з 12 березня 2020 року. Мораторій був введений зі стандартним формулюванням: на час дії карантину та 90 днів після його скасування. Що тут не так? Аби відповісти на це питання, потрібно згадати, за яких обставин вводився той мораторій.

Тоді ніхто не планував прожити з пандемією коронавірусу цілий рік. Ця обставина була непередбачувана, не входила в плани ні людей, ні бізнесів, ні влади, яка тоді намагалася стримувати нову загрозу, як могла. Економіка сповна відчула на собі локдаун, з яким впоралися далеко не всі бізнеси.

За тих умов введення відповідного мораторію виглядало цілком логічним. Банкрутство — це інструмент, який застосовується боржником або кредиторами боржника до підприємства, яке не може розрахуватися з боргами. Мета процедури банкрутства — проаналізувати стан справ клієнта й затвердити план його повернення до нормального функціонування (відновлення платоспроможності, санація) або максимально ефективно реалізувати його активи для повернення боргів (визнання банкрутом і ліквідація).

Читайте також: Мораторій на порушення справ про банкрутство державних шахт діятиме ще 2 роки

Однак умови змінювалися. Замість повного локдауну і карантину прийшов адаптивний карантин (дарма, що ніхто не знає, в чому полягає різниця), а ковід, залишаючись неабиякою загрозою, перетворився на повсякденність, на додаткову обставину, яку бажано враховувати під час планування діяльності. Трансформуючи карантин та його обмеження, змінюючи по кілька разів на місяць правила, Верховна Рада забула про мораторій. Лише 15 жовтня 2020 року проект закону № 4220 про скасування мораторію та відновлення функціонування інституту банкрутства Президент вніс як невідкладний.

Поки парламент розглядав цей законопроект, для юридичних осіб створилася цікава законна ситуація, коли було можна брати в борг і не боятися банкрутства. Таким чином підприємства отримали легітимний механізм ухилення від виконання боргових зобов’язань з мінімальним рівнем ризику. Здавалося, таку проблему необхідно терміново вирішувати, оскільки ця ситуація зовсім не відповідає ринковим механізмам взаємодії суб’єктів господарювання. Й нарешті 14 грудня 2021 року Верховна Рада ухвалила «невідкладний» законопроект, а в останній день року Президент його підписав.

Весь цей час справи про банкрутство відкривалися за вимогами, які виникли до 12 березня 2020 року. Тобто кредитор розділяв свої вимоги на ті, які є підставою для відкриття провадження у справі, та на загальні вимоги. За відсутності інших перешкод цього достатньо, аби суд відкрив провадження. На можливість заявити вимоги у відкритій процедурі відповідний мораторій не впливав, і далі процедура йшла звичним шляхом. Проте не все так добре. Із березня 2020 по грудень 2021 року накопичилася низка вимог до боржників — юридичних осіб, які не можуть задовольнити ці вимоги. Кредитори були позбавленні останньої можливості отримати хоча б якесь відшкодування.

Новий закон вирішить питання відкриття проваджень у справах про банкрутство. Він очікуваний та необхідний. Шкода, що на ухвалення цього «невідкладного» закону знадобилося аж 14 місяців. Хочеться сподіватися, що колись розуміння слова «невідкладний» у суспільства та влади буде збігатися.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link