Connect with us

Думка експерта

Призначення ревізій та перевірок під час розслідування

Валерій ЖИДКОВ, детектив Національного антикорупційного бюро України

У даній статті автор акцентував увагу на невирішених проблемних питаннях призначення ревізій та перевірок під час здійснення досудового розслідування у кримінальних провадженнях та викладає власні пропозиції щодо їх вирішення.

 

Ревізії і перевірки: законодавче регулювання

Особливе місце під час проведення досудового розслідування у кримінальних провадженнях про злочини, вчинені в сфері економіки, займає призначення та проведення ревізій і перевірок, що дозволяють здійснити вивчення та дослідження діяльності певної установи, підприємства або організації з метою перевірки правильності та законності дій їх службових осіб, а отримані висновки підтверджують чи спростовують можливі порушення вимог законодавства, та відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 99 КПК України можуть бути використані як докази.

Ревізія (інспектування) полягає в документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності підконтрольної установи, яка повинна забезпечувати виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб, результати якої викладаються в акті (ст. 4 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» від 26.01.1993 р. №2939-XII). Здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю. Постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 р. № 868 утворено Державну аудиторську службу України (далі — Держаудитслужба) як центральний орган виконавчої влади, реорганізувавши Державну фінансову інспекцію (далі — ДФІ) шляхом перетворення, а розпорядженням КМУ «Питання Державної аудиторської служби» від 24.06.2016 р. № 519-р на Держаудитслужбу покладено функції і повноваження ДФІ, діяльність якої припиняється.

Податковий кодекс України (далі — ПКУ) визначає види перевірок, що мають право проводити контролюючі органи (ст. 75.1 ПКУ), якими є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику та його територіальні органи (стаття 41.1 ПКУ). Крім того, ряд інших законодавчих актів надають право різним контролюючим органам повноваження на здійснення перевірок.

Щодо процесуального статусу ревізій і перевірок

Оскільки КПК України не визначає в якому саме порядку отримуються акти ревізій та перевірок (або це захід забезпечення кримінального провадження, або слідча дія), слід відзначити, що серед науковців існують різні погляди на процесуальний статус ревізій та перевірок, які проводяться під час досудового розслідування, серед яких можна виділити наступні. Проведення ревізії — це непроцесуальна дія, оскільки ревізор, виконуючи службове доручення, підпорядковується не слідчому, а керівнику організації, який призначає ревізію й керує діями ревізора (Камлик М. І. Судова бухгалтерія: підручник/ М. І. Камлик. К.: Атіка, 2000. 336 с.), (Бандурка A. M. Судебная бухгалтерия / A. M. Бандурка, A. A. Бандурка, В. А. Лукин, В. Д. Поникаров и др. — X. : ООО Издательство «Титул», 2007. 468 с.).

Ревізія — це процесуальна дія. Ряд вчинених, у тому числі Л. Г. Шапіро відмічали, що проведення ревізії в кримінальному провадженні є самостійною формою використання спеціальних знань, що у випадку призначення слідчим або прокурором втрачає адміністративний характер і перевтілюється із засобів господарського контролю в кримінально-процесуальну дію (Шапіро Л. Г Процессуальные и криминалистические аспекты использования специальных знаний при расследовании преступ лений в сфере экономической деятельности / Л. Г. Шапиро. М.: Юрлитинформ, 2007. 320 с.).

Проведення ревізії — це змішана процесуальна та адміністративна дія. Ревізія є дією адміністративно-правового характеру, а в сфері кримінального судочинства є способом збирання доказів та полягає в перевірці слідчим або прокурором за допомогою ревізора фінансово-господарської діяльності підприємства, установи або організації, що відбувається в кримінально-процесуальній формі (Бондаренко О. О. Процесуальний статус обізнаних осіб та їх правовідносини з дізнавачем і слідчим у кримінальному судочинстві України: дис. канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 / О. О. Бондаренко; Національний ун-т внутр. справ. Х., 2004.260 с).

Ревізія — це слідча дія, оскільки проводиться за рішенням слідчого, а ревізор відноситься до спеціалістів, які не є самостійними в своїх діях, а підпорядковуються суб’єкту розслідування і діють у межах його повноважень (Романюк Б. В. Сучасні теоретичні та правові проблеми використання спеціальних знань у досудовому слідстві: авто-реф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 / Б. В. Романюк; Національна акад. внутр. справ. К., 2002. 20 с.).

На мою думку, ревізія в кримінальному провадженні є процесуальною дією, що відбувається за ініціативи слідчого або прокурора на підставі відповідного рішення слідчого судді та полягає в залученні службових осіб, уповноважених на здійснення ревізійних (інспекційних) та перевірочних дій, до вчинення таких дій з метою дослідження певних питань, що цікавлять слідство. Наведе підтверджує необхідність віднесення ревізій та перевірок або до заходів забезпечення кримінального провадження або до слідчих (розшукових) дій, у зв’язку з чим це питання підлягає нормативному врегулюванню.

Проблеми

Слід відзначити, що головною невирішеною на цей час проблемою є відсутність у КПК України прямих норм, що визначають повноваження органів досудового розслідування, прокуратури, а також суду, на призначення ревізій і перевірок під час досудового розслідування. Раніше КПК України передбачалося, що слідчий та прокурор уповноважені призначати ревізії та перевірки в порядку, визначеному законом, проте після виключення п. 4 ч. 2 ст. 40, та п. 6 ч. 2 ст. 36 КПК України на підставі Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VII від 14 жовтня 2014 року, який набрав чинності 15.07.2015 р., вказані зміни призвели до ускладнення виконання стороною обвинувачення вимог ст. 2 КПК України щодо забезпечення повного та неупередженого розслідування.

Однак, у подальшому з метою виконання завдань кримінального провадження, а також виходячи з аналізу норм кримінального процесуального законодавства України, слідчими та прокурорами здійснювався вихід із вказаної ситуації, виходячи із наступного. Згідно з ч. 1 ст. 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке відповідно до ч. 2 ст. 1 КПК України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього кодексу та інших законів України. Водночас, ч. 2 ст. 93 КПК України передбачено, що сторона обвинувачення здійснює збирання доказів, в тому числі і шляхом отримання від органів державної влади висновків ревізій та актів перевірок.

Позаплановою виїзною ревізією вважається ревізія, яка не передбачена в планах роботи органу державного фінансового контролю і проводиться за наявності хоча б однієї з низки обставин, зокрема, в разі надходження доручення щодо проведення ревізій, в якому містяться факти, що свідчать про порушення підконтрольними установами законів України, перевірку додержання яких віднесено законом до компетенції органів державного фінансового контролю, і проводиться вона органами державного фінансового контролю за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні (п. 5 ч. 5 ст. 11, ч.6-8 ст. 11 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» (далі — Закон).

Порядок міжвідомчої взаємодії

Порядком взаємодії між органами державної контрольно-ревізійної служби, органами прокуратури, внутрішніх справ і Служби безпеки України, затвердженим спільним наказом від 19.10.2006 р. № 346/1025/685/53 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 25.10.2006 р. за № 1166/13040 (далі — Порядок) позапланова виїзна ревізія на об’єкті контролю за зверненням правоохоронного органу проводиться в разі надання ним постанови про призначення ревізії, а якщо справу порушено за фактом, що стосується діяльності підконтрольної установи, до постанови додається дозвіл суду на проведення ревізії (підпункт 2 п. 2.4 Порядку). Документальна позапланова перевірка здійснюється, якщо отримано судове рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки (підпункт 78.1.11 п. 78.1 ст. 78 ПКУ).

Детективам Національного бюро додаткове право на ініціювання питання про проведення ревізій та перевірок надає п. 2 ч. 2 ст. 19-2 Закону «Про Націо нальне антикорупційне бюро України», відповідно до якого орган державного фінансового контролю, а також інші державні органи, що здійснюють державний контроль за дотриманням фізичними та юридичними особами законодавства України, з метою запобігання та протидії кримінальним правопорушенням, віднесеним до підслідності Національного антикорупційного бюро, зобов’язані за зверненням НАБУ проводити в межах своєї компетенції ревізії, перевірки та інші дії щодо контролю за дотриманням законодавства України фізичними та юридичними особами.

Отже, вищенаведені нормативні акти надавали правові підстави слідчим та прокурорам ініціювати питання про призначення ревізій та перевірок у рамках кримінальних проваджень. З урахуванням вищевказаного та встановлених під час досудового розслідування обставин ними обґрунтовувалися відповідні клопотання до слідчих суддів про надання дозволу на проведення позапланових ревізій та позапланових перевірок (призначення позапланових ревізій та позапланових перевірок). При цьому забезпечувався належний судовий контроль за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, оскільки такі клопотання слідчих та детективів погоджувалися з прокурором у кримінальному провадженні процесуальним керівником та в подальшому розглядалися слідчим суддею, саме який і приймав остаточне рішення про це.

Враховуючи, що відповідно до ч. 6 ст. 9 Кримінального процесуального кодексу України, у випадках, коли положення цього кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 цього кодексу, на мій погляд, вищеозначений порядок отримання дозволу від слідчого судді на проведення ревізій та перевірок за змістом та формою в цілому відповідав загальним засадам кримінального провадження, визначеним ст. 7 КПК України. Таким чином, з аналізу вищевказаних правових норм та сталої слідчо-суддівської практики можна стверджувати про наявність у законодавчих актах підстав для звернення слідчими та прокурорами до слідчих суддів з відповідними клопотаннями.

Право на оскорження процесуальних рішень

Слід відзначити, що окремим недоліком при цьому була відсутність, передбаченого КПК України, порядку забезпечення права на оскарження процесуальних рішень про призначення ревізій та перевірок зацікавленими особами. Відтак, у зв’язку з відсутністю у КПК України прямої норми, яка б передбачала порядок призначення та проведення ревізій і перевірок в рамках кримінального провадження, деякі слідчі судді з вказаних підстав відмовляли в задоволенні таких клопотань, що свідчить про неоднакове тлумачення та застосування ними вищевказаних законодавчих актів.

Однак подальші судові рішення Верховного Суду з цього питання, зокрема, ухвала колегії суддів першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 6 березня 2018 року (справа № 243/6674/17-к, провадження № 51-499км17) за результатами розгляду касаційної скарги на ухвалу апеляційного суду, якою відмовлено у відкритті апеляційного провадження на ухвалу слідчого судді, котрою надано дозвіл на проведення комплексної позапланової перевірки щодо законності та цільового використання земельної ділянки з боку посадових осіб ТОВ «Синтоп», фактично вказує на відсутність повноважень у прокурора і слідчого призначати ревізії і перевірки, а слідчі судді вирішують лише ті питання, що віднесені до їх повноважень КПК України (ч. 3 ст. 26 КПК), до яких не відносяться питання призначення ревізій та перевірок.

Аналізуючи норми КПК України Верховний суд вказав, що «Закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить цьому Кодексу.

Таким чином, корпус норм КПК свідчить про те, що законодавець визначив повноваження кожного суб’єкта кримінального процесу лише цим Кодексом і виключив будь-яку можливість виводити наявність таких повноважень із положень «інших законів».

Крім того, Верховний Суд відзначив, що «Частина друга статті 93 КПК передбачає, серед іншого, що збирання доказів можливе за допомогою витребування та отримання висновків ревізій та актів перевірок, а частина друга статті 89 визначає як джерело доказів, серед іншого, акти перевірок. Ці положення процесуального закону також не дають повноважень слідчому судді надавати дозвіл на призначення перевірки. Використання виразу «витребування та отримання» передбачає повноваження використовувати в якості доказів висновки ревізій і актів перевірок (як і будь-які інші документи), що існують незалежно від кримінального розслідування. Процесуальний закон чітко відрізняє документи, створені в межах кримінального провадження, від документів, походження яких не залежить від кримінального провадження, і підпорядковує ці два типи документів різному правовому режиму. Тому помилково виводити з повноваження «витребувати» повноваження «призначити» перевірку.

Правова позиція ВС — проблеми для слідчих і прокурорів

У подальшому постановою Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року в цій же справі № 243/6674/17-к (провадження № 13-16cво18) визначено, що «Зважаючи на важливість для суб’єктів, щодо діяльності яких слідчі судді надають дозволи на проведення позапланових перевірок, прав, установлених статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, та враховуючи відсутність надійних процесуальних механізмів захисту прав під час підготовчого провадження, Велика Палата вважає практичним та ефективним право на апеляційний перегляд таких ухвал у стадії досудового розслідування».

Наведена правова позиція Верховного Суду фактично змінює слідчо-суддівську практику в питанні призначення позапланових ревізій і перевірок під час досудового розслідування, по суті констатуючи, що слідчі, прокурори та слідчі судді не уповноважені вирішувати такі питання. Таким чином, можна стверджувати, що в кримінальному судочинстві склалося досить серйозне невирішене проблемне питання, у зв’язку з чим суттєво ускладнюється виконання слідчими та прокурорами обов’язку забезпечення всебічного, повного й неупередженого дослідження обставин кримінального провадження та забезпечення прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень у кримінальних провадженнях про злочини у сфері економіки, що не відповідає вимозі ч. 2 ст. 9 КПК України.

З урахуванням означеного, а також необхідності виконання завдань кримінального провадження, визначених ст. 2 КПК України, доцільним є передбачення у КПК України повноважень слідчих та прокурорів ініціювати питання про призначення ревізій і перевірок, а слідчих суддів призначати ревізії та перевірки.

Висновки

Враховуючи велике значення, яке відіграють ревізії і перевірки для дослідження фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження й підлягають доказуванню у кримінальних правопорушеннях у сфері економіки, а висновки та акти яких у розумінні ст. 99 КПК України мають доказове значення й відносяться до таких джерел доказів, як документи, на мій погляд, необхідним є віднесення їх або до заходів забезпечення кримінального провадження, або до слідчих (розшукових) дій, а також надання повноважень слідчим та прокурорам звертатися з клопотаннями про надання дозволу на проведення ревізій і перевірок (призначення ревізій і перевірок), а слідчим суддям надавати дозвіл на проведення ревізій і перевірок (призначати ревізії і перевірки) за клопотанням слідчих та прокурорів, шляхом внесення відповідних змін до КПК України.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Двобій із митними проблемами: чи можна перемогти?

Тетяна ОСТРІКОВА,
народний депутат,
фракція «Самопоміч»

Нарешті створена Державна митна служба. Що потрібно зробити, аби вона була інституційно сильною та функціонально незалежною?

Останнім часом діяльність митниці як державного інституту стала однією з головних тем обговорення та одним з основних пунктів програм політичних сил. Про необхідність створення механізму реалізації начебто різних за формою, але пов’язаних за суттю та цілями, функцій — захист економічної та митної безпеки, протидія контрабанді та порушення митного законодавства — говорять давно. Так само, як і про створення сприятливих умов для бізнесу, спільний митний простір з ЄС, розвиток міжнародної торгівлі через реформування митниці. Щоправда, лише одиниці здатні пояснити, яким чином це можна реалізувати.

Нарешті створена Державна митна служба. А що потрібно зробити, аби вона була інституційно сильною та функціонально незалежною, захищала економічні інтереси країни, сприяла міжнародній торгівлі, а не лише наповнювала бюджет?

Наслідки штучного об’єднання податкової і митної служб

У результаті штучного об’єднання у 2013 році податкової та митної служб в Міністерство доходів і зборів, яке пізніше змінило вивіску на Державну фіскальну службу, відбулося структурне, організаційне та функціональне «поглинання» митної складової, що спричинило низку негативних результатів у митній справі. Це і «гіпертрофія» фіскальної функції митних органів, і зниження рівня організаційного та кадрового забезпечення процедур митного контролю та митного оформлення, і відсутність належного рівня аналітичної роботи та пост-контролю, і недостатній обмін інформацією, і низький рівень міжнародного співробітництва.

Як наслідок, значно знизилася ефективність системної та комплексної протидії митним правопорушенням та проявам контрабанди. У стані стагнації — функції митних органів щодо захисту прав інтелектуальної власності, контролю застосування заходів нетарифного регулювання, організації та контролю здійснення транзитних перевезень, експортного контролю, класифікаційної роботи.

У 2013 — 2018 роках зупинився розвиток інфраструктури. Матеріально-технічне забезпечення діяльності митних органів з урахуванням специфіки виконання функцій у пунктах пропуску на державному кордоні було вкрай незадовільним. Через це не вживалися дієві заходи щодо організації спільного з митними органами суміжних держав контролю на кордоні України, вдосконалення взаємодії між відповідними органами, введення в дію модулів «фільтр-пункту пропуску». Керівництво ДФС нехтувало системою і механізмом постійного моніторингу та аналізу стану здійснення процедур митного конт ролю й митного оформлення, а також механізмом адекватного реагування на ускладнення в діяльності митниць, оперативного реагування на неправомірні дії посадових осіб митниць. Відтак у посадовців митних органів часто формувалося відчуття безкарності, а через кадрову нестабільність — і в і д ч у т т я тимчасовості перебування на посаді.

Звісно ж, у ДФС не були зацікавлені в подальшій автоматизації та інформатизації процесів митного контролю та митного оформлення, розробці програмно-інформаційних комплексів. Навіть супроводження окремих інформаційних баз даних, у тому числі на міжнародному рівні, було недостатньо ефективним.

Що потрібно зробити?

Такий стан справ потребує ухвалення низки рішень для відновлення чіткої, повноцінної, функціональної та ефективної управлінської вертикалі, належного кадрового, технічного та інформаційного забезпечення, аналітичної роботи. Кабмін, Мінфін та ДМС повинні вжити такі заходи, як повноцінний запуск роботи Державної митної служби з правами та повноваженнями, в тому числі у кад ровій сфері. Кадрове забезпечення ДМС не буде ефективним у разі реалізації заходів із кадрового забезпечення підрозділами та особами ДФС. Митна служба повинна створюватися як нова юридична особа в результаті припинення діяльності Державної фіскальної служби України.

А ще створення в організаційній структурі ДМС повноцінних підрозділів, що забезпечують організацію та контроль здійснення митної справи. Зокрема, за напрямами митного постаудит-контролю, митної статистики та проведення аналітичної роботи, класифікації товарів, визначення країни походження товарів, застосування заходів нетарифного регулювання. Також підрозділів з розвитку інформаційних технологій, захисту прав інтелектуальної власності, контролю за міжнародними передаваннями товарів військового й подвійного призначення, організації й контролю за здійсненням транзитних перевезень, міжнародного митного співробітництва. Крім того — підрозділів з кадрового забезпечення, розвитку митної інфраструктури зі збільшенням кількості особового складу, проведення
організаційних змін на митницях. Це забезпечить побудову управлінської вертикалі за функціональними напрямами на рівні центрального апарату і територіальних органів.

Серед інших питань, які необхідно вирішити:

  • відновлення діяльності моніторингового центру з питань здійснення митної справи та моніторингових центрів на територіальному рівні;
  • побудова чіткої системи підпорядкування з організації та контролю реалізації митної справи, ухвалення рішень на рівні центрального апарату;
  • обґрунтоване збільшення особового складу підрозділів митного оформлення митниць, особливо в пунктах пропуску на державному кордоні;
  • проведення прозорих конкурсів з призначення керівників профільних підрозділів центрального апарату ДМС та митниць із метою припинення негативної практики необґрунтовано тривалого тимчасового виконання обов’язків;
  • ефективна організація та координація взаємодії митних органів та інших правоохоронних органів з метою протидії митним правопорушенням й проявам суспільно небезпечної контрабанди винятково в межах чинного законодавства;
  • широке залучення громадських рад, профільних бізнесових асоціацій та інших профільних інститутів громадянського суспільства до процесу протидії митним правопорушенням та мінімізації незаконних схем ввезення товарів шляхом підписання меморандумів, проведення спільних робочих і селекторних нарад;
  • зміна дислокації ДМС на будівлю по вулиці Дегтярівській, 11 у Києві.

Що може і повинна зробити нова Верховна Рада?

По-перше, ухвалити інституційний закон, що визначає функції і повноваження центрального органу виконавчої влади, відповідального за реалізацію митної справи, та встановити порядок проходження служби в такому органі. Потрібно також внести зміни до Митного кодексу — трансформувати його у процесуальний кодекс, що визначає порядок проведення митних процедур.

По-друге, схвалити в цілому законопроекти, ухвалені в першому читанні. Зокрема, про спільний режим транзиту: № 9532 (для старту тестування нового різновиду транзиту і приєднання до конвенції NCTS) та № 7473 (для запровадження в Україні інституту авторизованого економічного оператора).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Чи треба отримувати ліцензію на зберігання пального в баку автомобіля чи каністрі?

Олександр Банніков,
старший юрист TEFFI Law Firm

Відповідно до повідомлення на інформаційному ресурсі ДФС України ЗІР, на запитання «Чи необхідно придбавати ліцензію на зберігання пального якщо таке пальне зберігається в баку автомобіля, каністрі» (категорія 115.05) контролюючий орган  надав таку відповідь:

«Законом України від 23 листопада 2018 року № 2628-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо покращення адміністрування та перегляду ставок окремих податків і зборів» внесено зміни до Закону України від 19 грудня 1995 року № 481 «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» (далі – Закон № 481), зокрема, запроваджено ліцензування видів господарської діяльності з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним. Зазначені зміни набирають чинності з 01 липня 2019 року.

Відповідно до ст. 1 Закону № 481 місце зберігання пального визначено як місце (територія), на якому розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування.

Зберігання пального – це діяльність із зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) із зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик.

Відповідно до частини першої ст. 15 Закону № 481 зберігання пального здійснюється суб’єктами господарювання всіх форм власності за наявності ліцензії. Суб’єкти господарювання (далі – СГ) отримують ліцензії на право зберігання пального на кожне місце зберігання пального.

Таким чином, СГ отримують ліцензії на право зберігання пального на місце (територію), що використовується для зберігання пального.

При цьому Законом № 481 не встановлено вимог щодо видів, місткості та розміщення обладнання та/або ємностей, що використовуються для такого зберігання.

Згідно з ст. 15 Закону № 481 ліцензія на право зберігання пального не отримується на місця зберігання пального, що використовуються:

– підприємствами, установами та організаціями, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевою бюджету;

– підприємствами, установами та організаціями системи державною резерву;

– суб’єктами господарювання для зберігання пального, яке споживається для власних виробничо-технологічних потреб виключно на нафто – та газовидобувних майданчиках, бурових платформах і яке не реалізується через місця роздрібної торгівлі.

Також СГ мають право зберігати пальне без отримання ліцензії на право зберігання пального в місцях виробництва пального або місцях оптової торгівлі пальним чи місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримані відповідні ліцензії.

Інших виключень щодо отримання СГ ліцензій на право зберігання пального норми Закону № 481 не містять».

Цей висновок попри обґрунтування нормами чинного законодавства сформульовано не чітко, а також, він взагалі не дає конкретної відповіді на поставлене питання.

Після набрання чинності Законом України № 909-VIII від 24.12.2015 (хоча й з порушенням принципів стабільності податкового законодавства, передбачених пп. 4.1.9
п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України) з 01.01.2016 змінився порядок адміністрування акцизного податку, зокрема, й для субʼєктів господарювання з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним.

За результатами перших кроків у новій системі адміністрування акцизного податку законодавцем знову змінено «правила гри» шляхом прийняття Закону України від 23 листопада 2018 р. № 2628-VIII, яким внесено зміни до Податкового кодексу України (далі – ПК України), Закону № 481 та інших нормативно-правових актів.

Відповідно, з 01.07.2019 суб’єкти господарювання отримують ліцензії на право зберігання пального на місце (територію), що використовується для такого зберігання.

Згідно з вищезгаданим формулюванням позиції контролюючого органу у платників податків, що здійснюють діяльність з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним, виникає обовʼязок ліцензування права зберігання пального на місце (територію), що використовується для зберігання.

Відповідь ДФС містить лише посилання на зміни, внесені до Закону № 481, однак, не розкриває суті питання.

Відповідно до пп. «б» пп. 14.1.6 п. 14.1 ст.14 ПК України акцизний склад – це приміщення або територія на митній території України, де розпорядник акцизного складу провадить свою господарську діяльність шляхом вироблення, оброблення (перероблення), змішування, розливу, навантаження-розвантаження, зберігання, реалізації пального.

Не є акцизним складом відповідно до пп. 14.1.6 п. 14.1 ст.14 ПК України, зокрема:

приміщення або територія, на кожній з яких загальна місткість розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального не перевищує 200 кубічних метрів, а суб’єкт господарювання (крім платника єдиного податку четвертої групи) – власник або користувач такого приміщення або території отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 1000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання чи промислової переробки і не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;

приміщення або територія, незалежно від загальної місткості розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального, власником або користувачем яких є суб’єкт господарювання – платник єдиного податку четвертої групи, який отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 10000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання, а також не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;

паливний бак як ємність для зберігання пального безпосередньо в транспортному засобі або технічному обладнанні, пристрої.

В свою чергу, відповідно до ст. 1 Закону № 481 місце зберігання пального – місце (територія), на якому розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування.

Зберігання пального – це діяльність зі зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) зі зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик.

Згідно з положеннями ст. 15 Закону № 481 зберігання пального здійснюються суб’єктами господарювання всіх форм власності за наявності ліцензії.

Ліцензії на право зберігання пального видаються уповноваженими Кабінетом Міністрів України органами виконавчої влади за місцем розташування місць зберігання пального строком на п’ять років.

Відповідно до пп. 4.27 п. 4 Положення про Державну податкову службу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 № 227, ДПС відповідно до покладених на неї завдань, зокрема, здійснює ліцензування діяльності суб’єктів господарювання з виробництва спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, з оптової торгівлі спиртом, оптової та роздрібної торгівлі алкогольними напоями, тютюновими виробами та контроль за таким виробництвом; здійснює ліцензування діяльності суб’єктів господарювання з виробництва пального, з оптової, роздрібної торгівлі та зберігання пального і контроль за таким виробництвом

Для отримання ліцензії на право зберігання пального разом із заявою додатково подаються завірені заявником копії таких документів:

– документи, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, або інше передбачене законодавством право землекористування на земельну ділянку, на якій розташований об’єкт зберігання пального, чинні на дату подання заяви та/або на дату введення такого об’єкта в експлуатацію;

акт вводу в експлуатацію об’єкта або акт готовності об’єкта до експлуатації, або сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, або інші документи, що підтверджують прийняття об’єктів в експлуатацію відповідно до законодавства, щодо всіх об’єктів у місці зберігання пального, необхідних для зберігання пального;

дозвіл на початок виконання робіт підвищеної небезпеки та початок експлуатації (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки.

Вимагати представлення інших документів, крім зазначених у Законі, забороняється.

Отже, на підставі аналізу зазначених норм можна констатувати, що контролюючим органом не досліджено саме питання, що для отримання ліцензії на зберігання палива суб’єкт господарювання повинен мати відповідну земельну ділянку, або об’єкт нерухомості, або відповідні машини, механізми, устаткування підвищеної небезпеки. А з урахуванням неможливості представлення інших документів суб’єкт господарювання є обмеженим в праві реєстрації місцем зберігання будь-якого іншого обʼєкту, що за фізичними властивостями не належить до перелічених вище.

Отже, з урахуванням вимог ст. 15 Закону № 481 та положень пп. 14.1.6 ПК України, платники податків не зобовʼязані отримувати ліцензії на право зберігання пального, якщо таке пальне зберігається у паливних баках транспортних засобів та каністрах (з урахуванням обʼємів, встановлених пп. 14.1.6 ПК України).

Насамкінець, невизначеність контролюючого органу, викладена наведеній вище відповіді ДФС, може ввести в оману платників податків та в черговий раз шкодить іміджу нової податкової служби.

На нашу думку, представникам податкової служби необхідно найближчим часом узгодити власну позицію з представниками бізнесу задля уникнення негативних наслідків.

Читати далі

Думка експерта

Антикорупційний кодекс: бути чи не бути?

Михайло ПЛАСТУН,
кандидат юридичних наук,
заступник начальника департаменту захисту економіки Нацполіції України (2015—2016 рр.)

За останні роки в Україні антикорупційні норми розпорошені по безлічі законодавчих актів. Серед них і кодекси (КК, КПК і КУпАП), і численні закони, укази Президента, постанови та розпорядження Кабміну. В результаті антикорупційні норми почали суперечити одна одній і часом конкурувати. Виходячи з цього, стає досить актуальним питання кодифікації антикорупційного законодавства.

Кодифікація – це засіб систематизації нормативних актів,  який здійснюється шляхом переробки і внесення відомостей  правових норм, що містяться в  різних актах, в логічно узгоджений  єдиний  нормативно-правовий  акт,  який  системно  й  вичерпно регулює певну сферу  суспільних  відносин,  як  правило, на галузевому рівні. Метою кодифікації є забезпечення  систематизованого  регулювання відносин у певній сфері, в результаті якого законодавство  буде розвиватися.

На певному етапі кодифікація  застосовувалася  в  українській законотворчій практиці в  цивільному, кримінальному, адміністративному праві, що призвело до створення відповідних кодексів. Зараз це відбувається  з антикорупційним законодавством, яке потребує кодифікації  і створення Антикорупційного  кодексу України. І вкрай важливо, аби цей кодекс мав дуже  детальну й розширену загальну  частину, яка здатна буде сформулювати, в тому числі, і єдині  моральні принципи, застосовні  до  корупційних  явищ.  Антикорупційні  закони,  зведені  і  впорядковані в одному кодексі,  дозволять трактувати дії осіб і  структур, що потрапляють під  його юрисдикцію в контексті  діяльності з управління державою, додасть ясність у боротьбі  з корупцією і зіграє превентивну функцію.

В Україні за останні роки  створена окрема вертикаль антикорупційних органів – НАЗК,  НАБУ, САП, Антикорупційний  суд. Але при цьому в них немає  єдиного структурного документа, де були б зібрані в єдиній  чіткій інтерпретації антикорупційні норми.

Створення  Антикорупційного кодексу може й повинно  викликати  серйозний  аудит  норм КУпАП і КК та ліквідацію конфлікту норм, які дають можливість корупціонерам уникати  відповідальності. Прикладів тут  маса, наведемо один з найбільш  демонстративних.

У КУпАП є ст. 172-6, яка  передбачає  відповідальність за  несвоєчасне  подання  без  поважних  причин  декларації  особою, уповноваженою на виконання функцій держави або  місцевого самоврядування. Ця  стаття передбачає штрафи в межах від 100 до 550 прожиткових  мінімумів. І якщо особа вчиняє порушення й на неї накладається таке стягнення, вона потрапляє в реєстр корупціонерів.  Але в Кримінальному кодексі  так  само  є  ст.  366-1,  в  якій  ідеться  про  відповідальність  за надання суб’єктом декларування завідомо недостовірних  даних, і там передбачено значно більші штрафи — до 3 000 неоподатковуваних мінімумів.  Однак  цей  злочин  не  відноситься до корупційних, тому  при  притягненні  до  відповідальності особа не потрапляє  в реєстр корупціонерів. Створюється парадоксальна ситуація. Політики часто публічно  висловлюють  здивування  й  обурення, чому не надходять  кошти до бюджету в зв’язку з  тим, що діє ст. 366-1 КК. Але  справа в тому, що в статті не  передбачена конфіскація цих  прихованих доходів. Так, там є  максимальний штраф до 3 000 неоподатковуваних мінімумів  (51 тисяч грн.) незалежно від  суми, яка була не задекларована, але не більше. Тобто ми  маємо узаконений спосіб легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом.

Процес створення Антикорупційного кодексу абсолютно  не повинен іти за прикладом законотворчості останніх років – у рамках комітетів Верховної  Ради. Інакше його «втратять»  у численних депутатських кабінетах. Це величезний пласт  професійної наукової, юридичної роботи. Давайте згадаємо,  як  створювалися  Цивільний,  Сімейний  та  Господарський  кодекси України. При Мін’юсті  тоді були створені окремі робочі групи для кожного з проектів кодексів з числа провідних  цивілістів – учених і практиків.  Залежно від наукових інтересів  кожного члена робочої групи  науковий  керівник  визначав  завдання з підготовки окремих  розділів або частин проекту, які  згодом були обговорені на засіданні групи. До цієї роботи  також були підключені вчені  і практики з ФРН, Нідерландів, Канади, США, Швейцарії  та  деяких  інших  країн.  Велику  допомогу  в  технічному  оформленні та редагуванні матеріалів проектів надавали співробітники різних громадських  організацій.

Зрозуміло,  що  діяльність  такої групи — це робота не на  один рік, якщо ми хочемо отримати на виході професійно  кодифікований звід антикорупційних норм. І до фінансування  діяльності даної робочої групи  повинні  активно підключатися  міжнародні донори України, які  вкрай зацікавлені, щоб в нашій країні нарешті почали працювати уніфіковані й прозорі антикорупційні правила.

У висновку слід також відзначити, що мову треба вести  не лише про кодифікацію масиву  антикорупційного  законодавства.  Сьогодні  ми  вже  можемо говорити про виникнення нової галузі – антикорупційного права, що має свій  особливий  предмет  і  метод правового регулювання. І остаточно цей процес формування антикорупційного права, як  галузі, може бути завершений  саме кодифікаційним актом –  кодексом. Але юридичним ВНЗ  уже зараз слід почати розробку  навчальних програм для підготовки фахівців з антикорупційного права.

Наостанок зазначу, що дана  стаття – не го-товий рецепт і,  швидше за все, вона здатна лише  викликати дискусію серед юристів і політиків про доцільність  створення  Антикорупційного  кодексу. Більше того, її завдання – саме в ініціюванні такої  дискусії. Тому що ефективність антикорупційної політики та судової практики в цій сфері залежить від єдності, гармонізації  та логічності антикорупційного законодавства. І кодекс – один  із  варіантів  вирішення  даного питання.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді