Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Останні цвяхи в кришку домовини українського кримінального процесу

Опубліковано

on

Володимир Задорожній, суддя у відставці

На пересічного українського спостерігача «післямайданного» періоду чи не найбільший вплив мають кримінальні новини і взагалі все, що з цим суспільним явищем поєднано, — реформи правоохоронних органів, резонансні злочини, гучні затримання. Всі чекають нових викриттів, показових процесів, справедливості, врешті-решт «посадок» топ-корупціонерів. Суспільство тримають у напруженні, медіа не замовкають. «Ну ось, позитив уже є… Реформи починають давати результати…». Треба почекати.

Сумна статистика

І трохи статистики. У Єдиному звіті про кримінальні правопорушення по державі Генеральної прокуратури України за листопад 2017 року, розміщеному на офіційному сайті відомства, наростаючим підсумком облікувалося 37 468 кримінальних правопорушень за ст. 190 КК України (шахрайство). При тому з обвинувальним актом до суду направлено лише 7 583 провадження. По 29 154 кримінальнм провадженням на кінець звітного періоду рішення не прийнято.

Цифри — вражають. Ця статистика переважно про злочини з використанням сучасних засобів телекомунікації (інтернет-шахрайства, шахрайства з використанням мобільних телефонів та банківських технологій). Тобто поліція на даний момент не може протистояти сучасним способам даного виду злочинів. У цьому ж звіті значиться 1 193 кримінальних правопорушень за фактом шахрайств, пов’язаних із заволодінням нерухомістю. Всі розуміють характер та розмір збитків, завданих такими видами правопорушень, оскільки їх предметом є нерухомість. Так от до суду направлено лише 37 вказаних кримінальних проваджень з обвинувальним актом. По 1 131 провадженню рішення не прийняті.

Невтішна картина результатів розслідувань і по традиційних тяжких та особливо тяжких злочинах. Так, за фактом розбою облікувалось 2 727 проваджень. До суду з обвинувальним актом їх спрямовано 1 288. По 1 352 провадженнях рішення не прийнято. Проваджень за фактами умисних вбивств облікувалося 5 269. До суду з обвинувальним актом передані 796 проваджень, рішення не прийняті по 4 344 провадженнях.

За цими скупими цифрами реальний стан розкриття лише невеликої категорії злочинів, за якими фінансові втрати, зламані долі, біль та страждання. Я далекий від думки, що держава компенсує потерпілим хоч частину їх матеріальних втрат та моральних страждань. Та й узагалі складається враження, що держава останнім часом більше піклується про тих, хто «на іншому боці барикад». Авжеж ідемо в Європу. Конвенційні норми, розтлумачені рішеннями Європейського суду з прав людини, вже давно стали частиною законодавства України. Як наслідок — національне законодавство гуманізується. Так, Законом України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів» від 8 квітня 2014 року частину 5 ст.110 КВК України було викладено в новій редакції. Засудженим до позбавлення волі надається право на телефонні розмови (в тому числі в мережах рухомого (мобільного) зв’язку) без обмеження їх кількості під контролем адміністрації, а також користуватися глобальною мережею інтернет. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації прав засуджених» від 7 вересня 2016 року були внесені зміни в ст. 108 КВК України, згідно ч. 1 якої засуджені мають право придбавати за безготівковим розрахунком продукти харчування, одяг, взуття, білизну та предмети першої потреби на гроші, зароблені в колоніях, одержані за переказами, за рахунок пенсії та іншого доходу, без обмеження їх обсягу. Чи приведуть ці кроки до поліпшеня криміногенної ситуації в Україні, до виправлення засуджених, до зменшення кількості вчинених злочинів і, як наслідок, до підвищення якості досудового розслідування? Сумніваюся, оскільки наведені вище статистичні дані результатів розслідувань вказують на невтішний стан справ. До речі, значна кількість шахрайств із застосуванням мобільного зв’язку вчинялась злочинцями, які перебувають у місцях позбавлення волі, тобто саме там, де повинно відбуватись їх виправлення.

Причини наших проблем

У чому ж причини такого стану боротьби зі злочинністю? Списувати все на революційні події та війну жодних підстав немає, оскільки після зміни влади в 2014 році пройшов тривалий час, а військові дії тривають лише на сході країни. Крім того, приблизно така ж картина, якщо дослідити статистичні дані до 2014 року, була й раніше. Щодо кадрової політики, то, відверто кажучи, нашвидкоруч проведена реформа в органах прокуратури, поліції та СБУ мало що змінила. Сумнівні непрозорі конкурси та люстраційні процедури не вирішили проблему викорінення корупції та заміни непрофесійних кадрів, навпаки, в окремих випадках були «люстровані» кадри, спроможні професійно та чесно виконувати службові завдання. Належна перевірка статків колишніх чиновників правоохоронних органів взагалі не проводилася. Але будемо об’єктивними, поява нових людей у поліції, на керівних посадах органів прокуратури дали надію на реальні реформи органів досудового розслідування. Те саме можна сказати й про нові антикорпуційні органи, створені практично «з нуля» шляхом конкурсного відбору кращих представників юридичної спільноти, які, на жаль, поки що не дивують успіхами досудового розслідування. Та чи лише в кадрах причина всіх бід.

Можливо, проблема в інструменті, який дає держава правоохоронцям у боротьбі зі злочинністю. Вдосконалення кримінального процесуального законодавства, від якості якого залежить ефективність роботи правоохоронних органів, цілком залежить від волі нашого законодавця. Кримінальний процесуальний закон, якщо він прийнятий в інтересах суспільства, повинен виконувати основне своє завдання – виявлення та переслідування осіб, які вчинили злочин. Як слушно зазначав відомий науковець-процесуаліст Борис Розовський, вирішення завдань кримінального процесу (захист конституційних прав осіб, які беруть участь у процесі) не повинно суперечити його меті. Про який захист вказаних прав можна говорити, якщо злочин не розкрито.

Погоджуючись із твердженням цього талановитого вченого, висловлю й свою точку зору щодо окремих аспектів нинішнього КПК в частині досудового рослідування. По-перше, «тотальна» змагальність на досудовій стадії може шкодити його призначенню та меті. Не змагання або навіть боротьба слідчого чи прокурора зі стороною захисту є завданням цієї стадії, а виявлення та притягнення до відповідальності особи, яка вчинила злочин або кримінальне правопорушення. Відомий дореволюційний процесуаліст М. В. Духовський зазначав, що змагальний процес у чистому вигляді можливий лише в процесі цивільному. З цим важко не погодитися. В кримінальному процесі, особливо на досудовій стадії, сторона обвинувачення, яка представляє інтереси всього суспільства (держави) та сторона захисту, яка діє в інтересах підозюваного чи обвинуваченого, в силу свого функціонального призначення та відповідних процесуальних завдань апріорі не мають і не можуть мати рівності, оскільки їх завдання та відповідно правомочності (права та обов»язки) різні. Більше того, вони в більшості процесуальних випадків знаходяться в площині «влада підкорення». Правовий інститут захисту створений історично для противаги можливим зловживанням з боку держави, а його завданням і процесуальним призначенням ніколи не було встановлення істини, навіть формально-юридичної. Натомість слідчий та прокурор зобов’язані повно, всебічно, об’єктивно встановити всі обставини в провадженні, тому законодавець не повинен створювати зайвих процесуальних перешкод для досягнення цього завдання.

Разом із тим інститут захисту жодним чином не створений для протидії (супротиву) державі, що ми, на жаль, спостерігаємо в кримінальних процесах останнім часом. Змагальність як діяльність уповноважених законом суб»єктів може бути лише під час судового розгляду після встановлення особи, яка вчинила злочин, для перевірки доказів, які підтверджують її вину. Якщо завданням досудової стадії є пошук винної особи і доказів її вини у вчиненні злочину, то надмірне розширення прав підозрюваного буквально з початку розслідування є невиправданим, оскільки жоден підозрюваний не зацікавлений у доведенні своєї вини, а тому створюватиме перешкоди для цього будь-якими засобами, в тому числі зловживаючи процесуальними правами, що доводить практика.

Тому принцип змагальності в досудовій стадії необхідно збалансувати. На мій погляд, оптимальним було б відкриття всіх матеріалів провадження стороні захисту та потерпілому лише після закінчення рослідування, що безперечно сприятиме дотриманню строків розслідування. Не менш важливим є ліквідація непотрібних вимог до форми процесуальних документів, зайвої деталізації клопотань слідчого, оскільки порушення незначних формальних вимог буде ставити під сумнів допустимість здобутих доказів. Та й складання клопотань до суду перетворюється в затратний по часу і засобах процес, який у результаті відволікає від основного завдання – пошуку злочинця та зібрання в максимально короткі терміни доказів його причетності до злочину і вини.

Зайвий судовий контроль не сприяє своєчасному розслідуванню справ, у більшості випадків він є формальним, оскільки реально дії слідчого або взагалі не є втручанням у права громадян, або таке втручання несуттєве (пропорційне меті). Слідчий не повинен бути ні доктором права, ні учасником «рингу» із захисником та підозрюваним. Він не воїн, а чиновник, який документує
докази злочину. В цьому його основне призначення. Не може бути він і детективом, який власноруч проводить невластиві для нього негласні слідчі дії.

Необхідно також визначитися, а чи взагалі самостійний нинішній слідчий, чи є він особою, яка може нести якусь відповідальність за наслідки розслідування? Якщо поверхово та схематично оцінювати обсяг повноважень слідчого у сучасному кримінальному процесі, виникає цікава картина. Слідчий всі слідчі дії повинен узгоджувати з процесуальним прокурором, тобто останній є керівником і організатором розслідування. Без нього слідчий не вправі скласти та оголосити підозру, пред’явити обвинувачення за наслідками розслідування. Без рішення слідчого судді він не має права провести огляд, обшук володіння особи, арештувати майно та долучити до справи вилучені речові докази, документи, які знаходяться в інших осіб, навіть затримати підозрюваного, крім випадків, якщо злочин відбувається на його очах, або безпосередньо після його вчинення, а внаслідок останніх змін — навіть призначити відповідні експертизи. Час потрачений на допити потерпілого, підозрюваного, свідка може бути взагалі марним, оскільки показання, отримані під час досудового розслідування, в суді доказами взагалі не є. Кому такий слідчий потрібен? Можливо його слід назвати слідчим суддею й забезпечити самостійним статусом, або, навпаки, ліквідувати, а розслідування доручити слідчому судді.

«Мораль» цих роздумів у тому, що не ілюзорні, а реальні (справедливі) права та обов’яз­ки можуть зробити процес продуктивним. Для швидкого та ефективного розслідування необхідні не громіздкі ускла­дені процедури (нерідко щось на кшалт цитатника з мотиву­вальної частини рішень ЄСПЛ, які взагалі-то мають іншу мету та призначення), а прозорі, до­ступні, прості процедури про­ведення слідчих дій із чіткими та зрозумілими для слідчого й інших учасників процесу право­вими обмеженнями та заборо­нами, які в цілому відповідають європейській практиці. На мій погляд, такі процедури в прин­ципі були до введення в дію КПК України 2012 року. «Ста­рий» КПК, хоч і потребував певної «модернізації» відповід­но до європейських стандар­тів, проте дозволяв ефективно розслідувати та притягувати до відповідальності осіб, винних у вчиненні злочину. Старий як світ принцип «Все геніальне – просто» забувати не слід. До ре­чі, в стародавній Греції в період найбільшого розквіту основ­ним принципом був принцип «Нічого зайвого». Нагадаю, що розслідування злочинів, вчине­них такими «відомими» на всю країну особами, як суддя І. Зва­рич і народний депутат В. Ло­зинський, та їх кримінальне переслідування відбувалося за нормами КПК 1960 року, онов­леними в 2001 році. Результати цих розслідувань читачу відомі.

Таким чином, подальша формалізація доказового права в рамках кримінального про­цесу за кодексом 2012 року є невиправданою, в тому числі з огляду на суттєве розширення прав сторони захисту. Вона роз­балансовує стадію досудового розслідування, робить її бюро­ кратизованою та затратною, а тому неефективною.

Чи допоможуть останні зміни?

Законом України «Про вне­сення змін до ГПК України, ЦПК України, КАС України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року внесені змі­ни до чинного Кримінального процесуального кодексу Украї­ни. Найбільш суттєвими з тих, які стосуються стадії досудового розслідування, є встановлення граничних строків досудового слідства, зміна правил прове­дення обшуків та експертиз.

Відповідно ч. 1 ст. 219 КПК України в зміненій редакції, строк досудового розслідування з моменту внесення відомос­тей про кримінальне правопо­рушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня повідомлення особі про підозру становить дванадцять місяців — у кримінальному провадженні щодо злочину невеликої або середньої тяжкості та вісімнад­цять місяців — у кримінально­му провадженні щодо тяжкого або особливо тяжкого злочину. Природу цієї норми потрібно розуміти як прагнення законо­давця дисциплінувати слідчих і зобов’язати їх проводити слід­ство ефективно та своєчасно. Проте законодавцем не врахо­вано, що слідчими реєструються всі повідомлення про злочини, в тому числі ті, які вочевидь судової перспективи не мають. Вони також формально потре­бують розслідування, тобто за­трат часу. Тому при наявному навантаженні, особливо слідчих національної поліції, детективів НАБУ, дотримання вказаних строків є нереальним.

Наведемо окремі цифри із Єдиного звіту про криміналь­ні правопорушення по державі Генеральної прокуратури Украї­ни за листопад 2017 року. Як­що умисних вбивств, які взято на облік та які розслідуються, значиться 5 269, то закритих проваджень за ч. 1 підпунктів 1, 2 ,4, 6 ст. 284 КПК України даної категорії справ значиться 97 621. Така цифра пояснюєть­ся тим, що за фактом вбивства реєструються випадки смерті громадян і не внаслідок кри­мінальних обставин та факти зникнення людей. Всі вони та­кож потребують розслідування. Крадіжок (ст. 185 КК України), які розслідуються в звітному періоді, значиться 256 717, від­повідно закритих проваджень за вказаною статтею — 160 873.

Вказані строки слід вважати умовно граничними, оскільки ст. 294 КПК України перед­бачає, що у випад­ку, коли досудове розслідування зло­чину або криміналь­ного проступку до моменту повідомлення особі про підозру не­можливо закінчити в строк, зазначений в абзаці другому час­тини першої статті 219 цього Кодексу, вказаний строк мо­же бути неодноразово продовжений слідчим суддею за клопотанням про­курора або слідчого, погодженого з про­курором, на строк, встановлений пунк­тами 1—3 частини другої статті 219 цього кодексу. Логіку законодавця тут важ­ко зрозуміти. Крім того, якщо на слідчого суддю покладено додаткову функцію судового контролю за дотри­манням строків розслідування, то яка тоді роль процесуального прокурора? Додаткове наван­таження на слідчих суддів без збільшення їх кількості усклад­нить розгляд в розумні стро­ки інших (невідкладних) скарг та клопотань та кримінальних проваджень по суті. Якщо пого­дитися із наміром законодавця привести строки розслідування у відповідність із принципом правової визначеності, що спів­падає із європейськими стан­дартами, тоді необхідно або збільшити кількість слідчих, або змінити конструкцію пра­вової процедури і ввести стадію відкриття провадження, на що звертають увагу останнім часом окремі вчені-процесуалісти. То­ді б, як це було до листопада 2012 року, слідчий не тратив би час на розслідування кри­мінальних проваджень, які за відсутністю достатніх підстав не повинні відкриватися.

Ускладнять життя слідчим зміни в частині підсудності розгляду клопотань про засто­сування заходів забезпечення кримінального провадження. Відповідно ч. 2 ст. 132 КПК України клопотання подається до місцевого суду, в межах те­риторіальної юрисдикції якого знаходиться (зареєстрований) орган досудового розслідування як юридична особа. У разі, як­ що фактичне місцезнаходження структурного підрозділу органу досудового розслідування від­ різняється від зареєстровано­го місцезнаходження органу досудового розслідування як юридичної особи, подання та розгляд клопотання про засто­сування заходів забезпечення кримінального провадження здійснюються виключно слід­чим суддею місцевого суду за зареєстрованим місцезнахо­дженням органу досудового розслідування як юридичної особи. Це означає, що слідчі багатьох територіальних підроз­ділів, яких 2—3 в кожному ор­гані (юридичній особі), змушені будуть їздити 20—30 кілометрів для вирішення одного чи кіль­кох клопотань. В умовах скоро­чення кількості суддів в Україні, відповідно і слідчих суддів, своєчасний розгляд клопотань ускладниться. За умови ниніш­ньої неукомплектованості судів, до слідчих суддів за місцезнахо­дженням юридичної особи вже з’являються черги слідчих.

«Удосконалення» процедури обшуку

Щодо зміни порядку прове­дення обшуку, то він настільки усладнений, що слідчі мабуть відмовляться від цього способу збору доказів. В частині 3 ст. 234 КПК України законодавець визначив відомості, які повинно містити клопотання слідчого про проведення обшуку, пункт 7 викладений у новій редакції. Раніше цей пункт мав лако­нічний зміст. Слідчий повинен був вказати речі, документи або осіб, яких планується відшука­ти. Тепер слідчий зобов’язаний зазначити індивідуальні або ро­дові ознаки речей, документів, іншого майна або осіб, яких планується відшукати, а також їхній зв’язок із вчиненим кри­мінальним правопорушенням.

Випадок із практики. Слід­чий отримав оперативну ін­формацію про те, що особа Н. зберігає автомат. Свідок К. ба­чив як Н. перекладав предмет, схожий на автомат, у своєму ав­томобілі. Інший свідок дав по­кази про те, що Н. напідпитку натякав про наявність у нього зброї. Інших відомостей про те, що це була зброя, яка саме та які вона має ознаки, в слідчо­го не було. Якби така ситуація сталася після останніх змін до КПК, по «букві закону» право­вих підстав проводити обшук у слідчого немає, оскільки від­сутні необхідні відомості про індивідуальні ознаки речі, яку необхідно відшукати. Їх можна дізнатися лише в ході проведен­ня обшуку, оскільки гарантій, що Н. добровільно видасть ав­томат, немає, бо прекрасно ро­зуміє всю відповідальність.

Звичайно, зважаючи на те, що ч. 1 ст. 263 КК України є тяжким злочином, можна було б спробувати отримати ці відо­мості шляхом проведенння не­гласних слідчих дій, наприклад, шляхом обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи (ст. 267 КПК України). Але відповідно ч. 2 ст. 246 КПК України не­гласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. Чи задоволить за вказаних вище обставин клопотання слідчий суддя апеляційного суду? Ма­лоймовірно. І ще одне стосов­но норми в п. 7 ст. 324 КПК України. Поняття «зв’язок речі з кримінальним правопорушен­ням» є оціночною категорією. Для одного такий зв’язок мо­же вбачатися, для іншого — ні, один зможе його обгрунувати, інший — ні.

Таким чином законода­вець додав «головного болю» і слідчому судді. Згідно п. 5 ч. 5 ст. 234 КПК України слідчий суддя зобов’язаний відмовити в задоволенні клопотання, якщо слідчий не доведе, що обшук за встановлених обставин є най­більш доцільним та ефективним способом відшукання та вилу­чення речей і документів, які мають значення для досудового розслідування. Здається, що до­судове розслідування перетво­рюється з процедури збирання доказів злочину на обговорення та оцінку правильності чи не­ правильності рішень слідчого, де слідчий суддя виступає екза­менатором, а рішення залежить не стільки від підстав для про­ведення обшуку та доказів, які їх обгрунтовують, як від крас­номовства і творчого підходу слідчого та суб’єктивної думки слідчого судді.

Зверніть увагу, сторона за­хисту не є учасником засідання, тому ні про яку змагальність тут мова не йде. Має місце тотальна нікому не потрібна звичайна бюрократизація про­цесу. Оціночні судження за­кону аж ніяк не сприятимуть встановленню істини. У слід­чого судді та слідчого можуть бути різні погляди на те най­більш чи найменш доцільним є обшук у конкретній ситуації з пошуком тих чи інших доказів, особливо якщо в слідчого мало інформації, які саме речі, що
можуть бути використані як до­каз, знаходяться за місцем про­живання особи, яка, на думку слідчого, причетна до злочину. Та й правова природа обшуку відрізняється від виїмки тим, що останню проводять тоді, ко­ли є інформація, що конкретна річ, важлива для встановлення необхідної для розслідування обставини, та яку можна індивідуалізувати, знаходиться у певному місці. Якшо ж така інформація відсутня, а є лише ймовірність того, що невідомі слідчому за ознаками знаряддя та засоби злочину, предмети зі слідами злочину, документи, які допоможуть досягти мети розслідування, достеменно мо­жуть знаходитися в певному місці, застосовується обшук, в основі якого саме пошук, а не виїмка відомої речі.

Допускаю, що наведені змі­ни були реакцією нашого за­конодавця на судову практику Європейського суду з прав лю­дини. Одним з останніх рішень ЄСПЛ, в якому були виявлені порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини при про­веденні обшуку квартири, є рі­шення «Багієва проти України» від 28 квітня 2016 року. Обшук у заявниці був проведений без її участі. Суд констатував пору­шення прав заявниці у зв’язку з відсутністю доказів того, що вона була повідомлена належ­ним чином про проведення обшуку. Іншим порушенням суд визнав розпливчатість та надмірну узагальненість фор­мулювань у постанові суду про дозвіл на обшук, надаючи ор­гану влади, який проводив об­шук, нічим не обгрунтовану свободу розсуду при встановле­ні необхідного обсягу обшуку. Суд дійшов висновку про недо­статність гарантій національно­го законодавства при втручанні у права заявниці, яке не було пропорційним відповідній ме­ті. Результатом невстановлення у постанові національного суду меж обшуку було те, що пра­цівники міліції, незважаючи на присутність понятих, які не пе­ресвідчилися в правильності їх дій, вилучили речі, які не вхо­дили до категорії розшукуваних речей, встановлених судом.

Указані події відбувалися під час чинності КПК від 28 грудня 1960 року. Цікаво, чи встановив би порушення вимог Конвенції ЄСПЛ, якби заявниця була по­відомлена про обшук та були вилучені лише підроблені доку­менти, засоби та знаряддя для підроблення документів, як про це зазначалося в рішенні су­ду? Думаю, ні. Я веду до того, що саме непрофесіоналізм або відверте свавілля тих, хто за­стосовує закон, їх зловживання наданим правом дає підстави ЄСПЛ для висновків про недо­статність гарантій з боку держа­ви. Тобто маємо суб’єктивний фактор, пов’язаний із кадра­ми. Але це ніяк не означає на­явність системної проблеми і необхідність «вписувати» в за­кон майже буквально правову позицію ЄСПЛ. Хочу звернути увагу, що міжнародний суд не виключає можливість узагаль­неності формулювань у поста­новах на дозвіл суду на обшук, а лише застерігає від її розплив­ частості та надмірності.

(Продовження)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі
Клікніть для коментування

Залишати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.

Думка експерта

Чому Україні потрібні юридичні клініки?

Опубліковано

on

Владислав Власюк, генеральний директор Директорату з прав людини, доступу до правосуддя та правової обізнаності Мін`юсту

Нерідко представники юридичного бізнесу та інші роботодавці скаржаться на те, що вчорашні студенти юридичних закладів вищої освіти мають достатньо теоретичних знань, інколи навіть енциклопедичного характеру, проте не вміють написати елементарний процесуальний документ або просто конструктивно поспілкуватися з клієнтом та виявити його проблему. Через брак досвіду та практичних навичок випускникам буває вкрай важко влаштуватися на роботу за фахом.

Причому, що більше часу минає з моменту закінчення навчання, то складнішим стає працевлаштування, адже роботодавці зазвичай не хочуть мати справу з юристом без жодного досвіду роботи. Таке замкнене коло є гострою проблемою для молодих юристів, тому юридичні заклади вищої освіти можуть посприяти студентам у набутті тих знань та навичок, які цінуються роботодавцями в сфері права.

Одним з ефективних інструментів є юридичні клініки, які гармонійно поєднують у собі кілька функцій: навчальну, правопросвітницьку та координаційну. Так чому ж юридичні клініки не створюються повсюдно там, де є школи права?

Сьогодні в Україні існує близько 200 юридичних факультетів та закладів вищої освіти, але кількість юридичних клінік не перевищує 60. Цікавим є те, що правничі заклади вищої освіти, студенти яких продемонстрували найкращі результати зі складання єдиного фахового вступного випробування до магістратури з блоку «Право», здебільшого мають юридичні клініки. Так, у п’ятірку лідерів увійшли Національний університет «Києво-Могилянська академія», Львівський національний університет імені Івана Франка, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України та Полтавський юридичний інститут Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. При цьому в трьох перших закладах вищої освіти активно діють та розвиваються юридичні клініки, тому, можливо, це також є одним із ключів успіху студентів.

Юридична клініка, здійснюючи навчальну функцію, є прекрасним інструментом для набуття студентами практичних навичок та закріплення теоретичних знань через надання правової допомоги. Водночас слід розуміти, що надання безоплатної правової допомоги громадянам є компетенцією центрів безоплатної правової допомоги, у той час як юридичні клініки мають працювати лише з тими справами, які становлять навчальний інтерес для студентів, адже навчальна функція є провідною в їхній діяльності.

Вважається, що юридичні клініки можуть бути дуже ефективними в правопросвітницькому напрямі. Співпраця юридичних клінік із правопросвітницькими проектами, особливо з таким масштабним, як загальнонаціональний проект Мін’юсту «Я допомагають студентам у розвитку важливих для юриста «м’яких навичок», зокрема вміння комунікувати з різними верствами населення, чітко доносити інформацію, а також швидко та правильно виявляти проблему клієнта. Вагомий внесок у розвиток юридичної клінічної освіти зроблено Асоціацією юридичних клінік України, яка сприяє мережуванню юридичних клінік закладів вищої освіти, а також впровадженню найкращих міжнародних практик.

Одним із напрямів діяльності Міністерства юстиції є реформування юридичної освіти, яке включає в себе, крім іншого, посилення практичних навичок студентів. Вважається, що керівники юридичних закладів вищої освіти та громадські організації, зокрема Асоціація юридичних клінік, можуть ефективно взаємодіяти та розширювати мережу юридичних клінік, що позитивно вплине на досягнення спільної мети, якою є підвищення якості освіти. Причиною непопулярності юридичних клінік є незацікавленість студентів, адже молоді люди не бачать конкретних бонусів за участь у діяльності клініки. Звичайно, якщо участь студента-клініциста зараховуватиметься йому до практики або певного курсу, це буде позитивним стимулом.

Проблемою є також те, що найчастіше клініки не мають системного спілкування з роботодавцями та HR-ми юридичного бізнесу, проте така взаємодія буде корисною для роботодавців, яким потрібно набирати нових співробітників, а також для самих закладів вищої освіти, котрі, допомагаючи студентам працевлаштуватися, формують власний позитивний та престижний імідж.

Сьогодні конкуренція серед правників дуже висока, тому для того, аби б навчитися застосовувати знання на практиці та працювати з документами, а також створювати власну мережу робочих зв’язків, досвід роботи в юридичній клініці буде надзвичайно корисним.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право громадянина на безоплатну приватизацію землі: чи можна його реалізувати двома ділянками?

Опубліковано

on

Павло Кулинич, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач сектора проблем аграрного та земельного права Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України

До Ради по науково-правовій експертизі при Інституті держави і права НАН України надійшов лист від громадянина України О. (далі — Замовник) з проханням допомогти вирішити одну правову головоломку, а саме роз’яснити, чи має він право безоплатно отримати у власність не одну, а дві земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею, яка не перевищує встановлене законом обмеження — не більше двох гектарів.

Суть проблеми

У листі Замовника експертизи зазначається, що громадяни України мають право на безоплатне отримання у власність земельних ділянок різного цільового призначення в межах норм, встановлених у ст. 121 Земельного кодексу України. Зокрема, цією статтею встановлено, що кожен громадянин України має право на безоплатну передачу їм у власність земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше двох гектарів.

Намагаючись реалізувати це право, громадянин О. звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області із заявою про надання йому у власність двох земельних ділянок з одним і тим самим цільовим призначенням — для ведення особистого селянського господарства: одну земельну ділянку площею 0, 5999 га, а другу — площею 1,4 га. Зазначені земельні ділянки розташовані за межами населеного пункту на невеликій відстані одна від одної. Дана заява була задоволена і громадян О. став власником двох зазначених вище земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства.

Водночас органи прокуратури поставили під сумнів законність отримання громадянином О. зазначених земельних ділянок. Вони виходили з такого трактування норм закону, відповідно до якого передача громадянину О. безоплатно у власність другої земельної ділянки є незаконною, так як право на безоплатне отримання земельної ділянки ним було використане в момент отримання безоплатно у власність першої земельної ділянки. В зв’язку з цим громадянин О. звернувся до Ради по науково-правовій експертизі з проханням надати науково-експертне роз’яснення з питання: чи мають право громадяни України на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності для ведення особистого селянського господарства (не більше 2,0 гектарів) в кілька етапів (за двома і більше зверненнями в порядку ст. 118 ЗК України) в межах розміру, зазначеного в ст.121 Земельного кодексу України?

Слід відзначити, що питання, поставлене громадянином О., стосується багатьох інших громадян України, які безоплатно отримали у власність земельну ділянку певного цільового призначення меншого розміру, ніж встановлений законом максимальний розмір безоплатної приватизації відповідних земельних ділянок.

Правові засади безоплатної приватизації земель громадянами України

Питання набуття громадянами України земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації врегульовані статтями 116, 118, 121 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. (далі — ЗКУ) та ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 року. Згідно з ч. 1 ст. 116 ЗКУ громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним кодексом України або за результатами аукціону. У ч. 3 ст. 116 ЗКУ встановлено випадки, коли землі держаної та комунальної власності передаються громадянам України безоплатно. Так, безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

  • приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
  • одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
  • одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим кодексом.

Разом із тим у ч. 4 ст. 116 ЗКУ встановлено, що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм безоплатної приватизації, визначених у ч. 1 ст. 121 ЗКУ, провадиться один раз по кожному виду використання. От саме це формулювання закону досить часто неоднозначно тлумачиться органами влади, які покликані забезпечувати законність у земельних та інших відносинах у нашій державі.

Норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам встановлені у ст.121 ЗКУ. Згідно з п. б ч. 1 ст. 121 ЗКУ, громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше 2,0 гектара. Однак у чинному Земельному кодексі України чітко не встановлено, скільки земельних ділянок має право безоплатно одержати чи скільки разів громадянин України має право подавати клопотання до відповідних органів місцевого самоврядування чи органів виконавчої влади для повної реалізації права на безоплатне одержання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства із земель держаної та комунальної власності у межах норми, встановленої у п. б ч. 1 ст. 121 ЗКУ.

Закон «Про особисте селянське господарство»

Слід також відзначити, що крім ЗКУ, земельні відносини щодо набуття у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства регулюються і спеціальним Законом — «Про особисте селянське господарство». Згідно зі ст. 5 цього закону для ведення особистого селянського господарства використовують земельні ділянки розміром не більше 2,0 гектара, передані фізичним особам у власність або оренду в порядку, встановленому законом. У ч. 2 ст. 5 ЗУ «Про особисте селянське господарство» встановлено правило, що розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами особистого селянського господарства відповідно до закону.

Нарешті, в ч. 7 ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» додатково зазначено, що громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі менше 2,0 гектара, мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установлених п. б ч. 1 ст. 121 ЗКУ для ведення особистого селянського господарства.

Надання земельних ділянок громадянам України у власність для ведення особистого підсобного господарства було врегульоване Земельним кодексом України від 18 грудня 1990 р. (в редакції від 13 березня 1992 р.)

Згідно з ч. 1 ст. 56 ЗКУ в редакції від 13 березня 1992 р., для ведення особистого підсобного господарства громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передавалися безоплатно у власність земельні ділянки в межах населених пунктів у розмірах, вказаних у земельно-облікових документах, або надавалися безоплатно у власність у розмірі не більше 0,6 гектара.

Отже, з аналізу ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» випливає висновок про те, що громадянину України надано право на ведення особистого селянського господарства на земельній ділянці площею до 2 гектарів. Таке позначення в законі цієї норми слід розуміти таким чином, що громадянин України має право отримати безоплатно у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею не більше 2 гектари. Однак рівень забезпеченості вільними земельними ділянками різних регіонів України є різним. Так, у західних областях України, для яких характерна велика скупченість населення та, відповідно, низька землезабезпеченість однієї людини, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть надавати громадянам України безоплатно у власність земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства у розмірах, які є значно меншими ніж 2 гектари. Натомість у південних та південно-східних областях нашої держави, для яких характерні менша заселеність та більша землезабезпеченість, зазначені органи влади досить часто надають громадянам безоплатно у власність земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі 2 гектари (або близько до цієї норми). Однак і Земельний кодекс України, і Закон «Про особисте селянське господарство» надають громадянам України, які проживають у різних регіонах держави, однакове право на отримання безоплатно у власність земельних ділянок різного цільового призначення, в тому числі й земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства.

Не повністю реалізоване право

Таким чином, аналіз наведених норм зазначених законодавчих актів дає підстави для висновку про те, що громадянин України, який отримав безоплатно у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства меншої площі ніж 2 гектари, є таким, що не повністю реалізував надане йому законом право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. А раз так, то він має право отримати безоплатно у власність принаймні ще одну ділянку з цільовим призначенням «для ведення особистого селянського господарства», яка разом з раніше отриманою ним безоплатно у власність земельною ділянкою з таким же цільовим призначенням не перевищуватиме розмір у 2 гектари. Безперечно, не завжди в розпорядженні органу влади за місцем проживання громадянина України є вільні землі запасу, за рахунок яких йому може бути надана безоплатно у власність ще одна чи більше земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства з тим, щоб загальна площа земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, які даний громадянин України отримав чи збирається отримати безоплатно у власність, не перевищувала 2-х гектарів.

Реалії практики

На жаль, на практиці при застосуванні положень п.б ч. 1 ст. 121 ЗКУ та ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» в частині права громадянина України на отримання безоплатно у власність земельної ділянки (земельних ділянок) для ведення особистого селянського господарства досить часто має місце невірне тлумачення їх змісту. Як правило, автори такого невірного тлумачення змісту наведених положень кодексу і закону обґрунтовують свою позицію тим, що в чинному законодавстві можливість додаткового отримання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства передбачена лише в частині 7 ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство». Нагадаємо, що дана норма гласить: «Громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі менше 2,0 гектара, мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, встановлених статтею 121 Земельного кодексу України для ведення особистого селянського господарства».

Дійсно, лише в ч. 7 ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» передбачено, що громадянин України може реалізувати своє право на безоплатну приватизацію земель двома земельними ділянками, загальний розмір яких не перевищує норму безоплатної приватизації — 2 гектари. То чи означає це, що тільки громадяни-власники ділянок для ведення особистого підсобного господарства можуть скористатися цією нормою? Ні, не означає. Адже, справжнє завдання ч. 7 ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» полягає в іншому: оскільки земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства надавалися громадянам України безоплатно у власність на підставі Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р., а нині чинний Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р., який введений у дію з 1 січня 2002 р., не передбачає такого виду земельних ділянок, а ввів інший вид земельних ділянок такого ж господарського призначення — для ведення особистого селянського господарства, то справжнє завдання ч. 7 ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» полягає, по-перше, у визнанні однорідності цільового призначення земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства та земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства та, по-друге, визнання за громадянами України, які в 90-х роках отримали безоплатно у власність земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства в «стандартному» розмірі до 0,6 га, права на додаткове отримання ними безоплатно у власність принаймні ще однієї земельної ділянки з тим, щоб площа ділянки, наданої для ведення особистого підсобного господарства, та площа нової (чи нових) ділянки для ведення особистого селянського господарства, не перевищували загальний розмір у 2 гектари.

Таке законодавче уточнення необхідне було лише з тієї причини, що назва цільового призначення земельних ділянок «для ведення особистого підсобного господарства», які надавалися на підставі Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р., та назва цільового призначення земельних ділянок «для ведення особистого селянського господарства», які надаються на підставі Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р., словесно відрізняються, що могло б ускладнити реалізацію права громадян України, які набули у власність земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства, на отримання безоплатно у власність додаткової земельної ділянки з цільовим призначенням «для ведення особистого селянського господарства».

Отже, положення ч. 7 ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» не можна трактувати таким чином, що право на отримання безоплатно у власність додаткової (чи додаткових) земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства мають лише громадяни України, які раніше отримали безоплатно у власність земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі, меншому за 2 гектари. Правомірність такого висновку підтверджується й аналізом формулювання пункту б частини 1 ст. 121 ЗКУ, яка гласить: громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: … б) для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара. Звертаємо увагу на те, що законодавець позначив лише одне обмеження для реалізації громадянином України права на безоплатне отримання у власність землі для ведення особистого селянського господарства. Це обмеження полягає в тому, щоб площа такої землі не перевищувала 2 гектари. Однак, будь-які інші обмеження юридичних чи фізичних параметрів цього права законодавець не встановив. Зокрема, законодавець не передбачив у пункті б частини 1 ст. 121 ЗКУ чи в нормі будь-якого іншого закону обмеження у вигляді отримання громадянином України безоплатно у власність землі для ведення особистого селянського господарства лише однією земельною ділянкою.

Як слід розуміти положення частини 4 статті 116 ЗКУ?

То як же слід розуміти положення ч. 4 ст. 116 Земельного кодексу України про те, що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання? На жаль, зміст і цієї норми досить часто трактується при її застосуванні на практиці по-різному. Так, мають місце тлумачення, згідно з якими передбачене зазначеною нормою кодексу уточнення змісту права на безоплатну приватизацію земельних ділянок словосполученням «провадиться один раз по кожному виду використання» має, нібито, означати «провадиться однією земельною ділянкою». Тобто, якщо громадянин України отримав на підставі Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства в розмірі, наприклад, 0,10 га, 0,20 га чи 0, 30 га, то він уже повністю реалізував надане йому законом право на безоплатну приватизацію земельної ділянки за нормою безоплатної приватизації, яка передбачена статтею 121 Земельного кодексу України, й не може вимагати надання йому безоплатно у власність додаткової земельної ділянки такого ж цільового призначення з тим, щоб їх загальний розмір не перевищував норму безоплатної приватизації земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Однак, ще раз підкреслюємо невірність такого тлумачення змісту частини 4 ст. 116 ЗКУ. Автор цієї статті був членом створеної у Верховній Раді України у 2000 р.  робочої групи по підготовці проекту чинного Земельного кодексу України й має зазначити, що вжите в цій статті словосполучення «провадиться один раз по кожному виду використання» означає лише одне: громадянин України, який отримав безоплатно у власність земельну ділянку будь-якого цільового призначення, в тому числі й земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, площею, що дорівнює граничній нормі безоплатної приватизації земельної ділянки певного цільового призначення, не має права отримати безоплатно у власність ще одну земельну ділянку такого ж цільового призначення. Стосовно земель для ведення особистого селянського господарства положення частини 4 ст. 116 ЗКУ означає, що якщо громадянин України отримав безоплатно у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства розміром у 2 гектари, то це й вважатиметься, що він реалізував це право один раз, тобто повністю. Отже, він не може отримати безоплатно у власність ще одну земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, оскільки таке її отримання означатиме отримання ділянки «другий раз» у розумінні ч. 4 ст. 116 ЗКУ.

Висновок

Таким чином, норми чинного земельного законодавства України не містять заборони на повторне звернення громадян України до органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади із заявами про набуття додатково земельних ділянок у межах норм, встановлених у ч. 1 ст. 121 ЗКУ. Тому громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності для ведення особистого селянського господарства загальною площею не більше 2,0 гектарів однією, двома чи більше ділянками, а відповідні органи влади мають право надати громадянину України одну, дві чи більше земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, загальна площа яких не перевищуватиме 2 гектари.

Цей же висновок стосується і тих громадян України, які отримали безоплатно у власність земельні ділянки іншого цільового призначення (для житлового будівництва, дачного чи гаражного будівництва тощо) меншого розміру ніж норми їх безоплатної приватизації, встановлені в ст. 121 ЗКУ. Відповідно, дії органів влади, які надали таким громадянам додаткові земельні ділянки такого ж цільового призначення, але загальна площа таких ділянок разом із раніше отриманими не перевищує встановлений законом розмір їх безоплатної приватизації, слід визнати такими, які повністю базуються на законі.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Жіноче обличчя творчості та інновацій. До Всесвітнього дня інтелектуальної власності

Опубліковано

on

Наталія Сорока, адвокат Укрінюрколегії, викладач кафедри європейського права Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат юридичних наук

Продовження. Початок

Перешкоди на шляху новаторок і мисткинь

Цілком очевидно, що жінки за своєю природою нічим не поступаються в новаторському і творчому потенціалі чоловікам. Яка ж тоді причина такого значного розриву між чоловіками і жінками у використанні системи інтелектуальної власності?

В ході експертного дискусійного форуму, що відбувся у ВОІВ у 2017 році, було здійснено аналіз низки важливих питань. Основний висновок полягає в тому, що гендерна нерівність у сфері інтелектуальної власності відображає значно поширений феномен гендерного дисбалансу в соціальному і економічному житті. Наприклад, у більшості країн дівчатка набагато рідше в порівнянні з хлопчиками вивчають науку, техніку, інженерну справу й математику. В результаті частка жінок у галузях, що відповідають за створення більшої частини технічних і технологічних інновацій, є відносно низькою.

Частково такі прояви нерівності є відображенням упереджень, забобонів і стереотипів щодо жінок та дівчат. Як це не парадоксально, представники обох статей різного віку, як і раніше, переконані, що жінкам слід обмежуватися виконанням деяких традиційних функцій, а не претендувати на роль потенційних лідерів у науково-технічній сфері, підприємницькій діяльності та мистецтві. І якщо не боротися з цими стереотипами, то нерівність може вкорінитися: у дівчат і молодих жінок, можливо, просто не буде взірців для наслідування, здатних надихати їх на повноцінне розкриття власного потенціалу.

В основі нерівності також лежить відсталість економічних і соціальних структур, які можуть обмежувати перспективи жінок у кар’єрному зростанні. Усім добре відома проблема горезвісної «скляної стелі». Талановиті жінки можуть досягти успіхів у навчанні і на перших етапах просування по кар’єрній драбині, однак потім їх ріст припиняється, особливо якщо вони роблять перерву в зв’язку з народженням дітей. Суспільство повинно знайти шляхи, що дозволяють забезпечити жінкам можливість нарівні з чоловіками поєднувати роботу й сімейне життя.

Певні питання, як видається, тісніше пов’язані із системою інтелектуальної власності. Так, наприклад, розвиток деяких видів інтелектуальної власності, зокрема патентів, може вимагати значних фінансових вкладень; побутує думка, що жінки надають пріоритетного значення стабільності сімейного доходу, що обумовлює їх меншу, в порівнянні з чоловіками, готовність іти на ризик. Крім цього, деякі правознавці критикують систему інтелектуальної власності з позицій фемінізму, стверджуючи, що, хоча ця система і є зовні нейтральною, низка елементів містить упереджене ставлення до жінок.

На шляху до конструктивних змін

Попри складність завдань у суспільстві зростає розуміння необхідності усунення гендерної нерівності в сфері інтелектуальної власності. Організації та окремі люди в різних країнах працюють над заохоченням та підтримкою новаторок і винахідниць. Відповідні ініціативи мають різний формат: це можуть бути як міжнародні кампанії із заохочення участі жінок у науковій діяльності, так і більш адресні заходи на рівні окремих країн, регіонів і груп.

Позиціонуючи себе в авангарді цих рухів, ВОІВ ухвалила у 2014 році політику в сфері гендерної рівності та взяла на себе амбітне зобов’язання подолання гендерного дисбалансу в усіх сферах своєї діяльності. Ця ініціатива передбачає, зокрема, забезпечення рівного доступу до послуг ВОІВ, розбудову можливостей та надання технічної підтримки для обох статей задля урівноваженого представництва чоловіків і жінок на всіх рівнях кадрової структури організації. Крім того, ця робота охоплює продовження й розширення новаторських досліджень у сфері пропорційного представництва обох статей у системі інтелектуальної власності, так само, як і реалізацію низки проектів з виявлення і підтримки інноваційної та творчої діяльності жінок.

Всесвітній день інтелектуальної власності—2018 є ще одним важливим кроком на шляху до цієї шляхетної мети. Об’єднуючи всіх зацікавлених осіб в усьому світі з тим, аби віддати належне досягненням новаторок і мисткинь, це свято покликане руйнувати стереотипи і заохочувати жінок різного віку до створення цінних інтелектуальних продуктів.

У рамках урочистостей з нагоди Всесвітнього дня інтелектуальної власності—2018 ВОІВ у співпраці з постійними представництвами Сполучених Штатів Америки та Австрії проводить спеціальний показ фільму «Історія неймовірної Хеді Ламарр» (Bombshell: The Hedy Lamarr Story). Доля успішної голлівудської акторки з українським корінням (батько Хеді був банкіром, вихідцем зі Львова), що здобула світової слави як винахідниця, є дивовижним джерелом гордості й натхнення. У часи Другої світової війни Хеді Ламарр запатентувала систему управління торпедами, секретні системи зв’язку, які мають широке застосування і в наш час — від мобільних телефонів до Wi-Fi і GPS. До дня народження Хеді 9 листопада приурочені Дні винахідника у трьох європейських країнах: Німеччині, Австрії та Швейцарії.

Прагнучи долучитися до ініціативи ВОІВ, пригадаймо собі імена наших сучасниць, різних за віком та колом інтересів, які успішно реалізують свій творчий потенціал у винахідницькій та інноваційній діяльності.

Олена Лук’янова – українська вчена у галузі педіатрії, що досліджувала методи профілактики і лікування кісткових захворювань, винайшла нові ефективні препарати для попередження захворювань, викликаних нестачею вітаміну D, нагороджена Оксфордськими відзнаками «Золотий Меркурій» та «Нагорода тисячоліття за заслуги перед людством».

Наталія Ульянчич — науковий співробітник Інституту проблем матеріалознавства імені Івана Францевича, винахідниця біоактивної кераміки, що розчиняється в кістках і заміщується повноцінною кістковою тканиною. Імплантати з біоактивної кераміки не спричинюють відторгнення та використовуються у травматології, ортопедії, щелепно-лицьовій хірургії, онкології, стоматології, мікрохірургії ока.

Ірина Уварова — науковий співробітник Інституту проблем матеріалознавства імені Івана Францевича, винахідниця фільтрів для питної води, систем очищення повітря й поглиначів запаху, систем вентиляції й спеціального газоочищення повітря на атомних станціях.

Світлана Марченко — вчена-біолог, розробниця портативного біосенсора для одночасного аналізу креатиніну і сечовини, з допомогою якого за лічені хвилини навіть у домашніх умовах можна отримати показники, що свідчитимуть про наявність ниркової недостатності.

Ольга Броварець — наймолодший доктор фізико-математичних наук у віці 29 років, провідний науковий співробітник відділу молекулярної та квантової біофізики Інституту молекулярної біології і генетики НАН України. Вперше встановила закономірності виникнення деяких мутацій у ДНК, її оригінальна концепція допоможе в розробці протиракових та противірусних препаратів.

Катерина Таратинська — молода вчена, автор десяти патентів щодо архітектурних рішень автоматизованих багатомісних, багатоповерхових, інтелектуальних енергоавтономних паркінгів. За її участю спроектовано понад 15 автоматичних паркінгів, які пройшли державну експертизу.

Тамара Вощило — студентка Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя, винахідниця електронної рукавиці, яка озвучує мову глухонімих, трансформуючи мову жестів у звук «Я говорю замість тебе» (I speak instead of you (ISIOY).

Софія Петришин — 16-річна львів’янка, переможниця всеукраїнського конкурсу Intel-Техно Україна, винахідниця пристрою, що перетворює цифрову інформацію на шрифт Брайля для незрячих.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді