Думка експерта
Необхідність модернізації положень КПК України в світлі актуальних умов розслідування кримінальних правопорушень
Віра МИХАЙЛЕНКО, суддя Вищого антикорупційного суду,
кандидат юридичних наук
Україна живе за новими правилами кримінального провадження менше десяти років. І ця нова парадигма перебуває в постійному русі змін і доповнень. За цей період вони вносилися до Кримінального процесуального кодексу України понад 90 разів. При тому зміст таких змін і доповнень свідчить, що деякі з них пов’язані з неможливістю передбачити на етапі законотворчої роботи моделі використання кримінальних процесуальних норм, їх необхідність визріває через практику застосування. Інші, вірогідно продиктовані певною політичною доцільністю, намагання їх осягнути в практичному сенсі вводять «акторів» кримінальної юстиції в ступор, а практика застосування породжує нові й нові проблеми. Й лише частина цих змін та доповнень пов’язані зі зміною об’єктивної реальності, в якій здійснюється кримінально-процесуальна діяльність (наприклад, пандемія), хоча такі відбуваються точково, несистемно, а інколи й нелогічно. Отже, хоча кримінальне провадження перебуває в постійній динаміці нормативного підґрунтя, сама така динаміка не встигає за сучасними потребами кримінальної юстиції.
Читайте також: Кримінальне право України: датовані роздуми
Судочинство й інформаційні технології
На сучасному етапі немає жодних сумнівів, що кримінально-процесуальна діяльність дуже тісно пов’язана з інформаційно-технічними умовами, в яких вона реалізується. Наприклад, 20 років тому навряд чи хтось міг уявити електронний реєстр, в якому відображається весь рух досудового розслідування. Так само непередбачуваним було проведення судового засідання в дистанційному режимі. Люди користувалися аналоговим зв’язком, отримували листи в реальних поштових скриньках, а про масове розповсюдження мобільних телефонів і месенджерів із захищеними каналами, до яких неможливо отримати доступ при розслідуванні злочинів навіть за наявності для того законних підстав, не було й уявлення.
Стрімкий розвиток інформаційних технологій, діджиталізація суспільних, правових та економічних відносин призводить до ситуації відставання від них правових норм і практичної діяльності. Внаслідок такого «процесуального гальмування» виконання завдань кримінального провадження значно відтерміновується в часі, а в деяких випадках і повністю унеможливлюється. В сучасному світі нормативна база, на підставі якої відбувається розслідування злочинів і притягнення осіб до кримінальної відповідальності, має бути більш гнучкою й хоча б частково встигати за розвитком інших процесів, які відбуваються.
Читайте також: Питання законності застосування поліцейських заходів та забезпечення правопорядку
За неповні дев’ять років функціонування сучасної моделі кримінального провадження можна виділити кілька інститутів досудового розслідування, які в першу чергу вимагають модернізації. Серед них питання початку досудового розслідування; викликів слідчим, прокурором, слідчим суддею; отримання й використання відомостей із вмісту мобільних терміналів систем зв’язку та електронних інформаційних систем; використання цифрових технологій для проведення процесуальних дій, у першу чергу проведення судових засідань; використання сучасних засобів зв’язку для комунікації між учасниками кримінального провадження тощо. Окремим питанням є виявлення і накладення арешту на віртуальні активи.
Потреба в модернізації кримінального процесуального законодавства
За період застосування положень Кримінального процесуального кодексу України визріла необхідність змінити нормативні формулювання, пов’язані з початком досудового розслідування. Адже за дев’ять років слідчі судді, а з червня 2020 року — й апеляційні суди, не можуть визначитися з єдиним підходом до того, що слід вносити до Єдиного реєстру досудових розслідувань — будь-яку заяву, повідомлення, в якій заявник професійно чи на побутовому рівні стверджує про вчинення кримінального правопорушення, чи лише ті, з яких вбачаються реальні його ознаки?
Не секрет, що порушення кримінального провадження стає все більше популярним з іншими цілями, ніж ті, які визначально вкладалися в модернізацію цієї моделі в 2012 році. На сьогодні за допомогою внесення відомостей до ЄРДР відбувається боротьба з конкурентами, «врегульовуються» невдалі господарські відносини, блокується діяльність суб’єктів господарювання (в тому числі з метою отримання грошових коштів за припинення кримінально-процесуального тиску), активісти й псевдоактивісти також інтенсивно використовують цей інструмент з будь-яких приводів. Зміст заяв та повідомлень, бездіяльність щодо внесення відомостей з яких до ЄРДР є предметом оскарження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК України, нерідко зводиться до незгоди із судовими або процесуальними рішеннями в рамках кримінального провадження, стосується невиконання договірних зобов’язань, оскарження управлінських рішень керівників, необхідності перевірки «підозрілих» осіб тощо.
«Право» на порушення кримінального провадження
Зміна в 2012 році парадигми початку досудового розслідування призвела до виникнення «права на порушення кримінального провадження», коли весь механізм досудового розслідування має задіюватися лише з огляду на те, що певна особа стверджує про вчинення кримінального правопорушення. Більше того, реалізація цього права на порушення кримінального провадження досліджується слідчим суддею (функціональне призначення якого в кримінальному провадженні все ж таки трохи інше) й переглядається апеляційним судом. Це невиправдано в процесуальному і затратному сенсі, відповідні ресурси витрачаються на те, щоб замкнути цикл: невнесення відомостей до ЄРДР → скарга на бездіяльність до слідчого судді → задоволення скарги й зобов’язання внести відомості до ЄРДР / або відмова в задоволенні скарги, тоді в цикл додається суд апеляційної інстанції → внесення відомостей до ЄРДР → проведення необхідних слідчих (розшукових) дій → закриття кримінального провадження → оскарження постанови про закриття кримінального провадження до слідчого судді → у випадку закриття провадження на підставі п. 9-1 ч. 1 ст. 284 КПК України — оскарження ухвали слідчого судді до апеляційного суду.
Норма чи її тлумачення
Відповідно до ст. 214 КПК України слідчий, дізнавач, прокурор невідкладно, але не пізніше 24-х годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним із будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань і розпочати розслідування. Слідчі, прокурори, знаходячись у процесуальному плані біля першоджерел порушення кримінального провадження, досить швидко зрозуміли, що вносити до реєстру все підряд — недозволена розкіш, і з надією, що не кожен заявник оскаржить бездіяльність слідчому судді, перестали реєструвати переважну більшість відомостей. У свою чергу при оскарженні невнесення в слідчих суддів, а з червня 2020 року — в суддів апеляційних судів, існує два тлумачення ст. 214 КПК України. В одному розумінні переважає значення дії — невідкладно, але не пізніше 24-х годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення слідчий, дізнавач, прокурор зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань і розпочати розслідування. В іншому акцент робиться на змісті заяви, повідомлення — вони мають бути про вчинене кримінальне правопорушення. Отже, вбачається проблема нечіткого нормативного регулювання, яке дозволяє варіативність розуміння й тлумачення норм.
Ця двозначність призводить до того, що посилаючись на необхідність перевірки уповноваженим суб’єктом звернень на наявність ознак кримінального правопорушення, слідчі судді одночасно автоматично зобов’язують вносити відомості до ЄРДР, незважаючи на відсутність у заяві таких ознак. Так, Кримінально-процесуальним законодавством не встановлено порядок та зміст викладу відомостей про кримінальні правопорушення в заявах або повідомленнях. Проте, надаючи оцінку таким відомостям, прокурор, слідчий за змістом ст. 214 КПК України повинні переконатися в наявності в них даних, що вказують на об`єктивні ознаки підготовки, вчинення, приховування кримінального правопорушення. Враховуючи зазначене, суд вважає, що скаргу слід задовольнити, оскільки в судовому засіданні встановлено, що в порушення вимог вказаної статті КПК України станом на час розгляду скарги, заява компетентними посадовими особами не була внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань, розслідування не розпочиналося (наприклад, ухвала слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від https://reyestr.court.gov.ua/Review/88687082). Водночас слід відзначити, що останніми роками тенденція на автоматичне задоволення скарг на бездіяльність щодо внесення відомостей до ЄРДР не має такого загального характеру, як у 2012—2017 роках. Але до цих пір ні законодавець, ні доктрина, ні судова практика не можуть дійти єдності в цьому питанні.
Отже, необхідність осучаснення положень статей 25, 214 КПК України пов’язана з необхідністю нормативного забезпечення єдиної моделі початку кримінального провадження — або до ЄРДР вносяться відомості з усіх без винятку заяв та повідомлень, які надходять до органу досудового розслідування і прокурора, з розумінням того, що в більшості випадків процесуальний ресурс буде витрачатися на закриття кримінального провадження, або ж встановлюється перевірочний фільтр і слідчому, і прокурору, а у випадку оскарження — і слідчому судді, на нормативному рівні надаються повноваження перевіряти такі звернення на наявність ознак кримінального правопорушення. Для забезпечення правової визначеності розуміння порядку початку досудового розслідування має бути єдиним, і таке єдине розуміння має бути забезпечено чіткими і якісними формулюваннями, які б виключали двозначне тлумачення кримінально-процесуальних норм.
(Далі буде)…
Джерело: Юридичний вісник України
