Connect with us

Думка експерта

Що таке «Пекін+25» і в чому полягає його важливість для України?

29-30 жовтня в Женеві відбулася Регіональна європейська зустріч «Пекін+25», організована Європейською економічною комісією та ООН Жінки. Учасники зустрічі мали проаналізувати, яким чином в регіоні втілювалися рекомендації Четвертої Всесвітньої конференції ООН зі становища жінок і чого вдалося досягти у забезпеченні рівних прав жінок і чоловіків за час після її проведення.

Про женевську подію та питання, які обговорювалися на ній, розмовляємо із заступницею керівника урядової делегації України, Урядовою уповноваженою з питань ґендерної політики Катериною ЛЕВЧЕНКО.

– Чому Регіональна конференція в Європі називається «Пекін+25»?

– Конференція ООН, яка відбулася 1995 року в столиці Китаю, отримала назву «Пекінська». Її підсумковий документ, відповідно, увійшов до історії як Пекінська платформа дій. І це добре знаний документ як у професійному середовищі, так і серед громадських організацій в різних країнах, зокрема й в Україні.

Пекінська конференція стала однією серед низки відповідних заходів ООН, які розпочалися ще 1975 року. У той період питання боротьби за права жінок були дуже актуальними. Вони не вирішувалися «автоматично», за них потрібно було боротися, і міжнародна спільнота зосереджувалася на цьому.

Для України Пекінська конференція була дуже важливою. Якщо на попередніх трьох українські жінки входили до спільної делегації СРСР, то тепер вони представляли незалежну державу. А от очолював делегацію чоловік – тодішній віцепрем’єр Іван Курас, бо жінок на відповідних посадах у нас ще не було. Паралельно відбувався й Форум неурядових організацій, в якому брала участь велика група громадських активісток. Я також була серед них.

Після Пекіну всесвітніх конференцій щодо становища жінок більше не проводилося. До певної міри це було пов’язано з тим, що Пекінська платформа дій окреслила досить широкі та важливі питання, втілення яких мало позначитися на розвитку державної ґендерної політики в різних країнах. Але чи всі вони виконані і чи втратили актуальність на тепер? Сьогодні ми підсумовуємо зроблене, «Пекін+25» –  це своєрідний тренд, який символізує і зміни, що відбулися, і наступні завдання.

– Якими були основні цілі Пекінської платформи дій?

– Серед головних можна назвати 12 цілей. Вони концентруються навколо наступних тем: «Жінки та бідність», «Освіта та професійна підготовка жінок», «Жінки та охорона здоров’я», «Насильство щодо жінок», «Жінки і збройні конфлікти», «Жінки і економіка», «Участь жінок у роботі директивних органів і в процесах прийняття рішень», «Інституційні механізми поліпшення становища жінок», «Права людини жінок», «Жінки та засоби масової інформації», «Жінки та навколишнє середовище», «Дівчата».

Світ розвивається і багато питань вирішується. Однак жодна зі згаданих цілей не втратила актуальності за ці 25 років. Причому йдеться і про країни, які розвиваються, і про розвинені країни.

– Чому так відбувається?

– Втілення цілей зачіпає глибинні процеси суспільного розвитку. Належні зміни потребують необхідних ресурсів, а також подолання багатьох традицій, історичних особливостей та стереотипів.

Наприклад, тема жінок і бідності. Ми вже багато років говоримо про фемінізацію бідності. Серед людей, які отримують найнижчу зарплату і живуть на межі злиднів, відсоток жінок значно перевищує чоловіків. Із цим пов’язані розриви в оплаті за рівну працю між жінками і чоловіками, так звані «ґендерні розриви». Поки що ситуацію не вдається кардинально змінити.

Говорячи про освіту та професійну підготовку жінок, ми маємо згадати про те, що досі існують заборони на професії для жінок.

Жінки та охорона здоров’я. Йдеться не лише про питання материнства та репродуктивних прав, дитячої та материнської смертності, але й про питання здоров’я нації в цілому. Це також залишається актуальним.

Наступна тема – насильство щодо жінок. Є домашнє насильство, від якого здебільшого потерпають жінки. Ґендерно зумовлене насильство – це насильство, обумовлене статтю. Питання сексуальних домагань і зґвалтувань. Питання примусових і ранніх шлюбів, інші види насильства.

Для України є дуже актуальною тема жінок і збройних конфліктів. 5 років ми боремося з агресією проросійських найманців на Сході країни та дипломатичними інструментами – з окупацією Криму. І знаємо, що серед цивільного населення від війни найбільше страждають жінки. І ми підтримуємо позицію ООН про необхідність залучати якомога більше жінок до миротворчих процесів, вирішення конфліктних ситуацій.

Не менш важливою залишається й тема жінок та навколишнього середовища. Вона також порушувалася під час Регіональної зустрічі в Женеві. Змінюється клімат, змінюється ландшафт, змінюється економіка, змінюються джерела води, джерела їжі. Давайте не забувати, що велика частина населення планети займається сільським господарством, а воно залежить від клімату. Ці кліматичні зміни, проблеми, пов’язані з погіршенням стану навколишнього середовища, сьогодні відчуває й Україна. Один Чорнобиль чого вартий для нас!

Є багато питань у темі жінок та економіки. Жінки недостатньо залучаються до процесів управління, зокрема підприємствами. Тож не випадково в Україні привертають увагу до важливості ухвалення закону щодо ґендерних квот при формуванні наглядових рад, керівних органів державних підприємств.

– Однак останнім часом на керівних політичних посадах в нашій країні жінок значно побільшало.

– Лише через 22 роки після Пекіну в Україні була виконана одна з рекомендацій Конференції про покладання функцій голови національного механізму забезпечення ґендерної рівності на посадову особу максимально високого рівня. 2017 року такими функціями було наділено віцепрем’єра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Тоді це була Іванна Климпуш-Цинцадзе, сьогодні – Дмитро Кулеба. А також запроваджено посаду Урядового уповноваженого з питань ґендерної політики.

Однак інституційний механізм ще не працює на повну міру. Лише в 53 центральних органах виконавчої влади з 66 призначені уповноважені особи-координатори з ґендерних питань, хоча це передбачено законом «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Так само не в усіх обласних держадміністраціях. Є відповідальні особи в 22 з 25. Замало інституалізованих форм співпраці з громадянським суспільством, насамперед, з жіночими організаціями. В країні відбувається кадрове перезавантаження влади, тому цей інституційний механізм необхідно зміцнювати.

– Чи багато проблемних для України питань висвітилося завдяки Регіональній європейській зустрічі «Пекін+25»?

– Знаєте, попри проблеми та недоліки Україна задіяла дуже багато позитивних змін після Пекінської конференції. Готуючись до Женевської зустрічі, ми змогли це оцінити. 2005 року було ухвалено закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Так, нам потрібні були 10 років для цього, але законодавчі зміни відбулися. Невдовзі в нашій країні почали розробляти Національні плани дій, а потім Державні програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Ґендерна політика стала вагомою складовою державної політики. Ми почали займатися антидискримінаційною експертизою, ґендерно орієнтованим бюджетуванням, питаннями протидії сексизму, посиленням обізнаності у сфері прав жінок і ґендерної рівності. Ми подбали про інтеграцію ґендерної політики в різних сферах. Досягнень справді дуже багато, вони є результатом тісної співпраці держави з громадським сектором.

У Женеві я мала виступ на сесії, яка була присвячена проблемам освіти, і розповідала про те, що вже п’ятий рік поспіль ми здійснюємо антидискримінаційну експертизу шкільних підручників, розробили з цього приводу методичні рекомендації. Така наша практика дуже зацікавила колег з інших країн.

Однак серйозним пробілом залишається наше невміння добре презентувати себе на субрегіональному, на регіональному і міжнародному рівнях. Хоча наш досвід уже можна поширювати! І це той урок, який ми винесли з Женевської зустрічі.

Інший серйозний висновок стосувався підтримки громадських організацій. В Україні сформоване сильне громадянське суспільство, активність та експертний потенціал багатьох громадських структур є потужними. Але на відміну від багатьох інших країн у нас немає фінансової підтримки громадських організацій з боку держави. Хоча неправильно покладатися лише на волонтерську роботу.

Під час підготовки до зустрічі «Пекін+25» ми побачили, що серйозними залишаються ґендерні стереотипи. Що наявність ґендерних компетенцій не є обов’язковою умовою для прийняття на державну службу. Що у нас немає сталої системи підготовки кадрів у цій сфері, що ґендерні курси та програми не включені до системи підготовки всіх фахівців і ми лише започатковуємо роботу з формування ґендерних компетенцій у фахівців сектору безпеки та оборони.

А також ми побачили, що протидія ґендерно обумовленим перетворенням, намагання їх ліквідувати та скасувати закони, які гарантують ґендерну рівність, спроби ліквідувати структури, які цим займаються, –  все це не є винятково українськими проблемами. Вони притаманні й іншим країнам регіону, тож ми маємо згуртовуватися і разом їх долати.

– Як на Регіональній європейській зустрічі працювала українська делегація?

– Її очолював Постійний представник при відділеннях ООН та інших міжнародних організацій в Женеві Юрій Клименко. Я була заступницею керівника делегації. До неї також входили заступник міністра соціальної політики Сергій Ніжинський, директорка Департаменту міжнародних організацій Міністерства закордонних справ Євгенія Філіпенко, голова Національної ради жінок України Людмила Порохняк-Гановська. Також брав участь Олексій Жмеренецький, народний депутат України, співголова міжфракційного об’єднання «Рівні можливості» у Верховній Раді. Були представники міжнародних організацій – ООН Жінки, ПРООН, дуже велика делегація неурядових організацій.

Україна була добре візуалізована. Громадські організації мали український стенд, де постійно тривав діалог із учасницями з інших країн. Презентували себе під час регіональних зустрічей, виступів. Український інститут, який створений в структурі Міністерства закордонних справ, організував захід, присвячений просуванню питань ґендерної рівності через сучасне мистецтво. Були й інші заходи, робота дуже активно велася в кулуарах. Ми мали двосторонні зустрічі з делегаціями Швейцарії, Білорусі, Узбекистану, Молдови, Німеччини, Австрії, інших країн, з віцепрем’єром Киргизстану. Ми підкреслювали, що наша держава як член Організації Об’єднаних Націй готова докладати всіх зусиль у сфері забезпечення ґендерної рівності.

– На зустрічі в Женеві Україна представила Національний звіт, присвячений виконанню положень Пекінської платформи. Хто його готував?

– Цей Звіт готував український Уряд. Інформацію, матеріали до нього надавали всі центральні органи виконавчої влади. Паралельно коаліція громадських організацій підготувала свій Звіт. Це дуже важливо, що громадянське суспільство виступило згуртовано в цьому процесі. І їхній Звіт з’явився вже перед самою Регіональною зустріччю, тож містив найсвіжішу інформацію. Наприклад, там відображені результати виборів до парламенту, після яких рівень представництва жінок у Верховній Раді зріс із 12% до 20,5%. У доповіді громадських організацій міститься понад 150 рекомендацій Уряду, Верховній Раді, громадським, міжнародним, донорським організаціям – що потрібно робити для подальшого впровадження Пекінської платформи. Українські громадські організації переклали свій Звіт англійською мовою, надрукували та поширили його на зустрічі. Це було дуже добре!

– Під час Женевської зустрічі актуальності набуло питання щодо необхідності встановлення балансу між жінками різних вікових груп. Чим це зумовлено?

– Один із слоганів, під яким проходила конференція – «Generation Equality» – «Рівність поколінь». Це справді дуже актуальне питання. З одного боку, воно пов’язане з ейджизмом – дискримінацією за ознакою віку. Така дискримінація може стосуватися і молоді, і старших людей. А для ґендерної політики дуже важливо, щоб думка людей різних вікових груп була почута, їхні інтереси враховані.

Важливою є наступність поколінь. Питаннями ґендерної рівності займається багато досвідчених фахівчинь у цій сфері, але тепер до неї приходить і чимало активної молоді. Важливо, щоб жінки старшого віку, які працюють у громадських організаціях, передавали свій досвід наступницям і ці процеси були сталими.

Водночас люди старшого віку теж мають величезну купу питань. Наприклад, є Всесвітня організація вдів. Не в усіх країнах вдови мають повні майнові права, тож цим питанням опікуються громадські структури. В Україні немає таких проблем, проте ми маємо, наприклад, ті, що пов’язані із вмиранням села. Тому що сьогодні в українських селах здебільшого мешкають жінки старшого віку. Всі ці питання не повинні залишатися поза увагою.

– Де і коли відзначатиметься 25-річчя ухвалення Пекінської платформи? Які ще ґендерні ювілеї припадають на 2020 рік?

– Наступного року ми відзначатимемо багато ювілейних дат. Про 25-річчя Пекінської платформи йтиме мова під час 64 сесії Комісії ООН зі становища жінок, яка проходитиме 9-20 березня в Нью-Йорку. В цей час там традиційно відбуваються такі заходи.

У 2020 році буде також 20 років ухвалення Резолюції Ради Безпеки ООН №1325 «Жінки. Мир. Безпека». Відзначатимемо 10 років створення ООН Жінки. 5 років –  відколи були прийняті Цілі Сталого Розвитку, які є амбітними для всього світу. І де Ціллю № 5 є ґендерна рівність.

Також виповниться 15 років Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».

Ювілейні дати – це гарна нагода розповісти про зрушення, які відбуваються, а заразом подбати і про нові плани, спрямовані на вирішення наявних проблемних питань.

Думка експерта

Запобіжники земельної реформи: як вони працюють у ЄС?

Максим ОЛЕКСІЮК,
партнер юридичної фірми
«ВТС консалтинг

Метою запровадження ринку землі повинно стати залучення широких верств українців у фермерство задля збільшення кількості економічно самодостатніх громадян. Чи розуміє це уряд?

Під час обговорення рішення ЄСПЛ у справі «Зелечук і Цицюра проти України» ніхто не звернув уваги, що суд узагальнив практику обмежень на ринку землі на прикладі європейських держав і вивів загальноприйнятні цілі обмежень. Мова йде про ефективне користування землею, уникнення надмірної концентрації земельної власності, залучення до місцевого сільського життя та фермерства. Тож обираючи модель ринку, варто було би врахувати висновки ЄСПЛ, щоб результат тяжів до європейського з багатомільйонним прошарком заможних фермерів, ефективним та екологічно відповідальним господарством, а не до досвіду Аргентини, Бразилії, Ефіопії чи Мадагаскару, де все відбулося навпаки.

Жодна європейська країна не має ринку землі без суттєвих обмежень, це доведено ЄСПЛ. Ми заборонили продаж частини аграрної землі — європейці суттєво обмежують її придбання. Обмежують так, що доступ до агровиробництва в Польщі, Угорщині, Німеччині, Франції та Англії набагато складніший, ніж в Україні.

На відміну від України, де аграрну землю недорого і без обмеження кількості можуть орендувати навіть іноземці чи іноземні юридичні особи, в більшості держав ЄС отримати землю в обробіток може лише особа, що займається фермерством у цій країні певну кількість років, інколи навіть вимагається спеціальна освіта. В Австрії, Франції, Німеччині, Угорщині, Литві, Норвегії, Польщі, Словаччині, Словенії та Швеції для передавання права власності на сільськогосподарську землю потрібний дозвіл спеціального органу державної влади. В деяких випадках для отримання дозволу претендент мусить надати гарантії власноручного обробітку землі, а інколи — і проживання на цій землі. У багатьох країнах Євросоюзу іноземці не мають права купувати сільськогосподарські землі. Та ж Польща лише недавно дозволила купівлю земель громадянам ЄС.

Коли кажуть, що взірцем агровиробництва для України повинна бути Польща, Німеччина або Франція, а ринок землі мусить бути без обмежень, — це щонайменше маніпуляція. Саме вказані обмеження створили основу для непоганого існування великого класу фермерів, понад 2 млн в тій же Польщі, які забезпечують свої сім’ї, сплачують податки і не навантажують систему соціальної допомоги. Парафразом встановлених ЄСПЛ цілей може бути таке: обмежену кількість землі може придбати лише громадянин, який довів свою здатність ефективно вести сільськогосподарське виробництво (для початку на орендованій землі), гарантує власноручне ефективне використання придбаної землі та є залученим до місцевого сільського життя, тобто проживає в цій місцині та підтримує громаду. Натомість проведене в Україні розпаювання землі призвело до низки негативних наслідків. Земля належить здебільшого (90%) тим, хто її не обробляє та не має наміру це робити. Розділення поля на дрібні паї, що не мають окремого під’їзду, зменшує ліквідність цих ділянок та потенційний дохід теперішніх власників від продажу і збільшує прибуток тих, хто агрегує ці ділянки для перепродажу.

Перепродаж земель, об’єднаних у ліквідні масиви, відбуватиметься за кордоном шляхом продажу компаній, яким належать ці ділянки. Тому обіцяних фантастичних надходжень грошей в Україну від продажу землі не буде. Це не припущення — так продаються всі значні об’єкти в Україні.

Дописувачі з теми ринку землі часто називають аграрні холдинги противниками ринку, мовляв, вони платять мізерну орендну плату, а ринок її підвищить. Проте холдинги є природними агрегаторами землі, бо вони є держателями головного обтяження ділянки — оренди, яка зберігає свою чинність під час продажу землі. Який сторонній інвестор купуватиме ділянку, яка на 25 років передана холдингу в оренду за 50 дол. за га та ще й оточена землями цього підприємства? Так, оренда колись закінчиться, але не одночасно всіх ділянок на полі, тому ситуація, коли єдиним потенційним покупцем цієї землі є аграрний холдинг, може тривати вічно.

Отже, саме в холдингів найбільші шанси викупити неліквідні паї за розрахованою Світовим банком низькою ціною (до 1,5 тис. дол), сформувати ліквідні масиви, а потім продовжити господарювати або продати інвестору з «довгими» грошима, наприклад, західному інвестиційному фонду за «польською» ціною 16–20 тис. євро.

Саме аграрним холдингам невигідне дотримання критеріїв обмежень ринку землі, які сформулював ЄСПЛ та які застосовуються в країнах Євросоюзу. Структура власників найбільших аграрних холдингів, які після черги криз та банкрутств змінили своїх бенефіціарів, дає розуміння сценаріїв викупу землі. Теза про відсутність грошей у холдингів на це легко відкидається готовністю фінансових інститутів кредитувати агрегаторів під іпотеку їх земельних банків. До того ж, тільки 10,4% власників паїв мають намір негайно продати їх після зняття мораторію. Багато хто з них думає, що почекає підняття ціни до польського рівня, а тоді продасть на якомусь уявному вільному ринку з великою кількістю покупців. Натомість покупець буде лише один — холдинг, що орендує цю та сусідні ділянки.

Можна також ірраціонально сподіватися, що покупці не стануть вдаватися до фізичного «заохочення» селян до продажу землі, як це відбувається в Бразилії. У нас же правова держава, рейдерство відсутнє, судова і правоохоронні системи працюють «як годинник», а кадастр з реєстрами — взагалі «неприступна скеля».

У Сполучених Штатах вже звернули увагу на ріст частки землі у власності тих, хто її не обробляє, а лише здає в оренду (30% у 2017 році). Через негативні економічні та екологічні наслідки придбання землі інституційними інвесторами деякі штати уже заборонили або суттєво обмежили придбання землі іноземцями.

Польща посилює регулювання ринку землі, викуповуючи ділянки через державну установу та заборонивши придбання землі з метою отримання прибутку. Україна ж тільки збирається прикластися лобом до «граблів» нерегульованого ринку. Можуть спитати, чому це все повинно хвилювати більшість громадян, які не мають паїв? А ось чому. Відкриваючи ринок без правил, ми створимо мільйони людей, що не матимуть пасивного доходу із землі, а покладатимуться на солідарну пенсійну систему і субсидії. Їх оплатять ті, хто не брав участі в святі безоплатного розпаювання земель, відібраних у законних власників у минулому столітті.

Запровадження ринку повинно залучити широкі верстви українців у фермерство як приватну ініціативу, що збільшує кількість економічно самодостатніх громадян. Така стратегія є довготривалою на відміну від збільшення ВВП завдяки разовому продажу землі інвестиційним фондам. Та чи знайдеться в Україні уряд, який мислить далі своєї каденції або бюджетного року? У Польщі — знайшовся.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Реформа САП: відтермінувати, але не забути?

Віталій ГАДЕЛІЯ,
юрист Statewatch, адвокат

Два місяці триває реформа органів прокуратури, яка включає в себе атестацію прокурорів усіх рівнів — від Генеральної прокуратури до підрозділів на місцевому рівні.

Про перебіг відбору в Офіс Генерального прокурора написано достатньо, тому немає сенсу дублювати меседжі. Власне кажучи, команда Statewatch ще на початку 2019 року була зосереджена виключно на одному підрозділі — Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі, — який вищезазначені зміни не зачіпають.

Безумовно, незалежність прокурорів є однією з найболючіших проблем української прокуратури. Відповідно до позиції Консультативної ради європейських прокурорів незалежність і автономність прокурорів є невід’ємною частиною незалежності судової гілки влади. Більшість експертів зазначають, що питання незалежності особливо гостро проявлялось у випадку функціонування САП. Також вони одностайні, що це питання має два виміри — інституційний (рівень усієї САП) та операційний (рівень кожного окремого прокурора).

Про це зазначав наш колега Володимир Петраковський. На його думку, утворення САП у вигляді самостійного структурного підрозділу Генпрокуратури було однією з найбільш грубих помилок антикорупційної реформи. Самостійність статусу підрозділу означає виключно те, що цей підрозділ не входить до складу інших підрозділів. Наслідком такого підходу є те, що двоє заступників керівника САП не є керівниками прокуратури (в розумінні Закону «Про прокуратуру» та КПК). Відповідно, вони не можуть призначати прокурорів у кримінальних провадженнях та приймати процесуальні рішення, які стосуються спеціальних суб’єктів — адвокатів, суддів, депутатів місцевих рад, міських голів та інших. Крім того, через статус структурного підрозділу наразі САП не має автономії в адміністративному, матеріально-технічному та бюрократичному (найширший сенс) аспектах.

Представниками профільних організацій (Statewatch, ЦПК, Transparency International Ukraine) ще влітку було розроблено законопроєкт, що і визначає місце САП у системі прокуратури України як спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, що буде самостійним органом прокуратури на правах обласної прокуратури.

Проте після цієї розробки відбулися доопрацювання документа, про які варто було б згадати. В останній версії драфту законопроєкту додано положення про те, що керівник САП визначає порядок автоматизованого розподілу кримінальних проваджень між прокурорами САП. Тобто фактично надали можливість розподіляти справи в ручному режимі. Для справжнього унезалежнення в статті 17 проекту закону варто було б передбачити, що письмові накази адміністративного характеру, пов’язані з організаційними питаннями діяльності САП та відповідних прокурорів, не можуть бути видані Генеральним прокурором без погодження з керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Також керівнику САП, керівникам відповідних прокуратур, першим заступникам та заступникам надали право координувати діяльність правоохоронних органів у вигляді координаційних рад за участю правоохоронців. Прийняті рішення на цих нарадах будуть обов’язковими для правоохоронців.

У драфті документа прописані вимоги до осіб, котрі хочуть бути прокурорами Офісу Генпрокурора. Зокрема, ними можуть бути громадянини України з вищою юридичною освітою, які володіють українською мовою, а до прокурора САП додатково додано вимогу бути компетент ним та доброчесним. Цікавими також є зміни до порядку проведення конкурсу. У статі 28-1 урізано деталізацію про проведення конкурсу, натомість для 3-х представників громадських організацій збільшено з 2 до 3 років вимогу участі в антикорупційній діяльності, виключивши ті організації, котрі займаються правозахисною діяльністю та інституційними реформами.

Зі статті 29-1 зникло положення про спеціальну перевірку кандидатів, а також прописали більш детальну статтю 39 щодо порядку призначення прокурора на адміністративну посаду. У статті 39-1 додано, що керівником САП може бути особа з досвідом роботи саме в галузі кримінального права та процесу не менше п’яти років (адвокату, наприклад, буде важко довести, що саме в галузі кримінального права і процесу він має 5 років стажу). Але прибрали вимогу щодо володіння українською мовою, а також змінили концепцію формування конкурсної комісії.

В остаточній версії проєкту закону саме Генпрокурор призначає членів конкурсної комісії, а не Рада прокурорів України. Причому 3-х членів він призначатиме від Ради прокурорів, а 3-х — від міжнародних донорів. Хоча, як варіант, можна було б прописати, щоб усі члени були від міжнародних донорів і призначалися Радою прокурорів. Також в останній версії законопроєкту прибрано положення про можливість участі члена конкурсної комісії у вигляді відео-конференції. Також зникло положення про оприлюднення регламенту й щодо встановленої винагороди членам конкурсної комісії.

Замість висновку

Загалом концепція реформування САП має бути більш ґрунтовною. Це необхідно для того, щоб відповідні прокурори мали повну незалежність у контексті процесуального керівництва розслідуваннями злочинів, що віднесені Кримінальним процесуальним кодексом до підслідності НАБУ (Національного антикорупційного бюро України). Зрештою, законопроєкт ще не внесено в Раду, а тому до нього потрібно обов’язково повернутися після проведення реформи Генпрокуратури, яка згодом стане Офісом Генерального прокурора.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Що приховує «розвантаження» Верховного Суду?

Андрій ПОМАЗАНОВ, заслужений юрист України

Під виглядом оптимізації роботи Верховного Суду і судової системи законопроектом, який вніс Президент, пропонуються загрозливі зміни в законодавство.

«Турборежим покращення» нової влади змушує щодня замислюватися над тим, як же він впливає на життя кожного з нас. Черговий законопроєкт (№ 2314) щодо оптимізації роботи Верховного Суду України та судової системи в цілому, який вніс на розгляд Верховної Ради Президент України Володимир Зеленський як невідкладний 25 жовтня — не виняток. У ньому пропонуються дійсно загрозливі зміни до законодавства. Наразі наша найближча правова реальність залежить лише від оперативності реагування громадянського суспільства на такі кроки влади.

Перш ніж аналізувати президентське «ноу-хау», нагадаю, що згідно зі статтею 55 Основного Закону права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

За даними опитувань Центру Разумкова, 34% громадян вказали, що ті чи інші рішення суду були незаконними й несправедливими, 7,4% при цьому зазначили, що від реформування судової системи очікують забезпечення верховенства права. На запитання про те, в якому суді (вітчизняному чи в Європейському суді з прав людини) громадянин України має більше шансів отримати справедливе судове рішення у своїй справі, 68% проголосували за ЄСПЛ і лише 3% досі покладають надії на вітчизняні суди. Зрозумілим у такому розрізі є першочергова потреба гарантування громадянам доступу до правосуддя як складової частини права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Але Президент, як суб’єкт законодавчої ініціативи, легких шляхів не шукає. Про це свідчить виправдання абсолютно химерних, з точки зору захисту прав людини, законотворчих пропозицій такими загальними поясненнями, як «зменшення навантаження на Верховний Суд», «недопущення зловживання процесуальними правами», «забезпечення швидкого розгляду справ».

Цим законопроєктом передбачаються суттєві обмеження щодо оскарження окремих судових рішень — малозначними за ціною позову та тих, що можуть згідно з нормами процесуального законодавства розглядатися в спрощеному порядку. Серед основних аргументів, озвучених представниками Офісу Президента під час засідання профільного парламентського комітету, було, по-перше, зосередження ВС на забезпеченні єдності судової практики. Саме це, на їхню думку, є основною функцією касаційної інстанції. Між тим, функції цієї інстанції є комплексними, і навряд чи може йтися про перевагу одних завдань суду над іншими, адже це створює дисбаланс у вирішенні правової проблеми, яку громадянин виносить на судове вирішення.

По-друге, йшлося про те, що суд касаційної інстанції не має вирішувати так званих «індивідуально визначених» спорів, з чим також важко погодитися, адже тим самим: а) звужується право людей на справедливий суд; б)громадянин значно швидше вичерпує національні засоби захисту, а отже, набуває підстав для звернення до ЄСПЛ (думаю, очевидно, у скільки разів зросте як кількість звернень до суду, так і обсяг бюджетних витрат на виконання рішень останнього).

Водночас проєктом фактично пропонується «фільтрувати» доступ до касаційної інстанції саме найбільш вразливих категорій справ — аліментних, споживчих, трудових, зважаючи на їх так звану «малозначність», і тут також є справедливим попередній висновок очікуваного вкрай несприятливого впливу на подальшу якість судових розглядів відповідних спорів.

По-третє, цей законопроєкт, за словами представників Офісу Президента, спрямований на розвиток положень підтриманої, але досі не схваленої підписом Президента, «судової реформи». Чи варто говорити, що в правовій державі такий крок навряд чи є можливим?

І на цьому експерименти над людськими долями, як виявилося, не завершуються. Офіс Президента вважає за можливе «з’ясувати у 6-місячний строк, чи достатнім для забезпечення правосуддя є 100 суддів ВС, і яка оптимальна кількість суддів?». Однак, є «незначна» поправка: судову реформу вже схвалив парламент, і незабаром касаційна інстанція діятиме в такому скороченому складі. Чи достатнім він буде для забезпечення правосуддя для громадян, її ініціатори фактично пропонують замислитися колись, потім. Нібито, й не було зауважень міжнародної спільноти, українських юристів та правозахисників, парламентарів, і, що найцікавіше, буцімто існує цілісне бачення реформування відповідної сфери, а не «точкові» законопроєкти, які пропонують лише фрагментарні відповіді на основні запитання.

Тим часом ЄСПЛ у своїй практиці повсякчас наголошує, що право на доступ до суду, закріплене в ст. 6 Конвенції, вимагає за своєю природою державного регулювання, однак суд повинен ухвалити в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції, переконатися в тому, що право доступу до суду не обмежується.

Підсумовуючи, можна констатувати: реалізація пропонованого Президентом підходу є вкрай небезпечною не тільки для подальшої долі української судової системи, але й для доль мільйонів українців, які потребуватимуть захисту своїх прав у суді.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.