«Діагностичний довідник» з кримінального законодавства: зміст та спрямованість

Закінчення. Початок

Євген СТРЕЛЬЦОВ,
доктор юридичних наук, доктор теології,
професор, член-кореспондент НАПрНУ,
завідувач кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія», заслужений діяч науки і техніки України, член Робочої групи з питань розвитку кримінального права Комісії з правової реформи

«Фінансами займаються ті, хто зберігає гроші за кордоном; медициною — ті, хто лікується в іноземців; освітою — ті, в кого діти вчаться за кордоном; а закони «придумують» ті, на кого вони не поширюються і хто не застосовує їх на практиці».
Сучасна думка

«Покарання, принаймні частково,
залишилося актом помсти».
Еміль Дюркгейм

Щодо профілактики

Цей підрозділ я почну з аналізу ще одного, внутрішньо об’єднаного завдання, яке полягає в здійсненні профілактичних заходів, котрі включають загальне та спеціальне (приватне) попередження, які, в свою чергу, можуть мати різні прояви у своєму змістовному та редакційному відображенні. Загальне попередження, як вважається, починається з моменту прийняття (оприлюднення) кримінального закону: його текст як би говорить (повинен сказати) — не роби конкретне діяння, а то будеш покараний. Це, може бути, так, але, на мою думку, скоріше не так. Якщо за рівнем злочинності ми сьогодні посідаємо, як вище вказувалося, перше місце в Європі, то тим самим є всі підстави стверджувати, що загальне попередження, якщо і діє, то на мінімізованому рівні, а скоріше — взагалі не діє. В зв’язку з цим необхідно підкреслити, що потрібно бути дуже і дуже обережними з думками, що коли буде прийнято кримінально-правові норми/ статті, групи норм/статей, навіть новий Кодекс, то все відразу виправиться, і всі проблеми зникнуть. Потрібно бути обачнішими з такою соціальною «довірливістю».

Складніше складається ситуація з реалізацією спеціального (приватного) попередження, яке, в першу чергу, спрямовано на осіб, які вже скоїли кримінальне правопорушення, з метою недопущення вчинення ними нових подібних діянь. І тут необхідно підкреслити, що не слід «переоцінювати» можливості кримінального законодавства. Воно ніколи, як би ми не «комбінували» з цього приводу, не має можливості «безпосередньо» впливати на конкретне явище, на конкретну поведінку особи, тим більше — на її майбутню поведінку. Тому цей вид попередження повинен здійснюватися, на мою думку, тільки у поєднанні можливостей кримінального законодавства та практики його застосування, причому, саме практика повинна тут відігравати значнішу роль. Процес впливу на конкретну винну особу, який відбувається не тільки на основі кримінального, а й інших галузей законодавства, включає в себе багато етапів (стадій), де ця особа, її психіка зазнає (повинна зазнавати) певного впливу. Це може починатися з затримання, в подальшому проявлятися у кваліфікації діянь, судовому вироку, відбуванні покарання та ін. Якщо всі ці, так би мовити, процедури мають виважений та адекватний характер стосовно діянь, які вчинила конкретна особа, та її особистих характеристик, то вірогідність того, що вона сприйме таку державну реакцію на його діяння як справедливу, з усіма зрозумілими наслідками, велика. Але, якщо хоча б на якомусь одному етапі (стадії) цього процесу заходи, які будуть відбуватися, не будуть мати так званого «виховного» характеру, то все це буде мати вже протилежний соціально-негативний результат. Тобто знову наголосимо, що кримінальне законодавство тільки створює правову базу (офіційну правову можливість) для державної (завдяки діяльності відповідних судових та органів правопорядку) реакції відносно особи, яка вчинила відповідні суспільно небезпечні діяння. У зв’язку з цим, доки відповідні законодавчі положення не отримують свого постійного та системного застосування на практиці, доки не буде зроблений хоча б первісний висновок відносно того, наскільки ці законодавчо-практичні засоби вплинули на відповідні суспільно небезпечні вчинки, ніякої (!) позитивної чи негативної оцінки якості кримінального законодавства надавати не слід.

«Засоби боротьби зі злом виявляються іноді гіршими, ніж саме зло».
Публій Сір

Зв’язок з кримінально-правовою («хірургічною») практикою Аргументація усіх попередніх положень буде, на мою думку, більш виразною, якщо я зроблю, умовно кажучи, порівняльний аналіз основних кримінально-правових положень з положеннями хірургії як окремої галузі медицини. Хірургія (χείρ — рука, έργον — діяння) в загальному розумінні займається тими складними захворюваннями, які потребують оперативного (хірургічного) методу лікування. Саме порушення цілісності покривних тканин, яке відбувається при хірургічній операції як основному методі лікування, є відмінною рисою цієї галузі. В зв’язку з цим, порівняння положень цих галузей знань виглядає обґрунтованим, тому що кримінальне законодавство та практика його застосування спрямовані на «лікування» суспільства від найбільш небезпечних соціальних «захворювань» завдяки застосуванню, образно кажучи, «хірургічних» методів, а хірургія — на лікування найбільш небезпечних процесів, які загрожують нормальній життєдіяльності людини. У них досить схожі, в образному розумінні, і «своєрідні» методи лікування, після застосування яких можуть відбуватися такі зміни, які часто роблять неможливим повернення до передопераційного стану. І дуже добре, коли ці методи приводять до позитивних результатів в обох випадках.

У зв’язку з цим виникає запитання: які є основні складові в діяльності хірурга? Це: 1) правильна і своєчасна клінічна діагностика хірургічних захворювань та 2) професійноякісний рівень проведення відповідного лікування — хірургічних операцій. І тут теж існує збіг з практичною діяльністю правника. В свою чергу, правильна діагностика повинна здійснюватися з урахуванням положень спеціального документу (повинна спиратися на такі положення), які традиційно об’єднуються в єдину книгу (лат. codex) — довідник, у якому систематизовані відомості про хірургічні захворювання, що, в свою чергу, і надає можливості здійснити необхідну і своєчасну діагностику захворювань, який є основою в подальшому успішному лікуванні хворих. Потрібно виділити, і це теж має зв’язок з положеннями президентського Указу, про який вище згадувалось, в окремих довідниках звертається додаткова увага на те, що в них об’єднуються «позиції старої школи діагностики (вона все-таки неперевершена за точністю) та нові діагностичні напрями і технічні можливості сучасної діагностики» (URL: https://www.booksmed.com/hirurgiya/1712-diagnosticheskij-spravochnik-xirurga-astafurov-spravochnoe-posobie.html), на що і нам ще раз не зайве звернути увагу.

Попередні положення дають змогу висловити низку міркувань. По-перше, їх можна розцінювати як можливу «презентацію» кримінального кодексу: і за методикою постановки діагнозу (кваліфікації), і за «схожими» методами впливу, і за необхідністю обов’язкового поєднання в такій діяльності напрацьованих і догм, і новацій. А, по-друге, і це теж є характерним і для кримінального законодавства, наявність навіть самого якісного хірургічного довідника («бездоганного» кодексу) не є безумовною гарантією постановки вірного діагнозу та видужання хворого. Тільки грамотно поставлений діагноз і якісно проведена хірургічна операція є тими необхідними складовими одужання хворого, відсутність яких (спільно або роздільно), не тільки не приведе до одужання, а й може значно погіршити стан хворого, включаючи і зовсім погані наслідки таких діянь. Також зверніть увагу, що перед діагностичним довідником, як би він не впливав на динаміку захворювань, ніхто «заздалегідь» не ставить завдання, щоб він впливав на кількісні показники захворілих, на стан їх лікування, тим більш одужання, на проведення відповідних заходів щодо профілактики хірургічних захворювань, на що, до речі, зверталась увага вище при розгляді питання спеціального попередження. У довідника інше завдання. Що ж до профілактики захворювань, то це завдання не тільки для інших галузей медицини: це загальнодержавне завдання, згідно з яким держава повинна мінімізувати можливі чинники будь-яких захворювань, у тому числі й соціальних. А у цього діагностичного довідника одне основне завдання: встановити ознаки та дати перелік захворювань, які, при необхідності, потрібно (можливо) встановити у конкретній особи, та які потрібно (можливо) лікувати саме завдяки хірургічним методам. Все те ж, повторю, ми повинні бачити і й у «довіднику» з кримінального законодавства — «хірургічної» галузі законодавства.

Більш конкретне звернення до діяльності кримінально-правових «хірургів» дає змогу відзначити, що до них, в першу чергу, відносяться фахівці судових установ та органів правопорядку, які повинні діяти з урахуванням своєї правової компетенції у кримінальному провадженні. Я вже раніше писав, що коли особа засуджується, наприклад, за крадіжку, а потім знову її вчиняє, то чи не потрібно подивитися на роботу правників всієї системи здійснення процедур досудового та судового слідства з метою встановити: де, на якому етапі соціального «лікування» був неправильно виставлений «діагноз» чи неправильно прописані «ліки», що, в свою чергу, призвело до того, що особа залишилася «невилікованою», а гроші платників податків на її лікування — зайве витраченими. А якщо ця особа раніше вже «проходила» через цю систему, а тим більш саме через ті ж самі органи правопорядку чи/та суддівську установу і повторно вчиняє кримінальне правопорушення? Так до кого потрібно адресувати ці запитання? А не слід також задуматися над тим, що мотивами певних видах людських вчинків можуть виступають такі соціальні детермінанти, які «значно сильніше», чим навіть найякісніша робота практичних організацій? Звичайно, непотрібно нічому з цього надавати якогось парадоксального характеру, але питань дуже багато і покладати їх вирішення виключно на діагностичний «кримінальний» хірургічний довідник, щонайменше, недоцільно. Тут теж потрібно додати, що з врахуванням перманентної реформи судових та правоохоронних органів, яка відбувається вже низку років, і наслідки якої суспільство тільки «очікує» в перспективі, тим більше непотрібно звинувачувати «діагностичний довідник» з кримінального законодавства у всіх складнощах, які сьогодні відбуваються в суспільстві. В усякому разі, потрібно максимально уникати ситуації, яка має образну характеристику: «винен не ведмідь, що корову з’їв, а корова неправа, тому що за поле ходила». Це ще раз підкреслює думку про те, що не кримінальне законодавство є основним, головним «винним» в складній соціальній обстановці.

«Скільки тисяч людей займаються розбоєм, хоча це карається смертю».
Марк Туллій Цицерон

Висновок

Отже, державна реакція на кримінальні правопорушення (злочинність) може проявлятися у різних формах (боротьба, протидія, вплив, контроль, або, як кажуть в сучасних дослідження — забезпечення безпеки), визначення яких залежить від низки основних політичних, соціально-економічних, ідеологічних, правових та інших суттєвих ознак. Однак у будь-якому типу державного устрою основними в такий реакцій є наявність двох взаємопов’язаних складових. Це — кримінальне законодавство, яке в Україні існує, як відомо, у вигляді кодифікованого законодавчого акту — Кримінального кодексу, яке є необхідним підґрунтям для охорони найбільш важливих інтересів та цінностей та легального (офіційного) здійснення державою різної, в тому числі й примусової діяльності. Друга складова — це якісна діяльність відповідних організацій з «безпосереднього» застосування положень цього законодавства в суспільне життя. Саме виходячи з розуміння, що «Кесарю кесареве» або «кожному своє», і потрібно розмежовувати основні завдання, яке потрібно сформулювати і перед кримінальним законодавством і перед практикою його застосування. Так, вони мають загальне спільне завдання, але ніколи не потрібно змішувати їх конкретні завдання. Кримінальне законодавство «тільки» створює необхідну правову базу, і для цього його положення повинні мати чіткі, однозначні, викладені «зрозумілою» мовою правові положення. Потрібно виключити практику прийняття кримінально-правових актів без необхідного обґрунтування, обговорення, фахової експертизи. Ці акти повинні відповідати обов’язковим умовам, частина з яких висвітлювалася і в цій публікації. Все інше, а саме: як це буде реалізовано в умовах соціального життя, наскільки це буде корисним або «не дуже» корисним у сучасних умовах, наскільки воно буде мати необхідний вплив на соціальну ситуацію, чи буде мати місце повторне вчинення кримінальних правопорушень та ін., можливо встановити тільки за умови якісного (не формально-цифрового) аналізу практичного застосування цього законодавства, умовно кажучи, його накладення на умови соціального життя.

Безумовно, кримінальне законодавство не повинно бути рутинним. Воно завжди повинно відповідати (відображати) тим змінам, які відбуваються у суспільному житті. Для цього потрібно використовувати накопичений багатьма поколіннями вітчизняний фаховий досвід та ті зарубіжні «підказки», які досить часто є слушними. При цьому вважаю, що реформи у кримінальному законодавстві повинні відбуватися, в першу чергу, в Особливій частині. Динамічні зміни, які відбуваються у суспільному житті, повинні передбачати кримінальну відповідальність за конкретні суспільно небезпечні діяння (групи діянь) та не передбачати відповідальність за діяння, які в сучасних умовах втратили свою суспільну небезпеку. В той же час, догматичні положення, які є у нас і які вже мають давню історію та продовжують «спокійно» функціонувати й у зарубіжних, в тому числі, і в розвинутих, державах, заслуговують на можливу корекцію, але потребують більш виваженого до себе ставлення. Це, на мою думку, потрібно завжди враховувати.

І на останок. Багато років я працюю у сфері кримінально-правових досліджень і з великою повагою і розумінням ставлюся до положень кримінального права, положень кримінального законодавства, положень суміжних галузей права та законодавства, які спільно «працюють» над дотриманням прав і свобод людини, створенням обстановки безпеки в суспільстві та забезпеченням правопорядку в державі. Але це дуже складна сфера реалізації суспільних намірів, враховуючи ті «хірургічні» методи впливу, якими вона володіє. Так, «відверті» кримінальні правопорушення завжди повинні знаходитися у сфері її інтересів. Що ж стосується «інших» визначень цього законодавства, які часто мають у своєму змісті багато так званих емоційних, економічних, політичних, навіть особисто-суб’єктивних всього хвилинних складових, котрі, до речі, можу бути викладені «незрозумілою» мовою, то тут потрібно бути значно виваженими щодо їх впровадження та використання. Чезаре Беккарія у своєму відомому трактаті «Про злочин та покарання» писав: «Якщо тлумачення законів — зло, то їх «темрява», що змушує вдаватися до тлумачення, — не менше зло. І це зло буде набагато небезпечнішим, якщо закони написані на мові, «чужої» народові. Будучи не в змозі судити про ступень своєї свободи чи свободи своїх співгромадян, громадянин потрапляє в залежність від кучки «посвячених», оскільки така мова законів, незрозумілою народу, перетворює кодекс з книги усіма шанованою і всім доступною, у книгу квазіприватну й доступну лише для вузького кола осіб». Ми, на мою думку, також завжди повинні враховувати і відоме висловлювання Жан-Жака Руссо: «Мудрий законодавець починає не з видання законів, а з вивчення їх придатності для даного суспільства». Тому, незважаючи на розвиток людської цивілізації, непотрібно вважати, що ми розумніше за всіх. Ні, є загальнолюдські думки наших попередників, які підтверджують свої розумність часом свого існування, є сучасні корисні міркування, які потрібно завжди враховувати. Інакше ефемерні надії на «універсальність» та «всемогутність» кримінального законодавства, наявність наукового чванства буде і надалі ускладнювати функціонування всієї кримінально-правової сфери на законодавчому, доктринальному та практичному рівнях з усіма відомими наслідками і для людини, і для суспільства, і для держави.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути