Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Останні цвяхи в кришку домовини українського кримінального процесу

Опубліковано

on

Володимир Задорожній, суддя у відставці

На пересічного українського спостерігача «післямайданного» періоду чи не найбільший вплив мають кримінальні новини і взагалі все, що з цим суспільним явищем поєднано, — реформи правоохоронних органів, резонансні злочини, гучні затримання. Всі чекають нових викриттів, показових процесів, справедливості, врешті-решт «посадок» топ-корупціонерів. Суспільство тримають у напруженні, медіа не замовкають. «Ну ось, позитив уже є… Реформи починають давати результати…». Треба почекати.

Сумна статистика

І трохи статистики. У Єдиному звіті про кримінальні правопорушення по державі Генеральної прокуратури України за листопад 2017 року, розміщеному на офіційному сайті відомства, наростаючим підсумком облікувалося 37 468 кримінальних правопорушень за ст. 190 КК України (шахрайство). При тому з обвинувальним актом до суду направлено лише 7 583 провадження. По 29 154 кримінальнм провадженням на кінець звітного періоду рішення не прийнято.

Цифри — вражають. Ця статистика переважно про злочини з використанням сучасних засобів телекомунікації (інтернет-шахрайства, шахрайства з використанням мобільних телефонів та банківських технологій). Тобто поліція на даний момент не може протистояти сучасним способам даного виду злочинів. У цьому ж звіті значиться 1 193 кримінальних правопорушень за фактом шахрайств, пов’язаних із заволодінням нерухомістю. Всі розуміють характер та розмір збитків, завданих такими видами правопорушень, оскільки їх предметом є нерухомість. Так от до суду направлено лише 37 вказаних кримінальних проваджень з обвинувальним актом. По 1 131 провадженню рішення не прийняті.

Невтішна картина результатів розслідувань і по традиційних тяжких та особливо тяжких злочинах. Так, за фактом розбою облікувалось 2 727 проваджень. До суду з обвинувальним актом їх спрямовано 1 288. По 1 352 провадженнях рішення не прийнято. Проваджень за фактами умисних вбивств облікувалося 5 269. До суду з обвинувальним актом передані 796 проваджень, рішення не прийняті по 4 344 провадженнях.

За цими скупими цифрами реальний стан розкриття лише невеликої категорії злочинів, за якими фінансові втрати, зламані долі, біль та страждання. Я далекий від думки, що держава компенсує потерпілим хоч частину їх матеріальних втрат та моральних страждань. Та й узагалі складається враження, що держава останнім часом більше піклується про тих, хто «на іншому боці барикад». Авжеж ідемо в Європу. Конвенційні норми, розтлумачені рішеннями Європейського суду з прав людини, вже давно стали частиною законодавства України. Як наслідок — національне законодавство гуманізується. Так, Законом України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів» від 8 квітня 2014 року частину 5 ст.110 КВК України було викладено в новій редакції. Засудженим до позбавлення волі надається право на телефонні розмови (в тому числі в мережах рухомого (мобільного) зв’язку) без обмеження їх кількості під контролем адміністрації, а також користуватися глобальною мережею інтернет. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації прав засуджених» від 7 вересня 2016 року були внесені зміни в ст. 108 КВК України, згідно ч. 1 якої засуджені мають право придбавати за безготівковим розрахунком продукти харчування, одяг, взуття, білизну та предмети першої потреби на гроші, зароблені в колоніях, одержані за переказами, за рахунок пенсії та іншого доходу, без обмеження їх обсягу. Чи приведуть ці кроки до поліпшеня криміногенної ситуації в Україні, до виправлення засуджених, до зменшення кількості вчинених злочинів і, як наслідок, до підвищення якості досудового розслідування? Сумніваюся, оскільки наведені вище статистичні дані результатів розслідувань вказують на невтішний стан справ. До речі, значна кількість шахрайств із застосуванням мобільного зв’язку вчинялась злочинцями, які перебувають у місцях позбавлення волі, тобто саме там, де повинно відбуватись їх виправлення.

Причини наших проблем

У чому ж причини такого стану боротьби зі злочинністю? Списувати все на революційні події та війну жодних підстав немає, оскільки після зміни влади в 2014 році пройшов тривалий час, а військові дії тривають лише на сході країни. Крім того, приблизно така ж картина, якщо дослідити статистичні дані до 2014 року, була й раніше. Щодо кадрової політики, то, відверто кажучи, нашвидкоруч проведена реформа в органах прокуратури, поліції та СБУ мало що змінила. Сумнівні непрозорі конкурси та люстраційні процедури не вирішили проблему викорінення корупції та заміни непрофесійних кадрів, навпаки, в окремих випадках були «люстровані» кадри, спроможні професійно та чесно виконувати службові завдання. Належна перевірка статків колишніх чиновників правоохоронних органів взагалі не проводилася. Але будемо об’єктивними, поява нових людей у поліції, на керівних посадах органів прокуратури дали надію на реальні реформи органів досудового розслідування. Те саме можна сказати й про нові антикорпуційні органи, створені практично «з нуля» шляхом конкурсного відбору кращих представників юридичної спільноти, які, на жаль, поки що не дивують успіхами досудового розслідування. Та чи лише в кадрах причина всіх бід.

Можливо, проблема в інструменті, який дає держава правоохоронцям у боротьбі зі злочинністю. Вдосконалення кримінального процесуального законодавства, від якості якого залежить ефективність роботи правоохоронних органів, цілком залежить від волі нашого законодавця. Кримінальний процесуальний закон, якщо він прийнятий в інтересах суспільства, повинен виконувати основне своє завдання – виявлення та переслідування осіб, які вчинили злочин. Як слушно зазначав відомий науковець-процесуаліст Борис Розовський, вирішення завдань кримінального процесу (захист конституційних прав осіб, які беруть участь у процесі) не повинно суперечити його меті. Про який захист вказаних прав можна говорити, якщо злочин не розкрито.

Погоджуючись із твердженням цього талановитого вченого, висловлю й свою точку зору щодо окремих аспектів нинішнього КПК в частині досудового рослідування. По-перше, «тотальна» змагальність на досудовій стадії може шкодити його призначенню та меті. Не змагання або навіть боротьба слідчого чи прокурора зі стороною захисту є завданням цієї стадії, а виявлення та притягнення до відповідальності особи, яка вчинила злочин або кримінальне правопорушення. Відомий дореволюційний процесуаліст М. В. Духовський зазначав, що змагальний процес у чистому вигляді можливий лише в процесі цивільному. З цим важко не погодитися. В кримінальному процесі, особливо на досудовій стадії, сторона обвинувачення, яка представляє інтереси всього суспільства (держави) та сторона захисту, яка діє в інтересах підозюваного чи обвинуваченого, в силу свого функціонального призначення та відповідних процесуальних завдань апріорі не мають і не можуть мати рівності, оскільки їх завдання та відповідно правомочності (права та обов»язки) різні. Більше того, вони в більшості процесуальних випадків знаходяться в площині «влада підкорення». Правовий інститут захисту створений історично для противаги можливим зловживанням з боку держави, а його завданням і процесуальним призначенням ніколи не було встановлення істини, навіть формально-юридичної. Натомість слідчий та прокурор зобов’язані повно, всебічно, об’єктивно встановити всі обставини в провадженні, тому законодавець не повинен створювати зайвих процесуальних перешкод для досягнення цього завдання.

Разом із тим інститут захисту жодним чином не створений для протидії (супротиву) державі, що ми, на жаль, спостерігаємо в кримінальних процесах останнім часом. Змагальність як діяльність уповноважених законом суб»єктів може бути лише під час судового розгляду після встановлення особи, яка вчинила злочин, для перевірки доказів, які підтверджують її вину. Якщо завданням досудової стадії є пошук винної особи і доказів її вини у вчиненні злочину, то надмірне розширення прав підозрюваного буквально з початку розслідування є невиправданим, оскільки жоден підозрюваний не зацікавлений у доведенні своєї вини, а тому створюватиме перешкоди для цього будь-якими засобами, в тому числі зловживаючи процесуальними правами, що доводить практика.

Тому принцип змагальності в досудовій стадії необхідно збалансувати. На мій погляд, оптимальним було б відкриття всіх матеріалів провадження стороні захисту та потерпілому лише після закінчення рослідування, що безперечно сприятиме дотриманню строків розслідування. Не менш важливим є ліквідація непотрібних вимог до форми процесуальних документів, зайвої деталізації клопотань слідчого, оскільки порушення незначних формальних вимог буде ставити під сумнів допустимість здобутих доказів. Та й складання клопотань до суду перетворюється в затратний по часу і засобах процес, який у результаті відволікає від основного завдання – пошуку злочинця та зібрання в максимально короткі терміни доказів його причетності до злочину і вини.

Зайвий судовий контроль не сприяє своєчасному розслідуванню справ, у більшості випадків він є формальним, оскільки реально дії слідчого або взагалі не є втручанням у права громадян, або таке втручання несуттєве (пропорційне меті). Слідчий не повинен бути ні доктором права, ні учасником «рингу» із захисником та підозрюваним. Він не воїн, а чиновник, який документує
докази злочину. В цьому його основне призначення. Не може бути він і детективом, який власноруч проводить невластиві для нього негласні слідчі дії.

Необхідно також визначитися, а чи взагалі самостійний нинішній слідчий, чи є він особою, яка може нести якусь відповідальність за наслідки розслідування? Якщо поверхово та схематично оцінювати обсяг повноважень слідчого у сучасному кримінальному процесі, виникає цікава картина. Слідчий всі слідчі дії повинен узгоджувати з процесуальним прокурором, тобто останній є керівником і організатором розслідування. Без нього слідчий не вправі скласти та оголосити підозру, пред’явити обвинувачення за наслідками розслідування. Без рішення слідчого судді він не має права провести огляд, обшук володіння особи, арештувати майно та долучити до справи вилучені речові докази, документи, які знаходяться в інших осіб, навіть затримати підозрюваного, крім випадків, якщо злочин відбувається на його очах, або безпосередньо після його вчинення, а внаслідок останніх змін — навіть призначити відповідні експертизи. Час потрачений на допити потерпілого, підозрюваного, свідка може бути взагалі марним, оскільки показання, отримані під час досудового розслідування, в суді доказами взагалі не є. Кому такий слідчий потрібен? Можливо його слід назвати слідчим суддею й забезпечити самостійним статусом, або, навпаки, ліквідувати, а розслідування доручити слідчому судді.

«Мораль» цих роздумів у тому, що не ілюзорні, а реальні (справедливі) права та обов’яз­ки можуть зробити процес продуктивним. Для швидкого та ефективного розслідування необхідні не громіздкі ускла­дені процедури (нерідко щось на кшалт цитатника з мотиву­вальної частини рішень ЄСПЛ, які взагалі-то мають іншу мету та призначення), а прозорі, до­ступні, прості процедури про­ведення слідчих дій із чіткими та зрозумілими для слідчого й інших учасників процесу право­вими обмеженнями та заборо­нами, які в цілому відповідають європейській практиці. На мій погляд, такі процедури в прин­ципі були до введення в дію КПК України 2012 року. «Ста­рий» КПК, хоч і потребував певної «модернізації» відповід­но до європейських стандар­тів, проте дозволяв ефективно розслідувати та притягувати до відповідальності осіб, винних у вчиненні злочину. Старий як світ принцип «Все геніальне – просто» забувати не слід. До ре­чі, в стародавній Греції в період найбільшого розквіту основ­ним принципом був принцип «Нічого зайвого». Нагадаю, що розслідування злочинів, вчине­них такими «відомими» на всю країну особами, як суддя І. Зва­рич і народний депутат В. Ло­зинський, та їх кримінальне переслідування відбувалося за нормами КПК 1960 року, онов­леними в 2001 році. Результати цих розслідувань читачу відомі.

Таким чином, подальша формалізація доказового права в рамках кримінального про­цесу за кодексом 2012 року є невиправданою, в тому числі з огляду на суттєве розширення прав сторони захисту. Вона роз­балансовує стадію досудового розслідування, робить її бюро­ кратизованою та затратною, а тому неефективною.

Чи допоможуть останні зміни?

Законом України «Про вне­сення змін до ГПК України, ЦПК України, КАС України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року внесені змі­ни до чинного Кримінального процесуального кодексу Украї­ни. Найбільш суттєвими з тих, які стосуються стадії досудового розслідування, є встановлення граничних строків досудового слідства, зміна правил прове­дення обшуків та експертиз.

Відповідно ч. 1 ст. 219 КПК України в зміненій редакції, строк досудового розслідування з моменту внесення відомос­тей про кримінальне правопо­рушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня повідомлення особі про підозру становить дванадцять місяців — у кримінальному провадженні щодо злочину невеликої або середньої тяжкості та вісімнад­цять місяців — у кримінально­му провадженні щодо тяжкого або особливо тяжкого злочину. Природу цієї норми потрібно розуміти як прагнення законо­давця дисциплінувати слідчих і зобов’язати їх проводити слід­ство ефективно та своєчасно. Проте законодавцем не врахо­вано, що слідчими реєструються всі повідомлення про злочини, в тому числі ті, які вочевидь судової перспективи не мають. Вони також формально потре­бують розслідування, тобто за­трат часу. Тому при наявному навантаженні, особливо слідчих національної поліції, детективів НАБУ, дотримання вказаних строків є нереальним.

Наведемо окремі цифри із Єдиного звіту про криміналь­ні правопорушення по державі Генеральної прокуратури Украї­ни за листопад 2017 року. Як­що умисних вбивств, які взято на облік та які розслідуються, значиться 5 269, то закритих проваджень за ч. 1 підпунктів 1, 2 ,4, 6 ст. 284 КПК України даної категорії справ значиться 97 621. Така цифра пояснюєть­ся тим, що за фактом вбивства реєструються випадки смерті громадян і не внаслідок кри­мінальних обставин та факти зникнення людей. Всі вони та­кож потребують розслідування. Крадіжок (ст. 185 КК України), які розслідуються в звітному періоді, значиться 256 717, від­повідно закритих проваджень за вказаною статтею — 160 873.

Вказані строки слід вважати умовно граничними, оскільки ст. 294 КПК України перед­бачає, що у випад­ку, коли досудове розслідування зло­чину або криміналь­ного проступку до моменту повідомлення особі про підозру не­можливо закінчити в строк, зазначений в абзаці другому час­тини першої статті 219 цього Кодексу, вказаний строк мо­же бути неодноразово продовжений слідчим суддею за клопотанням про­курора або слідчого, погодженого з про­курором, на строк, встановлений пунк­тами 1—3 частини другої статті 219 цього кодексу. Логіку законодавця тут важ­ко зрозуміти. Крім того, якщо на слідчого суддю покладено додаткову функцію судового контролю за дотри­манням строків розслідування, то яка тоді роль процесуального прокурора? Додаткове наван­таження на слідчих суддів без збільшення їх кількості усклад­нить розгляд в розумні стро­ки інших (невідкладних) скарг та клопотань та кримінальних проваджень по суті. Якщо пого­дитися із наміром законодавця привести строки розслідування у відповідність із принципом правової визначеності, що спів­падає із європейськими стан­дартами, тоді необхідно або збільшити кількість слідчих, або змінити конструкцію пра­вової процедури і ввести стадію відкриття провадження, на що звертають увагу останнім часом окремі вчені-процесуалісти. То­ді б, як це було до листопада 2012 року, слідчий не тратив би час на розслідування кри­мінальних проваджень, які за відсутністю достатніх підстав не повинні відкриватися.

Ускладнять життя слідчим зміни в частині підсудності розгляду клопотань про засто­сування заходів забезпечення кримінального провадження. Відповідно ч. 2 ст. 132 КПК України клопотання подається до місцевого суду, в межах те­риторіальної юрисдикції якого знаходиться (зареєстрований) орган досудового розслідування як юридична особа. У разі, як­ що фактичне місцезнаходження структурного підрозділу органу досудового розслідування від­ різняється від зареєстровано­го місцезнаходження органу досудового розслідування як юридичної особи, подання та розгляд клопотання про засто­сування заходів забезпечення кримінального провадження здійснюються виключно слід­чим суддею місцевого суду за зареєстрованим місцезнахо­дженням органу досудового розслідування як юридичної особи. Це означає, що слідчі багатьох територіальних підроз­ділів, яких 2—3 в кожному ор­гані (юридичній особі), змушені будуть їздити 20—30 кілометрів для вирішення одного чи кіль­кох клопотань. В умовах скоро­чення кількості суддів в Україні, відповідно і слідчих суддів, своєчасний розгляд клопотань ускладниться. За умови ниніш­ньої неукомплектованості судів, до слідчих суддів за місцезнахо­дженням юридичної особи вже з’являються черги слідчих.

«Удосконалення» процедури обшуку

Щодо зміни порядку прове­дення обшуку, то він настільки усладнений, що слідчі мабуть відмовляться від цього способу збору доказів. В частині 3 ст. 234 КПК України законодавець визначив відомості, які повинно містити клопотання слідчого про проведення обшуку, пункт 7 викладений у новій редакції. Раніше цей пункт мав лако­нічний зміст. Слідчий повинен був вказати речі, документи або осіб, яких планується відшука­ти. Тепер слідчий зобов’язаний зазначити індивідуальні або ро­дові ознаки речей, документів, іншого майна або осіб, яких планується відшукати, а також їхній зв’язок із вчиненим кри­мінальним правопорушенням.

Випадок із практики. Слід­чий отримав оперативну ін­формацію про те, що особа Н. зберігає автомат. Свідок К. ба­чив як Н. перекладав предмет, схожий на автомат, у своєму ав­томобілі. Інший свідок дав по­кази про те, що Н. напідпитку натякав про наявність у нього зброї. Інших відомостей про те, що це була зброя, яка саме та які вона має ознаки, в слідчо­го не було. Якби така ситуація сталася після останніх змін до КПК, по «букві закону» право­вих підстав проводити обшук у слідчого немає, оскільки від­сутні необхідні відомості про індивідуальні ознаки речі, яку необхідно відшукати. Їх можна дізнатися лише в ході проведен­ня обшуку, оскільки гарантій, що Н. добровільно видасть ав­томат, немає, бо прекрасно ро­зуміє всю відповідальність.

Звичайно, зважаючи на те, що ч. 1 ст. 263 КК України є тяжким злочином, можна було б спробувати отримати ці відо­мості шляхом проведенння не­гласних слідчих дій, наприклад, шляхом обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи (ст. 267 КПК України). Але відповідно ч. 2 ст. 246 КПК України не­гласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. Чи задоволить за вказаних вище обставин клопотання слідчий суддя апеляційного суду? Ма­лоймовірно. І ще одне стосов­но норми в п. 7 ст. 324 КПК України. Поняття «зв’язок речі з кримінальним правопорушен­ням» є оціночною категорією. Для одного такий зв’язок мо­же вбачатися, для іншого — ні, один зможе його обгрунувати, інший — ні.

Таким чином законода­вець додав «головного болю» і слідчому судді. Згідно п. 5 ч. 5 ст. 234 КПК України слідчий суддя зобов’язаний відмовити в задоволенні клопотання, якщо слідчий не доведе, що обшук за встановлених обставин є най­більш доцільним та ефективним способом відшукання та вилу­чення речей і документів, які мають значення для досудового розслідування. Здається, що до­судове розслідування перетво­рюється з процедури збирання доказів злочину на обговорення та оцінку правильності чи не­ правильності рішень слідчого, де слідчий суддя виступає екза­менатором, а рішення залежить не стільки від підстав для про­ведення обшуку та доказів, які їх обгрунтовують, як від крас­номовства і творчого підходу слідчого та суб’єктивної думки слідчого судді.

Зверніть увагу, сторона за­хисту не є учасником засідання, тому ні про яку змагальність тут мова не йде. Має місце тотальна нікому не потрібна звичайна бюрократизація про­цесу. Оціночні судження за­кону аж ніяк не сприятимуть встановленню істини. У слід­чого судді та слідчого можуть бути різні погляди на те най­більш чи найменш доцільним є обшук у конкретній ситуації з пошуком тих чи інших доказів, особливо якщо в слідчого мало інформації, які саме речі, що
можуть бути використані як до­каз, знаходяться за місцем про­живання особи, яка, на думку слідчого, причетна до злочину. Та й правова природа обшуку відрізняється від виїмки тим, що останню проводять тоді, ко­ли є інформація, що конкретна річ, важлива для встановлення необхідної для розслідування обставини, та яку можна індивідуалізувати, знаходиться у певному місці. Якшо ж така інформація відсутня, а є лише ймовірність того, що невідомі слідчому за ознаками знаряддя та засоби злочину, предмети зі слідами злочину, документи, які допоможуть досягти мети розслідування, достеменно мо­жуть знаходитися в певному місці, застосовується обшук, в основі якого саме пошук, а не виїмка відомої речі.

Допускаю, що наведені змі­ни були реакцією нашого за­конодавця на судову практику Європейського суду з прав лю­дини. Одним з останніх рішень ЄСПЛ, в якому були виявлені порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини при про­веденні обшуку квартири, є рі­шення «Багієва проти України» від 28 квітня 2016 року. Обшук у заявниці був проведений без її участі. Суд констатував пору­шення прав заявниці у зв’язку з відсутністю доказів того, що вона була повідомлена належ­ним чином про проведення обшуку. Іншим порушенням суд визнав розпливчатість та надмірну узагальненість фор­мулювань у постанові суду про дозвіл на обшук, надаючи ор­гану влади, який проводив об­шук, нічим не обгрунтовану свободу розсуду при встановле­ні необхідного обсягу обшуку. Суд дійшов висновку про недо­статність гарантій національно­го законодавства при втручанні у права заявниці, яке не було пропорційним відповідній ме­ті. Результатом невстановлення у постанові національного суду меж обшуку було те, що пра­цівники міліції, незважаючи на присутність понятих, які не пе­ресвідчилися в правильності їх дій, вилучили речі, які не вхо­дили до категорії розшукуваних речей, встановлених судом.

Указані події відбувалися під час чинності КПК від 28 грудня 1960 року. Цікаво, чи встановив би порушення вимог Конвенції ЄСПЛ, якби заявниця була по­відомлена про обшук та були вилучені лише підроблені доку­менти, засоби та знаряддя для підроблення документів, як про це зазначалося в рішенні су­ду? Думаю, ні. Я веду до того, що саме непрофесіоналізм або відверте свавілля тих, хто за­стосовує закон, їх зловживання наданим правом дає підстави ЄСПЛ для висновків про недо­статність гарантій з боку держа­ви. Тобто маємо суб’єктивний фактор, пов’язаний із кадра­ми. Але це ніяк не означає на­явність системної проблеми і необхідність «вписувати» в за­кон майже буквально правову позицію ЄСПЛ. Хочу звернути увагу, що міжнародний суд не виключає можливість узагаль­неності формулювань у поста­новах на дозвіл суду на обшук, а лише застерігає від її розплив­ частості та надмірності.

(Продовження)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі
Клікніть для коментування

Залишати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Думка експерта

Земельний мораторій у світлі рішення ЄСПЛ: що змінюється в здійсненні та захисті прав селян на землю?

Опубліковано

on

Павло Кулинич,
доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАНУ

Двадцять другого травня цього року сталася непересічна подія, яка, переконаний, увійде в історію нашої держави як новий етап у розвитку земельної реформи та земельного законодавства України. Цього дня Європейський суд з прав людини оприлюднив своє рішення у справі «Зеленчук і Цицюра проти України», яким надав правову оцінку мораторію на відчуження сільськогосподарських земель, що триває вже понад 16 років.

Підстава прийняття даного рішення

Підставою для прийняття ЄСПЛ зазначеного рішення стали подані в грудні 2015 р. до цього Суду заяви двох громадян України — Софії Степанівни Зеленчук та Віктора Антоновича Цицюри, які є власниками земельних ділянок (паїв). У своїх заявах вказані громадяни стверджували, що запроваджений законодавством України земельний мораторій порушує їх право власності на сільськогосподарські земельні ділянки (паї), оскільки позбавляє їх можливості розпорядитися землею в обсязі, визначеному Європейською конвенцією з прав людини та гарантованому Конституцією України. Оскільки С. Зеленчук та В. Цицюра не змогли захистити своє право власності на землю в судових інстанціях України, то вони вирішили звернутися до ЄСПЛ з проханням про захист цього права та відновлення справедливості шляхом визнання земельного мораторію таким, що суперечить Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і Конституції України, та про відшкодування шкоди, завданої їм земельним мораторієм.

Європейська конвенція з прав людини, повна назва якої Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, була підписана країнами Європи 4 листопада 1950 р. з метою забезпечення уніфікованого захисту прав людини у країнах Європейського континенту. Україна приєдналася до цієї Конвенції лише після відновлення Незалежності — 17 липня 1997 р. — шляхом її ратифікації (схвалення) Законом України No 475/97-ВР. Після ратифікації Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод набула сили закону і введена в дію на всій території України з 11 вересня 1997 р. Саме для забезпечення однакового застосування положень цієї Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у всіх країнах, що її підписали, був утворений Європейський суд з прав людини.

Згодом до Конвенції були додані 16 протоколів, в яких деталізовані основні положення щодо змісту та захисту прав людини і громадянина. Одним з них є Протокол No 1, який став частиною цієї Конвенції ще 20 березня 1952 р. Стаття 1 цього Протоколу гласить: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів». Саме на норми цієї статті послалися громадяни Зеленчук і Цицюра, намагаючись захистити своє право власності на землю, яке порушене земельним мораторієм.

Слід відзначити, що реакція на рішення Європейського суду з прав людини від 22 травня 2018 р. не забарилася. Буквально наступного дня чільні посадовці нашої держави виступили у пресі із заявами про те, що з появою цього рішення у правовому режимі земельного мораторію нічого не змінилося. Адже Європейський суд з прав людини не скасував дію мораторію та й не міг цього зробити. Отже, мовляв, працюємо далі так, як і працювали до появи рішення цієї судової установи.

Яку правову оцінку земельному мораторію дав ЄСПЛ?

За своїм змістом зазначене рішення не є таким «мирним» для влади, як про це заявляють посадовці. Основні положення його зводяться до наступного:

Суд серйозно поставився до заперечень уряду України щодо задоволення вимог громадян Зеленчук та Цицюри, які були ним надіслані до ЄСПЛ. Для цього судді провели аналіз законодавства європейських країн, в яких вводилися певні обмеження права власності на землі, в тому числі й сільсько- господарського призначення. Оцінивши законодавчі обмеження щодо обігу сільськогосподарських земель в інших європейських країнах, суд у рішенні від 22 травня 2018 р. зазначив, що в жодній із них обмеження прав власності на землю не були такими жорсткими, незрозумілими та несприятливими для власників земель, як обмеження, встановлені мораторієм на відчуження сільськогосподарських земель в Україні (пункти 61–121 рішення ЄСПЛ).

Неодноразово продовжуючи дію та змінюючи його зміст, держава виявила непослідовність у своїх законодавчих діях та спричинила стан «правової невизначеності» (пункт 122 рішення ЄСПЛ), за якого воля законодавця є незрозумілою для тих, кому адресований закон. Адже при кожному продовженні земельного мораторію уряд України не обумовлював його скасування настанням якихось чітких змін у земельних відносинах. Зокрема, урядовці й депутати не говорили, що ми продовжуємо мораторій до певної дати, а там подивимося: скасовувати його чи ні? Навпаки, практично кожне продовження мораторію до певної дати супроводжувалося їх твердженнями про те, що з настанням такої дати мораторій буде неодмінно скасовано. Проте очікуване мільйонами власників землі його скасування знову відкладалося.

Запроваджений в Україні мораторій на відчуження сільськогосподарських земель, який обумовлювався урядовцями певним суспільним інтересом, непропорційно багато проблем перекладає на власників земельних ділянок (паїв). Дещо менше страждає від мораторію аграрний бізнес (орендарі землі) і жодні негативні наслідки не лягають на державу. Тому ввівши й неодноразово продовжуючи мораторій, держава Україна переступила межі законодавчої дискреції та не забезпечила справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та правом власності на земельні ділянки (паї) заявників (пункт 148 рішення). І такий стан правової «пригніченості» власників земельних ділянок (паїв) триває вже 16 років.

Оцінивши законодавчі підстави введення та неодноразового продовження мораторію, суд прийшов до висновку про те, що запроваджений в Україні мораторії порушує як Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, так і Конституцію України (пункти 122–130 рішення). Це означає, що введений законом України земельний мораторій суперечить Конституції, зокрема, статті 41, яка закріпила право власника володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, у тому числі й землею, а також Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка підписана Україною та після ратифікації Верховною Радою України стала частиною законодавства України (ст. 9 Конституції України).

Нарешті, в рішенні ЄСПЛ йдеться про те, що Україна має вжити законодавчих та інших заходів для забезпечення належного балансу між інтересами власників земельних ділянок (паїв) та інтересами суспільства, але відповідно до європейських принципів захисту права власності. Однак порядок встановлення зазначеного вище балансу держава має визначити самостійно, оскільки його встановлення не є прерогативою суду (пункт 150). Проте у рішенні ЄСПЛ міститься рекомендація уряду України в «розумні строки» провести скасування або «пом’якшення» жорстких вимог земельного мораторію для власників земельних ділянок (паїв). При цьому до виконання КМУ цієї рекомендації суд не присуджуватиме виплату державою грошової компенсації заявникам-власникам земельних ділянок (паїв) у розмірі 3 000 євро. Проте, якщо Україна зволікатиме з ухваленням належних законодавчих рішень щодо мораторію в розумні строки, то ЄСПЛ повернеться до питання про присудження виплат такої компенсації заявникам (пункт 157 рішення).

Слід також відзначити, що в рішенні суду не визначається тривалість зазначеного вище «розумного строку». Однак ми вважаємо, що якщо в Україні буде прийняте рішення про продовження мораторію і після 1 січня 2019 р., то таке продовження напевне вважатиметься невиконанням рекомендації ЄСПЛ про скасування або «пом’якшення» жорстких вимог земельного мораторію для власників земельних ділянок (паїв). У такому разі суд буде присуджувати таким заявникам, як громадяни України Зеленчук і Цицюра, відшкодування завданої мораторієм шкоди у розмірі 3 000 євро кожному (заявники просили більше, але ЄСПЛ встановив саме такий розмір збитків від мораторію). А якщо взяти до уваги, що потенційних заявників до Європейського суду з прав людини в Україні є близько 7 мільйонів (саме стільком особам були виділені земельні ділянки (паї), то при задоволенні їх вимог Державний бюджет України, за рахунок коштів якого мають відшкодовуватися завдані мораторієм збитки, просто «збанкрутіє». Можливо, ця обставина також змусить урядовців зайнятися вирішенням питання про скасування земельного мораторію.

Перспективи розвитку вітчизняної судової практики з цього питання

Які перспективи розвитку судової практики з захисту земельних прав селян відкриває рішення Європейського Суду? Як відомо, 22 серпня зазначене рішення Європейського суду з прав людини набуло чинності. На нашу думку, з цього дня громадянам України непотрібно буде звертатися до ЄСПЛ за захистом порушених прав державою власності на землю. Справа в тому, що ще 23 лютого 2006 року в Україні був прийнятий Закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», у статті 17 якого встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Правові системи країн світу використовують три види джерел права: писане право (закон та підзаконні правові акти), правовий звичай та судовий прецедент. В Україні до останнього часу практично єдиним видом джерел права був закон (писане право). В ряді інших країн основним джерелом права є судовий прецедент. Його суть полягає в тому, що якщо одним судом прийняте рішення з певного спору, то при розгляді такого ж спору іншим судом останній має прийняти таке ж саме рішення, яке було прийняте попереднім судом. Отже, з прийняттям Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішенням ЄСПЛ надана юридична сила судового прецеденту як нового джерела права України.

Оскільки рішенням від 22 травня 2018 р. у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» Європейський суд з прав людини визнав, що запроваджений в Україні мораторій порушує Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та Конституцію України, тобто є незаконним, то власникам земельних ділянок (паїв) можна звертатися до судів України з позовними заявами лише про відшкодування шкоди, завданої земельним мораторієм. А факт його незаконності їм непотрібно буде доводити, оскільки цей факт доведений ЄСПЛ.

Таким чином, набуття 22 серпня юридичної сили рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Зеленчук і Цицюра проти України», по-перше, відкриває нову сторінку в розвитку судової практики із захисту земельних прав, спростивши написання позовним вимог та перенісши епіцентр судового захисту земельних прав на судову систему України. По-друге, дане рішення істотно посилює аргументацію на користь скасування мораторію на відчуження сільськогосподарських земель та змусить Кабінет Міністрів України серйозно подумати про внесення на розгляд Верховної Ради України проекту Закону «Про обіг земель сільськогосподарського призначення», з прийняттям якого завершиться ера земельного мораторію в Україні.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Чому не можна подолати корупцію в Україні? (Старе питання — нові відповіді)

Опубліковано

on

Основні причини корупції нібито визначені, серед них найпопулярніші — брак політичної волі, недосконалість законодавства, недопрацювання спеціалізованих інституцій, недостатня соціальна культура членів українського суспільства і навіть списання проблеми на менталітет нації. Проте визначення таких причин так і не дало відповіді на запитання, як на практиці підвищити цю ж саму соціальну культуру, як змусити політиків бути чесними перед собою і суспільством, який саме досвід створення антикорупційних інституцій слід брати за приклад для України?

Наша сьогоднішня співрозмовниця, відома вчена, доктор юридичних наук Олена Бусол, представляючи в своїй особі вчених, що займаються означеною проблемою, презентує свій погляд і дає відповіді на старе, як світ, запитання — чи можна знищити корупцію в Україні?

— Олено Юріївно, Ви багато років займаєтесь вивченням проблеми корупції. Як на Ваш погляд, чому корупція досі квітне буйним цвітом в Україні? Чи реально взагалі вирішити цю проблему в нашій державі раз і назавжди?

— Я так розумію, що прийшов час спитати науковців за все, що не зроблено, і те, що зроблено, але не втілено. Мене про це часто запитують люди, які не мають відношення ні до науки, ні до політики, знаючи, що я займаюся цим питанням. Дійсно, складно їм у двох словах пояснити, чому так відбувається, що над проблемою корупції працюють безліч вчених, депутатів, чиновників усіх рангів та, нібито, і влада, а віз і нині там. Адже люди бажають однозначної відповіді та не хочуть чекати, поки ми завершимо свої досліди. Так, час настав визнати, що ми безсилі. Єдине, що може нас виправдати, це те, що ми визнаємо своє безсилля та науково обґрунтовуємо і вказуємо на причини. А це вже, повірте, немало для того, аби порушити питання про вихід з такого стану, або, щоб люди самі почали діяти в міру своїх можливостей. Отже, на ваше перше питання відповідь — «ні», в найближчій перспективі корупцію знищити в Україні не реально.

Генетично запрограмовані на корупцію? Ні.

— Ви сказали про причини…

— Так, треба почати з них. Широко поширеною була точка зору, що ми — українці, якісь генетично запрограмовані на корупційні вчинки, а там, десь за кордоном, люди, нібито, народжуються суто святими. А виявляється, що — ні, насправді український народ, який за Конституцією є єдиним джерелом влади в Україні, теж не хоче жити в корупційному бруді, свідченням чому є, зокрема, і ваше запитання до мене. Наші співвітчизники вміють працювати, мають таланти та навіть своїх геніїв. Так може громадянам треба підняти зарплату, як у Європі, як нам обіцяла свого часу політик Наталія Королевська по телебаченню та з білбордів по всій країні? Знову скажу — ні. Заробітну плату в результаті проведених реформ значно підвищили суддям, прокурорам, працівникам поліції, державним службовцям всіх рангів…, але ж і вони ніяк не можуть розпрощатися зі згубними звичками красти в держави. То, може, справа в старих за віком кадрах, вихованих радянською системою? І тут ні, ні, і ще раз — ні. Сьогодні на арені — молоді, амбітні акули — політики, громадські активісти – «грантоїди». До речі, останніх у нинішньому вигляді їх діяльності, я б і близько не допускала до справи протидії корупції — за їхніми оборудками ще потрібно пильнувати, як кажуть — «дивитися в чотири ока». Так, державні органи очолюють нові обличчя. Проте замість одних представників «еліти» приходить молодша, але так само корумпована. Може панацеєю є вибори? І тут не все так просто. Здається треба кардинально змінювати всю політичну систему.

На периферії навіть не підозрюють, що держава бореться з корупцією

— Ви вважаєте, що нічого позитивного в плані подолання корупції в державі не відбулося?

— Це не я так вважаю, це доводять факти. Влітку я побувала в декількох областях України, поспілкувалася з людьми і з жахом побачила, що на периферії навіть не підозрюють, що держава бореться з корупцією, що давати хабарі вже не сomme il faut, а навіть небезпечно для самих хабарників. Склалося враження, що всі ми тут, у Києві, граємося в якусь гру під назвою «запобігання корупції», замилюємо очі міжнародним партнерам і донорам, затверджуємо всілякі стратегії і програми з протидії корупції, при цьому люди в регіонах залишилися сам на сам із корупційним монстром.

І з зрозумілих причин не буду називати імена та прізвища, проте достатньо сказати, що ті, хто їздив за кордон, наприклад, у ту ж Російську Федерацію, на кордоні в Сумській області вимушені були віддавати фіксовану суму грошей українським прикордонникам (з кожного, хто знаходився в автобусі, включаючи грудних малят, під загрозою просто не перетнути кордон). При цьому люди були вражені тим, що російські прикордонники, на відміну від наших, таких «лівих» грошей з людей не збирали. До того ж, наші дороги в напрямі до РФ були в жахливому стані, а після перетину кордону картина була інша. Отже, в нас тут крадуть і досі.

— Із прикордонниками та станом доріг, точніше їх відсутністю, все зрозуміло. А в іншому?

— Найжахливіша ситуація з медициною. В одному відомому спеціалізованому медичному закладі в Одесі, а саме в Інституті очних хвороб і тканинної терапії імені В. П. Філатова НАМН України людину провели по шести кабінетах, де в кожному, повторюю, в кожному кабінеті пропонували заплатити гроші медичним працівникам під виглядом пожертви за обстеження, за які плата не передбачена. Зазначу, що пацієнт відмовився платити. Як наслідок, заключний висновок лікарка просто не зробила, сказавши, що «вам ніхто не допоможе», прозоро натякнувши, що ви не сплатили їй гроші.

Проведення простої хірургічної операції (видалення грижі) моєму знайомому пенсіонеру в одеській державній лікарні обійшлося в 12 тисяч гривень. Додатково анестезіолог перед операцією прийшов до пацієнта в палату й вимагав ще 50 доларів США.

У Сумській обласній клінічній лікарні операція по видаленню апендикса обійшлася родичам хворого, якому на заводі імені Фрунзе вже 9 місяців не платять заробітну плату, в 6 тисяч гривень. Так само лікарі відкрито вимагали додаткових, не передбачених законом, грошей та змушували купляти ліки. За винос судна з під пацієнта санітарки беруть 20 гривень за один раз, тобто приблизно 100 грн на день лежачий пацієнт вимушений віддати лише санітарці.

Що стосується розрекламованої програми, де «гроші ходять за пацієнтом», то людей просто вимушують заключати договори з лікарями, в яких вони обслуговувалися раніше, тобто автоматично. Виявилося, що потрапити до «свого» лікаря ви можете тільки 3 рази на рік, при цьому одне відвідування може статися тільки для направлення на аналізи або до спеціаліста. До останнього направляти лікарям не вигідно, бо з них за кожне направлення до іншого лікаря вираховують близько 70 гривень.

Із відомчих лікарень, наприклад, поліції, пенсіонерів-міліціонерів вигнали (більше не обслуговують, хоча це було передбачено законом при їх звільненні на пенсію), порадивши звертатися в поліклініки за місцем проживання.

Згадується ще один випадок. Поки людина в філіалі Сумської міської клінічної лікарні No 5 чекала на свого лікаря в поліклініці протягом 4 годин, перебуваючи у важкому стані, бо інший лікар не захотів прийняти «чужого» пацієнта, у нього трапилося аж два інфаркти міокарда прямо в коридорі поліклініки. У цьому зв’язку пригадую фільм-трагікомедію відомої режисерки і сценаристки Ренати Литвинової «Старая сказка Риты», в якій закладений глибокий філософський смисл. До речі, раджу подивитися цей фільм усім. У ньому показана та сама приреченість медичної системи — в лікарню, яка знаходиться в надзвичайно аварійному стані, за молодою помираючою пацієнткою приходить ангел смерті в обличчі дівчини — нібито працівниці моргу. Коханий помираючої дівчини Рити намагається дати хабар медикам і протягує конверт з чималими грошима, як він вважає, медичному працівнику, а насправді — ангелу смерті, яка, на відміну від цього молодого чоловіка, зацікавлена в тому, щоб пацієнтка померла. Ангел відхиляє пропозицію хабара, при цьому говорить такі слова: «Я би взяла, але тоді нічого не вийде. А так, я би взяла». Мораль така: коли лікарі отримують хабар, то їх пацієнт не помирає, а якщо корупційні гроші не сплачені, то смерть забирає пацієнта.

Аналогічні корупційні приклади можна навести щодо середніх та вищих навчальних закладів, судів тощо, і для людей в регіонах це, на жаль, норма. На пораду не давати хабарі — сміються, бо просто не знають, як по-іншому вони зможуть вирішити свої питання.

Відповідь проста — в цьому не зацікавлена еліта

— Так, усе таки, чому в державі, яка довгий час говорить про численні заходи по боротьбі з корупцією, є й наукові викладки, напрацювання з цього приводу, а рівень її ніяк не зменшується?

— Справа в тому, що нинішня влада, так само як і її попередники, явно зацікавлена в тому аби люди в державі були залежними, слабкими, не думали про будь-які бунти та протести. Саме тому їм не створюють достойних умов життя, не платять гідну заробітну плату, бо сильні і вільні громадяни мають змогу вимагати від влади виконання своїх прямих обов’язків і навіть переобрати її. І навпаки — несвободні громадяни завжди будуть використовувати корупційні схеми. Влада не зацікавлена і в тому, щоб пересічні громадяни були захищені судами, інакше як можна назвати такі законодавчі кроки, як заборона представництва в суді по кримінальних справах не адвокатом, непомірні судові збори тощо? Зараз судитися можуть дозволити собі лише заможні люди, яких у нас у державі десь три відсотка. Залежними громадянами простіше маніпулювати. Свідченням того є так само залежні ЗМІ, зокрема, телеканали, що належать олігархам, та 90 % ефіру яких займають жахи з негативною інформацією — вбивства, автомобільні аварії, вибухи газу в будинках, зґвалтування неповнолітніх, війни… Так людину тримають у постійному стресі, вона на фоні такої інформації просто радіє, що хоч якось виживає в цьому світі, і вже ні про що більше не мріє, крім свого дивану з телевізором, і не думає ні про мітинги та протести. Тож відповідь на питання, чому ми так «активно» боремося з корупцією, а рівень її ніяк не зменшується, насправді проста — в цьому не зацікавлена сама еліта.

Перестати сподіватися на когось

— То який вихід із ситуації Ви бачите?

— Передусім, треба перестати сподіватися на дієвість численних антикорупційних законів та нормативно-правових актів. Не варто думати, що збільшення кількості державних антикорупційних інституцій допоможе знищити корупцію. Не потрібно також сподіватися, що збільшення міри покарання для корупціонерів принесе бажаний результат. Не допоможуть нам у справі з протидії корупції і громадські активісти, які зазвичай не володіють потрібним обсягом компетенції для цього.

Як я вже зазначила, збільшення заробітної плати громадянам і чиновникам — теж не панацея, хоч і є фактом, що в бідній державі завжди дуже високий рівень корупції. Так, це є певним показником. Можна згадати ту ж Індонезію, Малайзію, в яких багатими є невелика група людей, а населення, як правило, вкрай зубожіле, і рівень корупції там зашкалює.

Не сподівайтеся також і на якусь особливу допомогу міжнародних впливових організацій.

— Дозвольте поцікавитися — чому?

— Ця проблема не є локальною. У всьому світі існує проблема корупції та фінансових спекуляцій. Завдяки новітнім інформаційним технологіям, фінансовий ринок, левова частка якого є ринком фінансових спекуляцій, концентрує держави по всьому світу саме навколо фінансових магнатів. А «еліта» бере «наверх» до себе лише своїх. Вона вважає, що людство треба розділити на два класи — обраних і тих, хто їх обслуговуватиме. Тобто плодами цивілізації користуються в повній мірі лише еліти. Саме соціальною нерівністю й зумовлюється криміногенний потенціал суспільства. Хоча багатства на планеті достатньо для всіх. Приросту багатства не просто достатньо для компенсації нерівності — він вищий за всі витрати. Але багатії-переможці не збираються сплачувати будь-які компенсації тим, хто «в мінусі», ані в своїй державі, ні на рівні зовнішніх відносин. Таким чином, міжнародний перерозподіл доходів практично відсутній.

Корупція на міжнародній арені

— Отже, які саме тенденції Ви бачите на міжнародному рівні?

— Наразі виникла потреба в єдиних правилах для всіх держав на світовому ринку, що, в свою чергу, збільшило ризики корупції на міжнародній арені. Є ризик домінування певної держави в економічній сфері, зокрема підпорядкування світу інтересам потужних транснаціональних корпорацій. Наочним прикладом тут є той же Газпром, який вибірково продає газ компаніям одних країн за дорожчою ціною ніж компаніям інших країн Європи, що, по суті, можна кваліфікувати як міжнародну корупцію. Фактично РФ використовує газ як елемент впливу на європейських партнерів уже десятки років.

На сьогодні 65 тисяч транснаціональних корпорацій, що володіють виробничими підрозділами в кількох державах, контролюють понад 70% сукупного світового капіталу. Можна сказати, що злочинний ринок охоплює всю планету.

В наш час, з розділом сфер впливу на ринку, жорсткої конкуренції, організовані форми корупційної злочинності переважають. За допомогою корупційних інтеракцій легальні інститути стають ланцюгом злочинних організацій. Оскільки відносини між державами забезпечуються бюрократичним апаратом, їх взаємовплив неминучий. Тобто держава, в якій розвинута корупція, повинна з великою долею ймовірності принести «вірус» корупційних практик у будь-яку демократичну державу, яка декларує й додержується безкорупційних норм. Цьому сприяють лібералізація митно-прикордонних відносин, створення єдиних банківських систем, офшорних зон, універсалізація національних валют, формування світових фінансових мереж, світових ринків збуту продукції, розвиток IT-технологій тощо.

— За Вашими словами, між організованою злочинністю і корупцією діє прямий зв’язок?

— Так, корупція є інструментом для організованої злочинності. І тут недалеко до тероризму. Тероризм є особливим різновидом організованої злочинності, який відрізняється лише специфічною мотивацією, а тому його зв’язок з іншими видами організованої злочинності, зокрема корупційної, є природнім. Організованій злочинності притаманні високий криміногенний потенціал, тісний зв’язок з корупційною владою, досвідом застосування насилля, організаційними можливостями, потужними спеціальними силами та засобами. Злочинні організації та співтовариства використовують терористичні методи в своїх корисних цілях. Організовані злочинні структури в деяких державах виступають як впливовий фактор ініціювання та підтримки націоналістичних й екстремістських формувань, проводять протиправну, політично мотивовану насильницьку діяльність проти влади або конкретних політичних супротивників. Отже, корупцію треба розглядати в нерозривному зв’язку з глобалізацією кримінального світу. Згадаємо 11 вересня 2001 р. — наймасштабніший теракт у Нью-Йорку; Беслан, Норд-Ост в РФ; 13 листопада 2015 р. — футбольний матч у Франції; 2016 р. — вантажівка давить людей у Ніцці; вантажівка наїхала на людей у Барселоні в Іспанії …

Цілі еліт та певних держав не співпадають

— Які ж труднощі існують з мінімізацією корупції?

— Від корупційних діянь чиновників несе збитки держава, причому в набагато більшому ступені, ніж її громадяни. Корупція в масштабах окремих її членів між собою може не визнаватися корупцією, а лише — вдалим певним комерційним рішенням. Якщо ми говоримо про міжнародну корупційну злочинність, то труднощі полягають у різниці цілей. Метою еліт є збагачення, метою слабо розвинутих держав — виживання. Фінансово-промислові еліти намагаються нав’язати свій порядок суспільствам, які до цього не готові в силу тієї самої різниці культур, історії, законів, соціального порядку, ментальності тощо. А тому корупційна злочинність не може бути подолана в локальних су- спільствах через те, що цілі еліт та певних локальних держав не співпадають, а корупція використовується ними, як я вже зазначала, як інструмент для досягнення власної мети.

— І, що ж у підсумку?

— Для запобігання негативному впливу корупції треба вчасно виявляти соціально небезпечні, криміногенні тенденції в діях фінансово-промислових еліт та спрямовувати міжнародні зусилля на створення умов для функціонування транснаціональних корпорацій у межах, вихід за які загрожує зменшенню або втратою ними своїх капіталів. Це дуже складне завдання, але ж у нас в державі є некорумповані талановиті економісти-аналітики?

Що стосується України, то, як я вже зазначила, від неї, як від локального суспільства, нічого кардинально й не залежить. Втім, перше, що треба домогтися — зробити незалежними засоби масової інформації, які нині, у вік інформаційних технологій, грають чи не першу «скрипку» за впливовістю на масову свідомість. Так, потрібно щільно зайнятися цим питанням, і просвітництво починати прямо з дитячих садочків. Треба зняти з людей вуздечку, яка називається несвободні ЗМІ, яка гіпертрофує свідомість українських громадян. А далі будуть і незалежні суди, щоб не лише багатий, але й бідний був у змозі звернутися до суду, і влада, яка прийде на посаду не для власного збагачення, а для служіння народові. На перший погляд, може здатися, що я перебільшую роль ЗМІ. Але що з цього треба починати, я впевнена.

Спілкувався

Максим Іллюк,

спеціально для ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право на захист. Застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод під час досудового розслідування: практика ЄСПЛ щодо України

Опубліковано

on

Оксана Кучів, провідний науковий співробітник відділу науково-методичних досліджень проблем судочинства Національної школи суддів України

Ключовими принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд, гарантований статтею 6 Конвенції. На переконання Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ або Суд), стаття 6 Конвенції посідає «центральне місце». Водночас аналіз статистики ЄСПЛ свідчить, що Високими Договірними Сторонами (державами — підписантами Конвенції) найчастіше порушується саме ця стаття Конвенції. Не є винятком серед них і Україна. Більше половини рішень ЄСПЛ щодо нашої країни, в яких визнано щонайменше одне порушення Конвенції, стосуються порушення статті 6.

Право на справедливий розгляд справ

Зміст положень статті 6, як і інших статей Конвенції, найповніше розкрито у практиці Європейського суду з прав людини.

Дана стаття передбачає право на справедливий судовий розгляд цивільних та кримінальних справ. Її перший пункт закріплює право на справедливий і відкритий розгляд справ у цивільному та кримінальному провадженнях. Пункти 2 та 3 встановлюють норми, що стосуються проваджень у кримінальних справах, а саме закріплюють презумпцію невинуватості та гарантують мінімальний набір прав кожному, хто обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення. ЄСПЛ охарактеризував їх як складові елементи загального поняття справедливого судового розгляду, закріпленого в пункті 1 статті.

Згідно із усталеною практикою Суду, викладеною у справі «Шабельник проти України» (Shabelnik v. Ukraine,) заява No 16404/03, 19 лютого 2009 р., хоча основна мета статті 6 стосовно розгляду кримінальних справ полягає в забезпеченні справедливого судового розгляду «судом», компетентним встановити обґрунтованість «будь-якого … кримінального обвинувачення», це не означає, що ця стаття не стосується досудового провадження. Адже справедливість судового розгляду може бути порушена ще до початку розгляду справи в суді. Тому вимоги статті 6 (зокрема пункту 3) можуть також бути застосовними ще до того, як справу направлено на розгляд суду, недотримання таких вимог на самому початку може серйозно позначитися на справедливості судового розгляду. Таким чином, для встановлення того, чи було досягнуто мети статті 6 Конвенції — справедливого судового розгляду — необхідно враховувати всю повноту національного провадження у справі.

Право на захист

Одним із прав, гарантованих статтею 6 Конвенції, є право на захист/юридичну допомогу, закріплене в підпункті «с» пункту 3. Воно становить одну з основоположних засад справедливого судового розгляду. Цей пункт статті 6 Конвенції кореспондується зі статтею 59 Конституції та статтею 20 Кримінального процесуального кодексу України. Стаття 7 КПК України передбачає, що кримінальне провадження здійснюється на засадах забезпечення права на захист.

Підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції передбачає право обвинуваченого «захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або — за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя». Таким чином, це право включає три окремі елементи: право захищати себе особисто, право на юридичну допомогу захисника і за умов — за браком коштів для оплати юридичної допомоги та коли цього вимагають інтереси правосуддя — право на безоплатну правову допомогу, та, за певних умов, передбачає елемент вибору.

Спосіб застосування пункту 1 та пункту 3(c) статті 6 Конвенції на етапі досудового слідства залежить від особливостей відповідного провадження та фактів конкретної справи. Як правило, доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками поліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні покази, отримані під час допиту правоохоронними органами без доступу до захисника, використовуватимуться з метою засудження особи. Варто звернути увагу, що згідно з практикою Суду особа набуває статусу підозрюваного, який обумовлює застосування гарантій статті 6 Конвенції, не з моменту офіційного надання/визнання такого статусу, а тоді, коли національні органи влади мають достатні підстави підозрювати цю особу у причетності до злочину. Це є усталеною практикою ЄСПЛ, яка повторена в рішеннях щодо України, наприклад, «Ушаков та Ушакова проти України» (Ushakov and Ushakova v. Ukraine), заява No 10705/12, 18 червня 2015 року, «Собко проти України» (Sobko v. Ukraine), заява No 15102/10 від 17 грудня 2015 року та ін.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що оскільки провідне місце, яке займає в демократичному суспільстві право на справедливий судовий розгляд, спонукає ЄСПЛ віддавати перевагу «матеріально-правовій», а не «формальній» концепції «обвинувачення» в значенні пункту 1 статті 6 Конвенції. Суд змушений за зовнішніми ознаками роздивитися й розслідувати реальну ситуацію з процедурою, про яку йдеться.

Так, у рішенні «Собко проти України» ЄСПЛ вказав на те, що у день події під час допиту заявника в якості свідка, з ним de facto поводилися, як із підозрюваним в умисному вбивстві, а отже, він мав право на доступ до захисника. У іншій справі «Євген Петренко проти України» (Yevgeniy Petrenko v. Ukraine), заява No 55749/08, 29 січня 2015 року, за день до допиту заявника в якості свідка у справах про шахрайство та вбивство працівники поліції провели обшук помешкання заявника та вилучили, серед іншого, ножі та одяг. Цей факт вказує на те, що ще за день до допиту органи влади припускали, що заявник причетний до вбивства, тому de facto він мав статус підозрюваного.

Європейський суд у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що беручи до уваги особливу вразливість обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він потрапляє в стресову ситуацію й одночасно має справу з дедалі складнішими положеннями кримінального законодавства, що забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах є процесуальною гарантією права не свідчити проти себе та основною гарантією недопущення жорстокого поводження. Усі винятки з реалізації цього права повинні бути чітко визначеними, а їхня дія має бути суворо обмежена в часі. Ці принципи є особливо актуальними у випадках серйозних обвинувачень, бо саме тоді, коли особі загрожує найсуворіше покарання, її право на справедливий судовий розгляд має забезпечуватися в демократичному суспільстві максимально можливою мірою.

Вищезазначені принципи права на захист і права не свідчити проти себе відповідають загальновизнаним міжнародним стандартам прав людини, які є основними складовими поняття справедливого судового розгляду та раціональна суть яких пов’язана, зокрема, із захистом обвинуваченого від свавільного тиску органів влади. Вони також сприяють попередженню помилок при здійсненні правосуддя та досягненню цілей статті 6 Конвенції, зокрема дотриманню принципу рівності між органами слідства чи прокуратури та обвинуваченим. Право не свідчити проти себе передбачає, зокрема, що у кримінальній справі сторона обвинувачення, намагаючись довести вину обвинуваченого, не може використовувати докази, здобуті всупереч волі обвинуваченого за допомогою методів примусу чи тиску. Прикметним рішення є «Огороднік проти України» (Ogorodnik v. Ukraine) заява No 29644/, 5 лютого 2015 року.

Доступ до захисника на ранніх стадіях провадження є важливою гарантією, оскільки національне законодавство може передбачати наслідки поведінки обвинуваченого на початкових стадіях допитів у поліції, які відіграватимуть вирішальну роль для перспектив захисту на будь-яких пізніших стадіях кримінального провадження. У справі «Собко проти України» ЄСПЛ не залишив поза увагою той факт, що заявник не відмовлявся від своїх визнавальних показів впродовж чотирьох місяців, коли в нього вже був захисник. Проте ЄСПЛ вважав, що його первинні визнавальні покази, надані за відсутності захисника, вочевидь вплинули на стратегію слідства та створили межі, в яких мала будуватися подальша стратегія захисту заявника. Відповідно, незалежно від того, чи вирішив заявник відмовитися від визнавальних показів, чи підтримувати їх, початкове порушення його права на захист не могло бути виправлено самим лиши фактом подальшого надання йому правової допомоги.

Сам факт доправлення особи до відділу міліції/поліції та допит там без надання правової допомоги захисника свідчить про вразливість особи. На вразливий стан особи можуть впливати різні фактори: низький рівень розумового розвитку особи, як у справі «Собко проти України», погрози фізичного та психологічного тиску щодо рідних осіб, як у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), від 21 квітня 2011 року, заява No 42310/04, жорстоке поводження та побоювання подальшого такого поводження, як у справі «Ушаков та Ушакова проти України», незабезпечення органами влади фізичної недоторканності і захисту від залякування й жорстокого поводження, навіть на стадії судового розгляду, як у справі «Огороднік проти України».

Щодо відмови від захисника

Стаття 6 Конвенції не забороняє особі за власним бажанням відмовитися вголос або за мовчазною згодою від захисника. У своїй усталеній практиці ЄСПЛ наголошує на те, щоб відмова від надання правової допомоги була визнана дійсною для цілей Конвенції, вона має надаватися у недвозначний спосіб, супроводжуватися хоча би мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю, відмова не повинна суперечити будь-якому важливому громадському інтересу, має бути доведено, що заявник міг у розумних межах передбачати наслідки своєї поведінки. Показовим у цьому аспекті є рішення «Саранчов проти України» (Saranchov v. Ukraine) заява No 2308/06 від 9 червня 2016 року, в якій ЄСПЛ визнав, що відмова заявника від свого права на правову допомогу не була дійсною в розумінні Конвенції, оскільки не супроводжувалася мінімальними гарантіями, співмірними важливості цього права, та констатував порушення статті 6 Конвенції.

Важливим при відмові особи від правової допомоги є розуміння та усвідомлення правових наслідків такої відмови. Варто звернути увагу на рішення «Сітневський та Чайковський проти України» (Sitnevskiy and Chaykovskiy v. Ukraine), заяви No 48016/06 та No 7817/07 від 10 листопада 2016 р., та «Саранчов проти України», в яких показано протилежні випадки в цьому аспекті. У першому рішенні «Сітневський та Чайковський проти України» ЄСПЛ визнав відмову одного із заявників від захисника дійсною, вказавши на те, що заявник мав добре розуміти значення відмови від захисника, беручи до уваги те, що він був колишнім працівником міліції. Державні органи в такому випадку не можуть нести відповідальності на наслідки, які мала ця відмова під час засудження заявника. Тоді, як у другому рішенні — «Саранчов проти України» — ЄСПЛ дійшов висновку, що заявник, не маючи жодних спеціальних знань у юриспруденції, не був у змозі належним чином оцінити наслідки відмови від свого права на правову допомогу під час судового розгляду його справи. Зокрема, обчислення початку строку відбуття покарання у справі заявника включало в себе питання застосування правил призначення покарання у міжнародному контексті, повне розуміння яких, без сумніву, вимагало професійних знань адвоката. Ніщо не свідчить про те, що суд першої інстанції довів до відома заявника всю складність правових питань, до яких він був причетний, або що заявник сам був у змозі оцінити ці питання.

Необхідні гарантії права на юридичну допомогу, окрім іншого, опосередковано закріплюють обов’язок органів влади встановити, що особа не бажала скористатися цим правом у конкретний проміжок часу. У рішенні «Єрохіна проти України» (Yerokhina v. Ukraine), заява No 12167/04 від 15 листопада 2012 року, заявниця відмовилася від захисника в день допиту її в якості підозрюваної у справі. Через декілька днів слідчі органи отримали від заявниці визнавальні показання, за відсутності її захисника, які були покладені національними судами в основу обвинувального вироку. ЄСПЛ вказав на те, що відмова заявниці була обмежена в часі: вона зазначала, що відмовляється від послуг захисника «на даний момент», а тому слідчі органи не мали законних підстав посилатися на цю відмову при проведенні слідчих дій в інші дні та були зобов’язані переконатися, чи заявниця все ще відмовляється від юридичної допомоги.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що фундаментальний характер та важливість права на захист, гарантованого статтею 6 Конвенції, зумовив вироблення Європейським судом з прав людини усталеної практики щодо поширення гарантій цієї статті не лише на судове провадження, а й на досудове розслідування, оскільки саме на цьому етапі особа є найбільш вразливою. Порушення права особи на захист на стадії досудового розслідування може призвести до наслідків, які не завжди можуть бути виправлені під час судового провадження, що призведе до несправедливості національного провадження в цілому.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді