Правова культура здійснення підпису в Україні

Семен ЯЦЕНКО,
адвокат, провідний юрист відділу в ДУ «Інститут економіко-правових досліджень імені В. К. Мамутова НАН України»

У повсякденному житті кожна людина використовує такий письмовий засіб, як власноручний підпис. Це настільки важливий елемент документа, що навіть в Основному законі України підпис згадується декілька разів. Зокрема, зазначається, що для призначення всеукраїнського референдуму необхідно зібрати не менше як «три мільйони підписів громадян України»; нормативно-правові акти підписуються Головою Верховної Ради України, Президентом України, Прем’єр-міністром України; текст присяги скріплюється підписами осіб, які приводяться до присяги. Проте, ані в Конституції, ані в інших документах не роз’яснено, а що ж таке підпис, яким він має бути? 

Вірогідно, що здійснення підпису є правовою традицією, яка виробилася протягом століть фактичного використання підпису в такий спосіб, як це розуміють окремі люди, котрі його здійснюють. Зазвичай, прийнято вважати, що кожна людина визначається з формою (зовнішнім виглядом) власного підпису при отриманні паспорта громадянина України.

Зрозуміло, що підпис людини нерозривно пов’язаний із її іменем, що встановлено у Цивільному кодексі України. Цивільний Кодекс України визначає важливе місце імені людини, закріплюючи право кожної фізичної особи на ім’я в главі «Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи». Зокрема, в статті 296 ЦКУ визначено, що «фізична особа має право використовувати своє ім’я у всіх сферах своєї діяльності», тобто не лише в тих сферах, які охоплюються регулюванням Цивільного кодексу України, але й в усіх інших сферах (зокрема, в адміністративному праві, процесуальних галузях права тощо, а також тих відносинах, в яких правове регулювання може бути відсутнє взагалі). Тобто кодекс юридично закріпив цю багатовікову правову традицію використання власної назви людини. Зокрема, в статті 28 ЦКУ встановлено, що «фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їх під своїм ім’ям».

Традиційно в Україні для найменування людини застосовувалося прізвище, ім’я та по батькові. З недавніх пір ця традиція почала витіснятися європейським зразком – застосовується ім’я та прізвище особи. Але на виконання графічного підпису особи це навряд чи може мати який-небудь вплив. На мою думку, використання амбітних та каліграфічних підписів було запозичене в аристократії ще з тих часів, коли більшість населення не вміло писати. Можна бачити, що підписи бувають абсолютно різними – примітивними (два – три елементи, а то й узагалі один) чи дуже складними, виведення яких займає значну площу паперу, й більше часу, ніж написання від руки прізвища, імені та по батькові. Можна погодитися з тим, що зображення підпису залежить лише від фантазії його власника та бажання останнього або заощадити, або витрачати час.

У діловодстві підписом називається реквізит документа, який складається з назви посади чи статусу підписанта, власного підпису та його розшифровки. Проте таке розуміння власного автографу вже враховує багатовікову традицію, а не формує її. Тобто фізичні особи використовують графічне зображення підпису за традицію й виключно на власний розсуд.

Важливість власного підпису та його якості обґрунтовується статтею 28 Цивільного кодексу України, тобто опрацьовуючи документ, важливо встановити, чи дійсно конкретна особа його підписала. Звісно, що в разі спору, цей підпис буде перевірятися експертом-почеркознавцем, і маленьке за обсягом зображення підпису, скоріш за все, призведе до того, що у висновку експерта буде написано «вірогідно належить» або «вірогідно не належить», тобто ймовірність встановлення особи, яка набула, змінила чи припинила права та обов’язки, буде мінімальною. В такому разі необхідно обов’язково вручну розшифровувати графічний підпис особи – власноручно записувати прізвище, ім’я та по батькові.

Варто звернути увагу й на те, що в такому разі графічне зображення власного автографу де-факто втрачає будь-яке значення, оскільки воно було вигадане для того, щоб зменшити час, необхідний для підписання документа, особливо, якщо імен багато, бо в такому разі підписанту треба взагалі більше часу.

Наразі доволі часто можна зустріти такі аномалії, як, зокрема, факсиміле (яке може бути використане, якщо засноване на власноруч підписаному договорі, тобто за допомогою факсиміле можуть бути підписані лише наступні документи), роздрукований на принтері підпис, підпис відтворений підлеглою особою чи родичем, «вставлене» фото підпису в електронний документ (docx, pdf тощо); надто спрощений чи навіть спотворений підпис (гачок, галочка, петля тощо), який навіть загальними рисами не відповідає звичному підпису особи.

Подібні підписи, при їх правовій оцінці, варто, на мою думку, прирівнювати до таких, які відсутні, а особу, котра надіслала такий документ, встановлювати іншим чином: за допомогою адреси електронної пошти, адреси на конверті та додатку до такого супровідного листа; за наявності обов’язкової печатки (нотаріуса, державного реєстратора, керівника адвокатського об’єднання на ордері тощо), бланку суворої звітності тощо. Звісно, що сам факт вчинення правочину іншою особою, підробка підпису тощо свідчить про відсутність правочину як такого, як і про ймовірність вчинення кримінального правопорушення.

Проте в деяких ситуаціях такі ганебні «правові» традиції відображаються в анекдотах на кшталт: «Бухгалтер при одержанні нового паспорта розписалася за звичкою підписом директора»… Проте часи змінюються, і тепер ми можемо використовувати й електронні документи. Одразу варто зазначити, що правова культура використання електронних ділових «паперів» в Україні лише формується, тому електронний цифровий підпис надається іншим особам для використання шляхом передачі ключа та паролю до нього, попри те, що електронний цифровий підпис не можна перевірити на автентичність, оскільки він у силу закону має таку ознаку як неспростовність. У той же час один і той же документ де-факто відтворюється і в електронній, і в паперовій формах.

Також у деяких випадках за електронні документи сприймають такі, які не можуть визнаватися електронними взагалі. Зокрема, одержується форма документа, виготовлена в pdf, її або роздруковують для заповнення від руки, або за допомогою спеціальної програми переводять у формат docx, заповнюють, роздруковують, підписують, відскановують. Такий документ дорівнює статусу фотокопії чи ксерокопії (які не засвідчені власним підписом, навіть якщо він там відсканований), але встановити справжність підпису, вірогідно, неможливо. Тобто таке виготовлення документів, за відсутності оригіналів, втрачає будь-який юридичний сенс.

Підпис настільки важливий, що за повідомленнями ЗМІ, прийняті Верховною Радою України закони, можуть чекати на підпис Президента України тривалий час. Але саме недостатній рівень правової культури підпису посадової особи й обумовлює таку ганебну ситуацію. Зокрема, стаття 94 Конституції України визначає, що «Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. У разі якщо Президент України протягом встановленого терміну не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений».

Таким чином, у випадку, якщо Президент України допустив «непідписання» такого закону, діє конституційна презумпція того, що цей закон вважається схваленим главою держави. У такому випадку Голова Верховної Ради України повинен підписати такий закон й опублікувати його в газеті «Голос України» самостійно. Звісно, в разі незгоди з цим, Президент України може спробувати визнати такий закон неконституційним, але, на мою думку, підстав для цього немає. Взагалі було б доцільним, аби Конституційний Суд України дав роз’яснення цієї статті: чи може Голова Верховної Ради України зволікати з підписанням закону, в який термін він повинен підписати цей закон і направити Президенту, та чи має право глава парламенту, не дочекавшись підпису чи вето по завершенню 15-денного строку, підписати й опублікувати цей закон? Адже відповідно до статті 75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України.

Іншим прикладом важливості підпису є стаття 106 Конституції України, яка визначає, що Президент України з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України не підписує самостійно Укази та Розпорядження з наступних питань:

• призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях;
• приймання вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав;
• призначення очільників Ради національної безпеки і оборони України;
• приймання в разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення, в разі необхідності, окремих місцевостей країни зонами надзвичайної екологічної ситуації.

Такі акти «скріплюють підписами Прем’єр-міністр України і міністр, відповідальний за акт та його виконання. Водночас на офіційному сайті Глави держави згадка про такі додаткові візи його вищезгаданих указів відсутня. Тож, на мою думку, говорити про правову культуру використання підпису в Україні можна лише з урахуванням того, що дана правова культура «є такою, що розвивається» (як і Україна, в принципі).

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути