Слідство зайшло в глухий кут... Частина 1 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Слідство зайшло в глухий кут… Частина 1

Дата публікації:

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.),
заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України, віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при ДБР, адвокат,
кандидат юридичних наук,
заслужений юрист України.

Чи може сподіватися українське суспільство на швидке розкриття й ефективне розслідування кримінальних правопорушень, у тому числі й найрезонансніших, з урахуванням результатів так званих «реформ» органів прокуратури, поліції та судів?

Читайте також: Ні ліцензії на протиправність. Про право зворотної вимоги до суддів і прокурорів

Як пересічний громадян, а тим більше — фахівець із майже 35-річним досвідом роботи: на посадах слідчого (13 років — слідчого районної прокуратури, старшого слідчого прокуратури області, слідчого і старшого слідчого з особливо важливих справ при Прокурорі УРСР) і прокурора, в тому числі на різних адміністративних посадах — від прокурора Радянського та Харківського районів Києва, тричі заступника прокурора області, шість разів прокурора області і до заступника Генерального прокурора України (тричі)), я впевнений, що в українців вже не лишилося реальних сподівань на ефективну, професійну, а тим більше результативну діяльність наших нинішніх органів правопорядку і прокуратури. І причин цьому багато, але, мабуть, однією з головних є та, яка витікає з влучної фрази Фрідріха Ніцше: «Коли першими людьми в країні стають останні, все робиться криво, фальшиво і жахливо». І за таку оцінку своєї діяльності нашим правоохоронцям і в першу чергу, звичайно, їхнім керівникам ображатися не варто, бо вона не адресована кожному з них персонально, а є об’єктивним відображенням нинішнього стану правопорядку в нашій державі, де панує відверте беззаконня, помножене на обман, лицемірство, професійну неспроможність та подвійні стандарти, з чим тісно пов’язані і корупція, і безкарний розгул злочинності, в тому числі й організованої, а, як наслідок, — людина в Україні сьогодні залишилася беззахисною.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Сьогоднішні реалії: невеликий коментар

Тому, коли в один день було вчинено напад на в’їзді до Києва на автомашину першого помічника Президента України Сергія Шефіра, по якій, за різними підрахунками, було зроблено приблизно від 10 до 20 пострілів з автоматичної вогнепальної зброї, а в Черкасах серед білого дня в багатолюдному місці ще більш зухваліше було розстріляно — теж із вогнепальної зброї — місцевого бізнесмена, для багатьох громадян України стало зрозуміло, що криміногенна обстановка в державі лише погіршується й очікувати на швидке розкриття цих резонансних злочинів не варто. До речі, немає великої надії і на швидке та неупереджене встановлення істини й у випадках із трагічними та досить загадкованими смертями спочатку мера Кривого Рогу Костянтина Павлова, а потім і народного депутата Антона Полякова.

Читайте також: Олексій Баганець: «Органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово й безкарно порушують права і свободи громадян»

Спробую пояснити чому. Спочатку зупинимося на такому факторі, як перевантаженість органів досудового розслідування і прокуратури, про що свідчив величезний залишок у них кримінальних проваджень станом на 1 січня 2020 року — 1 076 473, плюс до яких протягом минулого року ще було зареєстровано 784 096 кримінальних правопорушень (тобто тоді розслідувалося до 2 млн злочинів (!)), що створило непосильне навантаження як на слідчих, так і на прокурорів, які здійснювали процесуальне керівництво та одночасно підтримували публічне обвинувачення ледь не в сотнях тисяч кримінальних проваджень у судах. Мені також зрозуміло, що для досягнення позитивних результатів у розкритті й розслідуванні такої величезної кількості кримінальних правопорушень потрібна наявність у слідчих, а тим більше у прокурорів, які повинні організовувати таке досудове розслідування, високого рівня професійної кваліфікації та досвіду, достатніх знань методики розкриття та розслідування злочинів, а також належної мотивації працювати в тісній взаємодії між собою, коли потрібно, то й понаднормово, не рахуючись зі своїм особистим часом, і при вмілій організації роботи та з достатнім рівнем навичок пошуку, закріплення, перевірки й оцінки доказів.

Але, вибачте, де взятися таким якостям у тих же прокурорів, коли Законом від 19.09.2019 р. № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі — Закон № 113-ІХ) було запроваджене, до речі, з грубим порушенням вимог Конституції України, чергове «реформування» органів прокуратури. Зокрема, ви тільки вдумайтесь, цим Законом, поданим Президентом України В. Зеленським як невідкладний і «проголосований у так званому «турборежимі», пропонувалося одночасно провести «переатестацію» прокурорів усіх рівнів, яка включала в себе проходження перевірки з трьох етапів, але за умови, що ненабрання хоча б одного балу до прохідного на кожному з перших двох етапів стане вже достатньою підставою для визнання цього прокурора як такого, що не пройшов атестацію, чого, до речі, не практикувалось раніше — ні при атестації суддів усіх рівнів, ні при атестації колишніх працівників міліції. І все це проводилось під виглядом визначення, начебто, професійної компетентності, етики та доброчесності прокурорів. При тому, що сама процедура проведення атестації була явно дискримінаційною по відношенню до останніх і містила ще цілу низку суттєвих недоліків, а головне — порушувала їх трудові права, гарантовані Основним Законом України, на що я неодноразово звертав увагу раніше, зокрема в статтях: «Про що свідчать зміни в прокуратурі і до чого вони приведуть?»; «В чиїх інтересах діють представники від міжнародних неурядових організацій у конкурсних комісіях ГПУ?»; «До чого може призвести реформа прокуратури?»; «Лист Президенту щодо реформування прокуратури»; «Ілюзія «реформ» у прокуратурі»; «Наступ «іноземців» на незалежність нашої держави»; «Пропоную І. Венедіктовій скасувати Положення і Порядок проходження «переатестації» прокурорами, як такі, що порушують Конституцію України»; «Додаткові підтвердження неконституційності та незаконності звільнення прокурорів під час, так званої, «переатестації»«; «Агонія прокуратури, на жаль, добігає кінця».

Про що свідчить наявна судова практика

Саме через недолугість згаданого Закону від 19.09.2019 р. № 113-ІХ та всеосяжне порушення чинного українського законодавства як «кадровими» комісіями, куди в порушення вимог, знову ж таки нашого Основного Закону, на правах «головних» дійових осіб були включені, нікому невідомі «представники» незрозуміло якої «громадськості», але чомусь делеговані іноземними державами, так і керівниками Офісу Генерального прокурора та обласних прокуратур, звільнені з роботи в результаті такої «оборудки» прокурори по всій Україні почали масово подавати до судів позови про поновлення на посадах та виплату коштів за вимушений прогул. Деякі судді, поновлюючи прокурорів на роботі, абсолютно обґрунтовано аргументували свої рішення тим, з чим я повністю погоджуюсь, що жоден закон, загальний чи то спеціальний, не надає ГПУ (Офісу Генпрокурора) повноважень залучати до складу кадрових комісій представників іноземних держав, а вказаним особам, фактично іноземним агентам, таким чином втручатися в діяльність державних органів суверенної Держави. Прийняття рішення про залучення іноземних представників, як вказував один із судів, є свавільним, оскільки такий порядок формування комісій не передбачений Конституцією та законами України. Сам факт делегування іноземних представників до складу «кадрових комісій» посольством будьякої іноземної країни нівелює статус таких осіб як політично нейтральних, оскільки по суті вони є провідниками інтересів своєї держави та іноземних організацій, що є прямим втручанням у суверенне право України на самостійне формування органів влади. Більше того, Офіс Генерального прокурора не пересвідчився в тому, чи вказані організації дійсно делегували цих осіб до складу «конкурсних» комісій, тим самим сформувавши нелегітимний склад комісії з таких, вибачте, «незалежних» осіб.

Дійсно, згідно з ч. 1 ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, але здійснення державної влади через іноземних агентів нашою Конституцією не передбачено. Тому створення таким чином «кадрових комісій» є фактичним посяганням на державний суверенітет країни, порушенням вимог Декларації про державний суверенітет України та статей 1, 5, 8, 19, 38 Конституції, а тому вони є нелегітимними для цілей атестації прокурорів та формування державного органу.

Окремо слід зазначити, що суди вже почали посилатися й на те, що матеріали атестацій були знищені Офісом Генерального прокурора, що підтверджується певними актами, у зв’язку з чим результати таких перевірок є недоведеними перед судом, оскільки в порядку ч. 2 ст. 77 КАС України ОГП не здатен довести перед судом належними і допустимими доказами (оригіналами доказів) обставини (результати) атестації, які стали підставою для звільнення позивача (колишнього прокурора), а тому наведене додатково вказує на протиправність оскаржуваних рішень та наявність підстав для їх скасування.

Зверніть увагу: наразі в Єдиному державному реєстрі судових рішень містяться вже сотні (якщо вже не більше) рішень судів, де питання протистояння звільненого внаслідок так званої «реформи» прокурора проти органу прокуратури вирішено на користь позивача. Апеляційні суди, в свою чергу, в основній своїй масі, звичайно, ті, які не піддалися тиску з боку влади, підтримують доводи звільнених прокурорів, в тому числі й про відсутність факту ліквідації, реорганізації або скорочення кількості прокурорів органів прокуратури, що передувало так званій «переатестації».

Двояка позиція ВС

В той же час Верховний Суд, неодноразово погоджуючись із незаконністю звільнення прокурорів, чомусь методично ухиляється від прийняття конкретного рішення, яке б поставило крапку в питанні: так відбулася «реорганізація чи ліквідація» органів прокуратури, чи ні, що безпосередньо пов’язано з тиском на нього з боку Офісу Президента України, про що стверджують скривджені прокурори. Тому, «щоб і вівці були цілі, і вовки ситі», Верховний Суд неодноразово приймав позитивні рішення щодо поновлення звільнених прокурорів на посадах з будь-яких інших підстав, які не стосуються питань реорганізації і ліквідації прокуратури, наприклад: надавав оцінку неналежному комп’ютерному забезпеченню, за допомогою якого проводилося тестування, навіть двозначності питань та переліку відповідей на них у самих тестах тощо.

Хоча той же Верховний Суд, тільки в іншому складі суддів, у своїй постанові від 28 жовтня 2021 року, скасувавши негативні для звільнених прокурорів рішення судів першої і другої інстанції, вказав, що інші судові рішення за позовами прокурорів мають для цього позивача преюдиційну силу, бо один і той же відповідач, а головне, що суди при розгляді таких позовів повинні брати до уваги рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26.03.2020 року, залишеного в силі постановою П’ятого апеляційного адміністративного суду і набрало законної сили. Згідно з цим рішенням для звільнених прокурорів у процесі «реформи» одного лише факту відмови прокурора проходити таку «атестацію» недостатньо, а потрібно, щоб одночасно ще й відбулася ліквідація чи реорганізація органу прокуратури або скорочення частини кількості прокурорів, чого, на думку касаційної інстанції, в цьому саме рішенні суду фактично не відбулося.

Більше того, аналізуючи одне з рішень того ж Верховного Суду, яке явно, як стверджують такі прокурори, було прийняте під тиском влади, можна зробити висновок і про те, що «кадрові» комісії, членами яких приймалися обов’язкові для виконання рішення про наслідки проходження прокурорами «атестації», фактично є суб’єктами владних повноважень. А тому такі особи з числа членів «комісій», які не були прокурорами, зобов’язані, у відповідності до роз’яснень НАЗК, подати декларацію «кандидата на посаду» за минулий рік, чого жодним із них зроблено не було, що теж є достатніми підставами для визнання рішень таких «комісій» неправомочними. До цього треба додати й наявність у провадженні Конституційного Суду України конституційного подання групи народних депутатів України про визнання названого вище закону щодо подальшого реформування прокуратури неконституційним, яке рано чи пізно, незважаючи на шалений тиск влади на цей суд, упевнений, також буде вирішено на користь незаконно звільнених прокурорів.

Тому, виступи Генерального прокурора, в першу чергу перед послами «Великої сімки» та Посольством США, про так зване «завершення реформи» органів прокуратури, в ході якої було звільнено більше 35% працюючих раніше прокурорів, що, до речі, чомусь подається як позитив, я сприймаю дуже критично, хоча й розумію, що Ірина Валентинівна сама фактично є заручницею ситуації, в яку її поставила нинішня влада, і тому змушена тепер «рапортувати» перед іноземними дипломатичними місіями та їх представниками про ці, вибачте, ганебні факти, подаючи їх як величезні «реформаторські досягнення».

Хто відповість за ці прорахунки?

За такі «прорахунки», а точніше відверте беззаконня та бездіяльність керівників органів прокуратури, де на посадах повинні працювати виключно люди не просто з вищою юридичною освітою на зразок приватного «Соломонового університету», а здобутою у визнаних юридичною спільнотою авторитетних вищих юридичних закладах та з обов’язковою наявністю прокурорського досвіду не менше як 10 років, і відсутність у них бажання, керуючись нормами Конституції України, знайти вихід і зупинити цей, вибачте, «безпрєдєл» у частині грубого порушення прав громадян, Державний бюджет України протягом уже двох років несе колосальні збитки у вигляді виплат коштів поновленим прокурорам за вимушений прогул, які, при подальшому продовженні цього ганебного процесу справжнього руйнування органів прокуратури можуть у майбутньому досягнути позначки в мільярди гривень!

Крім того, за такого відверто незаконного звільнення прокурорів Офіс Генерального прокурора умудрився ще й не виплачувати їм передбачену законом вихідну допомогу, яка в подальшому, тими ж прокурорами теж буде стягуватися з прокуратури, тільки уже в десятикратному розмірі за рахунок пені. До цього треба додати і той негативний факт, що суми судових зборів, витрачених прокуратурою на оскарження негативних для неї рішень судів у даній категорії справ в апеляційній і навіть касаційній інстанціях, в тому числі й завідомо програшних, теж досягає вже достатньо великих розмірів, але й ці факти залишаються без належної реакції вищого керівництва держави.

У той же час питання: хто саме компенсовуватиме бюджету ці невиправдані витрати коштів, залишається до цих пір відкритим і про це замовчують як в ОГП, так і в інших компетентних найвищих інституціях влади, продовжуючи виправдовувати справжню руйнацію органів прокуратури, що вкрай негативно позначається, в першу чергу, на стані боротьби зі злочинністю, в тому числі й корупцією, в нашій державі, чого не бачать хіба що сліпі.

Таким чином, ситуація, що склалася навколо так званої «реформи» прокуратури та заподіяних нею прямих матеріальних збитків державі може перетнути «червоні лінії» та стати безповоротною для ОГП, на жаль, не тільки під керівництвом Р. Рябошапки, який у дійсності й був справжнім ініціатором, натхненником та локомотивом руйнації прокуратури, за що навіть був нагороджений урядом США, а й нинішнього Генпрокурора, чого мені особисто не хотілося б, бо І. Венедіктова, на жаль, так і не стала прокурором, а продовжує залишатися політиком, намагаючись догодити Президенту України, бо є членом його команди. Тому при всій своїй повазі до нинішнього Генерального прокурора, всі її заяви і «звіти» про завершення «реформи» в прокуратурі, м’яко кажучи, поспішні, бо насправді такий момент наступить лише тоді, коли буде виконано останнє рішення суду щодо поновлення незаконно звільнених прокурорів на роботі і виплати їм у повному обсязі відповідних компенсацій.

Скажу навіть більше: замість того, щоб негайно усунути допущені порушення прав незаконно звільнених прокурорів і поновити їх на посадах за рішенням судів, що, я сподівався, і повинна була зробити І. Венедіктова, нинішня влада продовжує відверту антиконституційну діяльність, фактично не виконуючи рішення судів, щоб не допустити повернення на роботу в першу чергу професійно підготовлених та досвідчених прокурорів, якими тяжко було б маніпулювати в нинішніх умовах відвертого беззаконня, а тим самим створюючи додаткові умови для повного паралічу роботи цього надто важливого органу влади з організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, підкреслюю, у мільйонах(!) кримінальних проваджень, в тому числі й найрезонансніших, що прямо перешкоджає протидії злочинності і корупції. Саме з цією метою й був нашвидкоруч розроблений, проголосований у ВРУ та підписаний у липні цього року Президентом Закон «Про внесення змін до розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» щодо окремих аспектів дії перехідних положень», справжнім мотивом прийняття якого і є норма щодо обов’язкового повторного проходження атестації особами, щодо яких набрало законної сили рішення суду про поновлення на посаді прокурора в Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах (зміни до п. п. 7, 17 розділу II Закону) та інше. І це при тому, що правового механізму забезпечення проведення атестації осіб, щодо яких набрало законної сили рішення суду про поновлення на посаді прокурора в Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, ні в чинній редакції Закону № 113-IX, ні в редакції проекту названого вище закону також не було передбачено. Тобто і цей новий закон не вирішує того, як бути з реальним поновленням прав незаконно звільнених прокурорів, у першу чергу тих, стосовно яких рішення судів вже вступили в законну силу.

Ще неприйнятнішим є той факт, що влада усвідомлює шкідливі наслідки від порушення нею трудових прав таких прокурорів, але умисно йде на заподіяння матеріальної шкоди державі, про що Генеральний прокурор під час конференції Ради Європи заявила дослівно: «Коли до нас звертаються працівники з виконавчими листами, ми виконуємо їх. Я не хочу називати цифри, в які ми заходимо з цими компенсаційними виплатами, вони жахливі». І тому закономірно, що скривджені прокурори об’єктивно називають такі заяви фактичним визнанням кримінально караної розтрати грошових коштів як тих, які були виділені на ці цілі іноземними державами, так і використаних з Державного бюджету України на відшкодування заподіяної їм шкоди.

До всього того потрібно додати, що рішення судів про поновлення незаконно звільнених працівників та стягнення коштів за вимушений прогул Офісом Генерального прокурора та керівниками обласних прокуратур виконуються теж на власний розсуд. Тобто незаконно звільнених прокурорів за рішенням судів працевлаштовують не в штаті Офісу ГП, обласних чи окружних прокуратурах, а фактично у «старих», уже неіснуючих органах: ГПУ, регіональних та місцевих прокуратурах, чим порушення прав прокурорів тільки продовжується. Разом із тим на запитання, з яких саме фондів та з яких бюджетів фінансується оплата праці (нехай і в мінімальному розмірі) поновлених в неіснуючий орган працівників, ніхто не може дати вичерпної відповіді. Більше того, і цей новий, нашвидкуруч прийнятий закон, аж ніяк не допоможе владі позбутися незаконно звільнених прокурорів, бо знову, після повторного звільнення з роботи в результаті ймовірного непроходження, скоріше за все, повторної так званої «переатестації», вони будуть змушені звертатися до суду за захистом своїх прав. Навіть у тому разі, якщо українські суди, наприклад, під тиском влади, почнуть приймати протилежні, негативні рішення, побоюючись помсти за цю позицію з боку влади, яка вже неодноразово демонструвала таку реакцію, то скривджені таким чином прокурори масово звертатимуться до Європейського Суду з прав людини, як це мало місце у випадку таких же протиправних звільнень з роботи на підставі сумнозвісного закону про люстрацію, що заподіяло не тільки чималі матеріальні збитки нашій державі, але і втрату її іміджу як такої, яка, начебто, прагне стати повноправним членом ЄС, але свідомо сама ігнорує європейські стандарти.

З урахуванням викладеного вище, хочу ще раз запитати: хто буде за такої ситуації належним чином організовувати і здійснювати процесуальне керівництво досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, в тому числі й найбільш резонансних, якщо самі прокурори, в першу чергу ті, які мають неоціненний досвід роботи, як тепер модно говорити «кейси» успішно розкритих і розслідуваних тяжких та особливо тяжких злочинів, змушені ходити по судах і відстоювати своє право на працю, а кримінальні провадження залишаються без руху!?

Тому й не дивно, що дехто з представників ЗМІ вважає широко розрекламовану «реформу» органів прокуратури способом розкрадання коштів іноземної урядової допомоги, яка була використана, на їх думку, для виплат друзям попереднього Генпрокурора й саме для цього була влаштована така «переатестація», внаслідок якої, за рішенням так званих «комісій» у складі професійних «громадських активістів», з органів прокуратури й були звільнені сотні фахівців лише через те, що не знали значення слів «сулугуні», «зульдер» і «маскарпоне», а як результат без належного процесуального керівництва залишились сотні тисяч кримінальних проваджень!

Ще дещо на додаток…

Але й це ще не всі факти відвертого беззаконня та заподіяної шкоди діяльності держави з протидії злочинності, допущені під час так званої «переатестації» прокурорів. За наявною інформацією від потерпілих прокурорів (бо Офіс Генпрокурора відмовив мені у наданні таких даних), з метою зменшення потоку позовів з оскарженням рішень про незаконне звільнення, або хоча б відтермінування їх виконання в часі, частина працівників місцевих прокуратур, які не набрали прохідний бал на тестуванні загальних здібностей (недобрали 1 чи 2 бали), а це близько 500 осіб віком, в середньому, від 30 до 40 років та з досвідом роботи на такому специфічному напрямку діяльності держави приблизно від 10 до 15 років, не були одразу звільнені, але й не призначені протягом майже 8 місяців до новоутворених окружних прокуратур, а залишалися весь цей час, так би мовити, «поза штатом» (до речі, такого статусу працівників в органах прокуратури ніколи раніше не практикувалося) з мінімальною оплатою праці в сумі не більше 5—6 тисяч гривень. Їм, начебто, навіть була обіцяна можливість перездачі певного етапу тестування й це було б, до речі, і по-людськи, і по-державному. Хоча, можливо й те, що такий підхід заздалегідь був обманом, аби лише «приспати» їх пильність та одночасно створити нестерпні дискримінаційні умови з оплати праці, за яких вони б за власним бажанням звільнилися з роботи і проблема вирішилася би сама собою. Водночас не виключено й те, що нинішні керівники органів прокуратури України могли виходити з того, що в разі незаконного звільнення цих прокурорів розмір оплати праці за час вимушеного прогулу встановлюється, виходячи з мізерної заробітної плати за останні 2 місяці перед звільненням, а тому створена адміністрацією ОГП та обласними прокурорами таким способом ситуація допоможе зменшити суму майбутнього відшкодування, таким працівникам за рішенням судів.

Тому й не дивно, що 7 жовтня 2021 року понад 400 таких прокурорів з цієї групи направили колективне звернення на адресу Верховної Ради України й Уповноваженого ВРУ з прав людини, в якому звинуватили Р. Рябошапку і І. Венедіктову в грубих порушеннях їх прав під час такої «переатестації», яка, на їх думку, не мала жодного відношення до з’ясування їхньої професійної компетентності, загальних здібностей та доброчесності. У цих скаржників навіть склалося враження, що вони опинилися ще в гіршому становищі, ніж вже звільнені прокурори. До речі, одна з таких працівниць у своєму листі в ЗМІ вказала: «Справа в тому, що нам обіцяли призначити дату тестування понад вісім місяців тому, ми терпіли й чекали, готувалися, вивчали тести, а потім нас, як якийсь непотріб, викидають на вулицю. І ще й звітують про те, що негідників вичистили. А ці негідники (майже 500 прокурорів), якими нас тепер рахують, працювали, бігали по судах, голови ніколи було підняти, не те, що до тестів готуватися».

Так у дійсності й сталося: буквально в кінці жовтня цього року всі ці понад 400 прокурорів місцевих прокуратур, які вісім місяців працювали за 5 тисяч гривень щомісячно, були звільнені з роботи. Можна лише уявити, наскільки це ускладнило роботу тепер вже окружних прокуратур, але, мабуть, що ціль виправдовує засоби! А те, що від цього погіршилася здатність держави розкривати й розслідувати, злочини, це організаторів і виконавців подібних «реформ» в Україні взагалі не цікавить. Сумно. Тому, вважаю, що фактичний колапс діяльності, насамперед, окружних й обласних прокуратур, неминуче продовжиться.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement

Думка експерта

Справам про банкрутство – знову зелене світло

Опубліковано

on

От

Андрій ІЛЮК,
радник TEFFI Law Firm, керівник практики вирішення спорів та банкрутства

Упродовж 14 місяців боржники могли не розраховуватися з боргами. Що змінює новий закон?

Хто хоча б раз у житті не мріяв про можливість не сплачувати борги в законний спосіб? Уявімо, що ця мрія збулася й таку можливість закріпили на законодавчому рівні. Звісно, що це виглядає як жарт, проте саме це зробила Верховна Рада у 2020 році на початку пандемії. Тоді були такі обставини: перший в історії країни локдаун, повне нерозуміння, як і куди рухатися, що буде з бізнесом та економікою? Влада запровадила обмеження, щоб зупинити поширення вірусу, бізнес благав про підтримку в нових та непередбачуваних умовах.

Читайте також: Скасовано мораторій на ініціювання банкрутства в період дії карантину

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Допомога втілилася в законодавчі зміни. Однією з них стало запровадження мораторію на відкриття проваджень у справах про банкрутство боржників — юридичних осіб за вимогами, які виникли з 12 березня 2020 року. Мораторій був введений зі стандартним формулюванням: на час дії карантину та 90 днів після його скасування. Що тут не так? Аби відповісти на це питання, потрібно згадати, за яких обставин вводився той мораторій.

Тоді ніхто не планував прожити з пандемією коронавірусу цілий рік. Ця обставина була непередбачувана, не входила в плани ні людей, ні бізнесів, ні влади, яка тоді намагалася стримувати нову загрозу, як могла. Економіка сповна відчула на собі локдаун, з яким впоралися далеко не всі бізнеси.

За тих умов введення відповідного мораторію виглядало цілком логічним. Банкрутство — це інструмент, який застосовується боржником або кредиторами боржника до підприємства, яке не може розрахуватися з боргами. Мета процедури банкрутства — проаналізувати стан справ клієнта й затвердити план його повернення до нормального функціонування (відновлення платоспроможності, санація) або максимально ефективно реалізувати його активи для повернення боргів (визнання банкрутом і ліквідація).

Читайте також: Мораторій на порушення справ про банкрутство державних шахт діятиме ще 2 роки

Однак умови змінювалися. Замість повного локдауну і карантину прийшов адаптивний карантин (дарма, що ніхто не знає, в чому полягає різниця), а ковід, залишаючись неабиякою загрозою, перетворився на повсякденність, на додаткову обставину, яку бажано враховувати під час планування діяльності. Трансформуючи карантин та його обмеження, змінюючи по кілька разів на місяць правила, Верховна Рада забула про мораторій. Лише 15 жовтня 2020 року проект закону № 4220 про скасування мораторію та відновлення функціонування інституту банкрутства Президент вніс як невідкладний.

Поки парламент розглядав цей законопроект, для юридичних осіб створилася цікава законна ситуація, коли було можна брати в борг і не боятися банкрутства. Таким чином підприємства отримали легітимний механізм ухилення від виконання боргових зобов’язань з мінімальним рівнем ризику. Здавалося, таку проблему необхідно терміново вирішувати, оскільки ця ситуація зовсім не відповідає ринковим механізмам взаємодії суб’єктів господарювання. Й нарешті 14 грудня 2021 року Верховна Рада ухвалила «невідкладний» законопроект, а в останній день року Президент його підписав.

Весь цей час справи про банкрутство відкривалися за вимогами, які виникли до 12 березня 2020 року. Тобто кредитор розділяв свої вимоги на ті, які є підставою для відкриття провадження у справі, та на загальні вимоги. За відсутності інших перешкод цього достатньо, аби суд відкрив провадження. На можливість заявити вимоги у відкритій процедурі відповідний мораторій не впливав, і далі процедура йшла звичним шляхом. Проте не все так добре. Із березня 2020 по грудень 2021 року накопичилася низка вимог до боржників — юридичних осіб, які не можуть задовольнити ці вимоги. Кредитори були позбавленні останньої можливості отримати хоча б якесь відшкодування.

Новий закон вирішить питання відкриття проваджень у справах про банкрутство. Він очікуваний та необхідний. Шкода, що на ухвалення цього «невідкладного» закону знадобилося аж 14 місяців. Хочеться сподіватися, що колись розуміння слова «невідкладний» у суспільства та влади буде збігатися.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link