Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Інформаційно-комунікаційна безпека в суспільстві: витоки проблем

Опубліковано

on

Олександр Соснін, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАНУ

Технології володіння й обміну змістовною інформацією як ресурсом розвитку завжди визначали основні вимоги до якості інформаційно-комунікаційного простору будь-якої країни. З появою комп’ютера із низкою новітніх інформаційно-комунікаційних технологій (далі — ІКТ) виникло/утворилося безліч незнаних досі проблем їх безпеки, висвітлилося безліч прорахунків в організації й виконанні державами інформаційно-

Владислав Повидиш,
аспірант кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

комунікаційної функції. Все це змушує постійно переглядати сенс суспільно-політичних процесів, більш глибоко аналізувати факти інформаційної нерівності громадян у суспільстві.

Боротьба за контроль інформаційно-комунікаційної сфери

Будь-яка країна з появою комп’ютера, який революційно змінив усі засоби і технології комунікації, досить важко і невпевнено почала контролювати функціонування інформаційного контенту на своєму інформаційно-комунікаційному полі. В різних формах (як жорстких, так і м’яких) всі почали запозичувати досвід один одного, особливо при створенні власних баз даних комп’ютерної інформації, різноманітних віртуальних інформаційних продуктів, витісняючи чужі на периферію й захищаючи власні інтереси в інформаційно-комунікаційній сфері. За оволодінням сучасними і перспективними ІКТ в економічній, військовій, науково-освітній діяльності держави, їх політичні або бізнесові угрупування (еліти) почали вести жорстку і безкомпромісну боротьбу. На сьогодні вона має два принципово різні прояви — інформаційно-технічні (прикладом яких є кібератаки) й інформаційно-гуманітарні (прикладом яких є операції впливу). Спрямованість цих двох моделей підпорядкована завданням управління свідомістю людини й відрізняється лише засобами. Рівень освіти й технічні уявлення про складні процеси комп’ютерної доби почали диктувати нам нові базові принципи захисту джерел інформації від витоку технічними каналами, почали з’являтися ідеї обґрунтувати право на збройну відповідь на кібератаки.

Проблеми захисту комп’ютерної інформації

Взагалі термінами «інформаційна війна» і «інформаційна зброя» ми почали доволі вільно оперувати, пояснюючи безліч різноманітних дій і операцій впливу проти України, які спрямовано на враження нашої індивідуальної й масової свідомості і є зазіханнями на право володіння нашими інформаційними ресурсами. Основну небезпеку для функціонування інформаційних систем представляє несанкціонований доступ до комп’ютерної інформації, під яким слід розуміти доступ до комп’ютерної інформації, здійснюваний із порушенням встановлених вітчизняним законодавством правил розмежування доступу. Небезпека несанкціонованого доступу полягає в тому, що воно, будучи само по собі комп’ютерним правопорушенням, створює передумови для здійснення більш тяжких правопорушень — розкрадання комп’ютерної інформації, шпигунства тощо.

Все це стало різновидом бойових дій, в яких ключовим об’єктом впливу є інформація, яка зберігається або циркулює в керуючих, розвідувальних, бойових і інших системах. Отже, основним завданням фахівців у сфері захисту комп’ютерної інформації є убезпечення її від несанкціонованого доступу, модифікації або знищення. В інформаційних системах сьогодні сконцентрована величезна кількість відомостей про різні сфери діяльності. У зв’язку з цим одним з основних питань ефективного функціонування інформаційних систем є захист комп’ютерної інформації, що зберігається в них, яка державну та іншу охоронювану законом таємницю.

Однозначно можна сказати, що проблема захисту інформації в електронному вигляді — комп’ютерної інформації, дедалі більше переміщується в центр уваги фахівців із розробки й використання ІКТ, комп’ютеризованих систем із штучним інтелектом в сфері права.

Таким чином, проблеми інформаційно-комунікаційної безпеки починають посідати одне з ключових місць у системі забезпечення реалізації всіх політико-правових проблем, стають життєво важливими при реалізації інтересів усіх без винятку осіб, суспільств і країн. Вони стають ключовою організаційно-управлінською та регулятивно-контрольною функцією в діях всіх владних структур, оскільки порушення нормального функціонування інформаційних та телекомунікаційних систем становлять собою серйозну небезпеку, що обумовлює нагальну потребу створення нових, більш досконалих адміністративно-правових норм інформаційно-комунікаційної діяльності в державі.

Аналіз ситуації, що склалася, дозволяє говорити про захист інформації в двох аспектах: в широкому сенсі — про захист інформації як відомостей (повідомлень, даних) незалежно від форми їх подання й у вузькому сенсі — про захист інформації, яка міститься в інформаційних системах — комп’ютерної інформації.

Комп’ютерною називається інформація, що міститься:

  • на машинному носії (до них відносяться дискети, лазерні диски та інші носії інформації, які дозволяють відтворювати, редагувати, обробляти, декомпілювати, поширювати наявну на них інформацію виключно за допомогою ЕОМ;
  • на жорсткому диску ЕОМ, наприклад, у вигляді програм (тобто, об’єктивної форми подання сукупності даних і команд, призначених для функціонування ЕОМ та інших комп’ютерних пристроїв з метою отримання певного результату), баз даних, їх адаптації, модифікації;
  • в системі ЕОМ або їх мережі, здатній обробляти цю інформацію одночасно або здійснювати з нею будь-які маніпуляції (адаптація, модифікація, відтворення, поширення тощо).

У науковій літературі захист інформації в широкому сенсі розглядається як комплекс питань, пов’язаних із забезпеченням інформаційної безпеки, тобто захист інформації представляє собою прийняття правових, організаційних і технічних заходів, спрямованих на забезпечення захисту інформації від незаконного втручання, знищення, модифікування, блокування, копіювання, надання, поширення, а також від інших неправомірних дій стосовно такої інформації; на дотримання конфіденційності інформації обмеженого доступу, а також на реалізацію права на доступ до інформації, захисту інтелектуальної власності, а також відповідальності за правопорушення в інформаційній сфері.

Захист комп’ютерної інформації в загальному вигляді — це комплекс організаційних, етичних, правових, технічних і програмних засобів, методів і заходів, спрямованих на попередження як навмисного, так і випадкового несанкціонованого доступу до комп’ютерної інформації, а також її модифікації і знищення.

Можна виділити три аспекти уразливості комп’ютерної інформації: 1) схильність її фізичного знищення; 2) можливість несанкціонованої (навмисне або з необережності) модифікації; 3) небезпека несанкціонованого (умисного чи з необережності) отримання комп’ютерної інформації особами, для яких вона не призначена.

Фактори та види вразливості комп’ютерної інформації

Об’єктивна необхідність захисту комп’ютерної інформації в сучасних інформаційних системах обумовлена низкою факторів, пов’язаних із вибудовою систем захисту країни в умовах ведення проти неї інформаційної війни. Основними факторами, які сприяють підвищенню уразливості комп’ютерної інформації є: різке збільшення обсягів інформації, що накопичується, зберігається та обробляється за допомогою комп’ютерів; зосередження в єдиних базах даних інформації різного призначення і різної приналежності; значне розширення кола користувачів, які мають безпосередній доступ до інформаційних ресурсів в системах і мережах; ускладнення режимів функціонування технічних засобів комп’ютерних систем, широке впровадження багатопрограмного режиму, а також режимів поділу часу і реального часу; автоматизація обміну комп’ютерною інформацією, в тому числі на великих відстанях.

У цих умовах виникає вразливість двох видів: з одного боку, можливість спотворення або знищення комп’ютерної інформації (тобто, порушення її фізичної цілісності), а з іншого — можливість несанкціонованого використання інформації (тобто, небезпека витоку комп’ютерної інформації обмеженого користування).

Систематизований перелік шляхів несанкціонованого доступу до інформації в електронному вигляді вбачається так: зчитування даних в масивах інших користувачів; читання залишкової інформації після виконання санкціонованих запитів; маскування під зареєстрованого користувача за допомогою викрадання паролів і інших реквізитів розмежування доступу; маскування несанкціонованих запитів під запити операційної системи (містифікація); використання програмних пасток, а також навмисне виведення з ладу механізмів захисту. Наведений перелік досить повно відображає дійсний стан справ. Особливо небезпечними стають шляхи, пов’язані з несанкціонованою зміною/викривленням програмного забезпечення.

У зв’язку з цим важливого значення набуває питання захисту інформації в персональних комп’ютерах, які широко увійшли в нашу повсякденну діяльність. Ними вже сьогодні користуються багато як підготовлених, так і непідготовлених користувачів. Звідси випливає необхідність захисту комп’ютерної інформації, що накопичується в персональних комп’ютерах, з одного боку, від несанкціонованого доступу сторонніх осіб до комп’ютерної інформації, що зберігається в них, з іншого боку, від самих користувчів, що пов’язано з можливістю спотворення або знищення оброблюваної в комп’ютері інформації самим користувачем внаслідок неправильних дій. Сучасні персональні комп’ютери можуть бути сполучені з іншими комп’ютерами й підключені в комп’ютерні мережі (наприклад, Internet). Звідси виникають, щонайменше, два завдання захисту комп’ютерної інформації: 1) захист комп’ютерної інформації, що знаходиться в персональних комп’ютерах, від несанкціонованого доступу з боку інших осіб за допомогою комп’ютера або з боку мережі; 2) захист інших комп’ютерів та їх мереж від несанкціонованого доступу з використанням одного з персональних комп’ютерів даної мережі.

Захист інформації в інформаційних мережах

Підвищеної актуальності набуває також проблема захисту комп’ютерної інформації в інформаційних мережах, що обумовлено, з одного боку, широким розповсюдженням мереж різного рівня і призначення — від локальної до глобальної, а з іншого — незахищеністю інформації в лініях зв’язку, особливо якщо вони проходять по території, де контроль утруднений. Адже для доступу до комп’ютер- ної інформації в даному випадку достатньо буде підключитися до цієї лінії або перехопити її в разі передачі комп’ютерної інформації по бездротових каналах зв’язку.

Вочевидь, що з появою комп’ютерів рівень боєздатності країни почав визначатися рівнем організації її інформаційного простору. Як наслідок, супротивник/конкуренти активно почали впливати на процеси обміну інформацією, насичуючи/ спотворюючи інформаційно-комунікаційні системи своєю (вигідною дня них) інформацією про інфраструктуру, живу силу і техніку. З цієї точки зору, головним завданням інформаційної війни стає вплив на інформацію супротивника/конкурента з метою підриву його боєздатності і, одночасно, захисту своєї інформації. На інформаційну зброю перетворилися психологічні операції, метою яких є вплив на мотивацію дій (здійснення вчинків і прийняття важливих для підтримання стабільного функціонування держави рішень) владних структур і військовослужбовців супротивника/конкурента. Дезінформація, тобто, надання супротивнику/конкуренту неправдивої інформації про сили і плани, стала повсякденною турботою масмедіа й агентів впливу. Радіоелектронна війна із «засліплення» системи радіоелектронної розвідки супротивника/конкурента набула ознак війни, розпочалися інформаційні атаки, спрямовані на фізичне руйнування елементів інформаційно-комунікаційних систем супротивника/конкурента.

Види інформаційних атак

Існує два види інформаційних атак — непряма і пряма. Можна, наприклад, побудувати макетну копію військового об’єкта, розмістити там макети техніки й імітувати діяльність щодо її технічного обслуговування, і це буде непрямою інформаційною атакою. А можна за допомогою сучасних засобів ІКТ впровадити неправдиву або сплановану інформацію прямо в сховища інформації супротивника, щоб він при прийнятті командних рішень оперував неправдивими даними, і це буде прямою інформаційною атакою. Інформація, таким чином, виступає і як мета впливу, і як зброя, а ІКТ при цьому розглядаються як зброя першого удару, руйнуючи або спотворюючи інформацію без видимих пошкоджень її носіїв.

Інформаційна війна переслідує такі основні цілі, як то: контроль інформаційного простору й забезпечення захисту своєї інформації від дій супротивника; використання контролю над інформаційним простором для проведення інформаційних атак на супротивника, або протистояння його діям щодо підвищення загальної ефективності державного управління шляхом ефективного впровадження інформаційно-комунікаційної техніки. Безумовно, нова технологічна дійсність формується в умовах визрівання нового типу суспільно-політичного інформаційно-комунікаційного облаштування, яке приходить на зміну технологіям індустріальних і постіндустріальних суспільств. У західних наукових публікаціях це часто називають «knowledge society» — «суспільство, що засноване на знаннях» або «суспільство знань» (в Україні поки що більше використовують поняття «інформаційне суспільство»), і багато фахівців пропонують різні підходи щодо концепцій його створення. Проте всі концепції головним ресурсом його розвитку визначають знання й інформацію органічно зв’язаними із розвитком ІКТ та систем штучного інтелекту.

Сьогодні засоби захисту комп’ютерної інформації забезпечують можливість здійснення контролю за збереженням (незмінністю, цілісністю) програмного забезпечення і баз даних; здійснюють спеціальне перетворення (шифрування) комп’ютерної інформації, що зберігається в зовнішніх запам’ятовуючих пристроях або переданої поміж технічними об’єктами, сигналізують про спроби несанкціонованого доступу до неї; контролюють доступ до технічних засобів захисту комп’ютерної інформації та їх внутрішньому монтажу, а також дають можливість управляти цими засобами.

Разом із тим і в Україні несанкціоновані протиправні дії з комп’ютерною інформацією мають достатньо стійку тенденцію до зростання. Це дає підставу говорити про необхідність створення гармонійної і цілеспрямованої системи захисту комп’ютерної інформації. Причому в цьому процесі повинні брати участь фахівці не лише з формальних засобів захисту комп’ютерної інформації, а й у сфері неформальних засобів захисту такої інформації, а саме юристи, оскільки основу неформальних засобів захисту становлять правові засоби й близькі до них організаційні та морально-етичні.

Основні правила захисту комп’ютерної інформації

З урахуванням викладеного, можна сформулювати основні правила захисту комп’ютерної інформації в комп’ютерах, їх мережах і системах:

  • забезпечення захисту комп’ютерної інформації має представляти собою безперервний процес, що полягає в систематичному контролі захищеності комп’ютерної інформації, обґрунтуванні й реалізації найбільш раціональних шляхів вдосконалення та розвитку системи захисту;
  • захист комп’ютерної інформації в інформаційних системах може бути забезпечено лише при комплексному використанні всього арсеналу наявних засобів захисту;
  • жодна система захисту не забезпечить безпеку комп’ютерної інформації без належної підготовки користувачів і дотримання ними всіх правил захисту;
  • жодну систему захисту комп’ютерної інформацію неможливо вважати абсолютно надійною, треба виходити з того, що завжди може знайтися фахівець, який знайде шпаринку для несанкціонованого доступу до комп’ютерної інформації.

Підсумовуючи вищевикладене, можна констатувати, що подальший розвиток системно-концептуального підходу до захисту комп’ютерної інформації можливий лише на беззаперечно правовій основі, яка регламентує процеси як створення і функціонування системи захисту цієї інформації, так і застосування права як засобу, що забезпечує належний захист. У даному випадкуправо є стрижнем, що пронизує й цементує всі інші види і способи захисту комп’ютерної інформації, підґрунтям діяльності посадових осіб та користувачів щодо захисту комп’ютерної інформації в інформаційних системах.

Інформаційно-психологічна війна

Причому принциповою новизною їх застосування стало те, що апарат примусу, який був таким важливим при релігійному або ідеологічному впливі, виявився прихованим. Процес протиборства людських спільнот, спрямований на досягнення політичних, економічних, військових чи інших цілей стратегічного рівня шляхом впливу на громадянське населення, владу та (або) збройні сили сторони протистояння, а також шляхом поширення спеціально відібраної та підготовленої інформації, інформаційних матеріалів, протидії такому впливу. Аналогічний термін «інформаційно-психологічна війна» було впроваджено в словники військових стратегій США. Переклад з англійської цього терміна («information and psychological warfare») може звучати і як «інформаційне протиборство», і як «інформаційно-психологічна війна», залежно від контексту конкретного офіційного документа або наукової публікації. В цьому сенсі також використовується термін психологічна війна — психологічний вплив на громадянське населення та (або) військовослужбовців іншої держави з метою досягнення політичної або військової мети. По суті все це зводиться до застосування так званої «м’якої сили», яка, за визначенням творця цього концепту, не примушує, а привертає. Можна, і це, на жаль, не буде перебільшенням, сказати, що коли раніше апарат примусу був поза людиною, то тепер він усередині людини, і найстрашнішим тут є те, що при цьому людям здається, що всі свої рішення вони ухвалюють самостійно.

На жаль, у світі сьогодні за допомогою сучасних ІКТ створюються, головним чином потужні інформаційні потоки і системи для обслуговування потреб існуючого суспільства споживання. Вони вже існують як шар оболонки Землі і глобальні інформаційно-комунікаційні проекти за їх допомогою продукують ефективні засоби і методи формування регіональних, парламентських, владних і науково-освітніх еліт, регулюють і втихомирюють ідеї патріотів, пригнічуючи й нівелюючи за будь-яку ціну їх творчі імпульси щодо організації продуктивної діяльності народу. Арсенал таких засобів і технологій під впливом розвитку психології й багатьох інших гуманітарних наук безупинно зростає, оновлюється й удосконалюється. На це спрямовуються величезні кошти, залучаються професійні кадри, а ЗМІ культивують ненаситність бажань, почуття постійної незадоволеності, подовжують технологічно вдосконалювати засоби пропаганди переваг ринкової економіки, «розкішного життя», вчать «правильно» прагнути й «правильно» платити.

Необхідність удосконалення науково-освітньої сфери

У сучасному суспільстві інформація, яка генерується безпосередньо творцями, виступає в якості майже неконтрольованого продукту для масового споживання, а тому різноманітність і кількість безпекових характеристик інформаційно-комунікаційної діяльності в суспільстві зростає швидко і майже стихійно. Це дозволяє зробити висновок про те, що ми ще не досягли такого рівня розвитку суспільства, коли знання та інформація відіграють не лише роль інтелектуального чинника в науково-технічному прогресі, а й навіть не стали впливовою економічною й соціально-політичною силою, яку не можна не враховувати в різнопланових процесах взаємодії людини в соціумі, в якому інноваційна діяльність людини дедалі більше набуває економічного і політичного пріоритету. В умовах, коли людина сама по собі починає визначатися в якості творця віртуального й реального світу одночасно, тут її інтелектуальне навантаження і сила творчої наснаги стають умовою її соціальної еволюції. Все це ставить перед людиною, суспільством і державою головну проблему щодо необхідності організації безперервного вдосконалення науково-освітньої діяльності, навчання фахівців і взагалі вдосконалення освітньої сфери. Важливо відзначити, що це вже стало загальною тенденцією (трендом) світового розвитку й умовою розвитку засад інноваційного суспільства.

Ми маємо усвідомити і внести на порядок денний взаємозалежність проблем інноваційного суспільного розвитку із доступністю своїх громадян до джерел інформації, співвіднести можливості сучасних ІКТ із інформаційною свободою, оскільки інноваційне мислення людини стає діючим стимулом для формування всіх концепцій і програм розвитку країни, підвищує відповідальність влади при проведенні реформ та впровадженні більш досконалих етичних і юридичних норм поведінки, перш за все еліт.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі
Клікніть для коментування

Залишати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.

Думка експерта

Чому Україні потрібні юридичні клініки?

Опубліковано

on

Владислав Власюк, генеральний директор Директорату з прав людини, доступу до правосуддя та правової обізнаності Мін`юсту

Нерідко представники юридичного бізнесу та інші роботодавці скаржаться на те, що вчорашні студенти юридичних закладів вищої освіти мають достатньо теоретичних знань, інколи навіть енциклопедичного характеру, проте не вміють написати елементарний процесуальний документ або просто конструктивно поспілкуватися з клієнтом та виявити його проблему. Через брак досвіду та практичних навичок випускникам буває вкрай важко влаштуватися на роботу за фахом.

Причому, що більше часу минає з моменту закінчення навчання, то складнішим стає працевлаштування, адже роботодавці зазвичай не хочуть мати справу з юристом без жодного досвіду роботи. Таке замкнене коло є гострою проблемою для молодих юристів, тому юридичні заклади вищої освіти можуть посприяти студентам у набутті тих знань та навичок, які цінуються роботодавцями в сфері права.

Одним з ефективних інструментів є юридичні клініки, які гармонійно поєднують у собі кілька функцій: навчальну, правопросвітницьку та координаційну. Так чому ж юридичні клініки не створюються повсюдно там, де є школи права?

Сьогодні в Україні існує близько 200 юридичних факультетів та закладів вищої освіти, але кількість юридичних клінік не перевищує 60. Цікавим є те, що правничі заклади вищої освіти, студенти яких продемонстрували найкращі результати зі складання єдиного фахового вступного випробування до магістратури з блоку «Право», здебільшого мають юридичні клініки. Так, у п’ятірку лідерів увійшли Національний університет «Києво-Могилянська академія», Львівський національний університет імені Івана Франка, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України та Полтавський юридичний інститут Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. При цьому в трьох перших закладах вищої освіти активно діють та розвиваються юридичні клініки, тому, можливо, це також є одним із ключів успіху студентів.

Юридична клініка, здійснюючи навчальну функцію, є прекрасним інструментом для набуття студентами практичних навичок та закріплення теоретичних знань через надання правової допомоги. Водночас слід розуміти, що надання безоплатної правової допомоги громадянам є компетенцією центрів безоплатної правової допомоги, у той час як юридичні клініки мають працювати лише з тими справами, які становлять навчальний інтерес для студентів, адже навчальна функція є провідною в їхній діяльності.

Вважається, що юридичні клініки можуть бути дуже ефективними в правопросвітницькому напрямі. Співпраця юридичних клінік із правопросвітницькими проектами, особливо з таким масштабним, як загальнонаціональний проект Мін’юсту «Я допомагають студентам у розвитку важливих для юриста «м’яких навичок», зокрема вміння комунікувати з різними верствами населення, чітко доносити інформацію, а також швидко та правильно виявляти проблему клієнта. Вагомий внесок у розвиток юридичної клінічної освіти зроблено Асоціацією юридичних клінік України, яка сприяє мережуванню юридичних клінік закладів вищої освіти, а також впровадженню найкращих міжнародних практик.

Одним із напрямів діяльності Міністерства юстиції є реформування юридичної освіти, яке включає в себе, крім іншого, посилення практичних навичок студентів. Вважається, що керівники юридичних закладів вищої освіти та громадські організації, зокрема Асоціація юридичних клінік, можуть ефективно взаємодіяти та розширювати мережу юридичних клінік, що позитивно вплине на досягнення спільної мети, якою є підвищення якості освіти. Причиною непопулярності юридичних клінік є незацікавленість студентів, адже молоді люди не бачать конкретних бонусів за участь у діяльності клініки. Звичайно, якщо участь студента-клініциста зараховуватиметься йому до практики або певного курсу, це буде позитивним стимулом.

Проблемою є також те, що найчастіше клініки не мають системного спілкування з роботодавцями та HR-ми юридичного бізнесу, проте така взаємодія буде корисною для роботодавців, яким потрібно набирати нових співробітників, а також для самих закладів вищої освіти, котрі, допомагаючи студентам працевлаштуватися, формують власний позитивний та престижний імідж.

Сьогодні конкуренція серед правників дуже висока, тому для того, аби б навчитися застосовувати знання на практиці та працювати з документами, а також створювати власну мережу робочих зв’язків, досвід роботи в юридичній клініці буде надзвичайно корисним.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право громадянина на безоплатну приватизацію землі: чи можна його реалізувати двома ділянками?

Опубліковано

on

Павло Кулинич, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач сектора проблем аграрного та земельного права Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України

До Ради по науково-правовій експертизі при Інституті держави і права НАН України надійшов лист від громадянина України О. (далі — Замовник) з проханням допомогти вирішити одну правову головоломку, а саме роз’яснити, чи має він право безоплатно отримати у власність не одну, а дві земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею, яка не перевищує встановлене законом обмеження — не більше двох гектарів.

Суть проблеми

У листі Замовника експертизи зазначається, що громадяни України мають право на безоплатне отримання у власність земельних ділянок різного цільового призначення в межах норм, встановлених у ст. 121 Земельного кодексу України. Зокрема, цією статтею встановлено, що кожен громадянин України має право на безоплатну передачу їм у власність земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше двох гектарів.

Намагаючись реалізувати це право, громадянин О. звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області із заявою про надання йому у власність двох земельних ділянок з одним і тим самим цільовим призначенням — для ведення особистого селянського господарства: одну земельну ділянку площею 0, 5999 га, а другу — площею 1,4 га. Зазначені земельні ділянки розташовані за межами населеного пункту на невеликій відстані одна від одної. Дана заява була задоволена і громадян О. став власником двох зазначених вище земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства.

Водночас органи прокуратури поставили під сумнів законність отримання громадянином О. зазначених земельних ділянок. Вони виходили з такого трактування норм закону, відповідно до якого передача громадянину О. безоплатно у власність другої земельної ділянки є незаконною, так як право на безоплатне отримання земельної ділянки ним було використане в момент отримання безоплатно у власність першої земельної ділянки. В зв’язку з цим громадянин О. звернувся до Ради по науково-правовій експертизі з проханням надати науково-експертне роз’яснення з питання: чи мають право громадяни України на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності для ведення особистого селянського господарства (не більше 2,0 гектарів) в кілька етапів (за двома і більше зверненнями в порядку ст. 118 ЗК України) в межах розміру, зазначеного в ст.121 Земельного кодексу України?

Слід відзначити, що питання, поставлене громадянином О., стосується багатьох інших громадян України, які безоплатно отримали у власність земельну ділянку певного цільового призначення меншого розміру, ніж встановлений законом максимальний розмір безоплатної приватизації відповідних земельних ділянок.

Правові засади безоплатної приватизації земель громадянами України

Питання набуття громадянами України земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації врегульовані статтями 116, 118, 121 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. (далі — ЗКУ) та ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 року. Згідно з ч. 1 ст. 116 ЗКУ громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним кодексом України або за результатами аукціону. У ч. 3 ст. 116 ЗКУ встановлено випадки, коли землі держаної та комунальної власності передаються громадянам України безоплатно. Так, безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

  • приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
  • одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
  • одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим кодексом.

Разом із тим у ч. 4 ст. 116 ЗКУ встановлено, що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм безоплатної приватизації, визначених у ч. 1 ст. 121 ЗКУ, провадиться один раз по кожному виду використання. От саме це формулювання закону досить часто неоднозначно тлумачиться органами влади, які покликані забезпечувати законність у земельних та інших відносинах у нашій державі.

Норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам встановлені у ст.121 ЗКУ. Згідно з п. б ч. 1 ст. 121 ЗКУ, громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше 2,0 гектара. Однак у чинному Земельному кодексі України чітко не встановлено, скільки земельних ділянок має право безоплатно одержати чи скільки разів громадянин України має право подавати клопотання до відповідних органів місцевого самоврядування чи органів виконавчої влади для повної реалізації права на безоплатне одержання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства із земель держаної та комунальної власності у межах норми, встановленої у п. б ч. 1 ст. 121 ЗКУ.

Закон «Про особисте селянське господарство»

Слід також відзначити, що крім ЗКУ, земельні відносини щодо набуття у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства регулюються і спеціальним Законом — «Про особисте селянське господарство». Згідно зі ст. 5 цього закону для ведення особистого селянського господарства використовують земельні ділянки розміром не більше 2,0 гектара, передані фізичним особам у власність або оренду в порядку, встановленому законом. У ч. 2 ст. 5 ЗУ «Про особисте селянське господарство» встановлено правило, що розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами особистого селянського господарства відповідно до закону.

Нарешті, в ч. 7 ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» додатково зазначено, що громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі менше 2,0 гектара, мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установлених п. б ч. 1 ст. 121 ЗКУ для ведення особистого селянського господарства.

Надання земельних ділянок громадянам України у власність для ведення особистого підсобного господарства було врегульоване Земельним кодексом України від 18 грудня 1990 р. (в редакції від 13 березня 1992 р.)

Згідно з ч. 1 ст. 56 ЗКУ в редакції від 13 березня 1992 р., для ведення особистого підсобного господарства громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передавалися безоплатно у власність земельні ділянки в межах населених пунктів у розмірах, вказаних у земельно-облікових документах, або надавалися безоплатно у власність у розмірі не більше 0,6 гектара.

Отже, з аналізу ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» випливає висновок про те, що громадянину України надано право на ведення особистого селянського господарства на земельній ділянці площею до 2 гектарів. Таке позначення в законі цієї норми слід розуміти таким чином, що громадянин України має право отримати безоплатно у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею не більше 2 гектари. Однак рівень забезпеченості вільними земельними ділянками різних регіонів України є різним. Так, у західних областях України, для яких характерна велика скупченість населення та, відповідно, низька землезабезпеченість однієї людини, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть надавати громадянам України безоплатно у власність земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства у розмірах, які є значно меншими ніж 2 гектари. Натомість у південних та південно-східних областях нашої держави, для яких характерні менша заселеність та більша землезабезпеченість, зазначені органи влади досить часто надають громадянам безоплатно у власність земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі 2 гектари (або близько до цієї норми). Однак і Земельний кодекс України, і Закон «Про особисте селянське господарство» надають громадянам України, які проживають у різних регіонах держави, однакове право на отримання безоплатно у власність земельних ділянок різного цільового призначення, в тому числі й земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства.

Не повністю реалізоване право

Таким чином, аналіз наведених норм зазначених законодавчих актів дає підстави для висновку про те, що громадянин України, який отримав безоплатно у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства меншої площі ніж 2 гектари, є таким, що не повністю реалізував надане йому законом право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. А раз так, то він має право отримати безоплатно у власність принаймні ще одну ділянку з цільовим призначенням «для ведення особистого селянського господарства», яка разом з раніше отриманою ним безоплатно у власність земельною ділянкою з таким же цільовим призначенням не перевищуватиме розмір у 2 гектари. Безперечно, не завжди в розпорядженні органу влади за місцем проживання громадянина України є вільні землі запасу, за рахунок яких йому може бути надана безоплатно у власність ще одна чи більше земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства з тим, щоб загальна площа земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, які даний громадянин України отримав чи збирається отримати безоплатно у власність, не перевищувала 2-х гектарів.

Реалії практики

На жаль, на практиці при застосуванні положень п.б ч. 1 ст. 121 ЗКУ та ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» в частині права громадянина України на отримання безоплатно у власність земельної ділянки (земельних ділянок) для ведення особистого селянського господарства досить часто має місце невірне тлумачення їх змісту. Як правило, автори такого невірного тлумачення змісту наведених положень кодексу і закону обґрунтовують свою позицію тим, що в чинному законодавстві можливість додаткового отримання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства передбачена лише в частині 7 ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство». Нагадаємо, що дана норма гласить: «Громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі менше 2,0 гектара, мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, встановлених статтею 121 Земельного кодексу України для ведення особистого селянського господарства».

Дійсно, лише в ч. 7 ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» передбачено, що громадянин України може реалізувати своє право на безоплатну приватизацію земель двома земельними ділянками, загальний розмір яких не перевищує норму безоплатної приватизації — 2 гектари. То чи означає це, що тільки громадяни-власники ділянок для ведення особистого підсобного господарства можуть скористатися цією нормою? Ні, не означає. Адже, справжнє завдання ч. 7 ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» полягає в іншому: оскільки земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства надавалися громадянам України безоплатно у власність на підставі Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р., а нині чинний Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р., який введений у дію з 1 січня 2002 р., не передбачає такого виду земельних ділянок, а ввів інший вид земельних ділянок такого ж господарського призначення — для ведення особистого селянського господарства, то справжнє завдання ч. 7 ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» полягає, по-перше, у визнанні однорідності цільового призначення земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства та земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства та, по-друге, визнання за громадянами України, які в 90-х роках отримали безоплатно у власність земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства в «стандартному» розмірі до 0,6 га, права на додаткове отримання ними безоплатно у власність принаймні ще однієї земельної ділянки з тим, щоб площа ділянки, наданої для ведення особистого підсобного господарства, та площа нової (чи нових) ділянки для ведення особистого селянського господарства, не перевищували загальний розмір у 2 гектари.

Таке законодавче уточнення необхідне було лише з тієї причини, що назва цільового призначення земельних ділянок «для ведення особистого підсобного господарства», які надавалися на підставі Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р., та назва цільового призначення земельних ділянок «для ведення особистого селянського господарства», які надаються на підставі Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р., словесно відрізняються, що могло б ускладнити реалізацію права громадян України, які набули у власність земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства, на отримання безоплатно у власність додаткової земельної ділянки з цільовим призначенням «для ведення особистого селянського господарства».

Отже, положення ч. 7 ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» не можна трактувати таким чином, що право на отримання безоплатно у власність додаткової (чи додаткових) земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства мають лише громадяни України, які раніше отримали безоплатно у власність земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі, меншому за 2 гектари. Правомірність такого висновку підтверджується й аналізом формулювання пункту б частини 1 ст. 121 ЗКУ, яка гласить: громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: … б) для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара. Звертаємо увагу на те, що законодавець позначив лише одне обмеження для реалізації громадянином України права на безоплатне отримання у власність землі для ведення особистого селянського господарства. Це обмеження полягає в тому, щоб площа такої землі не перевищувала 2 гектари. Однак, будь-які інші обмеження юридичних чи фізичних параметрів цього права законодавець не встановив. Зокрема, законодавець не передбачив у пункті б частини 1 ст. 121 ЗКУ чи в нормі будь-якого іншого закону обмеження у вигляді отримання громадянином України безоплатно у власність землі для ведення особистого селянського господарства лише однією земельною ділянкою.

Як слід розуміти положення частини 4 статті 116 ЗКУ?

То як же слід розуміти положення ч. 4 ст. 116 Земельного кодексу України про те, що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання? На жаль, зміст і цієї норми досить часто трактується при її застосуванні на практиці по-різному. Так, мають місце тлумачення, згідно з якими передбачене зазначеною нормою кодексу уточнення змісту права на безоплатну приватизацію земельних ділянок словосполученням «провадиться один раз по кожному виду використання» має, нібито, означати «провадиться однією земельною ділянкою». Тобто, якщо громадянин України отримав на підставі Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства в розмірі, наприклад, 0,10 га, 0,20 га чи 0, 30 га, то він уже повністю реалізував надане йому законом право на безоплатну приватизацію земельної ділянки за нормою безоплатної приватизації, яка передбачена статтею 121 Земельного кодексу України, й не може вимагати надання йому безоплатно у власність додаткової земельної ділянки такого ж цільового призначення з тим, щоб їх загальний розмір не перевищував норму безоплатної приватизації земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Однак, ще раз підкреслюємо невірність такого тлумачення змісту частини 4 ст. 116 ЗКУ. Автор цієї статті був членом створеної у Верховній Раді України у 2000 р.  робочої групи по підготовці проекту чинного Земельного кодексу України й має зазначити, що вжите в цій статті словосполучення «провадиться один раз по кожному виду використання» означає лише одне: громадянин України, який отримав безоплатно у власність земельну ділянку будь-якого цільового призначення, в тому числі й земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, площею, що дорівнює граничній нормі безоплатної приватизації земельної ділянки певного цільового призначення, не має права отримати безоплатно у власність ще одну земельну ділянку такого ж цільового призначення. Стосовно земель для ведення особистого селянського господарства положення частини 4 ст. 116 ЗКУ означає, що якщо громадянин України отримав безоплатно у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства розміром у 2 гектари, то це й вважатиметься, що він реалізував це право один раз, тобто повністю. Отже, він не може отримати безоплатно у власність ще одну земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, оскільки таке її отримання означатиме отримання ділянки «другий раз» у розумінні ч. 4 ст. 116 ЗКУ.

Висновок

Таким чином, норми чинного земельного законодавства України не містять заборони на повторне звернення громадян України до органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади із заявами про набуття додатково земельних ділянок у межах норм, встановлених у ч. 1 ст. 121 ЗКУ. Тому громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності для ведення особистого селянського господарства загальною площею не більше 2,0 гектарів однією, двома чи більше ділянками, а відповідні органи влади мають право надати громадянину України одну, дві чи більше земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, загальна площа яких не перевищуватиме 2 гектари.

Цей же висновок стосується і тих громадян України, які отримали безоплатно у власність земельні ділянки іншого цільового призначення (для житлового будівництва, дачного чи гаражного будівництва тощо) меншого розміру ніж норми їх безоплатної приватизації, встановлені в ст. 121 ЗКУ. Відповідно, дії органів влади, які надали таким громадянам додаткові земельні ділянки такого ж цільового призначення, але загальна площа таких ділянок разом із раніше отриманими не перевищує встановлений законом розмір їх безоплатної приватизації, слід визнати такими, які повністю базуються на законі.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Жіноче обличчя творчості та інновацій. До Всесвітнього дня інтелектуальної власності

Опубліковано

on

Наталія Сорока, адвокат Укрінюрколегії, викладач кафедри європейського права Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат юридичних наук

Продовження. Початок

Перешкоди на шляху новаторок і мисткинь

Цілком очевидно, що жінки за своєю природою нічим не поступаються в новаторському і творчому потенціалі чоловікам. Яка ж тоді причина такого значного розриву між чоловіками і жінками у використанні системи інтелектуальної власності?

В ході експертного дискусійного форуму, що відбувся у ВОІВ у 2017 році, було здійснено аналіз низки важливих питань. Основний висновок полягає в тому, що гендерна нерівність у сфері інтелектуальної власності відображає значно поширений феномен гендерного дисбалансу в соціальному і економічному житті. Наприклад, у більшості країн дівчатка набагато рідше в порівнянні з хлопчиками вивчають науку, техніку, інженерну справу й математику. В результаті частка жінок у галузях, що відповідають за створення більшої частини технічних і технологічних інновацій, є відносно низькою.

Частково такі прояви нерівності є відображенням упереджень, забобонів і стереотипів щодо жінок та дівчат. Як це не парадоксально, представники обох статей різного віку, як і раніше, переконані, що жінкам слід обмежуватися виконанням деяких традиційних функцій, а не претендувати на роль потенційних лідерів у науково-технічній сфері, підприємницькій діяльності та мистецтві. І якщо не боротися з цими стереотипами, то нерівність може вкорінитися: у дівчат і молодих жінок, можливо, просто не буде взірців для наслідування, здатних надихати їх на повноцінне розкриття власного потенціалу.

В основі нерівності також лежить відсталість економічних і соціальних структур, які можуть обмежувати перспективи жінок у кар’єрному зростанні. Усім добре відома проблема горезвісної «скляної стелі». Талановиті жінки можуть досягти успіхів у навчанні і на перших етапах просування по кар’єрній драбині, однак потім їх ріст припиняється, особливо якщо вони роблять перерву в зв’язку з народженням дітей. Суспільство повинно знайти шляхи, що дозволяють забезпечити жінкам можливість нарівні з чоловіками поєднувати роботу й сімейне життя.

Певні питання, як видається, тісніше пов’язані із системою інтелектуальної власності. Так, наприклад, розвиток деяких видів інтелектуальної власності, зокрема патентів, може вимагати значних фінансових вкладень; побутує думка, що жінки надають пріоритетного значення стабільності сімейного доходу, що обумовлює їх меншу, в порівнянні з чоловіками, готовність іти на ризик. Крім цього, деякі правознавці критикують систему інтелектуальної власності з позицій фемінізму, стверджуючи, що, хоча ця система і є зовні нейтральною, низка елементів містить упереджене ставлення до жінок.

На шляху до конструктивних змін

Попри складність завдань у суспільстві зростає розуміння необхідності усунення гендерної нерівності в сфері інтелектуальної власності. Організації та окремі люди в різних країнах працюють над заохоченням та підтримкою новаторок і винахідниць. Відповідні ініціативи мають різний формат: це можуть бути як міжнародні кампанії із заохочення участі жінок у науковій діяльності, так і більш адресні заходи на рівні окремих країн, регіонів і груп.

Позиціонуючи себе в авангарді цих рухів, ВОІВ ухвалила у 2014 році політику в сфері гендерної рівності та взяла на себе амбітне зобов’язання подолання гендерного дисбалансу в усіх сферах своєї діяльності. Ця ініціатива передбачає, зокрема, забезпечення рівного доступу до послуг ВОІВ, розбудову можливостей та надання технічної підтримки для обох статей задля урівноваженого представництва чоловіків і жінок на всіх рівнях кадрової структури організації. Крім того, ця робота охоплює продовження й розширення новаторських досліджень у сфері пропорційного представництва обох статей у системі інтелектуальної власності, так само, як і реалізацію низки проектів з виявлення і підтримки інноваційної та творчої діяльності жінок.

Всесвітній день інтелектуальної власності—2018 є ще одним важливим кроком на шляху до цієї шляхетної мети. Об’єднуючи всіх зацікавлених осіб в усьому світі з тим, аби віддати належне досягненням новаторок і мисткинь, це свято покликане руйнувати стереотипи і заохочувати жінок різного віку до створення цінних інтелектуальних продуктів.

У рамках урочистостей з нагоди Всесвітнього дня інтелектуальної власності—2018 ВОІВ у співпраці з постійними представництвами Сполучених Штатів Америки та Австрії проводить спеціальний показ фільму «Історія неймовірної Хеді Ламарр» (Bombshell: The Hedy Lamarr Story). Доля успішної голлівудської акторки з українським корінням (батько Хеді був банкіром, вихідцем зі Львова), що здобула світової слави як винахідниця, є дивовижним джерелом гордості й натхнення. У часи Другої світової війни Хеді Ламарр запатентувала систему управління торпедами, секретні системи зв’язку, які мають широке застосування і в наш час — від мобільних телефонів до Wi-Fi і GPS. До дня народження Хеді 9 листопада приурочені Дні винахідника у трьох європейських країнах: Німеччині, Австрії та Швейцарії.

Прагнучи долучитися до ініціативи ВОІВ, пригадаймо собі імена наших сучасниць, різних за віком та колом інтересів, які успішно реалізують свій творчий потенціал у винахідницькій та інноваційній діяльності.

Олена Лук’янова – українська вчена у галузі педіатрії, що досліджувала методи профілактики і лікування кісткових захворювань, винайшла нові ефективні препарати для попередження захворювань, викликаних нестачею вітаміну D, нагороджена Оксфордськими відзнаками «Золотий Меркурій» та «Нагорода тисячоліття за заслуги перед людством».

Наталія Ульянчич — науковий співробітник Інституту проблем матеріалознавства імені Івана Францевича, винахідниця біоактивної кераміки, що розчиняється в кістках і заміщується повноцінною кістковою тканиною. Імплантати з біоактивної кераміки не спричинюють відторгнення та використовуються у травматології, ортопедії, щелепно-лицьовій хірургії, онкології, стоматології, мікрохірургії ока.

Ірина Уварова — науковий співробітник Інституту проблем матеріалознавства імені Івана Францевича, винахідниця фільтрів для питної води, систем очищення повітря й поглиначів запаху, систем вентиляції й спеціального газоочищення повітря на атомних станціях.

Світлана Марченко — вчена-біолог, розробниця портативного біосенсора для одночасного аналізу креатиніну і сечовини, з допомогою якого за лічені хвилини навіть у домашніх умовах можна отримати показники, що свідчитимуть про наявність ниркової недостатності.

Ольга Броварець — наймолодший доктор фізико-математичних наук у віці 29 років, провідний науковий співробітник відділу молекулярної та квантової біофізики Інституту молекулярної біології і генетики НАН України. Вперше встановила закономірності виникнення деяких мутацій у ДНК, її оригінальна концепція допоможе в розробці протиракових та противірусних препаратів.

Катерина Таратинська — молода вчена, автор десяти патентів щодо архітектурних рішень автоматизованих багатомісних, багатоповерхових, інтелектуальних енергоавтономних паркінгів. За її участю спроектовано понад 15 автоматичних паркінгів, які пройшли державну експертизу.

Тамара Вощило — студентка Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя, винахідниця електронної рукавиці, яка озвучує мову глухонімих, трансформуючи мову жестів у звук «Я говорю замість тебе» (I speak instead of you (ISIOY).

Софія Петришин — 16-річна львів’янка, переможниця всеукраїнського конкурсу Intel-Техно Україна, винахідниця пристрою, що перетворює цифрову інформацію на шрифт Брайля для незрячих.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді