Особистий обшук до внесення відомостей в ЄРДР: процесуальний закон vs судова практика - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Особистий обшук до внесення відомостей в ЄРДР: процесуальний закон vs судова практика

Дата публікації:

Олександр МАЛЕНКО,
керуючий партнер АО «Юридична компанія «ІНТЕРЛЕГУМ»

Вивчення актуальної судової практики свідчить, що мають місце неоднозначні випадки застосування приписів КПК України, які потребують нагального вирішення з боку законодавця.

Читайте також: Огляд місця події не там, де вона відбулася, фактично є обшуком та має здійснюватися лише на підставі ухвали слідчого судді

Здійснення кримінального судочинства відбувається у відповідності до кримінального процесуального законодавства України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, Кримінального процесуального кодексу України (надалі – КПК України) та інших законів України. Наведене цілком узгоджується з тим, що кримінальне провадження має проводитися в суворій відповідності з процесуальною формою, яка встановлена правовими нормами на рівні законодавчих актів. Разом із тим, вивчення актуальної судової практики свідчить, що мають місце неоднозначні випадки застосування приписів КПК України, які, на наше переконання, потребують нагального вирішення з боку законодавця з метою належного захисту прав та законних інтересів як підозрюваного, обвинуваченого, так й інших осіб.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Із даного приводу звернено увагу на правову позицію, яка викладена в п.п. 39—44 постанови Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду від 15 червня 2021 року по справі № 204/6541/16 (провадження №51-2172км19), де суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

— затримання особи в порядку ст. 208 КПК України є раптовою й непередбачуваною процесуальною дією, яку не можливо здійснити до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (надалі – ЄРДР);

Читайте також: Обшук у службовому кабінеті проводиться виключно за наявності ухвали слідчого судді

— законне затримання особи в порядку ст. 208 КПК України є підставою для проведення особистого обшуку затриманої особи і взагалі є складовою такого процесу затримання;

— законність проведення особистого обшуку затриманої особи в порядку ст. 208 КПК України є похідним від законності затримання особи;

— відомості до ЄРДР можуть бути внесені лише прокурором, слідчим та дізнавачем, однак затримання може бути проведено й уповноваженою службовою особою, яка не має доступу до ЄРДР та, відповідно, не може вносити будь-які відомості в ЄРДР. За таких обставин, на переконання суду, проведення особистого обшуку затриманої особи в порядку ст. 208 КПК України до внесення відомостей про кримінальне правопорушення в ЄРДР є правомірним та відповідає засаді законності, а відповідно й усі докази, отримані за результатами такої слідчої (розшукової) дії, є допустимими.

Читайте також: Щодо статусу майна, вилученого під час проведення обшуку

Із такими міркуваннями суду касаційної інстанції навряд чи можна погодитися з урахуванням норм чинного КПК України з огляду на таке. З аналізу приписів ч. 3 ст. 214 КПК України слідує, що, за загальним правилом, здійснення досудового розслідування (досудового слідства та дізнання) до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР не допускається й тягне за собою юридичну відповідальність. Водночас із загального правила, передбаченого ч. 3 ст. 214 КПК України, встановлені винятки щодо можливості здійснення досудового розслідування (досудового слідства та дізнання) до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР:

1) проведення невідкладного огляду місця події, після якого відомості про кримінальне правопорушення невідкладно вносяться до ЄРДР, тобто законодавець покладає на сторону обвинувачення обов’язок доведення невідкладного характеру проведеного огляду місця події;

2) проведення окремих процесуальних дій для з’ясування обставин вчинення кримінального проступку: відібрання пояснень; медичне освідування; отримання висновку спеціаліста й зняття показань технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису; вилучення знарядь і засобів вчинення кримінального проступку, речей і документів, що є безпосереднім предметом кримінального проступку, або які виявлені під час затримання особи, особистого огляду або огляду речей; тобто вказане стосується лише кримінальних проступків та не може бути застосовано під час здійснення досудового розслідування злочинів;

3) проведення досудового розслідування щодо кримінального правопорушення, яке було виявлено на морському чи річковому судні, що перебуває за межами України (внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР відбувається за першої ж можливості).

Читайте також: Захистити бізнес – місія можлива! Практичні рішення при виникненні руйнівної ситуації «Обшук підприємства»

Крім того, законодавець імперативно наголосив, що всі винятки із загального правила можуть бути встановлені виключно в ч. 3 ст. 214 КПК України. В практичній діяльності правоохоронних органів достатньо часто трапляються випадки затримання особи в порядку, передбаченому ст. 208 КПК України, тобто затримання здійснене уповноваженою службовою особою без ухвали слідчого судді, як правило, мова йде про затримання підозрюваного «по гарячих слідах». Згідно ч. 3 ст. 208 КПК України уповноважена службова особа, слідчий, прокурор може здійснити обшук затриманої особи з дотриманням правил, передбачених ч. 7 ст. 223 КПК України та ст. 236 КПК України.

У ч. 7 ст. 223 КПК України передбачено, що обшук особи здійснюються з обов’язковою участю не менше двох незаінтересованих осіб (понятих) незалежно від застосування технічних засобів фіксування відповідної слідчої (розшукової) дії. Понятими не можуть бути потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого і потерпілого, працівники правоохоронних органів, а також особи, заінтересовані в результатах кримінального провадження. Зазначені особи можуть бути допитані під час судового розгляду як свідки проведення відповідної слідчої (розшукової) дії.

Згідно з ч. 5 ст. 236 КПК України за рішенням слідчого чи прокурора може бути проведено обшук осіб, якщо є достатні підстави вважати, що вони переховують при собі предмети або документи, які мають значення для кримінального провадження. Обшук особи здійснюється особами тієї самої статі в присутності адвоката, представника на вимогу такої особи. Неявка адвоката, представника для участі у проведенні обшуку особи протягом трьох годин не перешкоджає проведенню обшуку. Хід і результати особистого обшуку підлягають обов’язковій фіксації у відповідному протоколі.

Читайте також: Протокол обшуку житла є недопустимим доказом, якщо у ньому відсутні відомості про оперативних працівників, які брали у ньому участь

Аналіз наведених положень свідчить, що особливостями обшуку особи, яка була затримана в порядку ст. 208 КПК України, є наступне:

— проводиться прокурором, слідчим або уповноваженою службовою особою (відповідний працівник правоохоронного органу), законодавець окремо не вказує на відповідні повноваження дізнавача, однак він охоплюється категорією «уповноважена службова особа»;

— проведення є правом, а не обов’язком, прокурора, слідчого або уповноваженої службової особи;

— здійснюється в загальному порядку, визначеному в нормах ч. 7 ст. 223 КПК України та ст. 236 КПК України;

— підставою для проведення є достатні підстави вважати, що затримана особа переховує при собі предмети або документи, які мають значення для кримінального провадження;

— обов’язкова присутність двох незаінтересованих осіб (понятих) незалежно від застосування технічних засобів фіксування;

— проводиться в присутності осіб тієї ж статі як і затримана особа;

— на вимогу затриманої особи обов’язкова присутність адвоката, для прибуття якого надається строк 3 год., неприбуття адвоката в такий строк не перешкоджає проведенню особистого обшуку;

— хід і результати особистого обшуку підлягають обов’язковій фіксації у відповідному протоколі.

З урахуванням наведеного можна дійти переконливого висновку, що особистий обшук затриманої особи в порядку ст. 208 КПК України не можна проводити до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, а всі докази, які зібрані/отримані стороною обвинувачення за результатами особистого обшуку затриманої особи в порядку ст. 208 КПК України до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, є недопустимими (навіть очевидно недопустимими) й з урахуванням доктрини «плодів отруйного дерева» (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гефген проти Німеччини» від 1 червня 2010 року) – недопустимими є й всі інші похідні докази.

Читайте також: Результати обшуку є допустимим доказом, якщо його учасникам було надано можливість реалізувати свої процесуальні права, хоч вони і не були роз’яснені

Наведене розуміння (тлумачення) відповідних норм КПК України підтверджується й судовою практикою Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду: постанова від 31 травня 2018 року по справі № 236/439/16 (провадження № 51-952км18), постанова від 05 лютого 2019 року по справі № 236/2029/16 (провадження № 51-3381км18), постанова від 21 січня 2020 року по справі № 381/2316/17 (провадження № 51-2344км19) та інші, де суд касаційної інстанції притримується позиції щодо неможливості проведення такої слідчої (розшукової) дії як особистий обшук до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР.

За таких обставин висновки, наведені в постанові Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду від 15 червня 2021 року по справі № 204/6541/16 (провадження № 51-2172км19), очевидно не відповідають імперативним нормам КПК України та суперечать основним принципам (засадам) кримінального провадження в Україні. Однак запропоновані судом касаційної інстанції міркування можуть бути використані для вдосконалення законодавцем приписів КПК України, зокрема в частині розмежування таких слідчих (розшукових) дій як невідкладний особистий обшук затриманої особи в порядку ст. 208 КПК України та особистий обшук особи в загальному порядку згідно ч. 7 ст. 223 КПК України та ст. 236 КПК України. Так, особистий обшук затриманої особи в порядку ст. 208 КПК України може бути проведений і до моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР за умови внесення відповідних змін до ч. 3 ст. 214 КПК України та з відступом від загального порядку, визначеного ч. 7 ст. 223 КПК України й ст. 236 КПК України, у випадку встановлення законодавцем в ч. 3 ст. 208 КПК України особливостей порядку проведення невідкладного особистого обшуку затриманої особи.

Читайте також: Протокол обшуку, в якому відсутні ідентифікаційні ознаки виявлених та вилучених речей, є недопустимим доказом

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement

Думка експерта

Справам про банкрутство – знову зелене світло

Опубліковано

on

От

Андрій ІЛЮК,
радник TEFFI Law Firm, керівник практики вирішення спорів та банкрутства

Упродовж 14 місяців боржники могли не розраховуватися з боргами. Що змінює новий закон?

Хто хоча б раз у житті не мріяв про можливість не сплачувати борги в законний спосіб? Уявімо, що ця мрія збулася й таку можливість закріпили на законодавчому рівні. Звісно, що це виглядає як жарт, проте саме це зробила Верховна Рада у 2020 році на початку пандемії. Тоді були такі обставини: перший в історії країни локдаун, повне нерозуміння, як і куди рухатися, що буде з бізнесом та економікою? Влада запровадила обмеження, щоб зупинити поширення вірусу, бізнес благав про підтримку в нових та непередбачуваних умовах.

Читайте також: Скасовано мораторій на ініціювання банкрутства в період дії карантину

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Допомога втілилася в законодавчі зміни. Однією з них стало запровадження мораторію на відкриття проваджень у справах про банкрутство боржників — юридичних осіб за вимогами, які виникли з 12 березня 2020 року. Мораторій був введений зі стандартним формулюванням: на час дії карантину та 90 днів після його скасування. Що тут не так? Аби відповісти на це питання, потрібно згадати, за яких обставин вводився той мораторій.

Тоді ніхто не планував прожити з пандемією коронавірусу цілий рік. Ця обставина була непередбачувана, не входила в плани ні людей, ні бізнесів, ні влади, яка тоді намагалася стримувати нову загрозу, як могла. Економіка сповна відчула на собі локдаун, з яким впоралися далеко не всі бізнеси.

За тих умов введення відповідного мораторію виглядало цілком логічним. Банкрутство — це інструмент, який застосовується боржником або кредиторами боржника до підприємства, яке не може розрахуватися з боргами. Мета процедури банкрутства — проаналізувати стан справ клієнта й затвердити план його повернення до нормального функціонування (відновлення платоспроможності, санація) або максимально ефективно реалізувати його активи для повернення боргів (визнання банкрутом і ліквідація).

Читайте також: Мораторій на порушення справ про банкрутство державних шахт діятиме ще 2 роки

Однак умови змінювалися. Замість повного локдауну і карантину прийшов адаптивний карантин (дарма, що ніхто не знає, в чому полягає різниця), а ковід, залишаючись неабиякою загрозою, перетворився на повсякденність, на додаткову обставину, яку бажано враховувати під час планування діяльності. Трансформуючи карантин та його обмеження, змінюючи по кілька разів на місяць правила, Верховна Рада забула про мораторій. Лише 15 жовтня 2020 року проект закону № 4220 про скасування мораторію та відновлення функціонування інституту банкрутства Президент вніс як невідкладний.

Поки парламент розглядав цей законопроект, для юридичних осіб створилася цікава законна ситуація, коли було можна брати в борг і не боятися банкрутства. Таким чином підприємства отримали легітимний механізм ухилення від виконання боргових зобов’язань з мінімальним рівнем ризику. Здавалося, таку проблему необхідно терміново вирішувати, оскільки ця ситуація зовсім не відповідає ринковим механізмам взаємодії суб’єктів господарювання. Й нарешті 14 грудня 2021 року Верховна Рада ухвалила «невідкладний» законопроект, а в останній день року Президент його підписав.

Весь цей час справи про банкрутство відкривалися за вимогами, які виникли до 12 березня 2020 року. Тобто кредитор розділяв свої вимоги на ті, які є підставою для відкриття провадження у справі, та на загальні вимоги. За відсутності інших перешкод цього достатньо, аби суд відкрив провадження. На можливість заявити вимоги у відкритій процедурі відповідний мораторій не впливав, і далі процедура йшла звичним шляхом. Проте не все так добре. Із березня 2020 по грудень 2021 року накопичилася низка вимог до боржників — юридичних осіб, які не можуть задовольнити ці вимоги. Кредитори були позбавленні останньої можливості отримати хоча б якесь відшкодування.

Новий закон вирішить питання відкриття проваджень у справах про банкрутство. Він очікуваний та необхідний. Шкода, що на ухвалення цього «невідкладного» закону знадобилося аж 14 місяців. Хочеться сподіватися, що колись розуміння слова «невідкладний» у суспільства та влади буде збігатися.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link