Верховний Суд грає на руку незаконним затриманням? | LexInform - Правові новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Верховний Суд грає на руку незаконним затриманням?

Опубліковано

on

Юрій БЄЛОУСОВ, виконавчий директор ГО «Експертний центр з прав людини»

Із поширеною в Україні практикою незаконних затримань з боку правоохоронців боротися може стати ще важче. Адже в грудні минулого року Велика Палата Верховного Суду винесла безпрецедентне рішення, яким змішала грішне з праведним і підвищила для громадян ризики стати жертвами неналежного поводження з боку правоохоронців.

 

Тож, передісторія. Суть справи, в якій було винесено рішення, полягала в тому, що до Великої Палати Верховного Суду звернувся заявник із метою оскаржити рішення адміністративних судів. Останні відмовили позивачу в розгляді його скарги на дії працівників Державної прикордонної служби України, які проводили його затримання та обшук. В адмінсудах заявнику також роз’яснили, що він має право на звернення до загального суду за правилами кримінально-процесуального законодавства України.

На диво, Велика Палата ВС підтримала заявника та скасувала рішення адміністративних судів про відмову в розгляді його скарги. Тож справу було направлено на новий судовий розгляд до адміністративного суду першої інстанції. На обґрунтування свого рішення Велика Палата посилається на норми чинного Кримінального процесуального кодексу. На думку суддів Верховного Суду, чинним КПК «передбачено можливість оскарження лише рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора в межах досудового розслідування у кримінальному провадженні (за виключенням пункту 1 частини першої статті 303 цього кодексу). Тобто нормами КПК не передбачено порядку оскарження дій уповноважених службових осіб під час проведення ними затримання або обшуку на підставі статей 208-213 цього кодексу за відсутності кримінального провадження».

А далі Велика Палата Верховного Суду доходить наступного висновку: «Оскільки законодавством не визначено іншого порядку судового захисту прав та законних інтересів особи в цих публічних правовідносинах, то за загальним принципом, визначеним у статтях 4 та 17 КАС, такі справи належить розглядати в порядку адміністративного судочинства».

Що тут не так?

Ця справа привернула мою увагу через наступні моменти:

1. Невірне трактування терміну «кримінальне провадження».

Велика Палата Верховного Суду фактично ототожнює терміни «кримінальне провадження» та «кримінальна справа». Але це різні речі. Чомусь вважається, що «кримінальне провадження» з’являється після внесення відповідних відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Насправді, з цього моменту розпочинається досудове розслідування, яке є складовою кримінального провадження. Крім того, кримінальне провадження включає в себе судове провадження, а також процесуальні дії у зв’язку із вчиненням злочину (п. 10 ч. 1 ст. 3 КПК).

Так, затримання та обшук особи є процесуальними діями, що здійснюються у зв’язку з підозрою особи у вчиненні кримінального правопорушення. А відтак ці дії охоплюються терміном «кримінальне провадження» і мають бути предметом оскарження в кримінально-процесуальному порядку.

Невірне розуміння терміну «кримінальне провадження» правоохоронцями та прокурорами призводить до існування ще однієї проблеми: посилаючись на законодавство, вони не визнають фактично затриману особу як затриманого з усіма передбаченими для нього процесуальними гарантіями до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДРу. Проте на практиці у переважній більшості випадків момент фактичного затримання особи настає раніше ніж момент внесення даних про кримінальне правопорушення до ЄРДРу. Часовий проміжок між ними може тривати майже добу. Так, кримінально-процесуальне законодавство дає правоохоронцям 24 години на внесення таких відомостей. Відповідно, весь цей час фактично затримана особа перебуває у відділку поліції у невизначеному статусі не маючи жодних процесуальних гарантій. А це створює для неї значні ризики стати жертвою неналежного поводження з боку правоохоронців.

2. Чинне кримінально-процесуальне законодавство дійсно не містить прямої норми, яка б дозволяла людині оскаржити до суду своє затримання.

Лише в окремих випадках (наприклад, коли затриману особу доставлено до суду для обрання запобіжного заходу) вона фактично може поскаржитися слідчому судді про незаконність свого затримання. Однак у ситуаціях, якщо до особи запобіжний захід не обирається, оскаржити своє затримання дуже складно.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду мала керуватися Конституцією України, що містить пряму норму, згідно з якою кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ч. 4 ст. 29 Конституції України). Належним судом у даному випадку мав би бути місцевий загальний суд, до територіальної юрисдикції якого відноситься розгляд скарги заявника. Безпосередній розгляд скарги мав би здійснювати відповідний слідчий суддя, оскільки здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні (п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК) — сфера його повноважень.

На підтвердження цього пункту зазначу, що в своєму ж рішенні Велика Палата ВС  акцентувала увагу на тому, що згідно з пунктом 2 частини 3-ої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адмінсудів поширюється на публічно-правові справи, крім тих, зокрема, які належить розглядати в порядку кримінального судочинства.

Однак замість того, щоб зобов’язати відповідний місцевий загальний суд розглянути скаргу, спираючись на пряму норму Конституції, Велика Палата Верховного Суду покладає цю функцію на адміністративний суд, який взагалі не має повноважень на такий розгляд. Подібним рішенням Велика Палата ВС змішує юрисдикції адміністративного та кримінального судочинства.

Можливі наслідки

Найгірше, що може відбутися — масова відмова в оскарженні таких дій з боку слідчих суддів, які на підставі рішення Великої Палати Верховного Суду почнуть спрямовувати заявників до адміністративних судів, що не дозволить притягнути винних осіб до належної відповідальності. Схожу позицію можуть зайняти і працівники правоохоронних органів та прокуратури в разі звернення до них потерпілих від можливих порушень з боку правоохоронців на етапі затримання. Тобто замість проведення повноцінного розслідування за фактом можливого вчинення злочину у вигляді незаконного затримання (ч. 1 статті 371 Кримінального кодексу України) або перевищення влади чи службових повноважень працівником правоохоронного органу (стаття 365 ККУ), вони також будуть спрямовувати заявників до адмінсудів.

Усе це може призвести до погіршення ситуації з і без того надзвичайно поширеною практикою незаконних затримань у діяльності правоохоронних органів. Адже особи, що вчиняють такі дії, фактично будуть уникати будь-якої відповідальності внаслідок юридичної та фізичної неспроможності адміністративних судів розглядати такі справи.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

НАБУгейт: чого очікувати далі?

Опубліковано

on

От

Скандал з корупцією в Укроборонпромі став «контрольним пострілом» по неефективності НАБУ. Кардинально змінити ситуацію можна двома шляхами: провести новий конкурс або розформувати НАБУ і САП.

Тиждень тому США в особі свого посла Марі Йованович (яка вимагала звільнення прокурора САП Назара Холодницького) по суті визнали крах антикорупційних проектів в Україні. А остання частина розслідування програми «Наші гроші» з усією очевидністю констатувала інституційний, функціональний і моральний крах головного антикорупційного органу Національного антикорупційного бюро.

Після оприлюднення цих фактів корупції в оборонці в ЗМІ вибухнув справжній НАБУгейт. Основна причина — ефект ошуканих суспільних очікувань. Для багатьох стало дуже болючим і неприємним відкриттям те, що НАБУ виявилося настільки ж корумпованим і політично заангажованим, як і «старі» правоохоронні органи. І головна відповідальність за такий стан речей — на директорі НАБУ А. Ситнику.

Обрану ним стратегію інформаційного захисту не можна назвати вдалою. Після виставленого в YouTube порівняно м’якого відео-ролика ввечері у вівторок була дуже жорстка заява НАБУ, де звинувачення проти бюро були названі «маніпуляціями». Така позиція «відсікла» від Ситника навіть тих, хто був його традиційними союзниками. Мабуть, їм важко було заперечувати очевидне, не втрачаючи при цьому обличчя в очах колег і громадськості. Так, давній політичний партнер НАБУ, народний депутат з групи «Єврооптимісти» Мустафа Найєм обурився: «Це зрада і ніж у спину всім, хто брав участь у створенні НАБУ, захищав їх репутацію». А Юрій Бутусов жорстко розкритикував аргументацію НАБУ проти журналістів: «Це ви мані пулює те, а не Бігус».

Одночасно члени абсолютно лояльної Ради громадського контролю НАБУ публічно звернулися до А. Ситника із закликом негайно відсторонити підозрюваних співробітників відомства й провести по них службове розслідування. Трохи пізніше з аналогічними вимогами виступив і найближчий соратник НАБУ, голова ГО «Центр протидії корупції» Віталій Шабунін. Йдеться насамперед про першого заступника директора бюро Гізо Углаву.

Малоймовірно, що послідовними лобістами НАБУ рухає прагнення до правосуддя і справедливості. Мова, скоріше, про спробу зробити «цапів-відбувайлів» з Углаву та інших «засвічених» у скандалі співробітників НАБУ, а їх звільненням випус тити пару суспільного обурення — і таким шляхом зберегти на посаді Артема Ситника.

Однак заява НАБУ свідчить: свого першого заступника Ситник здавати не збирається. Принаймні, поки що. По-перше, тому, що Углава — права рука директора НАБУ, по-друге, це був би небезпечний прецедент щодо самого глави бюро. У результаті лише близький до Ситника народний депутат з тієї ж групи «Єврооптимісти» Сергій Лещенко підтримав НАБУ.

Свідчень корупції і непрофесіоналізму в НАБУ було чимало й раніше. Просто сьогодні пред’явлені занадто наочні докази. Варто нагадати, що до викриттів програми Бігуса не лише Лещенко, а й Найєм і Шабунін, зі своїм ЦПК, і багато інших «активістів» захищали керівництво бюро від найменшої критики. А Рада громадського контролю сама ж відбирала кадри в НАБУ, згодом всіляко покриваючи всі їх численні «гріхи».

І сьогодні приходить усвідомлення істинної ролі «друзів НАБУ», яка поставила під сумнів спроможність боротьби з корупцією в Ук раїні в цілому. Як зазначає член парламентського комітету з протидії корупції Ігор Луценко, «саме ці громадські активісти фактично створили для НАБУ—САП режим повної безконтрольності, який іменували «незалежністю». Ця безконтрольність і призвела до ситуації, яку маємо. Втрачені роки, витрачені мільярди коштів з нульовим результатом».

У підсумку на даний момент маємо крах НАБУ за трьома основними напрямками: інституційний крах — не може головна антикорупційна інституція бути замішаною в масштабній корупції; функціональний крах — за 4 роки роботи жодного засудженого високопоставленого чиновника. І справа тут перш за все в низькій якості доказової бази НАБУ, особливо в політичних справах; моральний крах — тут після останньої серії «Наших грошей» і пояснювати особливо нічого.

Можливо, незграбно намагаючись зберегти гарну міну при поганій грі, Ситник знову, як і в його конфлікті з Холодницьким, сподівається на допомогу США. Але в американському посольстві зберігають мовчання з приводу скандалу. Тут виникає логічне запитання до Марі Йованович: чому вона зробила гучну заяву по прокурору САП Холодницькому, а заяв з приводу звільнення Ситника, якому пред’явлені значно тяжчі звинувачення, не було?

Але для країни набагато важливіше отримати відповідь на інше питання: що робити далі в ситуації системного краху НАБУ? Напівзаходами тут уже не обійтися, навіть якщо раптом будуть звільнені Гізо Углава й «засвічені» детективи. Явно прогнила вся система. А в розслідуваннях ситуації в Оборонпромі було задіяно багато співробітників бюро. Вони не могли не знати про корупцію своїх колег, — однак мовчали. Напевно, і сам директор НАБУ був, як мінімум, у курсі всього, що відбувається. У тому числі й активності свого першого зама.

Прийшов час для кардинальних кроків. М’який варіант — кардинальне кадрове перезавантаження НАБУ і САП, звільнення Артема Ситника і Назара Холодницького, після чого проведення нового конкурсу. Однак після всіх скандалів навколо НАБУ багато хто налаштований ще рішучіше. Той же Ігор Луценко вважає: «Реорганізувати діяльність НАБУ і САП можна лише одним способом — ліквідувавши ці непотрібні органи зі спрямуванням звільнених коштів на фінансування Державного бюро розслідувань, яке й повинно розслідувати справи, зараз підслідні НАБУ». Але в обох випадках доцільно виписати судовий припис із забороною «активістам-антикорупціонерам» втручатися в роботу чи зв’язки НАБУ—САП, чи ДБР. Бо результат відомий …

Андрій МИСЕЛЮК,
експерт, політолог,
директор Інститутусоціально-політичного проектування «Діалог»

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Торгівля контрабандою йде в онлайн

Опубліковано

on

Костянтин ГАМКРЕЛІДЗЕ, старший партнер юридичної компанії Dega Partners, адвокат

Держава повинна оперативно врегулювати питання торгівлі в інтернеті, аби зупинити швидке зростання ринку незаконного імпорту.

 

Прем’єр-міністр України нещодавно заявив про необхідність боротьби з контрабандою і вказав на найбільш поширені схеми незаконного ввезення товарів в Україну. Серед них — оформлення вантажних автомобілів як порожніх, перетин кордону великою групою осіб («піджаки»), які частинами переносить велику партію товару, підміна документів, що здешевлює реальну вартість товару. Крім того, використовуються «шостий» метод розрахунку митної вартості, який дозволяє приховувати «сірий» імпорт, та офшорні компанії, коли через симуляцію порушень і подальше рішення суду товар, нібито, повертають за кордон.

Згідно зі звітом Єврокомісії у 2017 році митні органи на кордонах ЄС вилучили понад 31 млн контрафактних товарів на 580 млн євро. При цьому внаслідок порушення митних правил та контрабандного імпорту бізнес зазнає збитків. За даними Державної прикордонної служби, Україна щорічно втрачає 4 млрд доларів. «Чорний» та «сірий» імпорт шкодить усім галузям економіки країни. Наприклад, понад 50% автомобільних шин ввозиться в країну нелегально. Частка контрабанди на ринку плоских панельних телевізорів становить 9—10%, холодильників і пральних машин — 10—15%, телефонів, смартфонів і ноутбуків — 15—20%.

За останніми звітами уряду, боротьба з нелегальним ввезенням товарів дає результати: реалізація плану боротьби з контрабандою щодня приносить державному бюджету понад 400 млн грн. Однак залишається проблема продажу незаконних товарів в інтернеті, яку держава повинна оперативно вирішити.

«Сірий» та «чорний» імпорт має конкурентну перевагу у будь-якій галузі економіки. Ця перевага — необґрунтовано низька ціна. Кордон для такого ввезення товарів настільки прозорий, що митні збори, які обов’язково сплачують законослухняні імпортери, ніяк не впливають на собівартість товару. Близько 80% незаконно ввезених в Україну товарів реалізується онлайн. Так ділку легше сховатися за офіційним брендом та уникнути правової відповідальності — при реєстрації сайту не потрібно надавати відомості про його власника.

Покарати порушника неможливо через складність його ідентифікації. Отже, слід впроваджувати нові методи боротьби з продажем контрабанди через інтернет. Найефективніший спосіб — заборона на використання торгової марки офіційного виробника, що дозволить зупинити роботу до 90% онлайн-торговців у досудовому порядку й розчистити майданчик для реалізації продукції офіційних представників.

Держава повинна якомога швидше врегулювати обіг товарів за допомогою механізмів, які не дозволять розростатися ринку незаконного імпорту. В іншому випадку це може стати непереборною перешкодою для зближення України з ЄС, адже країна з мільярдними оборотами контрабанди в Європі не потрібна.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Цивільний кодекс України — виключно пандектний

Опубліковано

on

Іван ДАХНО, головний науковий співробітник Інституту законодавства Верховної Ради України

Упродовж 92-х років позаминулого століття (1804-1896 рр.) Наполеонівський кодекс вважався маяком континентальної цивільної кодифікації. У 1896 році у французів пальму першості відібрали німці, створивши Німецьке цивільне укладення. Відтак уже понад 120 років німцям належить лідерство кодифікації цивільного права. Карбуючи стройовий крок мало хто з наших військових здогадується, що то — «пруський крок», а дивлячись на конструкції наших цивільних кодексів, далеко не всі наші правники знають, що кодекси беруть початок з Німецького цивільного укладення. Недарма континентальна система права відома ще і як «романо-германська».

 

У лютому 1996 року на семінарі у Ворзелі (під Києвом) автор цих рядків запитав у відомого цивіліста, доктора юридичних наук, професора Опанаса Підопригори, чи перевершить проект Цивільного кодексу, який створювала його група, Німецьке цивільне укладення? Опанас Андронович похитав головою і відповів, що ні. Двадцять п’ятого серпня 1996 р. той проект було затверджено, але не законодавчо. Містив він вісім книг (розділів).

Після довгого марафону Верховна Рада 16 січня 2003 року затвердила третій в історії України Цивільний кодекс. У нього було «ампутовано» дві книги — про сімейне право і про міжнародне приватне право. Від такої «ампутації» кодекс не помер, що свідчить, що «ампутовані» книги не були життєво важливими для кодексу. Опанас Підопригора помер 1 січня 2005 року. Зазначу, що чинний ЦК України не вважається «кодексом Підопригори».

Автор цих років з 1995 року розмірковував над тим, як відібрати у німців пальму першості? Здавалося, що потрібно знайти якийсь важливий розділ, якого наприкінці 19 століття не помітили німці. Потім, у 2016 році, згадалася думка письменника А. П. Чехова про те, що найкраще поліпшує оповідання його скорочення. Отже, наш ЦК слід не розширювати, а скорочувати. Постійно мав на увазі, що родзинкою Німецького цивільного укладення є його «Загальна частина». Вона — німецький юридичний винахід. Німці показали, що може дати генералізація положень. Ці генералізовані положення відомі як «пандекти». У Баварському цивільному кодексі 1856 року не було «Загальної частини», тому він «розпух» аж на 17 тисяч статей. Пандектна «Загальна частина» забезпечила німецькому Кодексу юридичне довголіття.

У передових країнах континентальної системи права в цивільних кодексах немає книг (розділів) про інтелектуальну власність. Я їй не ворог нею опікуюся з 1977 року, але інтелектуальній власності потрібно знати належне місце.

У нас дурниця трапилася 1963 року, коли в ЦК перекочували з «Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік» від 8 грудня 1961 р. відповідні розділи. Більшовики, як відомо, не визнавали поділу права на публічне та приватне, і їм було байдуже куди ліпити інтелектуальну власність. От і приліпили її до ЦК. Окремих законів про інтелектуальну власність в СРСР ніколи не було аж до 31 травня 1991 року. Діяли відомчі нормативні акти.

Переконаний у Цивільному кодексі мають бути лише цивільно-правові норми і його не слід «засмічувати» публічно-правовими. «Засмічення» інтелектуальною власністю трапилося в 1963 і 2003 роках. Юридична громадсткість із цим змирилася й іншого варіанту не уявляє. «Засмічення» сприйняв і О. А. Підопригора.

Отже, з Цивільного кодексу від 16.01. 2003 року книгу четверту «Інтелектуальна власність» — геть. Доречні її положення слід інтегрувати в спеціальні закони з інтелектуальної власності. Книгу про спадкове право розумно буде об’єднати із Сімейним кодексом.

Цивільний кодекс України має бути лише пандектним. Взяти у давньоримського юриста Гая ланцюжок особи—речі—дії і пандекти нанизувати на ланцюжок так, як шашлики нанизуються на шампури. Чим більшої кількості гілок права стосується пандекта, тим краще. З чинного ЦК можна запозичити чимало пандект.

У січні 2019 року один з українських юридичних щотижневиків опублікував підбірку спогадів учасників марафону у зв’язку з ЦК від 16.01.2003 року. Це добре, що для майбутніх поколінь збережено важливі матеріали ще живих учасників і свідків. Автору цих рядків здається, що той марафон чимось нагадуавав полювання на чистокровних вовків. Вовки, як відомо, бояться переткнути лінію червоних прапорців. Та якщо хочемо відібрати у німців пальму першості в цивільній кодифікації, то цю лінію слід обов’язково переткнути. А це означає створення красивого й елегантного, повністю пандектного Цивільного кодексу України. З чого почати? Із зустрічей фахівців, здатних творчо мислити, навіть якщо в них немає наукових ступенів і вчених звань. Паул, Гай, Модестін, Папініан і Ульпіан не були академіками у стародавньому Римі, а який слід залишили!

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.