Думка експерта
Право на евтаназію в законі — «розбір польотів», або «Дабы дурь каждого видна была»
«Глупость законодателя, возведенная в закон, становится его мудростью».
(Навіяно за наслідками аналізу проекту «кулуарного» закону)
Яна ТРИНЬОВА, адвокат, доктор юридичних наук, доцент, академік УАН, засновник і голова ГО
«Регіональна організація в підтримку права людини на гідну смерть»
У теорії музики є вираз «забовтати музичний твір», що означає виконувати його так часто, що зроблених помилок уже непомітно, і в результаті відбувається завчання його з тими ж помилками. Те саме зараз відбувається в Україні з темою евтаназії. Як фахівець у цій темі (особисте дослідження з 2000 р., кандидатська дисертація (2010 р.), докторська дисертація (2021 р.), засновник з 2006 року громадської організації), не можу не відреагувати на «забовтування» цієї важливої проблеми. Вже неодноразово читачі ЮВУ могли читати мої статті, присвячені цій темі. Нинішня стаття дещо іншого плану. У ній буде приділено увагу тільки парламентському проекту закону, присвяченому цьому важливому питанню. Свого часу мною було надане інтерв’ю-коментар цього закону виданню Liga.net, проте якщо будуть виявлені розбіжності, то пріоритет залишається за моєю позицією, висловленою в цій статті). З моїм проектом закону, який тричі подавався в різні скликання ВРУ (з 2008 року), можна ознайомитися на сторінках минулих номерів ЮВУ (проект закону «Про забезпечення права людини на гідне закінчення життя»: 10 років дискусії.
Читайте також: Евтаназія в Україні: de lege lata V de lege ferenda
Як «забовтати» проблему Аби не мати слави «енергетичного вампіра», я завжди дотримуюся принципу: критикуючи — пропонуй. Звертаю увагу, що критичний аналіз парламентського проекту закону пов’язаний з моїм обґрунтованим острахом прийняття цього «закону» в порядку «пакетного» голосування, що матиме жахливі наслідки для суспільства, і тоді ця благородна по суті ідея легалізації евтаназії буде дискредитована назавжди!
Отже, розпочнімо, — термінологія. Як на мою думку, забагато термінів, використаних у законопроекті, ускладнюють сприйняття законодавчої матерії та її застосування. Переказати види евтаназії важко навіть мені — особі, яка в цій темі вже 20 років і перечитала майже всю літературу — національну та зарубіжну з цієї тематики. За своєю суттю терміни, які визначають види евтаназії (їх 5: «евтаназія»; «непряма евтаназія»; «пасивна евтаназія»; «активна евтаназія»; «добровільна евтаназія») не несуть юридичного навантаження. Це — побутове сприйняття евтаназії. В моїй дисертації в 2010 році (що знайшло відображення в моєму проектові закону) доведено, що для юриста важливе визначення саме джерела волевиявлення щодо переривання життя (якщо самостійно — ейтаназія, самогубство, асистоване лікарем (САЛ); якщо через уповноважених осіб — ортаназія) — саме це дає підстави говорити про наявність чи відсутність насильства у відношенні носія життя. Спосіб заподіяння смерті в даному випадку не суттєво важливий. Виокремлений лише САЛ, але не за способом, а за обставинами (обстановкою) вчинення припинення життя на прохання (лікар лише надає поради або летальний засіб; а дії, спрямовані на заподіяння смерті, вчиняє сам носій життя). Така диференціація має значення для визначення засобів державно-правового реагування на ці діяння та правопорушення в даній сфері залежно від ступеня їх суспільної небезпечності. Так, наприклад, САЛ відносно найменш суспільно небезпечний, а ортаназія — найбільш.
Щодо визначення кола суб’єктів, наділених правом здійснювати цю процедуру
Не менш важливим для юриста є коло суб’єктів, наділених правом здійснювати цю процедуру, натомість у парламентському проекті закону їх чітко не визначено, що може бути підставою для зловживань у цій царині. Крім того, серед наведених 5-ти видів евтаназії тільки в одному є вимога слідування визначеній законом процедурі (добровільна евтаназія). Це означає, що для інших 4-х слідування порядку проведення евтаназії не обов’язкове?!
У пункті 6 ст. 2 надано поняття «недобровільна евтаназія — здійснюється за відсутності безпосередньої згоди паліативно хворої особи за припущення, що їі воля не суперечила б прийнятому рішенню чи здійснюється на підставі опікунського рішення (з боку родичів чи іншого законного представника) за відсутності безпосередньої згоди паліативно хворої особи, що перебуває в коматозному стані, а також у разі вирішення долі новонароджених дітей із певними фізичними вадами», яке викладене взагалі кричуще антигуманно і всупереч існуючій практиці ЄСПЛ у справах щодо закінчення життя на прохання (Смерть на прохання в Європі (Біоетика та практика ЄСПЛ щодо закінчення життя людини на прохання): зб. рішень ЄСПЛ / уклад. і пер. Я. О. Триньова; за заг. ред. В. М. Куца. Харків: Право, 2019. 376 с.). Таке важливе рішення про припинення життя особи, яка знаходиться в комі, не може ґрунтуватися на «припущенні» її згоди. Згода такої особи на припинення її життя має бути доведена! Прикладом є справа Ада Россі проти Італії (там само). Все це ще раз підтверджує відсутність знання авторів проекту практики ЄСПЛ з цього питання, хоча в звітах Європейського суду з прав людини цій темі присвячено окремий розділ. Ми, звісно, могли б не звертати увагу на практику ЄСПЛ, однак існує чинний Закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»: тож або скасовуйте цей закон, або дотримуйтесь його положень! Крім того, «недобровільна евтаназія» використовується в зарубіжній літературі як синонім правопорушення, а не синонім ортаназії — правомірного діяння!
У тезаурусі парламентського проекту закону відсутнє поняття «право на гідну смерть», яке не є поширеним і загальновизнаним, а тому потребує визначення. Між тим, саме цим поняттям оперує законодавець, починаючи вже зі ст. 1 закону. Однак без визначення даного поняття незрозумілими стають мета та доцільність цього закону.
Юридична безграмотність
Автори вводять поняття «паліативно хворий пацієнт», відсутнє в чинному законодавстві (Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»; Порядок надання паліативної допомоги, затверджений наказом МОЗ від 4 червня 2020 року № 1308). У тексті проекту вживається поняття «ліки» замість «лікарські засоби» (як у Законі України «Про лікарські засоби»), хоча вже в ст. 11 з’являється термін «медичні засоби» (відсутній у зазначеному законі, а відтак виникає запитання, що це за засіб?). Чи є це поняття синонімом «ліки» — невідомо; що входить у його зміст — можна лише припускати. Разом із тим, у проекті закону йдеться про життя та смерть, тож припущенням тут не місце!
У частині 7 ст. 11: «надати роз’яснення щодо можливості самоприйняття паліативно хворою особою медичних засобів чи використання технічних засобів, здатних призвести до вмирання», — незрозуміло сформульована кінцева мета «самоприйняття медичних засобів»: вони спрямовані на спричинення «вмирання», тобто процесу, результатом якого буде смерть (?), однак цей процес може бути досить тривалим; чи все ж таки на кінцевий результат — смерть, яка має бути результатом швидкого та безболісного процесу вмирання (?).
Щодо терміна «правоздатна особа»
Окремо слід звернути увагу на вживання терміна «правоздатна особа» (ст. 5 і далі до кінця документу) в значенні саме дієздатності, що є свідченням необізнаності авторів у теорії права. Крім того, ч. 4 ст. 6 («Забороняється проведення евтаназії щодо паліативно хворої особи, якщо психологічний стан паліативно хворої особи або її законного представника спричиняє порушення судження») і ч. 1 ст. 7 («Паліативно хвора особа, яка є правоздатною й відчуває тривалі та нестерпні фізичні чи психічні страждання, має право звернутися до лікуючого лікаря щодо проведення активної, добровільної евтоназії») протирічать одна одній. Адже в ч. 4 ст. 6 описується якраз стан правоздатності особи, який включає відсутність її дієздатності (про що не сказано), як підставу заборони евтаназії. А в ст. 7 йдеться про можливість правоздатної особи, яка може бути і недієздатною, скористатися правом на евтаназію (новонароджена особа, психічно хвора — ст. 25, 26 ЦК). Усе це через нерозуміння базової юридичної термінології, а, може, й браку освіти.
Подібне спостерігаємо й у частині 3 ст. 5 «…за інформативною згодою її законного представника, який є компетентною та правоздатною особою і не страждає від психіатричного або психологічного розладу чи депресії, що спричиняє порушення судження», — про який визначений у законодавстві України правовий статус особи йдеться?… Зазначена термінологія не використовується в чинному законодавстві.
Те ж саме і в ч. 4 ст. 6 «Забороняється проведення евтаназії щодо паліативно хворої особи, якщо психологічний стан паліативно хворої особи або її законного представника спричиняє порушення судження» — цікаво, як визначити цей стан? У законодавстві є поняття цивільна недієздатність (ст. 39 ЦК), проте в ній подібної термінології не зазначено.
Визначення поняття «нестерпні страждання: суб’єктивне ставлення паліативно хворої особи до свого фізичного та психологічного стану, яке підтверджено висновком лікуючого лікаря, лікаря-консультанта та психіатра або психолога, що унеможливлює гідні умови життя, а лікування сприймається як катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує його гідність» (п. 13 ст. 2), також протирічить саме собі. Не може бути судження суб’єктивне й водночас підтверджене третіми особами, адже внаслідок такого підтвердження це судження вже стає об’єктивним. Крім того, не може за логікою «ставлення унеможливлювати гідні умови життя» — це оксюморон.
Частина 2 ст. 9: «Не раніше наступного дня після консультування законного представника паліативно хворої особи, яка перебуває в коматозному стані, а також у разі вирішення долі новонароджених дітей із певними фізичними вадами, що не дозволяють у подальшому реалізувати право на гідне життя, щодо проведення активної, недобровільної евтоназії, за умови погодження з лікарем-консультантом, має право зробити письмовий запит на отримання ліків чи використання відповідних технічних засобів, які законний представник може самостійно обрати, щоб закінчити життя паліативно хворої особи гуманним та гідним чином», передбачає можливість законного представника позбавити життя свого підопічного (?!), що є прямим порушенням дотримання об’єктивності процедури, підриває інститут доручення, а ще закладає величезні корупційні ризики, не говорячи вже про те, що адвокат, суддя, опікунська рада не можуть володіти необхідними знаннями у сфері медицини для здійснення процедури евтаназії.
Викликає певні питання та нерозуміння й вживання словосполучення «медичний нагляд» (ст. 15) замість усталеного в законодавстві «медичний догляд». Виходить, що пацієнт прирівнюється до засудженої особи, за якою здійснюється спеціальний нагляд.
Питання законодавчої техніки
Трохи про згадування в законі принципів евтаназії. По-перше, що, евтаназія має застосовуватися на підставі якихось інших засад, ніж надання медичної допомоги в цілому? По-друге, щодо визначення самих принципів по суті. Так, принцип верховенства права охоплює наведені нижче принципи законності та гуманності, оскільки вони є ознаками, складовими цього принципу. Значення принципу незалежності є незрозумілим, а відтак, як його можна дотримуватися? Незалежності кого й від кого?
Якщо вже вдаватися до визначення принципів у конкретному законі, то необхідно їх розтлумачити: яке їх значення, чим вони відрізняються від принципів цілої галузі? В разі відсутності подібних відмінностей, немає чого обтяжувати зміст нормативного акта.
Щодо суті законопроекту
Дивує, що по суті сама процедура видів евтаназії (Р. ІІ-ІV) не виписана. А це має бути важливою змістовною частиною цього нормативного акта, адже саме заради визначення порядку проведення цієї процедури й готується цей нормативний акт. Також не наведено контролюючих органів, не представлені процесуальні документи в якості додатків до цього нормативного акта.
Відсутні й вимога щодо наявності консиліуму лікарів для прийняття рішень, а це — прямий шлях до зловживань у цій царині; чіткі строки проведення процедури — загроза бюрократії; вимоги щодо убезпечення діяння лікаря з евтаназії (повторюваність прохання хворого протягом місяця), наслідком чого може бути загроза розправи над медичним персоналом; гарантії лікарям за їх участь у процедурі — безпека діяльності лікарів; можливості лікарю відмовитися від процедури — свобода його вибору.
Виходячи із запропонованих доповнень до КК («Примітка до ст. 115 Кримінального кодексу. Звільняються від кримінальної відповідальності за скоєння кримінального правопорушення, передбаченого цією статтею, медичні працівники, які відповідно до Закону України «Про право на гідну смерть (евтаназію)» провели процедуру евтаназії), складається враження, що автори взагалі не розуміють поняття «система законодавства», кримінально-правову природу позбавлення життя іншої людини на прохання, бо вони й не можуть їх розуміти, адже, на жаль, їхній світогляд є занадто обмеженим. Думається, що їм і на думку не спадає, що існують дисертаційні дослідження, в яких достеменно розбирається кожне питання, кожна зміна в законодавство; всі запропоновані зміни узгоджуються з уже існуючим законодавством. До того ж, відсутня сама потреба вносити подібні зміни до КК, якщо буде прийнято відповідний закон, адже це випливає одне з одного.
Натомість необхідно передбачити кримінальну відповідальність за порушення порядку проведення процедури евтаназії, ортаназії та САЛ. Доцільно було б передбачити пом’якшену кримінальну відповідальність за позбавлення життя людини на прохання як за ненасильницьке позбавлення життя людини. Проте, щоб зрозуміти це, потрібно самостійно знайомитися з науковими дослідженнями, розумітися на системному тлумаченні законодавства або, принаймні, звертатися до фахівців із цього питання, фаховість яких підтверджується їх публікаціями в наукових фахових виданнях із досліджуваної теми, присудженими їм науковими ступенями.
Орфографічна неграмотність
Автори проекту закону протягом всього тексту по-різному пишуть основний термін: у статті 4 пишеться «евтОназії», а вже в статті 5 «евтАназії». Після позначення номера частини статті з проставленою крапкою, речення в тексті проекту закону далі пишеться з малої літери, хоча повинно писатися з великої. Наведені факти свідчать про низький рівень законодавчої техніки, авторську необізнаність у цій темі, намагання нашвидкуруч, за допомогою непрофесійного огляду мережі інтернет, «змайструвати» щось, що можна буде видати за «проект закону».
Відтак виникає риторичне запитання: а навіщо тоді наука в країні, навіщо круглі столи в НАПрН України, науково-практичні конференції, видання монографій тощо, якщо в них немає потреби — все це існує в паралельній реальності, яка жодним чиним не перетинається з реальністю законодавчої влади: законописці створюють проекти законів, не володіючи базовими знаннями з юриспруденції, вони не радяться з науковцями-фахівцями з предмету створюваного закону, проте орієнтуються на схвалення своєї діяльності в зарубіжних країнах… Або, можливо, я щось пропустила і ми вже стали чиєюсь колонією, а тому орієнтуємось на думку метрополії?
Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих
Відоме висловлювання, яке можна застосувати в контексті примушування державою пересічного громадянина до здійснення самогубства в разі відсутності легалізації в Україні евтаназії як єдиного шансу уникнення жахливих страждань під час термінальної невиліковної хвороби. Проте особисто я не хочу собі такого кінця. Отже, цей закон є моєю особистою гарантією на майбутнє… та підтвердженням де-факто, а не де-юре, конституційної гарантії демократичності нашої держави.
P. S. Усі ваші зауваження-побажання, голосування і взагалі, будь-яку реакцію на цю статтю, ви можете надсилати на мій e-mаil: [email protected]; Instagram advocat_trynova_yana, або на адресу редакції ЮВУ.
Джерело: Юридичний вісник України
