Організована злочинність в Україні. Частина 10 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 10

Дата публікації:

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 10. Негативні процеси в соціальній сфері

У продовження циклу статей у минулих номерах ЮВУ, автори розглядають проблему фонових явищ організованої злочинності. У частинах 6, 7, 8, 9 циклу було проаналізовано такі фактори відтворення фонових явищ організованої злочинності, як політичні процеси, пов’язані з недоліками побудови політичної підсистеми українського суспільства, організаційно-управлінські недоліки функціонування інститутів державного управління, тіньова економіка, монополізм. У сьогоднішньому номері газети (частина 10) вашій увазі представлений наступний із факторів, що породжує та відтворює фонові явища організованої злочинності, а саме — негативні процеси в соціальній сфері (економічна нерівність, непрофесіоналізм кадрів, неадекватна пенсійна політика, перезрілі реформи).

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Особлива сфера суспільної діяльності

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Соціальна сфера — це особлива сфера суспільної діяльності, яка складається з комплексу взаємопов’язаних суспільних відносин у певних галузях виробничої діяльності та розподілу, в процесі споживання отриманих матеріальних благ, з метою життєдіяльності й всебічного духовного і матеріального розвитку особистості, як умов для подальшого розвитку потенціалу суспільства і держави.

Вирішальними є умови праці та винагорода

Зазначені суспільні відносини формуються як у виробничому, так і в невиробничому секторі діяльності людини, але вирішальними є умови праці та винагорода для забезпечення належних соціально-побутових та соціально-культурних потреб особистості.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Таким чином, соціальна сфера містить в собі не тільки умови праці й винагороду за її результати, а й людський розвиток, задоволення усіх основних, невиробничих власних потреб людини. Це стосується якості продовольчих продуктів, систем охорони здоров’я, освіти, культури та ін.

Будь-які соціальні відхилення у вказаних видах суспільних відносин — це фонові явища, що за своєю природою є джерелом їх дестабілізації та виступають захисним засобом збереження сфер дії детермінантів існування та відтворення злочинності.

Ми зупинимося лише на тих суспільних фонових явищах у соціальній сфері, які найбільш органічно взаємопов’язані з організованою злочинністю, детермінують одне одного й сприяють соціальній деградації особистості, а, врешті-решт, — усього суспільства.

Поглиблення економічної нерівності

Як ми уже відзначали, не усі політичні та економічні реформи, які відбуваються у нас, після здобуття Україною незалежності, є прогресивними та результативними, а тому вони не могли позитивно вплинути й на соціальну сферу. Непродуманість економічних реформ призвела до різкого збагачення невеликої групи людей і бідності більшості інших членів суспільства. Маємо майнове розшарування серед українського населення, що спричиняє соціальну напруженість. Але, як відомо, головну роль у формуванні та відтворенні фонових для злочинності явищ відіграють і фактори негативного економіко-соціологічного характеру.

Внаслідок цих негативних процесів багато людей стали знедоленими й залишеними напризволяще державою. У них не залишилося належних умов для людського розвитку, задоволення усіх необхідних соціальних потреб. Найбільше страждають в Україні найбідніші люди. Вони майже всі кошти витрачають на харчування, яке є недостатнім та неякісним. Тому вести мову про доступ такої категорії людей до інших соціальних потреб — вищої освіти, медицини тощо, не приходиться, адже вони, в основному, платні.

Слід зазначити, що проблеми розвитку української ринкової економіки та підвищення цін на різні послуги ще якось знаходять сприйняття у певних груп населення. Проте, у значної частини населення є не розуміння до тієї невеличкої купки людей, які в цей перехідний період збагатилися за рахунок привласнення суспільних ресурсів та продовжують паразитувати на більшості незаможних членів суспільства.

Ми постійно нагадуємо про те, що організована злочинність не може існувати та удосконалюватися без корупційних зв’язків в органах державної влади. А як можна позбутися корупції та кримінальних зв’язків у державних ешелонах влади, якщо соціальне забезпечення в Україні не відповідає реальним потребам?

Проблема модернізації системи державного управління

В Україні проблема модернізації системи державного управління та оптимізації оплати праці державних службовців є предметом постійної дискусії, зокрема громадськості та науковців, яка, втім, не призводить до бажаного результату. Разом з тим, Україна демонструє рішучі наміри щодо встановлення тісніших зв’язків з Європейським Союзом, що потребує проведення відповідних реформ і у сегменті державної служби. У 2014 р. відбулося підписання Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом, що передбачає створення поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі. Україна отримала безвізовий режим з Європейським Союзом в червні 2017 р. Це вимагає неабияких зусиль для впровадження реформ, у тому числі реформи державного управління, що є одним з пріоритетів держави. Про реформування державного управління є багато висловлювань на найвищому політичному рівні, що одержує значну підтримку з боку Європейського Союзу. Важливим кроком у реформуванні державного управління в Україні стало прийняття в червні 2016 р. Стратегії реформування державного управління. Цей документ узгоджується з Принципами державного управління програми SIGMA та Рекомендації № (2006) 6 Комітету Міністрів Ради Європи Державам-членам Ради Європи «Про статус публічних службовців у Європі», які ухвалені 24 лютого 2004 р. Запропонована концепція реформування системи оплати праці державних службовців, яка мала б призвести до якісних змін і у формуванні заробітної плати чиновників. Відбулися певні важливі законодавчі зміни у сфері відбору та призначення на посади державних службовців. І хоча загалом ситуація в цій сфері дещо покращилася, кардинальних зрушень досі не відбулося, а в останній період увага до подальшого реформування державної служби навіть дещо пригальмувала.

Професійна діяльність — це стабільність і результативність

Наприклад, протягом десятиліть спеціалісти переконують, що рівень оплати праці на державній службі в Україні недостатній для залучення висококваліфікованих і відповідальних фахівців із конкурентного ринку праці. Але, одночасно, вивчення цього питання показує, що є диспропорція в оплаті праці.

Зокрема, з порівняльного аналізу оплати праці державних службовців України та інших країн випливає, що дійсно найменші заробітні плати мають державні службовці в Україні. При цьому заробітна плата службовців, які займають вищі керівні посади, переважає над середньою заробітною платою по країні, що є ще одним свідченням про значне соціальне розшарування населення. Але й вона є нерівномірною. Так, зарабітна плата прем’єр-міністра Д. Шмигаля за червень 2021 р. склала 55,1 тыс. грн., та після утримання податків — 44 361 грн., тоді як директор Національного антикорупційного А. Ситник за той же місяць отримав 215 тыс. грн. У свою чергу, заробітна плата голови Служби безпеки України І. Баканова за червень склала 111 521 грн. Також зарплата О. Новікова, голови НАЗК — 253,6 тис. грн., що перевищує розмір мінімальної зарплати в 39 разів (https://kp.ua/economics/701249-premer-shmyhal-poluchyl-v-4-raza-menshe-zarplatu-za-yuin-chem-sytnyk-v-nabu).

Отже, питання адекватного фінансового забезпечення державної служби не вирішено й досі. Тому державна служба не приваблива для чесних і порядних професіоналів з досвідом та багатьох молодих фахівців, які повинні його переймати, удосконалювати та створювати закономірний процес спадкоємності поколінь, що є тим ланцюгом, який не можна розривати, оскільки це — важливий зв’язок між минулим, сьогоденням і майбутніми перетвореннями у державі. Без цього не можливе службове і професійне зростання молодого покоління, що створює справжній резерв для державної служби. Тільки таким шляхом молодь зможе в майбутньому забезпечити прогресивний розвиток української держави. Впровадження нових прогресивних ідей не можливе без досвіду та знань практики функціонування державної машини, її позитивних та негативних сторін та специфіки професіональної діяльності. Адже, державна служба слугує, перш за все, для людей, держави й її громадян. Професійна діяльність — це стабільність і результативність у роботі, кар’єрне зростання, можливість для молоді проявити свої таланти і здібності на повну силу. Тільки такий кадровий державний службовець є зразковим обличчям держави, який працює на її благо та авторитет нації.

У нашому випадку ми маємо справу з ситуацією, при якій державна служба в Україні стала вкрай необхідною для корупціонерів, представників організованих олігархічних угрупувань та самовпевнених у своїх неіснуючих здібностях осіб з фантазіями швидкого збагачення і настирливих бездарів, які шукають можливість отримати тіньову винагороду, придбати зв’язки у владних структурах і створити базис для майбутньої кар’єри у приватному секторі.

Багато років поспіль, і нині, державна служба в Україні, при зміні політичної влади, зазнає різких революційних змін, зламів, які нічим не виправдані та не підкріплені практичними результатами, що не відповідає світовій практиці діяльності державного апарату демократичних країн. Головне — привести за собою на державну службу «своїх», так звані «нові обличчя». Але у нас не заведено брати до уваги давню істину, що непрофесійні, без практичного досвіду державні службовці можуть удосконалити будь-що лише на основі своїх недосконалостей. Тут чудес не буває. Проблема ще й у тому, що викривлена фальшивими ідеологічними впливами, в угоду олігархії, політика створила таку суспільну свідомість, яка її сприймає без критичного аналізу результатів діяльності суб’єктів політичних, виборних та чиновницьких структур. Це, зі свого боку, створює систему повної безвідповідальності за усі розрекламовані нездійсненні реформи та не виконані обіцянки. Тому, після чергових виборів, усе починається спочатку та закінчується, у більшості випадків, як завжди — нічим або з невеликими, ледь помітними результатами. Загалом, негативні результати переважають, і вони відомі: війна, корупція, організована злочинність. З колись перспективної та економічно розвинутої держави, з великим науково-технологічним, природним та людським потенціалом, Україна, з її стратегічно вигідним географічним розташуванням, є поки що економічно відсталим і найменш інвестиційно-привабливим суб’єктом європейського континенту. Колишні держави Східної Європи та навіть деякі республіки колишнього СРСР, які вступили в період ринкових реформ майже разом з Україною, настільки просунулися в економічному розвитку, що здаються в цьому плані недосяжними.

Постійні революційні пертурбації чиновницького апарату

Отже, як не згадати старий вислів: «Кадри вирішують усе». Але усе це вимагає розробки найперше комплексу заходів щодо вдосконалення системи, структури й механізмів оплати праці в органах влади для того, щоб залучити професійних і чесних громадян нашої держави, створити надійний реєстр державних службовців, яких повинні перевіряти, в першу чергу, на добропорядність, проходження необхідних службових сходинок для відповідної посади та їх результативність на службі, а не через формальні анкети, відповідь на які можна й випадково вгадати, списати чи визубрити з підручників. Окремою темою є «професіоналізм» відбіркових комісій.

У розвинутих державах при побудові ефективної системи оплати праці, на державній службі, враховуються не тільки належна грошова компенсація за виконану роботу, а й мотиваційні компоненти (престижність, стабільна зайнятість, підвищення кваліфікації, навчання, належне соціальне забезпечення, службове житло, можливість працевлаштуватися після завершення державної служби тощо), що дозволяє утримувати кваліфікованих професіоналів на державній службі та спонукає їх до виконання своїх обов’язків з найбільшою ефективністю. Державна служба стабільна, службовці періодично лише проходять атестацію та вирішуються питання їх кар’єрного росту, залишення на посаді чи відповідного пониження в посаді. Проте, в Україні проводяться постійні революційні пертурбації чиновницького апарату і в більшості — з політичних чи особистих міркувань керівників, які займають у той чи інший період політичні посади у державних органах. Немає спадкоємності й достатнього професійного ядра працівників у державних структурах.

У цивілізованих країнах Заходу основи оплати праці закладені в законах і навіть в конституціях деяких держав. Там існує єдина тарифна система оплати праці залежно від розрядів (категорій) службовців. Вона порівнюється з оплатою праці у приватному секторі економіки, що також немаловажне для недопущення деструктиву в матеріальному забезпеченні.

В Україні уряд затверджує «Схему посадових окладів», відповідно до якої заробітна плата державних службовців нижчих категорій, є невисокою і все ще не конкурентною, у порівнянні з ринковою. Тому відбувається несправедливість, коли за некваліфіковану роботу працівники приватних підприємств отримують вищу заробітну плату, ніж посадовці державної служби з високим рівнем відповідальності, значними обмеженнями й вимогами до особи.

Державна служба має виняткове значення для розбудови справді могутньої, конкурентоспроможної, успішної України.

У нас державна служба — це іноді зміни команд, формальні навчання для відпрацювання грантів, і безглузді експерименти, що часто завершуються негативними результатами, за які ніхто не несе відповідальності.

Якби це стосувалося лише державних службовців, але ще в гіршому стані знаходяться науковці, працівники вищих навчальних закладів, вчителі та медики, які формують еліту цивілізованих демократичних держав світу.

Сьогодні у нас звернули увагу лише на медичних працівників і то «допомогла» пандемія коронавірусу. Так, Президент України В. Зеленський, з нагоди Дня медичного працівника підписав указ про орієнтир влади на мінімальну зарплату у 13,5 тис. грн. для середнього медичного персоналу і не менше 20 тис. грн для лікарів.

У США медичний персонал належить до самих високооплачуваних категорій громадян. Наприклад, лише акушери та гінекологи щомісячно заробляють у середньому 17916, 7 дол. США, а анестезіологи та хірурги — 20 000 дол. США

Різке розшарування в системі пенсійного забезпечення

Зокрема, пенсії до 3 тис. грн. отримують у нас понад 50% українців. Правда — сумно? Але прикро те, що в Україні мінімальна пенсія взагалі складала в середньому лише 1 769 грн. та з 01 липня 2021 р. підвищена аж до 1 854 грн.! При цьому ті державні мужі та дами, які встановлювали це підвищення на 85 грн., витрачають таку суму лише на чашку ранкової кави. Нагадаємо, що встановлений державою прожитковий мінімум становить 3 922 грн.

Але далі усе є ще більш сумнішим. Міністр соціальної політики України М. Лазебна повідомила, що у майбутньому кожен п’ятий українець старше 65 років взагалі не зможе отримувати пенсію через відсутність необхідного стажу. Причиною цього є сучасна тенденція щодо збільшення неформально і частково зайнятого населення, а також безробіття і неофіційне працевлаштування. Такі особи потребуватимуть фінансової допомоги від держави.

Усього в Україні налічується близько 3,3 млн неформально зайнятих працівників, 6,3 млн — не входять до складу робочої сили (пенсіонери, студенти) і 2,3 млн. осіб — виконують домашню роботу та не отримують за це гроші.

Півмільйона людей саме через неформальну та неповну зайнятість не мають страхового стажу. Це відстрочує їх вихід на пенсію на 1–5 років. Їхній стаж не буде відповідати новим збільшеним вимогам, які були встановлені в 2017 р. (https://kurs.com.ua/ua/novost/472143-kazhdii-pjatii-ukrainec-starshe-65-let-ne-smozhet-poluchat-pensiju?source=ukrnet).

Водночас довічне грошове утримання 3 556 суддів, в середньому, становить 77 387 грн., а найвищий розмір пенсії, — понад 10 тисяч грн. в Україні, отримують лише 3,9% осіб від загального числа пенсіонерів.

Розрахунки такого дискримінаційного забезпечення показують, що судді за наявності стажу можуть претендувати навіть на 80% забезпечення від своєї високої зарплати. Для простих українських пенсіонерів неможливо досягти такого співвідношення пенсії до свого скромного заробітку навіть при 80-ти роках стажу. Та й сам стаж для останніх є маловірогідним.

Окрім цього, такі негуманні курйози відбуваються при тому, що півмільйона військових пенсіонерів, служба яких часто пов’язана з ризиками для життя та здоров’я, отримують в середньому лише 5 502 грн., що в 14 разів (!) менше, ніж довічне утримання суддів, не кажучи уже про інших пенсіонерів. З початку цього року пенсія українських військових, які ціною життя та здоров’я тримають оборону країни та бережуть спокій у нашій державі, зросла лише на 67 грн., або взагалі її не було підвищено для окремих пенсіонерів. І це більше схоже на знущання, в той час, як українські судді-утриманці, життя яких було пов’язане з тепличними умовами кабінетного перебування, отримали в середньому 9,4 тис. грн. надбавки до пенсії. Це саме стосується нерівності з суддями щодо оплати праці та пенсійного забезпечення працівників правоохоронних органів, слідчих, які важкою ненормованою працею забезпечували та забезпечують правопорядок в державі, працюють над розкриттям та розслідуванням злочинів. Натомість судді отримують для розгляду уже готові, зібрані правоохоронцями тяжкою працею матеріали, з джерелами процесуального доказування. Суддям залишається лише вивчити ці готові матеріали в зручних для них умовах кабінету та зали судового засідання, провести їх судову перевірку та дати правову оцінку діяльності правоохоронців і достатності зібраних ними доказів для винесення рішення у кримінальному провадженні. В інших провадженнях збір матеріалів також не є обов’язком суддів, а — сторін відповідного процесу. При тому судді, як гіганти правової думки, аж ніяк не самі працюють над цими готовими матеріалами. Вони мають радників, консультантів, помічників, секретарів, а деякі й авто з персональними водіями, про що слідчі та інші правоохоронці не можуть навіть мріяти. Але така процедура розгляду суддями готових матеріалів, чомусь оцінюється українською державою занадто високо, а важка праця тих, хто тратить колосальні зусилля у боротьбі зі злочинністю, розкритті злочинів та їх розслідування — ні. Парадокс? Так! Може це так поставлено тому, що пересічному громадянину практично не можливо виграти адміністративну чи цивільну справу в суді, якщо іншою стороною є державні органи влади? Так би мовити, судді, за прихованими вказівками влади, працюють на захист «держави та її казни», а не на захист прав людини. Сподіваємось, що ситуація невдовзі змінюватиметься.

Судову реформу знову чекає фіаско

Якщо висока винагорода суддям пов’язана з тим, щоб не допускати корумпованості суддівського корпусу, то це, як показала практика, не виправдалося і не могло виправдатися (потрібні системні зміни), про що достатньо викладено в ЗМІ. Недарма нині в Україні вже вдруге оголошено судову реформу через незадовільну діяльність судів і корумпованість суддів, у яких — чи не найвище соціальне забезпечення в державі. Черговий парадокс, чи не правда?

Якщо знову будуть намагання «належним» соціальним забезпеченням розв’язувати проблемні питання судової гілки влади, то настане фіаско і цієї чергової судової реформи. Така безсистемна вибіркова реформа є помилковою уже тому, що виходить: судді мають бути соціально забезпеченими, щоб не піддавалися корупційним ризикам, а усі інші правоохоронці з низьким соціальним захистом — хай і далі вчиняють корупційні та інші неправомірні дії, щоб нормально виживати з їх мізерним фінансовим та майже повної відсутності соціального забезпеченням. Ми не проти того, щоб судді отримували гідну зарплатню, але нагадуємо, що в США зарплата судді Верховного суду лише в 5 разів більше середньої у державі, а в Україні — у 25! Зарплати вітчизняних суддів перевищують й найвищі європейські показники співвідношення між заробітною платою судді та середньою заробітною платою по країні.

Що слід засвоїти «реформаторам» судової системи

Реформаторам слід чітко засвоїти, що вітчизняних суддів дійсно потрібно забезпечувати високою заробітною платою для їх незалежності й неупередженості при відправленні правосуддя. Гідна оплата праці суддів вважається запорукою справедливого правосуддя. В іншому разі вони матимуть корупційну спокусливість для отримання відповідної винагороди при прийнятті деяких неправосудних рішень. Але не слід забувати, що спектр їх спокусливих дій набагато менший, ніж, скажімо, у правоохоронців. І ще менший, коли матеріали органів розслідування, чи подані матеріали в інших провадженнях, будуть забезпечені доказами з відповідними якісними процесуальними характеристиками, то й поготів. У правоохоронців, навпаки, спектр щодо можливих корупційних ризиків набагато більший. Це і не реагування на злочини, не реєстрація відповідних правопорушень, не якісне і неналежне розслідування через відсутність досвіду чи умисел з метою знищення, укриття і маніпуляції з доказами та закриття кримінального провадження і тощо. Що ж стосується нинішнього фінансово-матеріального забезпечення правоохоронних органів, то є два шляхи вирішення працівниками свого нужденного грошового та соціального забезпечення: звільнятися з роботи або корупційним шляхом розв’язувати питання матеріального забезпечення.

Отже, що стосується суддів, то це взагалі антисоціальна вигадка щодо їх грошової винагороди за працю та пенсійного забезпечення під виглядом «довічного грошового утримання». Це таке собі прикриття — грошове утримання нібито не спеціальна пенсія, оскільки спеціальні пенсії в Україні скасовані ще 2015 р. Але чому в Україні є якась виокремлена невелика частка громадян, яка живе за іншими законами держави? Хіба коефіцієнт суспільно-корисної дії суддів найвищий в державі? Ні. Тоді — гаразд. Раз це не пенсія, то слід платити податки. Але судді й тут самі собі не вороги. Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 р. № 71-VIII, було змінено редакцію деяких норм і встановлено, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються суми пенсій (включаючи суму їх індексації, нараховану відповідно до закону) або щомісячного довічного грошового утримання, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, якщо їх розмір перевищує три розміри мінімальної заробітної плати (у розрахунку на місяць)».

(Далі буде …)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Податкова амністія: кожен із нас – потенційний злочинець

Опубліковано

on

От

Юрій РАДЗІЄВСЬКИЙ,
керівний партнер АО «Радзієвський і партнери»

Податкова створила прецедент, коли прирівняла непідтверджені доходи громадянина до отриманих злочинним шляхом, й арештувала 26 млн гривень. Що це означає і які наслідки може мати для інших українців? 

Читайте також: Податкова амністія вимагає тиші, а не хайпу

Новітні реалії

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Державна податкова служба відкриває нові горизонти трактування норм Кримінального кодексу про легалізацію майна, здобутого злочинним шляхом. Тепер, судячи з усього, злочинними хочуть визнавати будь-які доходи, джерело походження яких не підтверджене. Це схоже на залякування громадян з метою збільшити показники податкової амністії. Хоча це ще й додаткові корупційні можливості для правоохоронців. Напередодні ДПС опублікувала новину про викриття на Харківщині громадянина, який «легалізував доходи незаконного походження». З тексту повідомлення випливає, що громадянин «здійснив витрати без наявності доходів із підтвердженим джерелом походження»: придбав низку автомобілів та земельних ділянок на загальну суму понад 20 млн грн. «При цьому здійснені витрати в кілька разів перевищували офіційні доходи вказаної особи. Операції мають ознаки легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом», – вказано в інформаційному повідомленні. До єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинення кримінального правопорушення за ознаками злочину, передбаченого частиною 2 статті 209 Кримінального кодексу: легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом, вчинена в особливо великих розмірах.

Громадянину загрожує позбавлення волі на п’ять—вісім років з конфіскацією майна. Слідчі також ініціювали арешт його коштів – понад 26 млн грн. Мабуть, на додаток до тих, які він витратив на купівлю землі і машин.

Що не так у цій історії?

Перше – це стаття «за легалізацію». Якщо спрощувати приписи статті 209, то фактові легалізації, в даному випадку купівлі майна, має передувати встановлення його злочинного походження. Це не несплата податків, а, наприклад, шахрайські дії, крадіжка, махінації на фондовій біржі. В тексті повідомлення ДПС про такий злочин не вказано, хоча правоохоронні органи зазвичай описують злочинні діяння. Можна зробити висновок: у цьому випадку злочином вважається відсутність документів про походження доходів.

Читайте також: «Податкова амністія»: що чекає на декларантів?

В українському законодавстві норма, яка зобов’язує доводити законність своїх доходів, існує лише для чиновників. Вона відома як норма про незаконне збагачення. Відповідно до неї, злочином є набуття активів, що на певну суму перевищують офіційні доходи. Це — антикорупційна норма, покликана зробити прозорішими доходи і видатки держслужбовців, які живуть на наші податки. Норми, яка б зобов’язувала громадянина пояснювати походження своїх доходів, не існує. Можливо, її лише планують запровадити. Раніше подейкували, що «чиновницьку» норму скопіюють для звичайних громадян, поклавши на останніх тягар доведення невинуватості.

Консенсусу з цього приводу наразі немає, так само, як немає й офіційних непрямих методів контролю (податкова не зможе порівняти з офіційними доходами всі ваші видатки), у податкової служби немає прямого доступу до банківської таємниці. На сьогодні виявити «надмірні» доходи можна лише в момент, коли людина здійснює велику операцію в банку. Тобто, коли банк у процесі фінансового моніторингу просить підтвердити походження грошей, а громадянин не може це зробити. Також при спробі провести великий платіж без відповідних документів банк може заблокувати кошти на рахунку. У цих випадках фінустанови зобов’язані повідомляти про спроби таких операцій Держфінмоніторингу, а це відомство – інформувати правоохоронців. Обов’язок останніх – довести незаконність походження коштів. Сама людина доводити нічого не зобов’язана.

Усе це незручно, але не настільки, як кримінальне провадження, яке може закінчитися вісьмома роками ув’язнення. Поява такого прецеденту свідчить, що податкові органи відпрацьовують новий механізм примусу громадян до участі в податковій амністії, яка поки що дає відверто скромні результати.

Сигнал подано чіткий: не можете пояснити походження активів – ризикуєте опинитися за ґратами. Або декларуйте, сплачуйте 5% і про походження коштів ніхто не спитає. Насправді це зловживання повноваженнями й підміна понять.

Оскаржити такі дії податківців буде непросто: слідчі судді зазвичай не беруть на себе відповідальність і не втручаються в хід досудового слідства. («Ваша честь, ми все ще шукаємо докази незаконного походження коштів цього шановного громадянина, тому дозвольте, будь ласка, провести обшук у його помешканні»). Справа може залишатися «фактовою», тобто без формального підозрюваного, але слідчі дії (обшуки, допити) та арешт майна можуть тривати місяцями. У цей час слідчим можна «працювати» з фігурантом, торгуючись про умови закриття кримінального провадження або невручення йому підозри.

Привернення уваги до цього прецеденту повинно стати точкою відліку не лише для дискусії про методи агітації за податкову амністію, а й загалом про практику маніпуляцій і тиску податкових органів на громадян з ігноруванням приписів кримінального та процесуального законодавства, що має ознаки свавілля.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 3)

Опубліковано

on

От

Закінчення. Початок ч.1, ч.2

Євген СТРЕЛЬЦОВ
доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія», вчений секретар Південного регіонального наукового центру Національної академії правових наук України.

Вірогідні перспективи

Якою буде українська державність через 10, 50, 100 років? Які люди тоді проживатимуть? Які звичаї й традиції будуть домінувати? Ці питання мають право на існування в зв’язку з тим, що ця стаття багато в чому пов’язана з ювілеєм української державності. А яким буде право в своєму загальному та галузевому розумінні? Більшість із нас зможуть на це дивитися з інших світів. Але, якщо говорити про найближчу перспективу, то, на мою думку, основна увага має бути сконцентрована на подальшому розвитку кримінального права в двох основних напрямках (зі зрозумілими уточненнями): охорона особи та держави. Саме такий підхід і дає змогу продовжувати намагання поєднати в кримінально-правових приписах загальносоціальну (загальнолюдську) та класову сутність права, про що вказувалося вище.

Читайте також:Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 1)

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Тут теж є свої проблеми, які потребують більш детального аналізу. Так, тип нашого політичного устрою, модель функціонування економіки, основні орієнтири розвитку суспільства в цілому «співпадають» з типологією таких характеристик більшості сучасних цивілізованих держав. Але кожна держава, в тому числі й Україна, має свій, у чомусь достатньо зрозумілий, а в чомусь і складніший шлях свого розвитку. Тому дуже важливо визначити ті нормативні орієнтири здійснення таких процесів, які повинні регламентувати/впорядкувати відповідні соціальні зміни, що має знаходити своє відображення в змінах/реформах: правової системи, системи права, кожної галузі права, включаючи й кримінальне, щоб потім вся ця нормативно-правова база мала свої цілі й отримала завдання (разом та поодинці), та, що необхідно підкреслити, давала змогу здійснити реальний зворотний вплив на політичні, економічні та соціальні процеси, які відбуваються (в перспективі відбуватимуться) в державі. Розуміючи це, ми повинні користуватися не тільки національними напрацюваннями, а й розумно скористатися міжнародним та закордонним правовим, в тому числі й кримінально-правовим, досвідом, про особливості використання якого вказувалося вище.

Читайте також:Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 2)

За великим рахунком проблеми державного розвитку — це дуже значне та складне питання, причому не тільки для перехідних, а й у розвинутих держав. Наприклад, нещодавно керівництво Австрії, аналізуючи ці проблеми, визначило, що, умовно кажучи, є два основних напрями розвитку — ідеологічний або раціональний. Загалом у сучасних умовах такі розвинуті держави починають реально уточнювати свій подальший розвиток, у першу чергу щодо економічної політики (https://ukrainian.voanews.com/a/ameryka-zagroza-defoltu/5977045.html). Наголошується, що загальними об’єктивними факторами, які сьогодні значно впливають на такі процеси, є: а) кризовий фон глобальної економіки, який може провокувати суттєві протиріччя при визначенні економічних інтересів; б) спроможність чи неспроможність провладних структур адаптуватися до таких складнощів; в) можливий вплив регіональної нестабільності на Близькому Сході та в Північній Африці на інші, причому значні, регіони, що може вплинути на глобальну безпеку, і сучасні події в тому ж Афганістані підкреслюють актуальність цього питання; г) роль розвинутих, в першу чергу провідних, держав у таких умовах, зокрема США; д) складність контактів таких держав із новими «молодими» світовими лідерами (Global Trends 2030: Alternative Worlds). Ці проблеми додатково загострюються подіями, які вже створив і продовжує створювати COVID-19 на всіх рівнях людської цивілізації.

З урахуванням цього постає принципове питання — який напрямок свого розвитку в таких умовах обере Україна в якості основного? І тільки після цього, коли буде обраний генеральний напрямок державного розвитку, коли будуть визначені основні орієнтири в усіх основних сферах суспільного життя, потрібно визначати зміст та форми регламентації їх правового регулювання як у плані «дозволеного», так і в плані «забороненого», або, згадуючи шкільну фізику, питання можна поставити таким чином: що для досягнення необхідної соціальної «міцності» в сучасних умовах важливіше для української державності та її системи права, враховуючи й галузеві аспекти: «крутний момент або кінські сили»?

Так, певні, достатньо деталізовані напрямки такого розвитку проголошуються, в першу чергу, під час офіційних зустрічей. Мова про суверенітет, територіальну цінність та євроатлантичні прагнення й реалізацію таких намірів, що пов’язано в правовій площині з боротьбою з корупцією, удосконаленням суддівської системи, посиленням антимонопольного законодавства, поєднаного з покращенням корпоративного управління тощо. Причому, як відомо, кожен із цих напрямів передбачає різнопланові та комплексні зусилля. Яким у таких умовах повинно бути кримінальне право, зберігаючи при цьому свою природну традиційність та враховуючи сучасні суттєві соціальні інновації, — силою прикладу чи прикладом сили, розуміючи образність цієї думки. Все це заслуговує комплексного, продуманого аналізу з урахуванням всіх складових державного будівництва, в тому числі і щирості політиків дійсно здійснити проголошене.

І наостанок

У цій публікації від самого початку не передбачалося надання певного висновку стосовно того, що ми маємо сьогодні, оцінюючи розвиток кримінального права, — суттєвий прорив або певний аванс на майбутнє. На мою думку, це взагалі неможливо зробити за низкою вагомих причин, у першу чергу, без чіткої прив’язки положень цього права до принципових положень національної державності, наших міжнародних перспектив, розуміння наших міжнародних зобов’язань, що вище підкреслювалося.

Так, певні зміни, які достатньо перманентно вносяться до Особливої частини, можуть бути оцінені і позитивно, і поза таким визначенням. Основна складність полягає в тому, що така законотворча діяльність не має необхідної системи, внутрігалузевого узгодження та погодження з іншими галузями права. Такі зміни, можливо, з урахуванням складного періоду розвитку української державності, мають право на існування, але вважати їх положеннями, які носять сталий характер, складно. У зв’язку з цим потрібно розуміти головне: фрагментарний характер внесення змін у кримінальне право навіть зі «щирою» метою його вдосконалення та відсутність внутрішньої логіки цього процесу багато в чому заздалегідь «приречені» на неефективність. Саме так дуже часто створюється так зване «голе право» — Nudum jus, тобто право безперспективне, яке не має можливості реалізації своїх положень.

Загалом ми повинні розуміти, що, як образно вважав Джордж Бернард Шоу, «злочинців вбиває не закон, це роблять люди», а це, в свою чергу, підкреслює, що будь-які положення кримінального права в соціальному житті застосовують конкретні люди. Й така практика теж не завжди є достатньою. Звернемося у зв’язку з цим до алегоричної думки французького філософа німецького походження Поля Анрі Тири Гольба́ха (барона д’Ольбаха, письменника, енциклопедиста, просвітителя), яка є епіграфом цієї статті. Все, що проголосила ця особа стосовно справжньої релігії, стосується того, що вона дійсно існує тільки там, де її підтримують «правитель та кат», і може бути цілком застосовано при оцінці ролі кримінального права в суспільстві у вигляді концепції (офіційної думки), доктрини (наукової думки) або законодавства. Публічний і «своєрідний» характер кримінального права вимагає, що його справжня реалізація, якими би якісними характеристикам воно «само по собі» не володіло, може відбутися тільки за наявності державної волі («правитель») і необхідної організації діяльності системи кримінального правосуддя («кат»). Можливо, це звучить дещо образно та «похмуро», але по суті дає змогу чітко розуміти роль, яку відіграє кримінальне право, його «самостійну» позицію та місце в складній системі кримінальної юстиції. Це, в свою чергу, повинно обов’язково враховуватися при визначенні його цілей та завдань, положень Загальної та Особливої частин і, що дуже важливо, не зменшуючи при цьому, але й не перебільшуючи, його загальної сутності та сучасного змісту. Саме це, на мою думку, повинно враховуватися при подальшому розвитку кримінального права.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Якою має бути система протидії олігархізму: нотатки на полях «Закону про олігархів»

Опубліковано

on

От

Олена БУСОЛ,
доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, головний науковий співробітник Міжвідомчого
науково-дослідного центру з проблем боротьби
з організованою злочинністю при РНБО України

Як відомо, 23 вересня Верховна Рада України прийняла в другому читанні та в цілому законопроект № 5599 «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» (далі — Закон № 5599). Я навмисно не розглядаю в статті деякі принципові для багатьох фахівців, політиків і журналістів питання, на які всі одразу звернули увагу й активно обговорюють, на кшталт того, хто має розглядати подання для визнання особи олігархом й ухвалювати рішення — РНБО чи НАЗК, або хто виграє від зміни власності ЗМІ, чи дійсно олігархам прийдеться не солодко після прийняття цього закону; або чи потрібно направити новоприйнятий закон «про олігархів» на розгляд до Венеційської комісії тощо. Торкнуся лише юридично-стилістичних помилок та надам своє бачення, як вченого, вирішення проблеми деолігархізації.

Читайте також: Чергова деолігархізація, або Українська спроба переходу від елітарної демократії до демократії представницької

Некоректність уже в самій назві закону

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Уже в самій назві закону № 5599 закладено декілька невідповідностей та некоректних понять. Наприклад, законодавець допускає, що олігархи можуть «впливати» (до речі, не вказано на що), але цей вплив повинен бути не надмірним, хоча як такий все ж може мати місце, інакше кажучи — «легкий» вплив є цілком допустимим. Те ж саме можна сказати і про словосполучення «мати значну економічну та політичну вагу»). Тобто, якщо така вага незначна, то це допустимо. І взагалі, виносити в назву закону такі слова в найвищому ступені — «надмірний», «значний», гадаю, неправильно.

Стаття 2 теж має протиріччя. Почну з назви. Особа, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті, вона ж чомусь прямо в назві й оголошується олігархом. Що поганого в тому, що людина сама по собі має значну економічну та політичну вагу? Проте це закріплено в самій назві статті. Непосвячені люди можуть зрозуміти, що олігарх — це і є особа, яка має значну політичну вагу. Але це поняття — значно ширше. Слід виходити з того, що термін олігархія (грец. Oligarchia), походить від стародавн. грец. oligon, — декілька та arche, влада) — форма правління державою, за якої влада належить вузькому колу осіб (олігархів) і відповідає їх особистим інтересам, а не діє на користь усіх членів суспільства. І ще в 2011 р. мною науково доведено, що олігархізація в Україні — це одна із специфічних форм організованої та за своєю суттю й наслідками — економічної злочинності (Бусол О. Ю. «Олігархізація політичної влади в Україні як одна зі специфічних форм організованої злочинності, а також у подальшому ця думка розвинута в докторській дисертації (Бусол О. Ю. «Протидія корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії» (2015 р.).

Результати голосування в Раді за відповідний законопроект

Таких осіб, які справді мають «значну політичну вагу», насправді у Верховній Раді багато. Виходить, що слід було одразу після прийняття цього закону призначити перевибори ВРУ? Сподіваюся, що не це є метою закону.

Не можна ототожнювати економічну і політичну вагу, проте ці два поняття стоять поряд при встановленні ознак відповідності такої особи в ст. 2 даного закону.

Дискримінація як порушення Конвенції

Водночас рішення про визнання особи такою, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархом) (ст. 5) є порушенням статті 14 закону (Заборона дискримінації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), яка проголошує, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою — статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. Як бачимо, в проекті цього закону є щонайменше дві таких ознаки дискримінації — за політичними мотивами і майновим станом.

Рішення ухвалюватиметься без присутності «винуватця»

Стаття 5 «Визнання особи такою, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті, олігархом)» більше схожа на ситуацію «призначити особу злочинцем». Залишається тільки додати — «і розстріляти», як це робили «трійки» НКВС при Сталіні. Така думка посилюється після ознайомлення з текстом частини 5 статті 5 закону — навіть, якщо потенційний «олігарх» не з’явиться на засідання, де розглядатиметься відповідне подання, в тому числі з поважних причин, все одно таке подання буде розглянуто та прийнято рішення і за відсутності «винуватця». А «заслуховування на засіданні» олігарха, взагалі нагадує комуністичні партійні зібрання минулої епохи, та те ж розкуркулювання — «ти живеш краще нас, заможніше, значить — поганий, а ну ж бо, поділися з нами!»

Не регламентовано в законі і процедуру розгляду подання та ухвалення рішення. Просте голосування в цьому випадку збільшує корупційні ризики, адже тут діє людський фактор. Згідно з частинами 3 і 4 статті 5 особа, яку запідозрили в тому, що вона є олігархом, повинна надати до апарату РНБО пояснення та інші документи. Тут, враховуючи нашу корупційну реальність, так і напрошується пропозиція олігарху поділитися з державою частиною своїх активів. Після цього можливе вирішення питання «на більш лояльних умовах», або таке засідання з розгляду подання відповідними суб’єктами, визначеними в ч. 1 статті 5, може взагалі не бути призначено. Адже покарання за порушення подання та строків — незрозуміла відповідальність, адже просто «відповідальність», ні дисциплінарна, ні адміністративна, ні кримінальна, і навіть, в законі не вказано, що — юридична (у контексті внесення змін до Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України», а саме статтю 7 доповнено частиною п’ятою такого змісту).

Порушення Конституції

А обов’язок подання декларації про контакти з особами, «які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархами)», або їхніми представниками, що закріплено в статті 8 цього закону, взагалі є порушенням конституційних прав громадян, адже олігархи теж громадяни України, як би того кому не хотілося. «Обмежити контакти» — це диктатура. А згадана вже стаття 24 Конституції України проголошує, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Таким чином в українців стає все менше прав, а натомість є все більше обмежень.

Ще щодо «контактів» з олігархами

Обов’язок подання декларації про контакти, згідно з частиною 5 статті 8 поширюється на цілий перелік службових осіб, серед яких, наприклад, голова та члени Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голова та державні уповноважені Антимонопольного комітету України, уповноважені з розгляду скарг про порушення законодавства в сфері публічних закупівель тощо. Виникає питання, а якщо контактувати з олігархами буде людина не з визначеного законом переліку, а їх довірена особа, нікому не відома й про контакт якої ніхто й ніколи не дізнається? Відповідь очевидна. Тоді ніхто з офіційного переліку й відповідальності не понесе. Думається, так воно в реальності й буде.

«Трохи зіпсована» репутація

Викликає подив, що законодавець вважає наявність непогашеної в особи судимості (по суті злочинця, визнаного законом) лише ознакою небездоганної ділової репутації (читай — трохи зіпсованої) у статті 10 закону, і нічого більше. Ділова репутація фізичної особи — це суспільна думка щодо ділових та професійних якостей цієї людини як учасника ділової комунікації, набута нею при виконанні трудових, службових та громадських обов’язків. І нічого спільного з діловою репутацією, вчинення злочину особою не має. Те саме, і навіть більше, можу сказати й про включення особи до переліку осіб, пов’язаних з провадженням терористичної діяльності (п. 3 ч. 2 ст. 10). Якщо людина є в переліку «терористів», це вже не предмет розгляду її в контексті ділової репутації в цьому законі, а є приводом для проведення заходів відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», далі — кримінальне провадження.

Інші пункти частини 2 статті 10 теж стосуються вчинення особою певних правопорушень, тож це не співвідноситься саме з діловою репутацією особи. Таким чином, слід змінити назву статті 10 «Бездоганна репутація» на більш коректну в цьому випадку. Так само, такі ознаки небездоганної ділової репутації фізичної особи, пов’язані з дотриманням закону та публічного порядку, які ми бачимо в п. 7 ч. 2. ст. 10: істотні та/або систематичні порушення особою вимог законодавства про засоби масової інформації, банківського, фінансового, валютного, податкового законодавства, законодавства з питань фінансового моніторингу, про цінні папери, акціонерні товариства та фондовий ринок, потребують уже певної юридичної відповідальності, але вони чомусь тільки є приводом для визначення в межах цього закону фактів небездоганності ділової репутації.

Незрозуміло, яке змістовне навантаження несуть словосполучення, написані через кому в п. 1 ч. 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону, — «в частині подання», «дотримання строків подання» декларацій про контакти, адже «дотримання строків подання» включає в себе і «в частині подання»? До того ж, зазначені службові особи тільки підлягають звільненню, а значить, можна, за певних умов, їх і не звільняти. На розсуд кого віднесено це питання, до речі?

Системи в законі не проглядається

Та й сам закон, навколо якого було так багато галасу з-поміж політиків, громадських організацій, які позиціонують себе як антикорупційні, та журналістів, жодним чином не відноситься до такого поняття як «запобігання» (загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)). Про «організаційні засади функціонування саме системи запобігання», як викладено у преамбулі закону, у самому законі не йдеться. Тому що системи тут немає. Скоріше, можна було дати цьому документу таку назву: «Порядок внесення до національного реєстру осіб, що визнані олігархами на підставі міжнародних санкцій».

Загалом після вивчення проекту закону № 5599 склалося враження, що Україна лише те й робить, що множить спеціальні антикорупційні органи, створює реєстри, а її громадяни зобов’язані подавати всілякі декларації та писати пояснення. Коли ж займатися бізнесом або іншою суспільно корисною «творчістю»?

Наші олігархи — не Ілон Маск

І нарешті, найнезрозуміліше питання: для чого витрачати додаткові ресурси та створювати цілий Реєстр осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів), адже навіть непосвяченим видно, що таких осіб буде максимум сотня). (Для довідки: в 2021 р. до списку Forbеs (найзаможніших людей планети) увійшли восьмеро українців. Серед них — Рінат Ахметов, який посів 376 місце зі статками в 7,3 млрд доларів; Віктор Пінчук, посідає 1 371 місце, $2,5 млрд; Костянтин Жеваго — 1 531 місце — 2,2 млрд; Ігор Коломойський — 1 750, 1,8 млрд; Геннадій Боголюбов — 1 892, 1,7 млрд; Петро Порошенко — 1 971, 1,6 млрд; Вадим Новинський — 2 192, 1,4 млрд; Влад Яценко — 2 485, 1,1 млрд, відповідно. Впевнена, що ці люди завдяки своєму статусу та статкам спроможні зупинити навіть військові дії на окупованих територіях, а не роздавати декілька років поспіль пакунки з крупою та олією мешканцям «рідного» Донбасу, або пекти торти та формувати шоколад із соєвими добавками в Луганській області.

Так, дійсно, наші олігархи — це не Ілон Маск зі своїми космічними програмами, який приносить користь людству. Українські олігархи більше «тирять» народні багатства та різні природні ресурси, що належать українцям. Тож якою має бути система протидії олігархізму? Потрібен соціально відповідальний бізнес, а тому цілі та завдання відповідного законопроекту можуть бути реалізовані лише шляхом перетинання інтересів і пріоритетів великого бізнесу, держави та суспільства, інакше кажучи, такі соціальні зміни, які ведуть до максимального збігу або часткового співпадіння цих інтересів. Ця концепція перекликається з близькою мені точкою зору кримінолога Ю. Орлова, що стратегічні засади взаємовідносин між державою та великим бізнесом мають передбачати не конфронтацію, намагання очистити владу від впливу олігархів, а співпрацю з подальшою елімінацією кримінальних форм діяльності останніх у сфері політики.

Із цього приводу політолог, співзасновник Центру соціологічних та політологічних досліджень «Соціовимір» С. Таран влучно зауважує, що в країнах ЄС немає олігархів в українському розумінні — є тільки великий бізнес, який платить податки і не впливає напряму на політиків. Суспільство має навчитися бачити різницю між великим бізнесом, який чесно платить податки, і між олігархами, які наживаються на монополіях, корупційних схемах та доступі до державних підприємств, між свободою слова та дозованою інформацією куплених ЗМІ, між справжніми патріотами та іграшковими політиками, які під патріотичними гаслами захищають власних спонсорів.

Потрібна співпраця бізнесу і держави

Потрібен базис на співпраці великих приватних корпорацій та держави. Необхідно звернути увагу на зарубіжну практику фінансування політичних партій великим бізнесом, що доцільно впроваджувати за умови забезпечення прозорості цього процесу та можливості контролю з боку громадян. Історія свідчить, що всесвітньо відомі мільярдери — це люди з комерційною жилкою, сильні лідери, відмінні менеджери, які мають відповідні зв’язки та потрібні знайомства, що допомагає оптимально й правильно організувати будь-яку справу. Очевидно, що вони мають і завжди матимуть безпосередній вплив на розстановку сил у політиці, на діяльність політичних партій. І від цього поки що не застрахована жодна держава. Тому Україні треба не відмовлятися від фінансування політичних партій великим бізнесом, а співпрацювати з його представниками для отримання взаємної користі. Необхідна така система фінансування політичних партій в Україні великим бізнесом, яка базується на взаємній співпраці великих приватних корпорацій та держави на прозорих і чесних засадах.

Ідея інноваційна, але закон потребує доопрацювання

Незважаючи на всі недоліки, сама ідея Закону № 5599 є інноваційною. Попри бажання захищати усталену думку, що з метою деолігархизації треба йти шляхом прийняття нових законів «Про лобізм», «Про трастову систему», «Про деолігархізацію», «Про фінансування виборчих кампаній», «Про власність стратегічних індустрій» тощо, ідея цього закону, якому немає аналогів у світі, адже це щось нове, інноваційне, що завжди викликає спротив, виглядає привабливою. До речі, Закон «Про лобізм» мають розвинуті держави, які поважають себе і великий бізнес, тож він насамперед потрібен і в Україні. Але це — тема для окремої статті. Загалом правила фінансової підзвітності для партій діють у 125 державах, про це в статті Бусол О. «Нова філософія фінансування політичних партій великим бізнесом (Зарубіжні реалії та українські тенденції»). URL: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_co ntent&view=article&id=2738:nova-filosofiya- finansuvannya-politichnikh-partij-velikim-biznesom-2&catid=71&Itemid=382.

Найпоширенішим засобом зменшення впливу великого бізнесу на ситуацію в будь-якому суспільстві є обмеження, зокрема, максимальних річних або передвиборчих внесків. У Чехії, наприклад, активісти створили сайт, на якому розміщується інформація про донорів усіх партій. Виявити надмірно зацікавлених у політиці олігархів тут можна за 30 секунд. Більше того, є інформація і про компанії, які надають гроші партіям, а потім отримують кошти через процедури державних закупівель. Тож ідея нового Закону № 5599 загалом непогана, але він, окрім зазначених, має, зокрема, й принципові недоліки іншого плану, які вже висвітлені в ЗМІ, а тому потребує суттєвого доопрацювання.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link