Connect with us

Думка експерта

До чого може призвести така реформа прокуратури?

Олексій БАГАНЕЦЬ, заступник Генерального прокурора
(2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), віце-президент Світового конгресу
українських юристів,
член Науково-консультативної ради при ДБР,
адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Днями отримав відповідь з Офісу Президента України на свій Відкритий лист від 11.10.2019 року на ім’я Володимира Олександровича Зеленського, в якому заступник начальника відділу підрозділу розгляду звернень громадян повідомляв про те, що моє звернення передано до інформаційно-аналітичного відділу для вивчення й використання в роботі, а копію направлено, ви не повірите, в Генеральну прокуратуру. Тобто, фактично, Президент України з моїм листом так і не був ознайомлений, його оточення, мабуть, не вважало це за потрібне, виходячи з того, що «не царскоє ето дєло» читати звернення своїх виборців.

І даремно, бо шкідливі наслідки від нинішнього так званого «реформування», а фактично знищення, органів прокуратури на підставі неконституційного, і це не тільки моя думка, закону набирають обертів. Кілька днів тому, у ЗМІ оприлюднено інформацію одного з голів «конкурсних комісій» ГПУ про те, що, начебто, майже третина прокурорів ГПУ (197 осіб), які подали заяви, не пройшли перший етап переатестації — здачу тестів на предмет володіння професійними знаннями. До того ж не з’явилися для проходження даної процедури ще 177 прокурорів центрального апарату. Я так зрозумів, що це ті, хто подав заяви на переатестацію, але потім передумали, бо впевнилися (це видно з їх спілкування в соціальних мережах) у тому, що неминуче будуть поновлені судом на посадах у результаті свого незаконного звільнення з роботи по викладених у вказаному вище законі антиконституційних мотивах.

Ви тільки вдумайтесь, із 1 088 прокурорів центрального апарату ГПУ, які повинні були пройти так звану «переатестацію» на першому етапі, вже будуть звільнені з роботи 374 працівники, більшість з яких, я впевнений, є професійно підготовленими прокурорами, здатними належним чином виконувати свої службові функції. Тому, шановні друзі, не ведіться на відвертий обман, який поширюють нові керівники ГПУ і найняті за іноземні кошти так звані «представники іноземних неурядових організацій» чи як їх ще називають — «незалежні експерти», про те, що ці прокурори «провалили» атестацію. Ну, по­перше, мало хто повірить, що такими «професійно нездатними» виявилися, наприклад, керівник Управління спеціальних розслідувань протягом 2014—2019 років Сергій Горбатюк, або його заступник Віталій, прізвище, нехай він мене вибачає, я забув, стаж слідчої роботи яких складає, як мінімум, не менше 20—25 років, той же начальник відділу процесуального керівництва за розслідуванням справ Майдану Олексій Донський, троє чи навіть четверо слідчих з особливо важливих справ ГПУ та двоє чи троє прокурорів — процесуальних керівників за розслідуванням злочинів на Майдані!

По-­друге, обмінюючись думками зі своїми колегами, в тому числі й у соціальних мережах, з приводу якості і фаховості підготовлених для перевірки професійних знань прокурорів запитань у тестах, я одержав інформацію про те, що до 70% із них взагалі не стосуються безпосередніх прокурорських функцій. А тому, друзі, я не погоджуюсь із повідомленням одного з членів таких «конкурсних комісій» ГПУ з числа «авторитетних міжнародних організацій», для якого, до речі, така участь у відборах працівників правоохоронних органів вже стала майже професійною, оплачуваною діяльністю (або він збрехав свідомо, або не володіючи достатньою інформацією та рівнем професійної підготовки, завів суспільство в оману) про те, що питання для прокурорів «були прості й стосувалися базових тем».

У зв’язку з цим, ще раз наголошую, що подібні твердження випадкових людей, які претендують на роль суддів по відношенню до прокурорів не відповідають дійсності. Ну, скажіть мені, будь­ласка, звідкіля, виходячи з яких функцій і повноважень, прокурор, який весь період свого професійного життя займається розкриттям і розслідуванням кримінальних правопорушень, може і повинен знати: наприклад, скільки білків міститься в 100 грамах м’яса яловичини? Хіба це не підриває довіри до таких «атестацій» і до самого Генерального прокурора, який підписав відповідне положення і наказ?! Хіба не повинно виникати в нього та його заступників закономірне запитання: з ким вони збираються працювати в подальшому, беручи до уваги й ту обставину, що ці «реформи» колись повинні закінчитися і потрібно буде забезпечувати виконання покладених на прокуратуру функцій. Що в такому разі вони зможуть пояснити в майбутньому, коли суспільство почне вимагати результатів боротьби зі злочинністю та корупцією, а тим більше забезпечувати дотримання прав і свобод громадян, Президенту України, який, нагадую, обіцяв, наприклад, покарати злодіїв і корупціонерів з попередньої влади.

Або чи може бути мірилом справжньої професійної майстерності прокурорів відповідь на питання: з якою метою чи для чого потрібен службовий кінь (мабуть, розробники мали на увазі в поліції), на що в Інтернеті справедливо з’явилися фото­жаби? Тим більше, що й запропонована в тестах, начебто, правильна відповідь «для затримання злочинця» особисто в мене викликала певні сумніви. Хоча, думаю, що правильною була би відповідь про призначення службового коня в поліції «для патрулювання території у складних природних умовах (гірська місцевість, ліси чи лісопаркова зона, або болотиста місцевість і тощо)».

Тому, яка може бути довіра до такого «тестування», рівня якості поставлених питань а, тим більше, відповідей на них саме для перевірки «професійної підготовки прокурорів», якщо до цього часу Генеральною прокуратурою так і не було оприлюднено для суспільства даних про те, хто саме з незалежних та авторитетних фахівців перевіряв ці тести і який висновок з цього було зроблено на предмет їх придатності для таких цілей. Окрім того, про яку довіру до результатів вказаного «тестування» можна говорити, якщо необхідну кількість балів набрав, наприклад, працівник ГПУ, який вже років 15 не займався практичною діяльністю по здійсненню досудового розслідування чи процесуального керівництва, а перетворився за цей час у такого собі «паперового клерка», або прокурор, який не тільки не знає державної мови, а навіть російською спілкується невдало, або працівник ГПУ, який ще півроку тому назад видавав номерні знаки в реєстраційному центрі МВС, і так далі, в той час як прокурори з числа таких собі «робочих конячок», нехай вони вибачають мене за таку назву, зазначений іспит не здали? Я особисто знаю декого з тих, хто працював під моїм керівництвом і зарекомендував себе виключно позитивно з професійної точки зору. І зовсім не другорядним є те, що затіяна ГПУ «реформаторська» процедура тестування і проходження цієї так званої «атестації» уже заподіяла істотної шкоди як проведенню досудового розслідування по великій кількості вчинених злочинів, так і здійсненню правосуддя. Зокрема, за даними ЗМІ, у Верховному Суді через переатестацію прокурорів були зняті з розгляду одразу 13 із 32 справ, запланованих на 24 жовтня поточного року. Та й самі прокурори цього не приховують і стверджують, що у всіх органах прокуратури готуються або до тестів, або до звільнення з роботи, після чого багато з них збираються подавати позови до суду про поновлення на роботі, а їх, попереджаю, будуть сотні!

Відслідковували журналісти й порядок здійснення правосуддя в місцевих та апеляційних судах, в першу чергу по резонанс них справах. Так, представники ЗМІ прибули в Броварський місцевий суд Київ ської області на процес по звинуваченню колишньої народної депутатки України Надії Савченко, але розгляд обвинувального акту в черговий раз було відкладено через неявку в судове засідання прокурора чи прокурорів у зв’язку з тим, що вони також готуються до здачі тестів. І таких справ у судах знаходиться більше, аніж достатньо, в тому числі і у справах, де обвинувачені знаходяться під вартою. Тобто в результаті такого «реформування» прокуратури уже мають місце масові порушення прав громадян на доступ до правосуддя та розгляд їх справ у розумні терміни, але на це нинішнє керівництво ГПУ взагалі не звертає уваги.

Окрім того, так співпало, що днями у ЗМІ з’явилися відповідні повідомлення і навіть були оприлюднені дуже цікаві документи, про які ні Офіс Президента, ні нинішній Генеральний прокурор суспільство не повідомили, а потрібно було б, оскільки з їх змісту, як на мій погляд, вбачається дуже багато цікавого, в тому числі й навіть відповіді на деякі наші запитання. Так, на фоні бурхливих подій навколо намагань влади реалізувати так званий «План Штайнмаєра» щодо врегулювання ситуації на Донбасі дуже цікавим видається «План спільних дій, щодо реалізації проекту міжнародної технічної допомоги», підписаний від імені бенефіціара Генеральним прокурором Р. Рябошапкою та від імені виконавчого директора такої собі міжнародної організації права розвитку (ІДПО) Леваном Дучідзе у вересні 2019 ро ку, який був започаткований ще в травні 2015 року. Звертає на себе увагу, хто є донором цього проекту, хто його фінансує. Не дивуйтесь, це не уряд України (хоча кошти й не такі уже й великі для держави), а уряд США через Бюро з міжнародних питань у сфері боротьби із незаконним обігом наркотиків та правоохоронних питань, Державний департамент США, відділ з правоохоронних питань Посольства США в Україні!

Враховуючи, що метою цього проекту є, начебто, сприяння реформі органів прокуратури в Україні з тим, щоб покращити її діяльність шляхом оптимізації структури й кількості прокурорів, а також приведення функцій та стандартів оцінки діяльності ГПУ у відповідність із Конституцією України, відповідним національним законодавством і, головне, «кращими міжнародними практиками». І ні в кого в нашій державі не виникло справедливого запитання, а з якої такої причини уряд іноземної держави фінансує й навіть регламентує, яким чином треба «реформувати» українську, підкреслюю, а не американську прокуратуру?

Тобто, саме США, як це мало місце і при створенні НАБУ та непередбаченого Конституцією України такого собі особливого суду — «Вищого антикорупційного суду», тепер намагається фактично перепідпорядкувати собі й Українську прокуратуру, в зв’язку з чим про незалежну прокуратуру треба забути, бо як справедливо говорять у народі, «хто платить гроші, той і музику замовляє» Наголошую ще раз, що Україна в особі не Президента нашої держави, не Голови Верховної Ради України і навіть не керівника уряду узгоджує план дій щодо реформування національної прокуратури з представником «міжнародної організації», яка діє, без сумніву, в інтересах конкретної іноземної держави, котра й оплачує всі ці дії. І це незважаючи на те, що в нас із США зовсім різні судово-правові системи; законодавство цієї заокеанської іноземної держави, яка знаходиться далеко від нас, не є ідентичним із законодавчою базою, якою керується Україна як європейська держава, прокурори якої в своїй діяльності зобов’язані керуватися як національним законодавством, так і Європейською конвенцією з прав людини та основоположних свобод, і рішеннями Європейського суду з прав людини, тим більше, що загальноєвропейське законодавство в нас має більшу юридичну силу, аніж навіть наше національне при застосуванні. Нагадую ще раз, що США не використовують вказане європейське право. Але, на превеликий жаль, наші національні особливості не перешкодили нашому Генеральному прокурору підписати цей План дій, де, зокрема, чітко вказані завдання для української сторони: «змістовно наповнити процес атестації шляхом підготовки запитань для тестування і практичних завдань, розробити і впровадити концепції сучасного Тренінгового центру, метою якого буде замінити існуючу Національну академію прокуратури України, тощо»

Далі більше. Вибачте, а на якій підставі Генеральний прокурор України узгоджував із цією міжнародною організацією (хоча ми чітко розуміємо, інтереси якої іноземної держави вона відстоює), про те, що щонайменше 1 000 посад прокурорів (не зрозуміло у зв’язку з чим) повинні бути заповнені шляхом проведення «зовнішнього конкурсу», тобто шляхом набору в прокуратуру інших, так званих «нових облич».

Попри все це, якщо уважно прочитати згаданий вище «План дій», то звертає на себе увагу й та обставина, що наші доморощені «реформатори» на чолі з новим керівником ГПУ всеодно його реалізовують із чисто «українськими особливостями», тобто ще з гіршими для нашої держави наслідками. Наприклад, до завдань реалізації цього проекту міжнародної допомоги спільним планом віднесено «забезпечення ефективного розподілу робочого навантаження» на прокурорів і, як результат, уже запропоновано зменшення їх загальної кількості, в той час як із цього документу не вбачається, з якого саме «реального навантаження» виходили ці розробники й підписанти даного плану, бо не врахували, що на сьогодні навіть на наявну кількість прокурорів (до 15 тисяч) навантаження є явно фізично непосильним (у середньому від 300 до 600 проваджень) на одного прокурора.

У цьому ж документі також чітко зазначено як завдання — «проведення атестації прокурорів на всіх рівнях», зверніть увагу, «задля забезпечення того, щоб лише висококваліфіковані професіонали з безсумнівною репутацією залишилися в системі». Тому й виникає закономірне запитання, а хіба для досягнення цих цілей нове керівництво ГПУ передбачило можливість використання конкурсними комісіями анонімок без будь-яких перевірок їх достовірності? Хіба для цього нове керівництво ГПУ, до речі, також призначене на ці високі посади без проходження будь-яких атестацій (я маю на увазі, в першу чергу, заступників Генерального прокурора), вийшло за межі узгодженого цим «Планом» скорочення прокурорів, тобто не на 15%, а на 30% (5 тисяч), як озвучили чітко свої наміри Р. Рябошапка і члени його команди? Правда незрозуміло, чим керувався останній, коли видавав накази про створення так званих «конкурсних комісій» у Генеральній прокуратурі, куди були включені по 3 зовсім невідомі нікому особи, начебто, з числа «представників громадськості» як «незалежні експерти» (зовсім не зрозуміло, ким і за якими критеріях вони відбиралися), окрім одного, вже, так би мовити, — «штатного члена таких конкурсних комісій» при відборі кандидатів, як мінімум у НАБУ і ДБР? Якщо врахувати, що така «комісія» складається з шес ти осіб, з яких лише троє представники прокуратури, і то це з натяжкою, бо аж ніяк не можна назвати прокурором того ж нинішнього «Головного військового прокурора», а тому, виходить, що більшість у такій комісії не є прокурорами, особливо враховуючи, що той же О. Лємєнов не приховує своєї особистої неприязні до прокурорів, «погрожуючи» їм нещадним «вичищенням». І це, друзі, в той час, коли в «Плані дій» передбачалося включати до таких «комісій» хоча б по одному «незалежному експерту»!

І ще одна обставина звертає увагу на себе: сам виконавець, тобто вказана «міжнародна організація» (а мається на увазі — уряд США) зобов’язується надавати експертну допомогу й щодо перегляду та розширення тестів на знання законодавства, які будуть використовуватися під час атестації, аналізувати й розробляти проекти рекомендацій щодо організаційної структури органів прокуратури і, головне, що це буде виконуватися лише «після консультацій із донором», тобто урядом США. Шановна нова владо, хіба це не є ознакою зовнішнього управління в Україні з боку Сполучених Штатів Америки?!

Тому, пане Президенте України, прошу переконливо ще раз замислитися, що під Вашим керівництвом «творять» Ваші висуванці з вітчизняною прокуратурою, а через неї — і з національним правосуддям, та до чого це може призвести?

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Роль штрафу в забезпеченні виконання податкового зобов’язання

Юридична відповідальність Податковим кодексом України визначена окремою главою. Це говорить про значимість цих питань, які пов’язані з дотриманням законності та верховенства права в сфері сплати податків, невідворотності відповідальності, встановлення покарання за порушення норм податкового закону.

Штраф як засіб покарання за порушення податкового законодавства

Зміни, що зумовлюються реформуванням податкових правовідносин, з одного боку, вирішили проблеми правового застосування окремих податкових норм, що встановлюють відповідальність за порушення законодавства. Кодексом систематизовано покарання, розмежовано види відповідальності, згруповано за окремими напрямами статті загального поняття податкового правопорушення, перелік санкцій, порядок їх застосування та статті, що містять конкретні склади правопорушень. Однак, на жаль, залишилися проблеми щодо застосування покарання, зокрема, штрафу як санкції за порушення податкового законодавства.

Один із найрозповсюдженіших засобів відповідальності як в Україні, так і в зарубіжних країнах є штраф. Штраф має давнє походження і в перекладі з німецької «Strafe» означає грошове стягнення, міру матеріального впливу, яка застосовується у випадках і порядку, встановлених у законі або договорі.

Штраф як вид майнового заходу юридичної відповідальності, застосовується в кримінальному, адміністративному, цивільно-правовому та фінансовому праві. Так, за кримінальним законодавством, штраф накладається судом у випадках і межах, встановлених в особливій частині Кримінального кодексу. Згідно зі ст. 53 КК України штраф визначається не в конкретній сумі гривень, а у вигляді суми, яка відповідає певній кількості неоподаткованого мінімуму доходів громадян, офіційно встановленому державою. Загальний розмір становить від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Однак у цій же статті також передбачено, що розмір штрафу в інших статтях Особливої частини Кодексу може бути вищим. Законодавець надав суду можливість самостійно вирішувати в кожній справі розмір штрафу та визначив критерії такого розсуду — залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного.

Суб’єкти, щодо яких застосовуються штрафи

За юридико-фактичною підставою, адміністративна відповідальність застосовується за вчинення адміністративного проступку, а фінансово-правова відповідальність — податкового правопорушення. За суб’єктами, щодо яких застосовуються штрафи — адміністративні штрафи накладаються лише на громадян та посадових осіб, а фінансові застосовуються як до фізичних, так і до юридичних осіб. Ця відмінність, на думку Т. О. Коломоєць, є головним межовим знаком між ними.

За методикою визначення розмірів адміністративних та фінансових штрафів. Так, розміри адміністративного штрафу визначаються відповідно до неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, у деяких випадках — у кратному розмірі до певної вартості (наприклад, ст. 1351 КУпАП України), і в деяких статтях КУпАП залишилися штрафи у фіксованих розмірах (статті 208, 208-1, 209 КУпАП України). Фінансові штрафи визначаються в кратному або відсотковому відношенні до «несплаченої суми» або ж до «вартості виготовленої продукції», «незаконно отриманого виторгу» тощо, в деяких випадках — у кратному розмірі до неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Адміністративні і фінансові штрафи: відмінності

Виявлено істотні відмінності між розмірами адміністративних та фінансових штрафів. Розміри адмінштрафів відносно невеликі, залежать від ступеня суспільної шкідливості адміністративних проступків. У КУпАП, основному кодифікованому акті про адміністративні правопорушення, найменший розмір штрафу становить 0,1, а найбільший — 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 164-5 КУпАП). Розміри ж фінансових штрафів залежать в основному від розміру «заниженої, несплаченої суми …» й відрізняються підвищеним, порівняно з адміністративними штрафами, розміром.

У податковому праві, за загальним правилом, штраф стягується в повному обсязі, наприклад, поряд зі стягненням несплаченої суми податкового зобов’язання. Крім цього, штраф у податковому праві, на відміну від цивільного, може взагалі не бути пов’язаним із заподіянням державі або іншому суб’єкту матеріальних збитків. В якості прикладу можна навести фінансовий штраф за несвоєчасну реєстрацію як платника акцизного збору чи за неповідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках. Саме тому фінансовому штрафу притаманна каральна спрямованість, яка полягає в обмеженнях матеріального характеру порушника податкового законодавства.

Обґрунтованість такого твердження полягає і в тому, що серед багатьох характеристик явища юридичної відповідальності теоретиками права в якості визначальної обрано ту, яка відбиває мету й особливості бажаного правового впливу». При вчиненні податкового правопорушення держава в особі компетентних органів прагне відновити порушене право, компенсувати збитки, завдані таким порушенням, і через каральні санкції вплинути на особу правопорушника. При цьому слід мати на увазі, що, являючись покаранням, штраф, тим не менше, не повинен мати лише каральні мети. Кара визначає сутність покарання, що виражається в обмеженні майнових інтересів правопорушника. Мета ж призначення штрафу полягає в тому, щоб, впливаючи на правопорушників, виховувати їх у дусі поваги до суспільства, держави і права, а також попереджувати в майбутньому суспільно шкідливі протиправні діяння з боку як покараних, так і інших суб’єктів податкових правовідносин. Наведене підтверджує, наприклад, закріплення законодавцем підвищеного розміру фінансового штрафу за заниження податкового зобов’язання платником податків (посадовою особою платника податків), засудженим за вчинення злочину щодо ухилення від сплати податків або, навпаки, закріплення зменшеного розміру фінансового штрафу стосовно платників податків, які самостійно виявили й погасили суму недоплати. Отже, вектор правового впливу спрямовується не на кредитора (як це має місце в цивільному праві), а на правопорушника. У зв’язку з цим саме через штраф має відбуватися карально-превентивний вплив на правопорушника, підтверджуючи докір держави такій особі, що тягне за собою суттєві матеріальні наслідки, які роблять невигідним та небезпечним вчинення податкових правопорушень.

Функціональне призначення фінансового штрафу

Виходячи з вищесказаного, функціональне призначення фінансового штрафу в податковій сфері полягає в примушуванні особи дотримуватися норм податкового законодавства, прийнятого для забезпечення належного функціонування податкової системи та підвищення рівня податкової дисципліни серед платників.

Процесуальні відмінності, пов’язані із застосуванням фінансового штрафу, полягають у наступному: неможливість заміни фінансового штрафу іншим стягненням; можливість накладення фінансового штрафу одночасно зі стягненням недоїмки з податків і пені; сплата фінансового штрафу за рахунок прибутку, який залишається в юридичної особи після сплати всіх податків; при накладенні фінансових штрафів за сукупністю податкових правопорушень остаточний його розмір визначається за принципом повного складання стягнень, при цьому відсутні обмеження щодо загального розміру. В адміністративному та кримінальному праві складання стягнень обмежено максимумом санкції (вищої межі), установленої за більш суворе правопорушення або злочин; законодавчо закріп лена можливість досягнення податкового компромісу при застосуванні фінансового штрафу; уповноважений орган позбавлений можливості на свій розсуд звільняти від накладення стягнення штрафу.

Разом із тим, слід зазначити, що й різняться самі органи кримінально-штрафної, адміністративно-штрафної, цивільно-штрафної та фінансово-штрафної юрисдикції; строки позовної давності, строки розгляду справ, виконання постанов про застосування штрафів, процедура добровільної сплати та примусового стягнення несплачених сум.

Отже, порівняльний аналіз матеріально-правових та процесуальних властивостей фінансового штрафу зі штрафами інших видів юридичної відповідальності переконливо свідчить про наявність багатьох суттєвих відмінностей між ними, що дає змогу говорити про самостійний характер кожної штрафної санкції та спростування положення про те, що фінансові штрафи є, нібито, різновидом інших, зокрема, адміністративних санкцій. Саме тому необхідно чітко, на законодавчому рівні визначити це положення з метою усунення суперечностей у нормотворчій і застосовній діяльності щодо штрафів в Україні.

Особливою ознакою, яка чітко виділяє фінансовий штраф серед інших штрафів, є те, що його розмір встановлюється в нормативному акті вже в абсолютно визначеному розмірі. В теорії права всі штрафи, залежно від порядку встановлення розміру, поділяються на дві групи — абсолютно визначені і відносно визначені.

Деякі рекомендації

Таким чином, за доцільне було б закріпити на законодавчому рівні право органу податкової юрисдикції зменшувати розміри фінансових санкцій з урахуванням характеру податкового правопорушення, завданих ним збитків, добровільного погашення заборгованості перед бюджетом, фінансового стану платника і стану виконання ним зобов’язань із податкових платежів.

Санкція, яка закріплювала б такий вид стягнення, може формуватися наступним чином: «за вчинення податкового правопорушення на платника податків накладається штраф у розміри від десяти до двадцяти відсотків заниженого податкового зобов’язання». Така конструкція санкції дасть змогу, з одного боку, встановити об’єктивне співвідношення між розміром стягнення й негативними наслідками правопорушення, а з іншого, контролюючому органу, об’єктивно оцінивши кожне окреме правопорушення, встановлювати розмір стягнення залежно від його обставин. Такими обставинами можуть бути, наприклад, особа правопорушника (сумлінний платник податків або, навпаки, платник, який систематично порушує податкове законодавство), хвороба платника тощо. Юрисдикційним органам слід враховувати й об’єктивні економічні умови роботи підприємства (наприклад, кризу платежів кредиторів або неналежне бюджетне фінансування, затримку оплати виконаного державного замовлення). Відкритий перелік таких обставин доцільно б було закріпити на законодавчому рівні.

Проведене нами дослідження дає підстави стверджувати, що діючі в Україні розміри ставок порівняно низькі, але не нижче мінімального рівня, характерного для розвинутих країн. У зв’язку з цим посилання на великий розмір штрафних санкцій у податковому законодавстві України є необґрунтованими. Можливо, слід переглянути розміри штрафних санкцій у бік їх збільшення, але за умови законодавчого закріплення процесу альних гарантій суб’єктів податкових правовідносин.

Запозичення зарубіжного досвіду

Іншим пріоритетним напрямком підвищення ефективності застосування штрафних санкцій може стати запозичення досвіду податкового законодавства зарубіжних країн щодо широкого застосування поряд зі штрафними санкціями заходів немайнового характеру. Наприклад, у Китаї порушник податкового законодавства позбавляється права участі в публічних торгах або на роботу в державних установах, обмежується у виборчому праві, а також позбавляється інших громадянських прав, включаючи право носити зброю, виступати як опікун або піклувальник. Зустрічається використання й такого заходу, як публічне оприлюднення факту вчинення особою податкового правопорушення. Подібна практика оприлюднення має місце в Канаді (через ЗМІ), США (на офіційному сайті Служби внутрішніх доходів), Франції (в офіційно друкованому виданні). Досить часто поряд зі штрафними санкціями застосовується такий вид санкцій, як використання підвищеної ставки податку (Австрія, Білорусь, Данія, Фінляндія).

Підвищення ефективності застосування штрафних санкцій досягається також через специфіку їх моделювання. Так, відповідно до Кодексу внутрішніх доходів США, за недоплату податку передбачено стягнення «комбінованого» штрафу — 5% від несплаченої суми податку і 50% від суми, яку платник отримав би у випадку внесення цих сум, у банк, виходячи зі стандартних банківських ставок. Прив’язка в даному випадку розміру штрафу до результатів можливої капіталізації податкових сум розглядається як засіб попередження ситуації, коли платнику податків стає вигідніше не платити податок й отримати дохід, що перевищує розмір встановлених законом санкцій. В Австралії та Італії штраф має форму додаткового податку.

Таким чином, дослідження податкового законодавства зарубіжних країн дає підстави для наступних висновків: переконливо доводиться ефективність використання штрафних санкцій у податковій сфері; форми моделювання штрафних санкцій мають враховувати специфіку охоронюваних відносин; штрафні санкції здатні забезпечити виконання охоронної функції через поєднання юридично невигідних наслідків (в першу чергу економічного характеру) із заходами морально-виховного впливу.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Про «неправосудне судове рішення» і не лише…

 

«Чим далі я живу, тим ясніше мені, що прекрасне лише те, що неважко зрозуміти».
Анатоль Франс, французький письменник

В останні декілька років у різних колах політико-правової спільноти обговорюється питання якості положень ст. 375 Кримінального кодексу України та практики їх застосування. Зараз це питання за клопотанням 55 народних депутатів знаходиться на розгляді в Конституційному Суді України. Свої міркування з цього приводу на наше прохання висловлює завідувач кафедри кримінального права Національного університету «ОЮА», доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України Євген СТРЕЛЬЦОВ.

Зрозумілість в основі методології

У конституційному поданні 55 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 375 Кримінального кодексу (далі — ст. 375 КК) та в цілому під час загального обговорення проблеми тлумачення й застосування положень цієї статті КК тісно переплітаються питання, які в основному стосуються трьох галузей законодавства — конституційного, кримінального та кримінального процесуального. Це виглядає цілком природно, оскільки в складній проблемі розуміння законодавчих приписів ст. 375 КК положення цих галузей законодавства знаходять своє відображення. Водночас, і це слід підкреслити, комплексність цієї проблеми не повинна нівелювати необхідність чіткого диференціювання дослідження положень кожної галузі зазначеного законодавства, бо «переплетення» в такому аналізі додатково посилює його складність.

Тому в моїх роздумах основну увагу буде зосереджено на положеннях кримінального законодавства, причому я буду намагатися зробити це з урахуванням зауваження видатного французького письменника, яке є епіграфом цієї статті. Тому звернення до аналізу положень ст. 375 КК саме під таким кутом зору свідчить, що обговорення (дискусія) торкається в основному двох понять (термінів), які закріплені в ч. 1 ст. 375 КК. Це «неправосудне судове рішення» та «завідомість» таких дій. Тому саме на аналіз змісту цих понять (термінів) звернемо основну увагу.

Почнемо з поняття (терміна), котре я буду в загальному плані (не деталізуючи його видів) визначати як «неправосудне судове рішення». Аналіз свідчить, що існують певні проблеми тлумачення цього поняття (терміна) на різних рівнях обговорення, але, по-перше, звернення до цієї проблеми саме в зв’язку з, так би мовити, відсутністю необхідного роз’яснення (тлумачення) певною мірою переводить, на мою думку, необхідне обговорення в дещо іншу площину, що додатково ускладнює ці процеси. По-друге, «неправосудне судове рішення» потрібно віднести до так званих оціночних понять, які використовуються у кримінальному законодавстві. Так, з одного боку, законодавець повинен обмежувати використання оціночних понять при «створенні» кримінального законодавства та використовувати інші поняття (терміни), які повинні надавати йому більшої чіткості та визначеності, але, в той же час, оціночні поняття виступають так званим «буфером» між «суворими» (формалізованими) законодавчими визначеннями та динамікою соціального життя, і тому законодавець «вимушений» їх використовувати. Тому наявність цих положень, незважаючи на бажання їх мінімізувати, виглядає певною мірою об’єктивною обставиною існування (функціонування) кримінального законодавства. І, по-третє, на мою думку, існують аргументи, які дають можливість розумного тлумачення поняття (терміна) «неправосудне судове рішення».

Почнемо із загальних положень. У Конституції України, Законі України «Про судоустрій і статус суддів» та інших нормативно-правових актах такої спрямованості визначається, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди, та їх юрисдикція поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення, а також, у передбачених законом випадках, суди можуть розглядати й інші справи (ст. 124 Конституції України). Народ бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (ст. 5 Закону «Про судоустрій і статус суддів»). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 2 Закону «Про судоустрій і статус суддів»). Судова влада в Україні, відповідно до конституційних засад поділу влади, здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно з законом (ст. 1 Закону «Про судоустрій і статус суддів»). Здійснення правосуддя в Україні відбувається з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права. Таким чином, правосуддя проявляє собою відповідну соціально-політичну сферу, яка функціонує в державі як особливий вид юридичної діяльності і має свої повноваження та мету.

Судове рішення для того, щоб вважатися правосудним, повинне, кажучи в загальному сенсі, породжувати відповідні права та/або обов’язки й мати низку обов’язкових ознак. Таке загальне визнання дозволяє певною мірою відійти від диференціації судових рішень, наприклад, на проміжні та кінцеві. У всякому разі з формалізованої точки зору будь-яке рішення суду, яке породжує вищевказані наслідки, повинне визнаватися судовим рішенням. Для того, щоб судове рішення було законним, тобто правосудним, воно повинне «створюватися» через правильне застосування законів та інших нормативних актів, а також з дотриманням встановлених правил проведення судових процедур та має збігатися з тими цілями і завданнями, які стоять перед правосуддям взагалі. Судове рішення приймається (має бути прийнятим) суддею з урахуванням рівня його професійно-кваліфікованої оцінки всіх обставин справи і доказів, які були представлені в суді сторонами та іншими учасниками конкретної справи. Це дозволяє на загальнодержавному рівні визначати, що судді — це публічні носії судової влади, які при здійсненні правосуддя є незалежними та керуються верховенством права (ст. 129 Конституції України).

Антипод поняття (терміна) «правосудне судове рішення»

Відштовхуючись від вищевказаних та інших визначень законодавства України, сформулюю своє розуміння поняття (терміна) «неправосудне судове рішення» як (враховуючи загальне трактування поняття «антипод» (грец. αντιπους)) діаметрально протилежне поняттю (терміну) «правосудне судове рішення». Почну з нагадування того, що, наприклад, у ст. 2 Кодексу суддівської етики закріплено, що суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення віри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду. В ст. 15 цього кодексу також закріплено, що неупереджений розгляд справ є основним обов’язком судді.

Є й інші нормативні положення, які визначають високі вимоги до професійного та особистого рівня фігури судді. Та, як відомо, людська природа, образно кажучи, «недосконала», а тому ніхто не застрахований від прийняття неправильних рішень, в тому числі й судді, але приводи для цього, і це необхідно спеціально відзначити, бувають різні, в тому числі й такі, що безпосередньо пов’язані з діяльністю судді (суддів). Тому зовсім не випадково в будь-якому галузевому процесуальному законодавстві (винятком є конституційне) закріплено право оскарження судового рішення. Наприклад, у Кримінальному процесуальному кодексі (далі — КПК) у ст. 395 визначаються порядок і строки апеляційного оскарження, а в ст. 438 — підстави для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції.

Отже, в цілому можна стверджувати, що якщо рішення, прийняте конкретним суддею (суддями), не відповідає цілям та завданням правосуддя (тобто правильного суду) або прямо їм суперечить (за низкою різних причин), то його цілком можливо вважати неправосудним. Якщо говорити щодо цього в загальному плані, то неправосудним воно є тому, що конкретним рішенням необхідне для цього законодавство «взагалі» не застосовується, або необхідне законодавство застосовується не так, як потрібно, або можливі й інші такі «варіації», тобто воно не відповідає вимогам справедливого вирішення (розв’язання) відповідного соціального спору (конфлікту).

Неправосудні судові рішення, якщо дещо предметніше деталізувати, як правило, можуть бути результатом декількох основних порушень, які мають, так би мовити, спільний або поодинокий характер. Одна група порушень пов’язана з неправильним встановленням обставин конкретної справи або/та надання їм неправильної (невірної) правової оцінки (кваліфікації). Друга група — з порушенням процедурних умов проведення судового розгляду та умов прийняття відповідного судового рішення. В основі прийняття такого неправосудного рішення можуть знаходитись й організаційні, багато в чому об’єктивні, складнощі, пов’язані, наприклад: з високим навантаженням, яке завжди відчували судді, а особливо наразі; з браком часу, який необхідний для якісного вивчення справи та / або ретельного вивчення законодавства тощо.

Тому необхідно ще раз підкреслити, що прийняття неправосудного судового рішення залежить від багатьох причин та мотивів, які лежать в основі вчинення відповідних дій конкретного судді (суддів). У зв’язку з цим, і на цьому необхідно наголосити, і наслідки таких рішень для судді (суддів) можуть бути різними. У разі встановлення вчинення суддею таких діянь з причин, наприклад, його певної некомпетентності, кажучи в загальному розумінні, або недбалості чи інших таких причин, що було офіційно підтверджено, відповідно до ч. 1 ст. 106, ст. 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та ст. 42 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» суддю (суддів) може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності. При цьому, якщо таке рішення приймається суддею (суддями) внаслідок не «простого», а «відверто» несумлінного ставлення до виконання своїх обов’язків, то таке діяння (за наявності всіх необхідних умов) може містити й ознаки складу злочину, передбаченого ст. 367 КК «Службова недбалість».

Водночас, помилкове рішення може бути винесено і з інших причин, в тому числі і в разі свідомого розуміння суддею (суддями) того, що рішення, яке він приймає (виносить), не погоджується, не ґрунтується, не відповідає, а інколи й «просто» суперечить тим матеріалам, які є в судовому провадженні та/або відповідному законодавстві. У результаті суддівських діянь уже такої «забарвленості» вони прямо підривають завдання правосуддя щодо законного та справедливого вирішення соціального спору (конфлікту). Такі умисні дії можуть створювати вже об’єктивний привід для іншої, більш суворої, в тому числі й кримінальної відповідальності судді (суддів) за прийняття такого неправосудного судового рішення.

При цьому не потрібно вважати, що наявність обставин, які передбачають кримінальну відповідальність за такі дії, «притаманні» тільки нам. Вони є і в кримінальному законодавстві багатьох, у тому числі й розвинутих, зарубіжних країн. Наприклад, цікавим у цьому сенсі є досвід кримінального законодавства ФРН, тим більше, що в середині ХІХ-сторіччя ми сприйняли основні ідеї німецького кримінального права/законодавства, які багато в чому зберігають свою актуальність і сьогодні, що підкреслює доцільність такого звернення. Так, стаття (параграф) 339 Кримінального кодексу ФРН передбачає відповідальність за подібні дії, а тому звернемо детальнішу увагу на назву й зміст цієї статті (параграфа). Неофіційний її переклад може мати такі альтернативні варіанти: «Перешкоджання правосуддю», або «Перешкоджання здійсненню правосуддя», або «Спотворення (перекручення) ходу правосуддя». Звернемо увагу, що кожен з можливих варіантів назви все ж підкреслює одне основне положення, яке полягає в тому, що подібні дії перешкоджають здійсненню правосуддя. Дуже корисним для нас є й зміст цієї статті (параграфа), в якій закріплюється (теж з урахуванням вільного перекладу), що суддя, інша публічна офіційна особа або арбітр, який у процесі розгляду або винесення рішення по юридичній справі спотворює / перекручує хід правосуддя (перешкоджає здійсненню правосуддя), обертаючи його на користь або на шкоду однієї зі сторін, притягується до відповідальності у вигляді позбавлення волі на строк від 1 року до 5 років. Тобто, оцінюючи вказані положення, можна вважати, що такими діяннями суддя (судді) тільки створює видимість правосуддя, ухиляючись в об’єктивній реальності від його здійснення, що з позицій німецького законодавця містить необхідні підстави кримінальної відповідальності.

З урахуванням вищевказаних положень, поглибимо питання з метою з’ясувати, що є основним при спробах встановлення та правової оцінки судового рішення як неправосудного, в яких випадках воно «тягне» за собою, наприклад, дисциплінарну відповідальність, а в яких — кримінальну? На мою думку, для кримінальної відповідальності необхідно завжди встановлювати (доказувати) обов’язкову наявність прямого умислу в діяннях такого судді (суддів), тобто наявність того, що ця особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння у зв’язку з винесенням неправосудного рішення (ч. 1) та передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2). Причому, і це важливо підкреслити, незважаючи на те, що законодавча характеристика прямого умислу передбачає усвідомлення особою характеру своїх дій, законодавець вважає за необхідне ввести так звану «додаткову» обов’язкову ознаку саме такого винного відношення суб’єкта до своїх діянь, а саме — «свідомість», щоб наявність прямого умислу в певному колі суспільно небезпечних діянь обов’язково встановлювалася, а не існувала б на рівні припущень.

Декілька слів про «свідомість»

Так, свідомість, кажучи в загальному плані, є вищою (!) формою відображення й саморегуляції, властивою людині. При цьому не потрібно враховувати, що спеціальне «додання» свідомості до прямого умислу створює, так би мовити, «масло масляне». Саме наявність ознаки «свідомість» у диспозиції й потребує, повторюю, обов’язкового, з урахуванням чітких правил кваліфікації, встановлення наявності прямого умислу в діяннях певного суб’єкту.

Не порушуючи сучасних тенденцій проведення правових досліджень з «обов’язковим» зверненням до зарубіжного досвіду, відзначу, що використання ознаки «свідомість» є характерним не лише для українського кримінального законодавства. Наприклад, у ч. 1 ст. 2 «Конвенції про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами» прямо закріплено, що сторони в цій Конвенції зобов’язуються накладати покарання на кожного, «хто утримує будинок розпусти чи управляє ним, або свідомо (виділено авт., — Є.С.) фінансує чи бере участь у фінансуванні будинку розпусти». Звертаю увагу на те, що наявність схожої ознаки є і в ч. 2 згаданої статті, яка закріплює можливість притягнення до відповідальності того, хто «здає в оренду або наймає будівлю чи інше місце, або частину такого, знаючи (виділено авт., — Є.С.), що вони будуть використані з метою проституції третіми особами». Тобто в цій конвенції, за допомогою саме термінів «свідомо» та «знаючи», звертається спеціальна увага на необхідність їх встановлення при кваліфікації діянь відповідних суб’єктів, що закріплює необхідну фіксацію саме прямого умислу.

Якщо повернутися до аналізу ст. 375 КК, то, на мою думку, і в ч. 2 цієї статті така спеціально виокремлена «свідомість» у діях відповідного суб’єкта теж закріплена, але має при цьому більш конкретизоване визначення. Нагадаємо, що ця частина ст. 375 передбачає кримінальну відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови, якщо такі дії «… вчинені з корисливих мотивів, в інших особистих інтересах чи з метою перешкоджання законній професійній діяльності журналіста». Тобто їх наявність теж потребує обов’язкового встановлення, бо саме це безпосередньо підкреслює прямий умисел винної особи у відповідних діяннях, а відтак і можливість застосовувати до неї кримінальну відповідальність саме за ч. 2 ст. 375. Водночас відсутність встановлення «свідомості» (ч. 1) та ознак, вказаних у ч. 2, при оцінці інтелектуального та вольового моменту в умислі особи не дозволяють кваліфікувати рішення відповідного судді (суддів) за ознаками ст. 375 КК.

З урахуванням викладених положень можна зробити підсумовуючий висновок, який полягає у тому, що викладена аргументація дозволяє вважати поняття (терміни) «неправосудне судове рішення» та «свідомість» такими, які, по-перше, традиційно використовуються не лише у вітчизняному кримінальному законодавстві, та, по-друге», мають на цих рівнях необхідні правові підходи до свого встановлення й закріплення. Проблеми щодо розуміння і застосування ст. 375 КК пов’язані, на мою думку, з іншими складнощами, про що йтиметься далі.

Зміст та тягар (обов’язок) доказування

Наступні міркування вже стосуються процесу встановлення та закріплення в діяннях конкретного судді (суддів) ознак злочину, передбаченого ст. 375 КК. Мова тут буде йти про те, на кому лежить основний обов’язок (тягар) доказування, і які обставини потрібно доказувати, в першу чергу, для того, щоб такі провадження мали необхідну перспективу. Кажучи іншими словами, необхідно «знати», на кого з основних учасників цього, безумовно, складного соціального процесу — «лікаря» або «хворого» — покладається офіційний обов’язок встановити (діагностувати), яка це «хвороба», та визначити, які «ліки» призначити, аби її «подолати». Вважаю, що коли йдеться про необхідність застосовування «хірургічних процедур» для «лікування», то ще більш зрозумілим є, хто повинен визначити необхідність застосування кримінально-правового «скальпеля». Таке правило є обов’язковим у своєму загальному визначенні при соціальній необхідності («вимушеності») постановки необхідного кримінально-правового «діагнозу». Так, є певні уточнення щодо соціальної ролі відповідної фігури «хворого». Наприклад, можна сказати, що постать судді має певні соціальні «привілеї». В Конституції України прямо закріплено, що «Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним…» (ст. 129), а «За неповагу до суду чи судді винні особи притягаються до відповідальності» (ст. 129). Але, по-перше, все це, так би мовити, нівелюється, коли суддя вчиняє умисний злочин, а по-друге, це загальне правило (умова), якого потрібно обов’язково дотримуватися при правовій оцінці суспільно небезпечних діянь будь-якої особи, яка «потрапила» в сферу кримінальної юстиції. Воно полягає в тому, що завжди в процесі доказування необхідно обов’язково встановлювати саме (!) суб’єктивне ставлення особи до діяння, яке вона вчиняє.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Світлана ГЛУЩЕНКО: «Кваліфікований юрист без моральності — це «герой марнославства»

Світлана Глущенко — екс-заступник міністра юстиції. Вона була одним із креативних керманичів у системі юстиції. За розподілом функціональних обов’язків відповідала, зокрема, за координацію діяльності виконавчої служби. До цього більше 12 років свого життя віддала судовій системі, пройшовши шлях від секретаря судового засідання, працівника експедиції суду до директора департаменту забезпечення діяльності судової палати в цивільних справах ВССУ. Перед «входом» у нову сферу діяльності — юстицію — на своїй сторінці у Facebook Світлана Володимирівна написала, що усвідомила основні фундаментальні речі, в основі яких лежить єдина цінність — людина. «Я безмежно вдячна всім, хто був поряд зі мною всі ці роки, хто вчив і підтримував, критикував. Усе, що наразі відбувається в правовому просторі України, незважаючи на приналежність до тієї чи іншої складової державної влади, обертається заради забезпечення захисту людської гідності і встановлення верховенства права. Маємо визнати, що є позитивні зрушення і досягнення, але існує ще величезний пласт викликів, які маємо подолати. Судова влада, суд, судді, працівники апаратів судів свідомо стали на шлях відновлення довіри до суду, адже так вимагає суспільство. Це — складний процес, але він реальний. Для того, щоб усвідомити інші грані роботи у правовій сфері, необхідно вийти із зони власного багаторічного професійного комфорту. Я на це зважилась і хочу спробувати реалізувати свої практичні й наукові досягнення у сфері виконавчої влади з метою розроблення і впровадження інноваційних підходів для трансформації правової системи. Я йду працювати з новою для себе командою Міністерства юстиції України. Я йду далі завдяки своїй команді у ВССУ, яка дала мені поштовх, силу, віру і натхнення».

Зараз Світлана Глущенко працює на іншій посаді і в іншій іпостасі. Що за минулий час відбулося і як це сталося, вона погодилася розповісти читачам ЮВУ. Сьогодні Світлана Володимирівна гість редакції газети. Й наша розмова про реформи, їх виконавців та інновації.

— Пані Світлано, до цього газета декілька разів згадувала про Вас у своїх публікаціях, зважаючи на те, що говорили Ваші колишні колеги, «в неї все горить під руками, така вона енергійна, ділова, принципова». Свого часу Ви пішли із судової системи, щоб спробувати себе в сфері юстиції. Як сьогодні судова система працює на людину, на забезпечення її прав? Українці, згідно з даними соціологів, не особливо поважають суди. Чому?

— Одразу скажу, що відповідатиму на Ваші запитання не з точки зору сьогоднішньої посади, а більше як правник, яка має власні уявлення щодо сучасних процесів у правовій сфері. Пропрацювавши в судовій системі значний проміжок свого професійного життя, я ніколи не скажу про суд жодного поганого слова. Моє поважне ставлення до цієї інституції ґрунтується не на її ідеалізації або корпоративності з нею, а на основі усвідомлення того, в яких умовах суддям сьогодні доводиться здійснювати правосуддя та залишатися відданими своїй нелегкій справі. Це стосується також і працівників апаратів судів та інших органів, які входять до судової влади. Звичайно, мені відомі й одіозні служителі Феміди та незаконні результати їхньої діяльності. Вони в меншості, але шкода від них для авторитету судової влади є значною. Тим людям, які суцільно паплюжать суддів, завжди пропоную хоча би один день пропрацювати в суді, щоб не з рупором у руках кричати «Ганьба!», а з томами справ і валом кореспонденції, без вихідних і святкових днів, під постійним тиском і проявами неповаги до суду спробувати встояти на сторожі справедливості. Знаєте, я до цього часу з болем у серці пригадую початок реформи 2016 року, коли дуже багато найкращих, найдосвідченіших суддів пішли з професії, коли вони у прямому сенсі «згорали» на роботі. Йшли не тому, що боялися конкурсу, оцінювання, «сита» громадськості, а тому, що вже морально і фізично втомилися відповідати за всі гріхи, в яких їх звинувачувала влада, мас-медіа, невдоволені судовим рішенням особи, громадські активісти тощо. Ви говорите про достатньо низьку солідарність українців із судами. Але це не зовсім так. Якщо взяти дані щодо стану довіри до суду від тих осіб, які хоча би один раз у житті мали справу із судом, то вони вищі за оцінку тих респондентів, котрі отримують інформацію, наприклад, із засобів масової інформації. І це для мене ключовий індикатор. Попри це, проблеми з позитивним сприйняттям судів суспільством дійсно є. Тому сьогодні як ніколи потрібен діалог усіх заінтересованих сторін — суддів, представників законодавчої та виконавчої влади, громадськості, ЗМІ. Багаторічний інформаційний вакуум породив величезну прірву між ними. І чим швидше ми її заповнимо, тим помітніше відновлюватиметься авторитет судової влади та культивуватиметься довіра до суду й повага до судових рішень. Для юристів, які працюють у суді, людина, її права та гідність є цінністю. Але ці юристи теж люди, які так само мають права і гідність, захищати які держава зобов’язана. Судова влада постійно перебуває в процесі перманентних реформацій, — від точкових до фундаментальних, коли водночас змінюється структура, повноваження, правові інститути, що формують статус суддів, кадрові процедури, порядок притягнення до відповідальності. Я не буду наразі вдаватися до оцінки останніх судових реформ, лише наведу хронологію найсвіжіших законодавчих кроків. Комплексна судова реформа 2016 року. Не пройшло і трьох років, а для такої метасистеми, як судова, такий час недостатній для завершення реформи, коли розпочинається нова, не менш комплексна. Законом № 193-ІХ (набрав чинності 07.11.2019 року) зменшено кількість суддів Верховного Суду вдвічі, переформатовано повноваження органів суддівського врядування, посилено дисциплінарну відповідальність суддів, скорочено строки дисцип лінарних проваджень в Вищій раді правосуддя, передбачено створення Комісії з питань етики до доброчесності, конкурсної комісії по добору членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, посилено участь міжнародних експертів, які матимуть вагому роль не лише у формуванні суддівського корпусу і органів суддівського врядування, але й у притягненні суддів Верховного Суду, членів ВРП та ВККСУ до дисциплінарної відповідальності, зменшено розмір суддівської винагороди суддів найвищого суду тощо. 23 грудня 2019 року на сайті Верховної Ради України реєструється проект закону № 2670 про відтермінування на один рік норми щодо збільшення посадових окладів для суддів місцевих судів (замість 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлюється на 1 січня календарного року, — 25), апеляційних судів та вищого спеціалізованого суду (замість 50 прожиткових мінімумів — 40). Далі — 2 січня 2020 року реєструється новий законопроект № 2712, який стосується функціонування судової влади відповідно до міжнародних стандартів судочинства. І знову пропонуються зміни до норм, які набрали чинності менше двох місяців назад на підставі закону № 193-ІХ, але фактично виправляються недоліки і помилки цього закону, про які ще під час законотворчої процедури відкрито заявляли і юридична, і бізнес-спільноти, і наші міжнародні партнери. Я вже не згадую проекти законів про розвантаження Верховного Суду, внесення змін до процесуальних кодексів і багато інших. І це ще не затверджено Концепцію вдосконалення законодавства про судоустрій, статус суддів, судочинство та суміжні правові інститути, яка напрацьовується утвореною при Президентові України комісією з питань правової реформи. Тому найцікавіше попереду. Саме в такій концентрації законодавчих змін працюють юристи в судах. Від проекту до проекту — вивчають, ознайомлюються, переварюють, перелаштовуються. Отже, відповідаючи на ваше запитання, скажу, що судова система сьогодні працює точно непогано, враховуючи те, як вона взагалі може функціонувати в таких умовах.

— Ви прийшли працювати в юстицію, якій в минулому році виповнилося 100 років. Через неї пройшли ціли покоління тих, хто був комуністом, безпартійним, патріотом, космополітом. А святкування цієї славної дати відбулося не публічно, в межах відомства, наче юстиція — це виключно бюрократичний орган. Чому так сталося, на Ваш погляд?

— Я не можу погодитися, що святкування сторіччя юстиції відбулося не публічно і лише в межах відомства. Святковий захід проходив в клубі Кабінету Міністрів України, на якому були присутні не лише керівництво та працівники системи, але й Прем’єр-міністр, очільники інших державних органів, у тому числі судових. Можу сказати, що українська юстиція за останні роки успішно трансформувалася й продовжує це робити в систему органів, максимально відкритих для людей. Ідеться про запровадження сервісних підходів, публічності та відкритості, підзвітності, доступності, адже саме вона (юстиція) супроводжує людину все життя — від народження до смерті. Тому всі послуги, які надаються працівниками юстиції, мають бути оперативними, якісними, професійними, комфортними. Наша команда свого часу робила все необхідне, аби викорінити навіть уявне порівняння органів юстиції з бюрократією, а її представників — із набридлими всім бюрократами. Ці перетворення не залишилися непоміченими для громадян, адже вони були не декларативними, а реальними. Можу лише навести приклад проекту «ЧужихДітейНебуває». Про його ефективність говорять і нинішні очільники юстиції. Тому ми вважали, що найкращою формою святкування сторічного ювілею юстиції буде зібрання професійного родинного кола та фіксація досягнень всієї команди з метою формування наступних векторів розвитку. Без пафосу та самових валяння. Знаєте, я пригадала як ми святкували 20-річчя Державної виконавчої служби, за яку я відповідала. Влаштували з державними виконавцями всеукраїнську благодійну акцію на підтримку дітей, які опинилися в скрутних життєвих обставинах, перебувають у сиротинцях, проживають у багатодітних родинах або відчувають на собі економічне насилля з боку одного з батьків, котрий не сплачує присуджені судом аліменти. Це — приклад ілюстрації того, що святкування може бути різним. Головне, з яким багажем результатів колектив карбує в пам’яті ту чи іншу ювілейну дату.

— Органи юстиції мають працювати на людину, на забезпечення її прав і потреб. Фактично юстиція це — громадянська адміністрація держави, яка працює за адміністративними процедурами, але відповідного законодавчого забезпечення вона не має. Чи не прийшов час, на Вашу думку, повернутися до проекту закону про органи юстиції в державі, розробленого попередниками?

— Ви знаєте, система юстиції на сьогодні настільки стрімко розвивається, що я би наразі не зарегульовувала це питання на рівні закону, а поки залишила у сфері компетенції уряду. Принаймні до того моменту, допоки не буде зрозуміло, куди вона рухається та яку кінцеву мету вбачає в умовах законодавчого турборежиму. Хоча, можу погодитися з Вами з приводу вкрай назрілої необхідності ухвалення проекту закону про адміністративну процедуру, роботу над яким свого часу завершило Міністерстві юстиції минулої каденції спільно з вітчизняними та міжнародними експертами (законопроект № 9456 від 28.12.2018 р.). Його було внесено на розгляд Верховної Ради України наприкінці 2018 року та на сьогодні відповідно до процедури відкликано. Цей закон без перебільшення є вкрай необхідним, аби в Україні діяли єдині уніфіковані правила регулювання відносин між фізичними та юридичними особами, їх групами та суб’єктами владних повноважень під час прийняття адміністративних рішень, що, в свою чергу, гармонізує наше законодавство з європейським та матиме позитивний вплив на єдність і сталість судової практики.

— Зі зміною особистостей у політичному керівництві держави відбулося й тотальне звільнення керівного складу міністерств та відомств. На Вашу думку, наскільки це продуктивна подія, виходячи з того, що особливого досвіду державного менеджменту в нових керманичів практично немає?

— Традиційно зі зміною влади змінюються й команди людей, які цю владу представлятимуть. Це — незворотні процеси, до яких ми вже призвичаїлися. І це нормально, адже державна система, як і будь­яка інша система, у процесі розвитку має оновлюватись. Перше і друге фактично нівелюється за умови цементування незмінної системи координат, яка продукується одними й тими самими особами. Тому власне політична еліта має змінювати обличчя. Мене тішить, що сьогодні в Україні, принаймні на рівні центральних органів виконавчої влади, запроваджено культуру цивілізованої передачі влади. Зокрема, наша команда у вересні минулого року публічно презентувала новому керівництву міністерства досягнення органів юстиції та напрацьовані паспорти розвитку по напрямках у вигляді «transition book». Переконана, що маючи уявлення про поточний стан речей і започатковані процеси, новим керманичам буде набагато простіше формувати подальшу політику та створювати фундамент для її реалізації. У цьому питанні мене турбує інше. З кожним політичним сезоном ми все більше втрачаємо людей­-професіоналів, зачищаємо інституційну пам’ять і набуті досягнення. Популярний лозунг «Звільнити всіх і буде нам щастя!» я сприймаю виключно як послаблення вертикалі влади через відтік фахових спеціалістів, втрату часу, відкриття люфту для помилок, розбалансування системи як із середини, так і ззовні, адже значні ресурси витрачаються на адаптаційний період. Особливо це небезпечно там, де всі процеси мають працювати безперебійно та пов’язані з вирішенням життєво важливих питань громадян. Тут якраз треба сім разів відміряти, ніж один відрізати. При цьому бажано, щоб той, хто відрізає, професійно усвідомлював значення та наслідки своїх дій. Це стосується кадрової політики в тому числі. Ще один момент, на який я хочу звернути увагу. Чи помітили ви, наскільки сьогодні виросло число експертів. Я не маю на увазі тих, які, як зараз модно говорити, «з дивану» коментують усе, що заманеться. Я кажу про людей із вагомим бекграундом, досвідом практичної або теоретичної роботи, які опинилися «за бортом» державного менеджменту. Доволі часто вони озвучують правильні речі, акцентуючи увагу на ризиках. Їх сьогодні частіше не слухають, аніж прислуховуюються, адже нинішня влада ще не пережила «підлітковий максималізм». Я й сама колись була такою, але наразі все частіше волію почути думки людей, фахових, досвідчених, об’єктивних, які, як­то кажуть, вже всього в житті побачили. Я дуже не хочу наводити саме цей приклад, але наважусь. Нещодавня страшна трагедія, пов’язана з авіатрощею українського літака в Тегерані. На всіх рівнях керівники державних органів і відомств, які представляють молоду когорту влади, робили акценти на надзвичайному професіоналізмі й досвіді екіпажу, фаховості й компетентності спеціалістів, які відлітали до Ірану для з’ясування й дослідження обставин трагедії безпосередньо на місці. Важко навіть уявити, що в такій ситуації мова би йшла про «нові обличчя», які не мають спеціальних знань, умінь, навичок, профільної освіти або досвіду роботи. Тому, звичайно, компетентність має превалювати у всіх сферах. Принагідно хочу висловити слова співчуття й підтримки всім близьким і родичам членів екіпажу та пасажирів того злощасного рейсу. Це — жахлива трагедія, рана від якої ще буде довго кровоточити у нашій пам’яті.

— Зараз Ви працюєте радником керівника Державної судової адміністрації України, допомагаючи оптимізувати роботу цього важливого органу. Але крім розподілу коштів та інших ресурсів ДСАУ має продукувати й певні професійні ідеї, кадрові рішення тощо, використовуючи різні джерела, в тому числі соціальні мережі. А чи не обмежує себе відомство, не маючи професійного ЗМІ, який би не лише звітував або лакував дійсність, а проводив відповідну роботу з персоналом судових органів відповідно до предмету їхньої діяльності?

— Ви знаєте, Державна судова адміністрація України останнім часом дуже змінилася в комунікаційному плані. У нас є сайт, сторінка у ФБ, на яких оприлюднюється інформація про діяльність адміністрації, звіти про її роботу, напрацювання та досягнення, власний журнал «Вісник Державної судово­адміністративної України», але виходить він лише раз у квартал і з обмеженим тиражем. Хоча погоджусь із Вами, що дійсно, розвиватися й в цьому напрямі є куди, в тому числі й законодавчо. Для прикладу, у нас є закон про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації. Що цікаво, державне замовлення на висвітлення діяльності органів державної влади передбачено для Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України. Про органи судової влади, на жаль, законодавець забув. Саме тому в листопаді минулого року Рада суддів України звернулася до суб’єктів законодавчої ініціативи з пропозицією щодо включення до зазначеного вище переліку Верховного Суду, апеляційних судів, Вищої ради правосуддя, Ради суддів України. На мою думку, не було би зайвим розширити цей перелік і Державною судовою адміністрацією України. Держава має бути зацікавлена в створенні професійних та об’єктивних ЗМІ, які сприятимуть посиленню авторитету держави в очах громадян та формуванню національної свідомості. Без популяризації діяльності судової влади цього досягти буде неможливо.

— Перед правовою системою держави постали нові виклики, нові реформи. Як вони мають вирішуватися, на Ваш погляд?

— Найбільшим викликом, зокрема для судової системи, я вважаю частоту судових реформ. Ви можете хоча би не секунду уявити, що було би в державі, якби в такій інтенсивності та глибині реформ функціонували інші гілки влади? У нас серйозна проблема із забезпеченням балансу між гілками влади — конституційно самостійними та незалежними. Саме тому, я вважаю, що єдину реформу, яку сьогодні варто реалізувати, — це встановити законодавчий мораторій на реформування судової системи принаймні на найближчі 7—10 років (мається на увазі саме «реформування», а не ухвалення точкових змін, спрямованих на виправлення вад законодавства). Перед цим необхідно заповнити всі вакансії суддів, забезпечити належне фінансування судів та органів судової влади, запровадити невідворотність відповідальності як для суддів за свідоме вчинення дисциплінарних проступків, так і для осіб, незалежно від посади, статусу, політичної приналежності, які своєю поведінкою підриваються авторитет судової влади. Знову до прикладів. Коли необхідно підтримати нормальну життєдіяльність організму, лікар визначає яких саме вітамінів недостатньо та виписує рецепт з їх дозуванням і періодичністю прийняття. Коли все професійно обраховано і правильно приймається пацієнтом, робота організму відновлюється. А якщо вітамінів надто багато, частота їх прийому хаотично збільшується або є безсистемною, то починається гіпервітаміноз. Так і з судовою системою. Вона на сьогодні гіперреформована, перенасичена реформаційними процесами, предмет, цілі та очікувані результати від яких не завжди між собою синхронізовані. Наслідки таких реформ набагато важче вивести, ніж прийняти. Тому судова влада потребує часу для самовідновлення і детоксикації, виведення зі стану постійного страху за свою незалежність і самостійність. Пригадався один вислів: «В політиці те, що починається зі страху, закінчується безумством». Із правосуддям так чинити небезпечно. Але мені нашу з Вами розмову все таки хочеться закінчити на позитивній ноті, з вірою та впевненістю у завтрашньому дні. Усім нам у новому році бажаю виваженості, толерантності, здатності чути один одного й усе в нас буде добре.

— Дякую за відверті й змістовні відповіді.

Спілкувався
Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.