Корупція і влада (Частина 2) - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Корупція і влада (Частина 2)

Дата публікації:

 Закінчення. Початок

Загальний стан протидії кримінальним корупційним правопорушенням на території України за 2020 рік (у порівнянні зі статистичними даними за 2013—2019 роки)

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.),
заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України, віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при ДБР, адвокат,
кандидат юридичних наук,
заслужений юрист України.

Антикорупційна діяльність ДБР

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

За наявними статданими, слідчими ДБР за 2020 рік, начебто, направлено до суду 461 обвинувальний акт про кримінальні корупційні правопорушення стосовно 582 осіб — одного члена Кабінету Міністрів України, двох — професійних суддів, 440 працівників правоохоронних органів: 187 — національної поліції, 19 — прокуратури, 11 — СБУ, 29 — Державної податкової служби України, 54 — Державної митної служби України, 41 — Державної прикордонної служби України, 18 — органів і установ Державної кримінально-виконавчої служби України, 81 — інших органів, що здійснюють правоохоронні функції, та 139 — інших осіб. Із направлених у 2020 році слідчими Державного бюро розслідувань до суду 461 обвинувального акта про кримінальні корупційні правопорушення: 35 — за статтею 191 КК України (але теж без зазначення про кількість із них тяжких та особливо тяжких злочинів, що дуже важливо, бо їх значно менше); 26 — за статтею 364 КК України (і теж без розмежування на частини, бо частина друга складніша в доказуванні), 8 — за статтею 366 1 КК України; 261 — за статтею 368 КК України (і знову ж таки без уточнення, за якою частиною, бо при обтяжуючих обставинах ці злочини є найбільш суспільно небезпечними); 40 — за статттею 369 КК України; 51 — за статтею 369 2 КК України; 9 — за статтею 410 КК України та 31 — за іншими статтями Кримінального кодексу України.

Хоча не лише ця обмежена інформація не дає можливість об’єктивно оцінити результати роботи цього нового органу досудового розслідування в боротьбі з корупцією: у наданих мені звітах ДБР за минулий рік будь-яка інша необхідна інформація для мого аналізу, на жаль, також відсутня.

Читайте також: День у традиційному форматі. Чому корупція в Україні стала звичним явищем?

Зокрема, ви тільки вдумайтесь, кому потрібні такі «статзвіти», в яких немає даних про кількість зареєстрованих ДБР у минулому році кримінальних проваджень про корупційні правопорушення, про кількість осіб, яким протягом року було повідомлено про підозру в їх вчиненні, скільки таких проваджень було закрито на досудовому розслідуванні, зокрема за відсутністю події й складу злочину та за недоведеністю винуватості особи, в скількох провадженнях у суді не знайшла свого підтвердження попередня кваліфікація про вчинення саме корупційних злочинів, про кількість виправданих судами обвинувачених у таких кримінальних провадженнях, про кількість обвинувачених, провадження стосовно яких за такі діяння були закриті судами та за якими підставами, про кількість осіб із цього числа, які утримувалися під вартою, про кількість обвинувальних актів, які судами було повернуто прокурорам у порядку ст. 314 КПК України, тобто у зв’язку з тим, що вони не відповідали вимогам цього кодексу, про подальшу долю повернутих судом прокурорам обвинувальних актів тощо.

Незважаючи на мої неодноразові запити, відповідь ДБР була приблизно однаковою: «з даних питань нами облік не ведеться, тому надати таку інформацію у нас немає можливості». Така ж сама відповідь була й щодо того, скільки ж реально покарано судом у розслідуваних ними провадженнях осіб за вчинення корупційних дій, обвинувальні вироки стосовно яких по даній категорії вступили в законну силу й скільки із них засуджено саме до позбавлення волі та інших видів покарання. Тому я змушений запитати нинішнє керівництво ДБР: хіба можна при такій звітності дати оцінку діяльності цього новоствореного органу досудового розслідування та виконанню покладених на нього завдань (статті 3, 5, 6, 7 Закону України «Про Державне бюро розслідувань»)? Водночас й Офіс Генерального прокурора на мій запит із цього приводу теж надав відверту «відписку» про те, що за 2020 рік у слідчій звітності облік зазначених вище даних по ДБР не здійснювався, тому надати таку інформацію відомство теж не в змозі. У зв’язку з цим у мене виникає закономірне запитання і до керівництва так званого Офісу Генерального прокурора: а яка ж роль прокурорів в організації досудового розслідування, я вже мовчу про процесуальне керівництво та нагляд за негласними та іншими слідчими, розшуковими діями органів правопорядку, якщо прокуратура в своїй звітності не передбачає такої інформації? Як тоді і на якій підставі можна здійснювати координаційну діяльність органів правопорядку в боротьбі з корупцією? На жаль, і відповідь Державної судової адміністрації України була майже ідентичною: за 2020 рік фіксування запитуваної мною інформації їх статзвітом також не передбачено (на запити, мовляв, надається та інформація, яка є заздалегідь готовим та зафіксованим продуктом). Таким чином, виходячи з цього, висновок напрошується лише один: незадовільні результати діяльності органів досудового розслідування, особливо новостворених у ході так званих «реформ», в тому числі й ДБР, свідомо приховуються від суспільства.

Тому й не дивно, що із загальної кількості направлених у 2020 році всіма правоохоронними органами до суду обвинувальних актів про корупційні злочини переважна більшість — 2 272 (80,3%) — складені слідчими поліції, ДБР — 461 (16,3%), хоча при такому обліку роботи цього органу досудового розслідування й ця цифра викликає великі сумніви, 68 (2,4%) — НАБУ, 23 (0,8%) — Служби безпеки, 5 (0,2%) — органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства. До цього хочу додати інформацію про реальні результати боротьби, підкреслюю, всіх органів правопорядку з корупцією в нашій державі і те, про які саме «корупційні діяння» в наведених вище обвинувальних актах, направлених до суду, йшлося. Так, за категоріями в скерованих всіма правоохоронними органами обвинувальних актах до суду найбільша кількість кримінальних корупційних правопорушень стосувалася привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем — 1 282 (або 59,5%), що трохи більше, ніж у 2019 році — 1 106 (або 51,2%), але менше (в кількісному значенні), ніж у 2018 — 1 733 (або 47,1%). Але, знову ж таки, при цьому, на жаль, діюча нині статзвітність не уточнює, а скільки з цих обвинувальних актів — за частинами 4 і 5 ст. 191 КК України, де йдеться про великий й особливо великий розміри, які виявляти й доказувати, звичайно, складніше, тому таких злочинів у загальній масі однозначно набагато менше, і при такому підході можна створити «статистичне благополуччя». А ось коли говорити про доведені правоохоронцями і прокурорами факти прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою, чим здебільшого і «грішать» наші чиновники, то таких обвинувальних актів направлено до суду лише 540 (або всього 25%) і теж без зазначення кількості таких фактів саме при обтяжуючих обставинах, що робиться для того, щоб приховати свою бездіяльність. За зловживання владою та службовим становищем направлено до суду 174 — обвинувальних актів (або всього 8%), що набагато менше, ніж у в 2019 — 199 (9,2%) та 2018 роках — 277 (7,5%), а також зловживання впливом — 161 (або 7,5%), проти 165 (7,6%) в 2019 та 270 (7,3%) в 2018 рр. Тобто звертає на себе увагу і той факт, що в минулому році правоохоронці значно менше приділяли уваги викриттю й розслідуванню фактів одержання неправомірної вигоди та зловживання владою і службовим становищем, які є найкрасномовнішим показником корупції. Ці показники зменшилися навіть у порівнянні з попередніми двома роками.

Але й по цих цифрах не можна зробити повною мірою остаточних висновків про ефективність діяльності органів досудового розслідування і прокуратури до тих пір, доки цю кваліфікацію не буде підтверджено обвинувальним вироком суду, який вступив у законну силу. А що ж у дійсності знайшло підтвердження в суді?

Результати розгляду обвинувальних актів у судах (щодо всіх органів)

Так, за вчинення корупційних діянь судами в 2020 році визнано винними 2 705 осіб, що дещо більше, аніж у 2019 — 2 528 та 2018 рр. — 2 565, з них набрали законної сили вироки суду (виправдувальні й обвинувальні) лише щодо 769 обвинувачених, що трохи більше, ніж у 2019 році — 695, але значно менше, ніж у 2018 — 994, з яких за обвинувальними вироками засуджено — тільки 620 осіб (що більше, ніж у 2019 році — 550, але менше, аніж у 2018 році — 766), в тому числі до позбавлення волі на певний строк засуджено 39 осіб, що є найменшим показником за останні досліджені роки (наприклад, у 2019 році — 42 особи, в 2018 — 53). До обмеження волі засуджено 14 осіб, до громадських робіт — 17, 1 особу позбавлено права обіймати певну посаду та до 1 особи застосовано службове обмеження. Щоб було більш наглядно зрозуміло, про яку «викриту» правоохоронцями «корупцію» йшлося в цих вироках, повідомляю, що найбільше осіб за кримінально карану корупцію в минулому році було засуджено до штрафу, а це — 523 особи (84% від всіх засуджених), що навіть на 22% більше, аніж у 2019 році (434 особи, або 62% від засуджених). До речі, до яких мір покарання було засуджено ще 25 осіб, із числа винесених обвинувальних вироків невідомо, з’ясувати це було неможливо. Тобто й цей знаковий показник реальної протидії корупції значно погіршився в минулому році — як у кількісному, так й у відсотковому вигляді.

А тепер ще красномовніші статдані: зверніть увагу і на рівень суспільної небезпечності самих засуджених за цими обвинувальними вироками до позбавлення волі: троє державних службовців 5—7 категорії, одна посадова особа райдержадміністрації, шість службових осіб органів внутрішніх справ, три посадових та службових особи інших органів державної влади, одна особа, що надає публічні послуги, одна посадова особа юридичних осіб публічного права, тобто всього 15 представників влади, в основному найнижчого рівня та, начебто, 27 посадових осіб юридичних осіб і фізичних осіб — у разі одержання від них неправомірної вигоди. Ось це і все. І це при тому, що відносно частини з цих осіб (статзвітність і цього не передбачає) обвинувальні акти вже направлялися до суду, тобто не в 2020 році, а раніше.

Більше того, в 2020 році судами не було засуджено за корупцію жодного народного депутата України, чи навіть депутата обласної ради, жодної службової особи судової гілки влади, жодного прокурора (включаючи військового), жодної службової особи СБУ та жодної посадової особи місцевого самоврядування. Це гірше, ніж навіть у 2019 році, коли із перерахованих суб’єктів корупції було засуджено хоча б 22 посадові особи місцевого самоврядування.

До цього треба додати і той факт, що судами за такі злочини в 2020 році було також виправдано 31 особу. Оце і є справжній результат роботи всіх 5-ти органів досудового розслідування, в тому числі й новостворених антикорупційних, та фактично двох паралельних окремих прокуратур, зокрема й новоствореної спеціалізованої.

Як післяслово

На противагу таким «досягненням» протидії корупції продовжую акцентувати увагу щорічно, що відповідно до Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік» на діяльність нових антикорупційних органів (НАБУ, САП, НАЗК, ДБР) виділено 3 240 787 200 гривень (це без урахування Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів — 190 450 000 грн), а відшкодовано, завдяки їх роботі, до державного бюджету лише 1 708 434 гривень! Тому й виникають ці закономірні запитання, зокрема й те, чи виправдано існування в Україні настільки багато таких органів правопорядку? На противагу значній частині експертного середовища, я категорично впевнений, що ні, їх непотрібно так багато, як непотрібні вони самі в такому вигляді, тим більше з такими необмеженими повноваженнями, як у НАБУ і САП, та створеними для них небаченими до цього комфортними умовами роботи, а тим більше з таким явно завищеним у порівнянні з іншими органами правопорядку рівнем матеріального забезпечення.

Немаловажливим у цьому всьому є й те, що вони знаходяться, на жаль, під контролем не українського суспільства чи нашої держави, а іноземних країн, які діють, я впевнений, виключно у власних національних інтересах.

Не можу обійти і той факт, що за закінченими розслідуванням корупційними кримінальними провадженнями, досудове розслідування в яких здійснювали слідчі органів поліції, СБУ, ДФС та ДБР, сума заподіяної корупцією шкоди за 2020 рік становила 3 440 738 705 грн, з яких названими органами відшкодовано лише 296 206 213 гривень, або всього — 8,6%, тобто також відверто мізерний результат.

Тому й висновок із цього аналізу може бути лише один: органами правопорядку в Україні не забезпечується виконання покладених на них завдань щодо боротьби з корупцією, яка загрожує національній безпеці нашої держави, а тому ця ситуація потребує якнайширшого обговорення в суспільстві та вжиття заходів реагування.

Завершити все зазначене вище хочеться словами одного з найавторитетніших реформаторів світу, екс-прем’єр-міністра Сінгапуру Лі Куан Ю, який свого часу сказав: «Приступати до роботи, задекларувавши високі моральні стандарти, тверді переконання й рішуче бажання побороти корупцію, просто. Складно жити згідно з цими принципами, а можливо це лише коли в країни є лідери сильні й розважливі до такої міри, щоб карати всіх порушників без винятку». Нам також потрібні такі лідери. Дуже потрібні.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Закон про олігархів чи популістична ширма для ручного управління країною?

Опубліковано

on

От

Тетяна ХУТОР,
голова Аналітичного центру «Інститут законодавчих ідей», член Громадської ради при НАЗК

Двадцять третього вересня Верховна Рада України ухвалила в другому читанні так званий «Закон про олігархів» — «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)». Це рішення підтримали 279 депутатів. Парламент не зупинило навіть те, що висновок до законопроекту Венеційська комісія надасть лише в грудні.

Читайте також: У Раді вже пропонують скасувати «Закон про олігархів»

Корупційні ризики і загрози

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Інститут законодавчих ідей 5 років аналізує законопроекти ВРУ на наявність корупційних ризиків, але саме цей проект закону можна по праву назвати найяскравішим прикладом надання «неконтрольованих» повноважень органу влади без будь-яких запобіжників, наслідки чого важко передбачити.

Тож за що саме проголосували народні обранці, кого в Україні тепер вважатимуть олігархом, та які ризики це принесе суспільству?

Читайте також: Якою має бути система протидії олігархізму: нотатки на полях «Закону про олігархів»

Суть прийнятого закону зводиться до надання РНБО на чолі з Президентом повноважень визнавати фізичних осіб олігархами та контролювати контакти посадовців з такими особами та їх представниками. Основними загрозами нового закону є: — отримання небувалих повноважень РНБО надавати та позбавляти статусу олігарха на власний розсуд; — можливість посадити на «гачок звільнення» будь-якого посадовця, адже відтепер одна незадекларована зустріч з представником олігарха, який не представився, є підставою для позбавлення посади; — створення комфортних умов для існування «нових» олігархів «з бездоганною діловою репутацією», без обмежень, які поширюються на старих; — потрапляння до реєстру не лише олігархів, а й великих бізнесменів через розмиті критерії належності до олігархів.

Чому не варто було ухвалювати цей закон?

Спочатку трохи історії щодо того, як ухвалювали законопроект № 5599. Даний документ від імені Президента України Володимира Зеленського зареєстрували у Верховній Раді 2 червня цього року, і вже через 3 місяці він став законом.

Зазначу й те, що під час підготовки документу до другого читання надійшло 1 257 поправок і пропозицій. Комітет ВРУ з питань національної безпеки, оборони та розвідки під головуванням Олександра Завітневича на засіданні 17 вересня врахував лише 59 із них, а 1 211 відхилив. А під час розгляду 23 вересня депутати ухвалили законопроект за скороченою процедурою протягом години, хоча його текст до 2-го читання, за який голосували народні обранці, не було опубліковано навіть на момент голосування.

Загалом же, незважаючи на врахування деяких поправок, сутнісних змін у ньому не відбулося, попри десятки зауважень, висловлених громадськістю та профільними структурами парламенту.

Хто приймає рішення, або необмежені повноваження

РНБО Відповідно до закону, рішення про визнання особи олігархом ухвалює Рада національної безпеки і оборони України на підставі подання КМУ, НБУ, СБУ, Антимонопольного комітету України або самого ж РНБО. Яким має бути це подання, в які строки його мають розглянути або відхилити закон не визначає. РНБО розглядатиме такі подання на власний розсуд, вирішуючи, чи є підстави визнавати особу олігархом, чи ні.

Під час підготовки законопроекту до другого читання, його положення доповнилися можливістю майбутнього олігарха подати свої пояснення щодо підстав визнання його таким. При тому автори жодним чином не регламентували порядку розгляду таких пояснень, не визначили процесуального рішення, яке може прийняти РНБО за наслідками їх розгляду та не встановили, як ці пояснення можуть вплинути на розгляд питання. Також закон дозволяє РНБО на власний розсуд вирішувати, чи заслуховувати особисті пояснення особи про підстави визнання її олігархом. Закон не передбачає можливості оскарження такого рішення, хіба що «олігарх» надасть заяву та документи, які підтвердять, що ознаки для його перебування в реєстрі відпали. Встановлений механізм захисту прав «кандидата в олігархи» є формальним та юридично малодієвим, або ж, навпаки, дієвим, проте лише у випадку використання неформальних «домовленостей».

Окрім права надавати та позбавляти статусу олігарха, саме РНБО визначає, чи був незадекларований контакт у посадової особи з представниками олігархів, що веде до звільнення посадовця. Тут проблема полягає в тому, що ні порядку виявлення такого контакту, ні вимог до «представників» та перевірки достовірності отриманої інформації про такий контакт не передбачено. Більше того, закон чітко визначає, що у випадку, якщо представник олігарха не представився — відповідальність несе лише посадовець. Тепер стане набагато легше позбутися директора НАБУ, судді ВАКС чи керівника будь-якого іншого органу попри гарантії незалежності, надані законом.

Під час підготовки законопроекту до другого читання, автори вирішили надати визначення представника олігарха — це фізична особа, яка проводить зустрічі (розмови) з публічними службовцями від імені та/або в інтересах особи, включеної до реєстру. Однак незрозумілим є те, чим будуть підтверджуватися такі «повноваження» та скільки таких представників може мати олігарх? Фактично кожен може представитися його представником, наслідком чого буде обов’язок публічних службовців вносити відомості щодо такої розмови та її змісту. Водночас представником олігарха не буде визнаватися особа, яка дійсно діє в його інтересах, однак не проводить зустрічі (розмови) з публічними службовцями, а здійснює комунікацію іншим способом, наприклад, шляхом листування.

Окремої уваги потребує питання конфлікту інтересів членів Ради національної безпеки і оборони, коли вони за своїм же поданням будуть розглядати питання та голосувати про визнання члена РНБО таким, що мав незадекларований контакт з олігархом чи його представником, або визнання одного із членів чи пов’язаної з ним особи олігархом.

Хто такий «олігарх» та його представник?

Для того, аби РНБО могла визнати особу олігархом, вона повинна відповідати 4-м критеріям, визначеним у законі. Однак більшість цих критеріїв залишилися розмитими, наслідком чого може стати помилкове визнання олігархами сотень заможних осіб, які не мають жодного відношення до політичних процесів.

Так, закон визначає, що олігархом вважатиметься особа, яка одночасно відповідає щонайменше трьом із таких ознак: участь у політичному житті — закон встановлює, що людина відповідає ознаці участі в політичному житті, якщо вона є близькою до президента, спікера, народних депутатів України, міністрів та інших осіб. Тобто людина, яка реально не має жодного стосунку до політичного життя, може бути визнана олігархом. Наприклад, сестра дружини керівника відомства, яка має акцію у великому підприємстві та випускає місцеву друковану газету, однак не є учасницею політичного процесу, має шанс отримати статус олігарха.

Це може штучно розширити цей перелік, до того ж, така норма може сприяти приховуванню статків та переоформленню майна на підставних осіб. Крім того, закон встановлює, що будь-яка особа, яка здійснювала забезпечення товарами чи послугами мітингів чи демонстрацій підпадатиме під цю ознаку. Через запропоноване формулювання під критерій участі в політичному житті підпадає особа, яка, наприклад, здала в оренду звукову техніку або виготовила поліграфічну продукцію для учасників будь-якої демонстрації чи мітингу, адже поняття «мітинг з політичними вимогами» не розкривається.

Значний вплив на ЗМІ

Цікаво, що визначення особи олігархом за цією ознакою можливе до осіб, які їй відповідали лише до моменту набрання чинності цього закону. Після цього моменту, вплив на медіа не буде враховуватися при визначенні особи олігархом, навіть якщо особа відповідає усім іншим ознакам. Таке положення викликає справедливе риторичне питання: хто ця людина, що має вплив на політичне життя, володіє істотними статками чи є бенефіціаром природної монополії, але ще не має ЗМІ? Це свідчить про те, що фактично ця ознака поширюватиметься лише на олігархів, які на момент набрання чинності законом уже матимуть вплив на ЗМІ та не поширюватиметься на «нових» олігархів.

Є кінцевим бенефіціарним власником монополії

Цей критерій є найбільш визначеним, адже процедура визнання суб’єкта господарювання суб’єктом природних монополій або таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, є чіткою та передбачена в Законі України «Про захист економічної конкуренції». На дату ухвалення закону в Україні налічувалося 3 338 суб’єктів природних монополій. Має підтверджену вартість своїх активів чи активів осіб, бенефіціаром яких вона є, що перевищує один мільйон прожиткових мінімумів (станом на зараз це 2,38 мільярда гривень). Відповідно до закону, розрахунок вартості активів, здійснюється сукупно за розмірами активів особи та підприємств, де вона виступає бенефіціаром у значенні закону (не кінцевим бенефіціарним власником).

Згідно з таким же законом таким бенефіціаром вважається особа, яка самостійно чи спільно з іншими прямо або опосередковано володіє статутним капіталом або правом голосу в юридичній особі. Важливо, що право голосу в юридичних особах має кожний власник будь-якої частки. Таким чином, вартість активів особи для визнання її олігархом може складатися суто з вартості активів юридичних осіб, коли частка особи в їх статутному капіталі є незначною.

Наприклад, особа, яка володіє навіть 1% статутного капіталу підприємства, може бути визнана олігархом, тому що сукупні активи такої юридичної особи перевищуватимуть один мільйон прожиткових мінімумів. Більше того, законопроектом не визначено, ким саме та за якою процедурою відбуватиметься підтвердження вартості активів, особливо це важливо у випадках визнання опосередкованого володіння частками в юридичних особах.

Наслідки визнання «олігархом»

Згідно із законом до олігарха застосовуватимуться суттєві правообмеження. Так, їм заборонятиметься здійснювати внески на підтримку політичних партій та у виборчі фонди кандидатів (крім власного виборчого фонду); бути покупцем у процесі приватизації об’єктів великої приватизації; фінансувати будь-яку політичну агітацію, проведення мітингів або демонстрацій із політичними вимогами та гаслами (водночас те, що розуміється під «політичними вимогами та гаслами», автори вказати забули.

Вказані положення містять ознаки суперечності конституційним гарантіям свободи політичної діяльності та прав власників розпоряджатися своїм майном, що сприятиме приховуванню фінансування політсил, а не її прозорості.

Також реалізація вказаних обмежень може стати підставою для звернення до КСУ або ж навіть до Європейського суду з прав людини, наслідком чого буде сплата Україною сатисфакції за рахунок коштів платників податків. Також закон містить і «непрямі» правообмеження, які покладатимуться на олігархів. Це стосується їх обов’язку подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в порядку, встановленому Законом України «Про запобігання корупції», хоча фактично олігарх такою особою може й не бути. Поряд із цим на них поширюватиметься й обмеження та відповідальність щодо отримання подарунків та обов’язки щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів. Ще одним «непрямим» наслідком набуття статусу олігарха очікувано стане ускладнення у відносинах із закордонними партнерами та залучення інвестицій, адже очевидно, що офіційне визнання у власній країні олігархом викличе питання в будь-кого.

Таким чином, закон надає РНБО надмірні дискреційні повноваження, які саджають «на гачок» будь-якого чиновника та великого бізнесмена, натомість створюючи умови для «нових олігархів». У такому випадку постає питання — яка справжня мета прийняття цього закону — боротьба з олігархами чи спрощена процедура звільнення незалежних посадовців та ручне управління великим бізнесом?

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Мандати на стіл: хто і як може позбавити народних депутатів повноважень?

Опубліковано

on

От

Олександр РАДЧУК,
політолог

Уже вкотре найбільша фракція монобільшості обговорюватиме питання партійної дисципліни й можливого виключення зі своїх лав незгодних із позицією пропрезидентської сили. Цього разу питання стоїть навіть гостріше — йдеться про можливість позбавлення депутатського мандата вже колишнього спікера Верховної Ради Дмитра Разумкова, якого нещодавно відкликали з посади. Ба більше: позбавити депутатських мандатів можуть і тих, хто не проголосував чи проголосував «проти» відкликання екс-голови ВРУ, який, до слова, очолював список партії «Слуга народу» на дострокових парламентських виборах у 2019-му.

Читайте також: Позбавлення мандата за прогули: спроба друга

В українській політиці вже були прецеденти, коли після виходу з фракції депутатів позбавляли мандатів. Утім, як і тоді, так і зараз дане питання викликає особливий резонанс — адже рішення про позбавлення мандата ухвалюють більшістю голосів на партійному з’їзді, тоді як за народних депутатів — неважливо, чи вийшли вони з фракції, чи їх намагаються виключити саме з політичних мотивів, — віддали свої голоси виборці.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

У будь-якому разі, історія з відкликанням екс-спікера парламенту Дмитра Разумкова може отримати ще один поштовх до загострення політичної кризи саме у випадку рішення про позбавлення його депутатського мандата. Чи наважаться на цей крок депутати монобільшості — стане відомо вже на цьому тижні після засідання фракції «Слуги народу», а реальні рішення можуть бути ухвалені вже під час партійного з’їзду, який очікується в листопаді.

Партійний диктат

Про сім головних підстав, за якими можуть бути достроково припинені повноваження народного депутата, йдеться в статті 81 Конституції України. Зокрема, в пункті 6 статті написано, що «невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій), або виходу народного депутата України зі складу такої фракції», вважається достатньою підставою, аби позбавити народного обранця депутатського статусу.

У 2016-му році подібним чином вирішили покарати народних депутатів Єгора Фірсова та Миколу Томенка, які вийшли з фракції БПП через незгоду з позицією більшості депутатів щодо голосування за норми Державного бюджету на 2016 рік. На закритому партійному з’їзді тоді ухвалили одностайне рішення припинити повноваження цих двох депутатів. І вже через 3 дні ЦВК повідомила про позбавлення їх мандатів, а наступного дня спікер парламенту оголосив про те, що Фірсов і Томенко — більше не народні депутати.

При цьому експерти, зокрема й у Венеційській комісії, наголошували на тому, що відкликання народних представників політичними партіями є неприйнятним у демократичній державі. Ще на початку каденції Верховної Ради ІХ скликання групою народних депутатів було внесено законопроект № 1038 «Про внесення змін до Закону України «Про статус народного депутата» (щодо приведення Закону України «Про статус народного депутата України» у відповідність із Конституцією України)», яким вводився у дію механізм позбавлення депутатського мандата у випадку виходу депутата зі складу фракції. Документ цей не відкликаний і досі й сумирно лежить десь у комітетах. Однак проти його ухвалення одразу ж виступили численні мажоритарники від «Слуги народу», яких чисельно навіть більше, аніж «списочників». Річ у тім, що даний законопроект у разі ухвалення давав можливість позбавити мандата не лише тих народних депутатів, які обиралися за списками партій, а й тих, хто висувався від партії і переміг по одномандатному виборчому округу.

Цікавим є й те, що вже в нинішньому скликанні, попри численні скандали та рішення про виключення з фракції монобільшості, поки що в жодного з народних депутатів не забрали мандат. І якщо щодо деяких із народних обранців цю процедуру складно запустити, бо вони перемогли на виборах на мажоритарних округах, то, наприклад, після скандалу з виключенням із фракції народного депутата Гео Лероса (№ 23 у виборчому списку «Слуги народу»), так і не було ухвалене рішення про позбавлення його депутатського мандата. Отже, кожне окреме подібне рішення — випливає більше з політичної доцільності, аніж має реальні законні підстави.

Поглиблення політичної кризи

У випадку з відкликанням екс-спікера Дмитра Разумкова ситуація з позбавленням мандата дещо складніша, адже відповідно до норм регламенту, голова Верховної Ради, а також його перший заступник та заступник не входять до складу будь-якої депутатської фракції. Наразі достеменно невідомо, чи писав екс-спікер відповідну заяву про вихід із фракції «Слуги народу», чи дана норма спрацювала автоматично.

Таким чином, як саме будуть оцінені фракцією та з’їздом партії «Слуга народу» можливості щодо позбавлення депутатських мандатів народних обранців зі списку цієї політсили, досі незрозуміло. Невідомо, якою в цьому питанні може бути роль ЦВК, хоча саме на сценарій, схожий до прецеденту 2016-го року, натякають у керівництві фракції монобільшості. Своєю чергою Дмитро Разумков пообіцяв, що в разі позбавлення його депутатського мандата — звертатиметься до суду. Вочевидь, маючи на це достатні юридичні підстави.

Усі ці процеси означають, що в разі будь-якого з варіантів розвитку подій поглиблення політичної парламентської кризи не уникнути. Якщо пропрезидентська партія таки вирішить позбавити мандатів незгодних із її позицією народних обранців, то ще більше поставить під сумнів якість ухвалених рішень у парламенті нинішнього скликання. Та й навряд чи це стане стимулом для дотримання партійної дисципліни тими депутатами, які бодай якось будують плани на подальшу політичну кар’єру. Якщо ж не позбавить, це може поглибити додаткові відцентрові тенденції всередині фракції.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Про сенси і тексти: в чому відмінність між «правами людини» і «людськими правами»?

Опубліковано

on

От

Олександр ВОДЯННІКОВ,
національний радник з юридичних питань, керівник відділу верховенства права
Координатора проектів ОБСЄ в Україні

У 2016 році вийшла праця Сергія Головатого «Про людські права», в якій автор, виходячи з історико-лінгвістичного аналізу, обґрунтовує необхідність заміни загальновживаного терміна «права людини» на «людські права». Ця пропозиція викликала досить жваву дискусію в наукових колах. Хоча особисто я достатньо скептично поставився до цієї пропозиції. В українській правничій термінології склалася традиція використання терміна «права людини» для означення поняття, яке в європейських мовах має назву «human rights» (англ.), «Menschenrechte» (нім.), «derechos humanos» (ісп.), «diritti umani» (італ.). Цей термін міститься в Конституції України, законодавстві, включаючи офіційні переклади міжнародних документів, у науковій літературі та повідомленнях ЗМІ. Однак, якщо поглянути на історичну еволюцію, генеалогію «human rights» і «droits de l’homme», можна дійти висновку, що дійсно «права людини» і «людські права» не є тотожними концепціями. Давайте поміркуємо чому?

Читайте також: Забезпечення прав людини в умовах суспільних трансформацій

«Droits de l’homme» як проект Французької революції

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Термін «права людини» є дослівним еквівалентом французького «droits de l’homme». Ця французька традиція тяжіє часів Великої французької революції 1789 року, коли була проголошена Декларація прав людини і громадянина. В її основу було покладено імпліцитне розрізнення між правами, що належать людині (у той історичний момент — вільній особі), та правами, що належать людині як члену політичної спільноти. Навіть у революційні часи ці права не стосувалися рабів, жінок і навіть звільнених рабів.

Поширення цей термін набув завдяки Жан-Жаку Руссо. В своєму трактаті «Про суспільний договір» Руссо говорить про «права громадян», «природні права, яким [громадяни] повинні користуватися як люди», «права людини». Але квінтесенція розуміння прав у викладі Руссо полягає в тому, що «суспільний стан — це священне право, що є засадою всієї решти прав. Це право, однак, не є природним; тому воно базується на угодах». По суті Руссо закладає основи пізнішого революційного розуміння «droits de l’homme» як засади політичного проекту. З 1760-х років саме такі конотації забарвлюють цей термін у працях барона Гольбаха, Рейналя, Мерс’є, маркіза де Кондорсе. А абат Рейналь в 1770 році писав: «Свобода є властивістю кожного. Слід розрізняти три її типи: природна свобода, громадянська свобода та політична свобода; тобто свобода індивіда, свобода громадянина і свобода нації. Природна свобода є правом, наданим природою кожній людині розпоряджатися собою на власний розсуд. Громадянська свобода є правом, що забезпечується суспільством кожному громадянину робити все, що не суперечить законам. Політична свобода — стан народу, що не відмовився від свого суверенітету, і який сам встановлює собі закони або бере участь у системі свого законотворення» (Abbé Raynal. From the Philosophical and Polítical History of the Settlements and Trade of the Europeans in the East and West Indies. The French Revolution and Human Rights. A Brief Documentary. 1996. P. 52).

Читайте також: ООН заявляє про погіршення ситуації з правами людини

У цьому викладі абата Рейналя відображена, власне, концепція «droits de l’homme», яка згодом була закладена в Декларації 1789 року: права людини становили поєднання «політичної» і «громадянської» свободи задля утворення нової політичної спільноти — політичної нації. Дебати в Національній Асамблеї в червні 1789 року чітко окреслюють цю концепцію й розуміння прав, викладених у згаданій Декларації: закріпити в цьому документі «перші принципи» конституції, «перші елементи всього законодавства» (маркіз де Лафайет). Герцог де Монморансі не менш чітко сформулював ідею Декларації: «Дуже важливо проголосити права людини до прийняття конституції, оскільки конституція — це лише продовження, завершення такого проголошення».

Декларація 1789 року і права, декларовані нею, стосувалися громадянства як приналежності до нової політії. Як підсумував Самуель Мойн, «права революційної епохи були революційними: вони становили засади утворення чи відновлення простору громадянства, а не захист «людяності» (Moyn S. The Last Utopia: Human Rights in History. 2010. Р. 26). Тому історично обґрунтованим було б аналізувати становлення й еволюцію людських прав саме внаслідок невдачі французької революційної моделі, переривання революційної традиції «droits de l’homme», що сталося після Другої світової війни.

Саме ця революційна традиція витіснила і в англійському і у французькому політичному дискурсах інші концепції — «human rights» (людські права), «rights of mankind» (права людського товариства) та «rights of humanity» (права людства), які на тлі революційної традиції виглядали надто загальними, щоб мати значення в новій парадигмі народного суверенітету. Ці концепції розглядалися відносними категоріями, що відрізняють людське від божественного, з одного боку, і тваринного, з іншого.

Іншими словами, термін «droits de l’homme» із самого початку був політично, гендерно й соціально забарвленим. З огляду на свою генеалогію і семантичний наголос на адресаті прав він не охоплює всіх якостей, якими в постмодерному конституціоналізмі мають володіти «human rights», а саме невід’ємність (притаманність людині з огляду на саму людську природу), рівність (тотожність для всіх без винятку) та загальність (повсюдна дія). Цей революційний проект виходив з іншого постулату — утворення політичної нації. Однак такі конотації визначили живучість революційного проекту в період становлення і розвитку національної держави до Другої світової війни.

Абстракція «людини» в такому революційному проекті завжди містила певну політичну ідентичність. Класичний лібералізм ХІХ — першої половини ХХ ст. в якості головної мети проголошував захист свобод окремого політичного суб’єкта, хоча ці свободи зводилися до тих прав, що були необхідними індивіду, щоб діяти в певному політичному середовищі. В такому сенсі втрата членства в політичній громаді, як-то через зникнення такої громади чи через вигнання, означала виключення з людства, втрату «права на права». Права людини в такому сенсі були привілеєм членства в політичній громаді, привілеєм громадянства.

«Human rights» як антитеза «droits de l’homme»

Термін «human rights» в сенсі людських прав виникає в контексті дискусії в англомовній публіцистиці щодо французької Декларації. Томас Пейн у своєму трактаті «Права людини» («Rights of man») 1791 року, написаному у відповідь на критику Едмунда Берка французької Декларації, побіжно використовує цей термін. Але в загальний вжиток «human rights» у значенні, подібному до сучасного розуміння людських прав, входить у першій чверті ХІХ ст. в контексті боротьби за заборону рабства і работоргівлі.

Нове розуміння людських прав постає і індоктринується після Другої світової війни з прийняттям Загальної декларації прав людини 1948 року. Навіть у політичному й дипломатичному лексиконі використання терміна «human rights» замість «rights of man» стає новацією. До того часу публічний дискурс послуговувався лексиконом, що склався в часи великих революцій — «природні права», «громадянські права», «політичні права», «соціальні права», «конституційні права», віддзеркалюючи когнітивні schemata революційного проекту. Так, за сто років до Другої світової війни тільки в шести рішеннях Верховного Суду США був вжитий термін «human rights», але вже за період з 1941 по 1949 цей термін з’являється в тринадцяти рішеннях, а протягом двадцяти років з моменту схвалення Загальної декларації про права людини «human rights» згадують тридцять два рішення Верховного суду США (Primus R. The American Language of Rights. 2004. Р. 191).

Загальна декларація прав людини 1948 року стала певною відповіддю на явні й імпліцитні упередженості французького революційного проекту «прав людини». Цей документ є прикладом «Великого діалогу»: стаття 1 Загальної декларації відтворює статтю 1 французької Декларації 1789 року з важливою відмінністю — замість «Les hommes naissent et demeurent libres et égaux en droits» («люди», «чоловіки» — фр.) Загальна декларація постулює невід’ємність, рівність і загальність: «Tous les êtres humains naissent libres et égaux en dignité et en droits» («всі людські істоти»).

Декларація 1948 року спричинила як ефект розриву, так і символічного впорядкування нової парадигми, що означало становлення нової концепції, нового комплексу субстантивних зобов’язань (хоча у той період подекуди термін «human rights» помилково вважався новою назвою для старої категорії).

Становлення нової концепції, таким чином, стало відповіддю на недоліки, упередженості й колективізм революційного проекту, який не в останню чергу вважався таким, що заклав основи для становлення тоталітарних держав у Європі міжвоєнного періоду. Нова концепція «людських прав», що постала в ході переосмислення жахливого минулого Європи, стала новим кредо, складовою нової ідентичності Європи в протистоянні з країнами соціалістичного табору.

Саме тому, говорячи про концепцію «human rights», слід мати на увазі, що йдеться саме про «людські права» як нову парадигму сучасного конституціоналізму. Загальне використання терміна «права людини», що є спадщиною революційного проекту XVIII ст. і лібералізму ХІХ ст., звичайно, не означає, що цьому терміну надається той же зміст і значення, що були характерними для ХІХ ст. — першої половини ХХ ст. Однак дуже важливо мати на увазі цю фундаментальну відмінність між революційною традицією прав людини як «droits de l’homme» та новою парадигмою людських прав як «human rights» сучасного конституціоналізму.

Рада ООН з прав людини ухвалила резолюцію про співпрацю з Україною

В українській Конституції, законодавстві, офіційних перекладах міжнародних документів використовується термін «права людини». Чи потрібно міняти цю термінологію? Це складно і навряд чи має сенс. Однак, коли йдеться про відповідне поняття в теорії, доктрині чи перекладі, перевага має надаватися все ж терміну «людські права» як найбільш адекватному для означення цього поняття.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link