Соціальна «справедливість»: нові обриси українських реалій - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Соціальна «справедливість»: нові обриси українських реалій

Дата публікації:

Віталій ОПРИШКО доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України

За 30 років своєї незалежності Україна переживає нині чи не найважчий період. Уже восьмий рік країна протистоїть військовій агресії з боку Росії. Ця війна носить гібридний характер, коли РФ не лише використовує проти нашої держави класичне вторгнення на її територію, захопивши Крим і частину Донбасу, а й здійснює приховані операції, диверсії, підтримку внутрішніх ворогів тощо. Водночас Україну роз’їдають корупція та інші злочини, катастрофічна енергетична криза, ситуація з коронавірусом, неспроможність керівництва держави вирішувати ці та інші нагальні й гострі проблеми людей.

Читайте також: І прийде день, коли закінчиться війна…

Несправедливість і зловживання владою

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Обурює те, що в країні, як свідчать численні соціологічні дослідження, при нинішній владі нічого не змінюється на краще, а навпаки. Особливо це проявляється в дотриманні принципу соціальної справедливості, яка окреслює нинішній рівень відносини між людьми, суспільством та державою. Побіжно скажу, що цій проблемі я присвятив статтю «Реалії соціальної «справедливості» в контексті моралі» (газета «Голос України, 9 серпня 2019 р.). В ній наголошувалось, що соціальна несправедливість, нехтування Конституцією та законами України, зловживання владою, тотальна корупція, безкарні порушення свобод людини і громадянина, на жаль, стали вже нормою нашого життя. Зазначалося, що такий стан справ в Україні обумовлений багатьма факторами, насамперед, неефективністю управління суспільством з боку держави та її органів, відсутністю реальних результатів реформ у різних сферах нашого життя. Всі ці зазначені та інші причини негативно позначаються на становищі країни, кожної людини і суспільства в цілому. З кожним днем відбувається все більше зубожіння мас, а наші громадяни — одні з найбідніших не лише в Європі, а й у світі. За даними ООН, за межею бідності сьогодні живуть понад 80% українців. Враховуючи це, українці вимушені працевлаштовуватися в країнах ЄС, Росії, Ізраїлі та інших державах. Мова не лише про некваліфікованих працівників, а й висококласних спеціалістів з вищою освітою, багато із яких свого часу працювали на знаних у світі підприємствах та їх об’єднаннях зокрема і київських, таких як «Арсенал», ДХК «Артема», «Точелектроприлад», нещодавно проданий «Електронмаш», завод ДП імені Антонова та інших. Замість того, щоб відновлювати ці та інші зруйновані гіганти, які становили свого часу, а деякі й нині становлять, основу економіки і могли б не лише сприяти працевлаштуванню людей, а й приносити до Державного бюджету відповідні кошти. Натомість їх за безцінь продають, як показує, наприклад, ситуація із заводом «Більшовик», його продали «з молотка» за 1.4 млрд грн відомому бізнесмену В. Хмельницькому та його партнерам. Усі розуміють, що головною цінністю залишків цього заводу є 35 гектарів землі, вартість якої визначається фахівцями у 3,2—4 млрд. грн. Цей факт викликав негативну реакцію не лише у киян, а й суспільства в цілому. Мабуть, враховуючи цю ситуацію, Антимонопольний комітет України поки що не дозволив продаж заводу «Більшовик». Одночасно він вирішив перевірити дотримання законодавства учасниками аукціону приватизації зазначеного підприємства.

Читайте також: Системність адміністративно-правового мислення в умовах трансформацій (методологічні розсуди). Частина 1

Другим крупним підприємством, яке було продано всього за 970 млн грн і приватизоване в листопаді цього року, стало державне підприємство «Електронмаш». Своєї черги чекають ще 3 тисячі підприємств, які підлягають приватизації. Водночас 91% опитаних українців не вірять, що приватизаційні процеси в Україні проводяться чесно. Про це говорять і зарубіжні інвестори. У своїх публікаціях я неодноразово звертав увагу на різний рівень матеріального забезпечення простих людей у порівнянні з можновладцями, що не дає можливості реалізувати положення статті 48 Конституції України про право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї. Мінімальні зарплати, високі тарифи на газ та електроенергію, вартість житла, ціни на товари, лікування та інші потреби й послуги є однією з причин, що люди ледь зводять кінці з кінцями. В цій ситуації призначення високих зарплат для працівників державних структур, враховуючи, що Україна — одна з найбідніших держав в Європі, є не просто сумнівним, а неприпустимим з точки зору соціальної справедливості, моралі та права.

Прикро, але сьогодні молоді люди не можуть реалізувати своє конституційне право на спеціальну освіту, в першу чергу враховуючи її вартість. А високі грошові застави для зайняття державних посад, наприклад, Президента України, народних депутатів України є штучною перепоною для їх зайняття незаможними людьми. При тому, що багато з них мають високий рівень професійної підготовки, необхідний життєвий досвід, високі людські та моральні якості. Така ситуація протирічить положенням ст. 24 Конституції України, що проголошує рівність конституційних прав та свобод громадян незалежно від їх майнового стану та ст. 38 Конституції України, яка зазначає, що права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмеженими. На ці та інші проблеми, пов’язані з проявами соціальної несправедливості в державі та суспільстві звертають свою увагу політики, а ще більше прості люди. Здавалось би, що ті, кому належить державна влада (Президент, парламент, уряд та інші державні структури), враховуючи такий стан життя українців, мали бути зробити належні висновки з такої ситуації та вжити відповідних заходів. На жаль, влада їх не вживає. Про це свідчать нинішня політична, економічно-фінансова, енергетична, пенсійна та соціальна кризи, стан боротьби з короновірусом в Україні, неспроможність влади захистити території, захоплені Росією. Цьому сприяють недосконалі парламентська, адміністративна, військова, судова, медична та інші реформи.

Недоліки діяльності президентської команди

Недоліки діяльності державного керівництва проявляється практично в усіх напрямах його діяльності. Аналізуючи, наприклад, роботу Президента та уряду України, керівників міністерств і відомств з позиції їх захисту інтересів громадян, забезпечення принципів соціальної справедливості до них виникає немало питань. Та про це трохи пізніше.

Читайте також: Системність адміністративно-правового мислення в умовах трансформацій (методологічні розсуди). Частина 2

У першу чергу, торкнемося надзвичайно нагального гострого й болючого на сьогодні для України, як і для інших держав світу, питання щодо забезпечення боротьби з коронавірусом. За минулий період від початку пандемії в Україні захворіло 3,5 млн громадян (серед них понад 105 тисяч лікарів), з яких понад 80 тисяч громадян, на жаль, померли. Наша країна всі останні дні була другою в світі за добовою смертністю від коронавірусу. І причини тут очевидні, посадовці протягом двох минулих років, враховуючи, що у нас поки немає розробленої своєї власної вакцини, не змогли своєчасно забезпечити закупку в інших державах необхідної кількості вакцин для щеплення населення, не провели необхідну роз’яснювальну та профілактичну роботу серед населення, внаслідок чого від вакцинації відмовляється значна частина населення. Це пояснюється ще й тим, що люди не впевнені в реальній якості лікування й багато з них говорять про експеримент над ними. На такі думки навертає і зміст нині відомого для багатьох чинного наказу Міністерства охорони здоров’я України за № 1775 від 20 серпня 2021 р. «Про проведення клінічного випробування та затвердження суттєвої поправки до протоколу клінічного випробування лікарського засобу, призначеного для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню та поширенню, локалізації та ліквідації короновірусної хвороби (COVID-19)», підписаний заступником міністра П. Ємцем. Дійсно, як назва так і зміст цього наказу свідчить не про реальні профілактику і лікування захворювання від ковід, а про клінічні випробування, що викликає сумнів у наших громадян щодо доцільності вакцинації.

Наразі з метою забезпечення вакцинації працівників підприємств та установ, зокрема й викладачів навчальних закладів, державних службовців та інших працівників відсторонюють від роботи на період карантину, позбавляючи при цьому їх конституційного права на працю, заробітну плату. Цілком зрозуміло, що людям у період цього вірусного безробіття, щоб прожити, потрібна зарплата.

У нашому Основному Законі зазначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64). Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68). У даному випадку немало громадян, щоб не бути усуненими з роботи, скоюють правопорушення й намагаються отримати фіктивні документи про вакцинацію. І це, як не прикро, непоодинокі факти. Вони поширені по всій Україні. Так, за повідомленням правоохоронців, у Києві нещодавно «накрили» підпільну лабораторію з виготовлення фіктивних ковід-сертифікатів, на яких ділки заробили 10 млн грн — загалом було видано 6-ти тисячам громадян подібного роду «документи». Такі зловмисники діяли й на Львівщині, Рівненщині та деяких інших регіонах. В той же час, за інформацією заступника Голови Верховної Ради О. Кондратюк на погоджувальній раді ВРУ із 421 депутата не вакцинувалося 192, які ходять на роботу. Заступник Голови Верховної Ради України О. Корнієнко, який одночасно ще донедавна був і керівником партії «Слуга народу», пов’язує цю ситуацію з депутатською таємницею, внаслідок якої народні обранці мають право не давати інформації про їх вакцинацію. Ось вам ще один приклад рівності громадян та соціальної справедливості. І лише 12 листопада Голова Верховної Ради Р. Стефанчук підписав розпорядження, яким обмежив допуск депутатів без вакцинації від COVID-19 до приміщення Ради.

На сайті Президента України розміщена петиція про впровадження кримінальної відповідальності за примусову вакцинацію, яка набрала вже понад 25 тисяч голосів. Крім того, 3 листопада цього року біля будівля Офісу Президента України відбулися збори громадян, на яких було прийнято рішення щодо відновлення в державі, зруйнованого «карантинними» нормативно-правовими актами, На основі цього рішення наразі триває процес підписання громадянами вже другої відповідної петиції.

На переконання багатьох фахівців, однією з причин провалу боротьби з коронавірусом є те, що лікарні Одеси, Черкас, Миколаєва, Харківщини, Рівненщини, Івано-Франковщини та деяких інших регіонів своєчасно не були забезпечені необхідною кількістю кисневих приладів та киснем, медичними препаратами. Люди вимушені, як це було в Миколаєві, штурмом брати лікарні з тим, щоб врятувати життя своїм близьким. Факти смерті хворих у зв’язку з відсутністю необхідної кількості кисню є нічим іншім, як тяжким злочином з боку відповідних органів держави та їх посадових осіб. Цю ситуацію можна прирівняти до своєрідного «розстрілу», знищення своїх громадян, яких позбавили можливості (в даному випадку кисню) для захисту свого життя. Це є грубим порушенням ст. 3 Конституції України про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а держава відповідає перед людиною за свою діяльність. На цьому свого часу наголошував і Президент України у своїй передвиборчій програмі.

Згідно навіть з офіційною статистикою, на початок листопада не вистачало ліжок із киснем у 15-ти регіонах України. Думаю, винні повинні понести за це кримінальну відповідальність. Водночас до цього часу ніхто так і не поніс покарання. А хто винен у тому, що під час розгулу епідемії закриваються кисневі заводи на ремонт, частина яких перебуває в приватній власності? Сьогодні їх треба розглядати як стратегічні підприємства, покликані забезпечити національну безпеку й не лише в даному випадку. Враховуючи ситуацію, яка склалась в країні у зв’язку із захворюванням на ковід, незрозуміло, чому Верховною Радою лише 4 листопада цього року був прийнятий у першому читанні закон, яким внесено зміни до Державного бюджету України щодо виділення 800 тисяч гривень, спрямованих на виробництво та забезпечення лікарень кисневими станціями. Як дізнався, відповідний законопроект був розроблений депутатами фракції «Голосу» й пролежав у Верховній Раді України три місяці. А скільки можна було б врятувати людей, якби він був прийнятий своєчасно?

Відтік лікарів

Враховуючи недостатнє фінансування заробітної плати та несвоєчасну (і не всюди) виплату обіцяних урядом надбавок для лікарів у розмірі 300%, спостерігається їх критичний відтік. Багато з них виїхали на роботу за кордон, що ще більше ускладнило вирішення в нашій країні проблем, пов’язаних із лікуванням хворих на ковід. За наявними даними, на початок лютого цього року зі спеціалізованих медзакладів України звільнилися 6 620 досвідчених лікарів, а серед медперсоналу — майже 8 500 осіб, більшість з яких працевлаштувалася за кордоном. У той же час проблема з оплатою праці працівникам лікарень до цього часу до кінця так і не вирішена.

Особливе обурення в суспільстві викликає той факт, що значна частина виділених бюджетних коштів була спрямована не на боротьбу з коронавірусом, а на так зване, ініційоване Президентом, «Велике будівництво» — будівництво та ремонт доріг, що ще раз свідчить про те, що дороги в нашій державі цінуються більше, ніж життя людей. Нагадаю, для фінансування заходів щодо боротьби з коронавірусом уряд створив окремий фонд у майже 65 млрд грн. На початку червня цього року стало відомо, що з ковідного фонду витрачено за призначенням близько 30 мільярдів, тобто — менше половини, а решту, а це 35 млрд грн, спрямували на вже згадуване «Велике будівництво». Як кажуть люди, по цих дорогах, на будівництво яких витрачена значна кількість ковідних коштів, тепер все більше й більше доводиться транспортувати на цвинтар померлих від коронавірусної хвороби. Цілком зрозуміло, що жоден метр дороги не коштує людських життів, які б були врятовані за кошти, що призначалися не на дороги, а на боротьбу з коронавірусом. Президент України В. Зеленський заявляв, що ми є чемпіонами в боротьбі з коронавірусом. Так, Україна скоро стане чемпіоном по смертям своїх громадян, але ніяк не по боротьбі з коронавірусом.

Криза держорганів

Експерти і політики звертають увагу й на інші причини, які призвели до такої ситуації в державі в багатьох напрямах її діяльності. Однією з цих причин є політична криза, яка охопила практично всю систему органів державної влади, включаючи діяльність Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України, міністерств та відомств, органів прокуратури та суди, інші правоохоронні органи. Ситуація справді виглядає парадоксальною, коли замість того, щоб вирішувати першочергові завдання, які стоять перед суспільством та державою, ведуться безглузді дискусії, особливо серед «слуг народу», щодо перетворення нашої держави з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську. Проте, деякі політики не без гумору заявляють, що цього робити не потрібно, оскільки в нас вже активно функціонує «офісно-президентська республіка». Пропонуються й деякі інші подібного роду «революційні перетворення». А народ іншої думки. Він взагалі не довіряє владі в її спроможності на такі перетворення й не задоволений її діяльністю. Соціологічні дослідження, проведені в листопаді цього року, засвідчують, що не задоволені діяльністю Президента України 65% громадян, Кабінету Міністрів — 80% і Верховної Ради — 83%. Виникає необхідність дещо детальніше розглянути діяльність цих органів.

Найбільше претензій, які нині висловлюються людьми, адресуються Президенту України В. Зеленському, який відповідно до ст. 2 Конститукції України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілістності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Найперше, людей не задовольняє те, що він не виконує свої передвиборні обіцянки, в які повірили люди й завдяки чому обрали його на цю посаду. У своїй передвиборчій програмі, нинішній Президент розповів «про Україну своєї мрії», ним були визначені її розділи, а саме: народовладдя через референдуми; людина — найвища цінність; справедливість і рівність усіх перед законом; безпека людини — безпека країни; заможний громадянин — заможна держава; не боротьба з корупцією, а перемога над нею та інші. В межах цих програмних розділів В. Зеленським було обіцяно, що саме народ України формуватиме основні завдання для влади через референдуми та інші форми прямої демократії; що держава для людини, а не людина для держави; справедливість — основа довіри в суспільстві, яке забезпечує рівні можливості для всіх; що буде завершена війна з Росією (яка ведеться вже майже 8 років), будуть повернуті окуповані території, відшкодовані агресором завдані збитки; головна мета його діяльності — заможний українець, а економіка повинна бути зорієнтована на потреби кожного громадянина; заможний громадянин — заможна держава. Крім цього, що буде вестися жорстка боротьба з корупцією з тим, щоб ніхто не крав, а хто не зрозумів — саджати; що професія лікаря та вчителя стануть престижними високооплачуваними з тим, щоб була здорова й освічена нація, а Україна повинна стати країною, де буде зручно й затишно жити всім. Проте жодна з цих обіцянок уже В. Зеленським, як Президентом, реально не виконана. Крім того, діяльність Президента супроводжується офшорними скандалами, «вагнерівською справою», що підривають не лише його авторитет, а й держави. Незважаючи на інформацію про хабарі в конвертах й офіційні заяви окремих народних депутатів до ДБР — результатів розслідування цих фактів поки що немає. Тривалий час ці ситуації активно обговорюються в суспільстві й не лише в Україні, а й за її межами. Люди вимагають відповідей від влади на ці питання.

Не витримує критики й кадрова політика, яка призводить до значної плинності серед урядовців та керівників інших державних структур. Раніше з органів державної влади була звільнена значна кількість висококваліфікованих та досвідчених фахівців. На відповідальні посади призначаються, всупереч обіцянкам Президента, здебільшого не фахові особистості, а, нерідко, близькі до нього люди, окремі з яких мають добре підмочену раніше репутацію. Поки що за два з половиною роки ніхто, особливо з високопосадовців, як обіцяв Президент, не притягнутий за корупційні дії до кримінальної відповідальності, хоча для цього є всі підстави, зокрема, й щодо окремих народних депутатів України, які скоїли кримінальні, в тому числі й корупційні правопорушення.

Це — одна з причин того, що за опитуваннями громадян стосовно того, чи вірять вони, що корупція в Україні буде подолана, 94% з них відповіли ні. І як тут не згадати нашу землячку, киянку, п’ятого прем’єр-міністра Ізраїлю Голду Меір, яка сказала, що «якщо ви хочете побудувати ту країну, до якої будуть повертатися її сини і дочки, якщо ви хочете побудувати країну, з якої від’їжджають лише в сезон відпусток, якщо ви хочете побудувати країну, в якій не буде почуття страху за майбутнє, то зробіть три кроки: перший— прирівняйте корупцію до зради Батьківщині, а корупціонерів — до зрадників, аж до сьомого коліна …, і друге — зробіть три професії, які будуть високооплачуваними і шанованими — військові, вчителі і лікарі…, і третій — найголовніший — працюйте, працюйте і працюйте, бо ніхто, крім вас, не захистить вас, ніхто не прогодує вас, крім вас самих, а ваша країна потрібна тільки вам і більше нікому». Ці справедливі рекомендації слід би враховувати і нашому керівництву держави, особливо Президенту В. Зеленському, в якому багато людей вже розчарувались.

Незрозумілою виглядає позиція керівництва держави й стосовно ситуації з концентрацією на нашому кордоні великої кількості російських військових та їх озброєння. Як зазначив О. Шамшур (посол України в США у 2005—2010 рр.) в ефірі одного з телевізійних каналів, нині політики США, НАТО, Євросоюзу обговорюють питання про надмірне зосередження російських військ і зброї Росії на кордоні з Україною, в той час, як наше керівництво це заперечувало. Для нього, як і для всіх нас, є незрозумілою така позиція влади, хоча б по відношенню до тих, хто нині її захищає. Це несправедливо не лише з політичної, але й із соціальної точок зору.

На сьогодні, на думку багатьох вітчизняних і зарубіжних політиків, Президент узурпував владу, сконцентрувавши в своїх руках вплив на всі гілки влади, особливо на Верховну Раду України. Цьому сприяє те, що до складу парламенту обрана більшість народних депутатів від партії «Слуга народу», які обіймають в Раді всі керівні посади. Нині Голова Верховної Ради Р. Стефанчук, його перший заступник О. Корнієнко, керівники більшості парламентських комітетів є представниками цієї політичної сили. По суті Верховна Рада стала, на думку багатьох, ручною у відношенні до Президента України, що дозволяє йому лобіювати законотворчу діяльність. Рідко коли проекти законів, підготовлені депутатами від опозиції, розглядаються в порядку денному Верховної Ради. Це безперечно руйнує принцип, відповідно до якого, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, як цього вимагає Конституція України. Органи цих гілок влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6). У багатьох людей і в суспільстві в цілому виникає немало питань щодо ефективності діяльності Верховної Ради нинішнього 9-го скликання, яка в «турборежимі» прийняла станом на листопад 2021 р. велику кількість — 619 законів, значна частина з яких не відповідає інтересам суспільства та держави, суперечить Конституції України, що стало підставою неодноразового їх оскарження в Конституційному Суді.

Причин такої ситуації є декілька. Це нерозуміння, в першу чергу народними депутатами від «Слуги народу», їх ролі в суспільстві та державі. Як видається, вони, мабуть, забули, що присягали на вірність Україні, боронити її суверенітет і незалежність, дбати про благо Вітчизни й добробут Українського народу. Але їм заважає виконувати свої обов’язки низький рівень необхідних знань, потрібних для законотворчої діяльності, якщо не говорити взагалі їхню відсутність у більшості з них. Незважаючи на це, представники «Слуги народу» в багатьох випадках безпідставно не враховують зауваження до законопроектів своїх колег із інших фракцій, фахівців головного юридичного та головного науково-експертного управлінь Верховної Ради. Одним з останніх прикладів такого закону є закон про олігархів. Як відомо, з метою поліпшення його змісту, усунення протиріч у ньому, цей закон був направлений тодішнім Головою Верховної Ради В. Разумковим для аналізу до Венеційської Комісії (Європейської Комісії за демократію через право, до якої входить 47 держав — членів Ради Європи, а взагалі 62 країни світу). На думку багатьох, це й стало однією з причин усунення його з посади Голови Верховної Ради. Незважаючи на численні зауваження до цього закону та не дочекавшись висновків Венеційської Комісії, він був підписаний Президентом України. Виникає питання, а куди було поспішати? Адже від моменту підписання цього закону Президентом і датою введення його в дію передбачено практично півроку, що дає можливість олігархам позбутися своїх статків та вжити інші заходи з тим, щоб уникнути відповідальності. Навіть сам Президент звернув увагу на те, що закон почав діяти, коли П. Порошенко продав 5-й та Прямий телевізійні канали. Дива та й годі. При тому, варто звернути увагу, що Атлантична Рада США — Аналітичний центр, неурядова організація при Організації Північноатлантичного договору, вже розкритикувала цей закон. З метою поліпшення цього, вже підписаного Президентом, закону, мабуть доведеться вносити до нього зміни з урахуванням висновків як Венеційської Комісії, так і Атлантичної Ради.

Особливо хотілось би звернути увагу на те, що відсутність глибокого та всебічного аналізу чинного законодавства й розробленої на його основі з урахуванням конституційних положень науково обгрунтованої Концепції розвитку законодавчих робіт на період діяльності Верховної Ради нинішнього (дев’ятого) скликання унеможливлює прийняття законів на плановій основі, системній, логічній послідовності з урахуванням відповідних державних і суспільних пріоритетів та перспектив розвитку законодавства країни. На мій погляд, це одна з важливих умов здійснення на основі принципу верховенства права державно-правової реформи в політичній, економічній, соціальній та інших сферах. До речі, хотілося б нагадати, що ще в 1997 р. Інститутом законодавства Верховної Ради України (який я мав честь очолювати з 1994 по 2002 рр.) із залученням парламенту, уряду, правоохоронних органів та органів самоврядування, широкого кола науковців були розроблені й обговорені науково обґрунтовані основи Загальної концепції державно-правової реформи та було здійснено ряд конкретних заходів щодо її реалізації. Крім того, були розроблені Концепція розвитку законодавства України на 1997—2005 роки та орієнтовна програма законопроектних робіт в Україні на цей період, а Верховна Рада 15 липня 1999 р. прийняла постанову «Про Державну програму розвитку законодавства України до 2002 року». Інститутом законодавства було ініційовано й реалізовано низку інших заходів, спрямованих на вдосконалення законодавчої діяльності, здійснення парламентської реформи, систематизацію українського законодавства, його гармонізацію з міжнародним правом.

Прикро, що останніми роками керівництво Інституту законодавства зосередило свою основну увагу на невластивій для нього організації захисту докторських та кандидатських дисертацій, практично усунулось від виконання поставлених перед ним завдань з наукового забезпечення законодавчої діяльності Верховної Ради. Це — одна з причин того, що на її порядок денний рідко потрапляють закони щодо поліпшення життя людей, в основі яких би закладалися ідеї соціальної справедливості, а не підвищення податків, тарифів та цін, приватизації землі, ряду стратегічних підприємств та інші.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement

Думка експерта

Справам про банкрутство – знову зелене світло

Опубліковано

on

От

Андрій ІЛЮК,
радник TEFFI Law Firm, керівник практики вирішення спорів та банкрутства

Упродовж 14 місяців боржники могли не розраховуватися з боргами. Що змінює новий закон?

Хто хоча б раз у житті не мріяв про можливість не сплачувати борги в законний спосіб? Уявімо, що ця мрія збулася й таку можливість закріпили на законодавчому рівні. Звісно, що це виглядає як жарт, проте саме це зробила Верховна Рада у 2020 році на початку пандемії. Тоді були такі обставини: перший в історії країни локдаун, повне нерозуміння, як і куди рухатися, що буде з бізнесом та економікою? Влада запровадила обмеження, щоб зупинити поширення вірусу, бізнес благав про підтримку в нових та непередбачуваних умовах.

Читайте також: Скасовано мораторій на ініціювання банкрутства в період дії карантину

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Допомога втілилася в законодавчі зміни. Однією з них стало запровадження мораторію на відкриття проваджень у справах про банкрутство боржників — юридичних осіб за вимогами, які виникли з 12 березня 2020 року. Мораторій був введений зі стандартним формулюванням: на час дії карантину та 90 днів після його скасування. Що тут не так? Аби відповісти на це питання, потрібно згадати, за яких обставин вводився той мораторій.

Тоді ніхто не планував прожити з пандемією коронавірусу цілий рік. Ця обставина була непередбачувана, не входила в плани ні людей, ні бізнесів, ні влади, яка тоді намагалася стримувати нову загрозу, як могла. Економіка сповна відчула на собі локдаун, з яким впоралися далеко не всі бізнеси.

За тих умов введення відповідного мораторію виглядало цілком логічним. Банкрутство — це інструмент, який застосовується боржником або кредиторами боржника до підприємства, яке не може розрахуватися з боргами. Мета процедури банкрутства — проаналізувати стан справ клієнта й затвердити план його повернення до нормального функціонування (відновлення платоспроможності, санація) або максимально ефективно реалізувати його активи для повернення боргів (визнання банкрутом і ліквідація).

Читайте також: Мораторій на порушення справ про банкрутство державних шахт діятиме ще 2 роки

Однак умови змінювалися. Замість повного локдауну і карантину прийшов адаптивний карантин (дарма, що ніхто не знає, в чому полягає різниця), а ковід, залишаючись неабиякою загрозою, перетворився на повсякденність, на додаткову обставину, яку бажано враховувати під час планування діяльності. Трансформуючи карантин та його обмеження, змінюючи по кілька разів на місяць правила, Верховна Рада забула про мораторій. Лише 15 жовтня 2020 року проект закону № 4220 про скасування мораторію та відновлення функціонування інституту банкрутства Президент вніс як невідкладний.

Поки парламент розглядав цей законопроект, для юридичних осіб створилася цікава законна ситуація, коли було можна брати в борг і не боятися банкрутства. Таким чином підприємства отримали легітимний механізм ухилення від виконання боргових зобов’язань з мінімальним рівнем ризику. Здавалося, таку проблему необхідно терміново вирішувати, оскільки ця ситуація зовсім не відповідає ринковим механізмам взаємодії суб’єктів господарювання. Й нарешті 14 грудня 2021 року Верховна Рада ухвалила «невідкладний» законопроект, а в останній день року Президент його підписав.

Весь цей час справи про банкрутство відкривалися за вимогами, які виникли до 12 березня 2020 року. Тобто кредитор розділяв свої вимоги на ті, які є підставою для відкриття провадження у справі, та на загальні вимоги. За відсутності інших перешкод цього достатньо, аби суд відкрив провадження. На можливість заявити вимоги у відкритій процедурі відповідний мораторій не впливав, і далі процедура йшла звичним шляхом. Проте не все так добре. Із березня 2020 по грудень 2021 року накопичилася низка вимог до боржників — юридичних осіб, які не можуть задовольнити ці вимоги. Кредитори були позбавленні останньої можливості отримати хоча б якесь відшкодування.

Новий закон вирішить питання відкриття проваджень у справах про банкрутство. Він очікуваний та необхідний. Шкода, що на ухвалення цього «невідкладного» закону знадобилося аж 14 місяців. Хочеться сподіватися, що колись розуміння слова «невідкладний» у суспільства та влади буде збігатися.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link