Системність адміністративно-правового мислення в умовах трансформацій (методологічні розсуди). Частина 1 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Системність адміністративно-правового мислення в умовах трансформацій (методологічні розсуди). Частина 1

Дата публікації:

Ще в період підготовки до святкування 30-річчя Незалежності України ЮВУ започаткував ініціативу з надання можливості відомим українським фахівцям висловити свої позиції на шпальтах газети з приводу розвитку українського права за 30 років Незалежності. Пізніше ми вирішили продовжити дану ініціативу, оскільки надруковані раніше в її рамках матеріали викликали чимало відгуків і реальну зацікавленість наших читачів.

Любов Біла-Тіунова
доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри адміністративного і фінансового права національного університету «Одеська юридична академія»
Сергій Ківалов
доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, заслужений юрист України, президент національного університету «Одеська юридична академія»

Читайте також: Забезпечення прав людини в умовах суспільних трансформацій

Деякі вступні зауваги

Дана стаття присвячена проблемі асистемності доктрини адміністративного права, що виникає в процесії її інтенсивного та нерівномірного розвитку. Причини останнього вбачаються в крайнощах ціннісної і цільової орієнтації галузі адміністративного права, ідейна позитивність яких не виключає однобічності прогресу: спрямованості адміністративного права на забезпечення потреб адмінсудочинства (з його суб’єктоцентричністю, якісною та кількісною вужчістю запитів, темпоральною відмінністю) і пріоритетністю сервісно-обслуговуючих мотивів розбудови публічної влади (з їх відносною байдужістю до перебудови галузевого примусу чи контролю, до вдосконалення неправових форм діяльності агенцій). Окрім того, пропонується теза про обумовленість сучасних проблем адміністративного права не стільки закостенілістю поглядів багатьох учених, скільки якісним розшаруванням галузі (різнооновленістю, а тому й дещо еклектичною поєднуваністю її частин) та розкривається теоретичне і практичне значення системності адміністративно-правового вчення, на засадах якого характеризується предмет відповідної галузі права. Авторами виявлено та проаналізовано ряд неузгодженостей його тлумачення: щодо застосування категорії «публічне адміністрування» та перспективи її заміни на категорію «публічне управління»; щодо незарахування внутрішньо-організаційної діяльності до змісту публічного адміністрування та розуміння його забезпечувального виду; щодо статусу і місця адміністративного процесуального права; щодо міри поширення адміністративно-правового регулювання на відносини, які виникають під час безпосередньої реалізації влади народом. Доведено двосторонню обмеженість (неабсолютність) твердження про адміністративне право як конкретизоване конституційне право, в якому звужується роль першої з галузей (що часто не розбудовує/ деталізує конституційні юридичні механізми, а надбудовує їх). Автори також обстоюють важливість різнорівневої системності адміністративно-правового мислення: внутрішньо-галузевої, міжгалузевої, загально-юридичної, наднаціональної та позаюридичної (в орієнтуванні на предмет).

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Складність проблеми

Протягом тридцяти років незалежності України розуміння ключових параметрів адміністративного права зазнало істотних змін, а також відбулися суттєві трансформації в трактуванні предмета, методів, принципів, цілей та системи цієї галузі вітчизняного права. Її традиційна орієнтованість на категорію державного управління (в якості засобу нормативного забезпечення лінійних розпорядчих процесів) була визнана юридичним рудиментом, змістовно переглянута на основі концепції сервісної держави, орієнтованої на забезпечення прав людини. Саме таке оновлення ціннісних орієнтирів владарювання виступило підґрунтям (і рушійною силою) розбудови сучасної моделі адміністративного права і простежується в усіх модифікованих вимірах галузевості його існуючого антирадянського бачення. Останнє ж поки не може вважатися остаточно сформованим/завершеним, а процес його напрацювання триває. І тут першочергово мається на увазі не звичайний поступальний розвиток права (що є характерним для всіх складових юриспруденції та відбувається еволюційно, паралельно з прогресом людства), а проблема неповної системності нового мислення адміністративного права. Воно отримало ідейні вектори й прогресивні форми, сприйняло зарубіжний досвід, заповнило змістовну матрицю базовими категоріями, але, водночас, стало менш струнким і цілісним. З’явилося чимало неузгодженостей (як внутрішніх, так і зовнішніх) у розумінні галузевої специфіки адміністративного права, які демонструють подальші перспективи науки і/або її попередні прорахунки. Існування пізнавальних дилем високого рівня універсальності вимагає теоретичного узагальнення набутих якостей та методологічного орієнтування в умовах доктринальних флуктуацій. Тому мета цього дослідження й полягає в розкритті тенденцій адміністративного права шляхом оцінки системності його фундаментального вчення (першочергово на прикладі предмету) задля вироблення рефлексійно-настановчих постулатів подальшої динаміки цієї галузі.

Говорячи про стан опрацювання, необхідно відмітити, що проблематиці предмета та інших вимірників галузевості адміністративного права було присвячено чимало наукових праць (зокрема і в частині узгодженості підходів). Однак пізнавальні завдання в цій царині все одно не можуть вважатися вичерпаними, та, ймовірно, не зможуть бути вичерпані (з огляду на їх принципову значимість). Важливим доктринальним підґрунтям для написання цієї статті, джерелом виявлення та засобом подолання ідентифікованих негармонійностей галузевого вчення, стали розробки В. Б. Авер’янова, О. Ф. Андрійко, В. М. Бевзенка, Ю. П. Битяка, Л. Р. Білої-Тіунової, В. В. Галунька, В. М. Гаращука, І. С. Гриценка, С. В. Ківалова, В. К. Колпакова, Р. С. Мельника, Р. В. Миронюка, А. М. Школика, Е. ШмідтАссманна та багатьох інших фахівців-адміністративістів.

Проблеми узгодженості адміністративно-правового вчення

Зважаючи на те, що більшість питань, яким слід приділити увагу в цій публікації, стосується проблем галузевої та надгалузевої узгодженості адміністративно-правового вчення, видається за необхідне виправдати таку методологічну орієнтацію (ілюструючи тенденції до протилежного). Не секрет, що покликання розглядуваної галузі все частіше орієнтується вітчизняними науковцями як на потреби практики, так і на необхідність теоретичного і юридичного забезпечення якісного правозастосування. З-поміж останнього особливої уваги приділяється нагальностям адміністративного судочинства, предметні межі та прикладні верифікаційні спроможності якого обумовлюються матеріально-процедурними надбаннями адміністративного права. Такий вектор цілком справедливий, адже впровадження з 2005 р. спеціалізованої юстиції поставило перед адміністративістикою нові категоріальні, інституційні, суб’єктні та ціннісні запитання, виступаючи і поштовхом, і орієнтиром її перетворень. Окрім виявлення/підтвердження незавершеності (чи, точніше, неапробованості та неапробовуваності) багатьох аксіом публічно-приватної взаємодії, процесуальне законодавство (разом із досвідом його застосування) запропонувало основи вирішення сформованих запитів щодо: розуміння публічної служби й адміністративного договору; функціонального (а не організаційного) сприйняття суб’єктів владних повноважень: ролі неформалізованих (але юридично значимих) діянь публічної адміністрації; критеріїв виправданості її актів тощо. Незважаючи на інструментальність адміністративно-процесуальних підходів, наука адміністративного права взялася за їх опрацювання, вдосконалення, перевірку, спеціалізацію і впровадження, корелюючи свій прогрес із потребами відповідного судочинства. Названа орієнтація не може критикуватися, адже вона виступила імпульсом якісних та кількісних змін адміністративного права, оживила його. Не випадково подібний зв’язок вважається традиційним/природним у більшості західноєвропейських країн, а в деяких із них (наприклад, Франції) розглядувана фундаментальна галузь історично формувалася, швидше, як результат узагальнення, теоретичного опрацювання та позитивістського відтворення юстиційних досягнень, ніж послідовних унормувань поведінки носіїв влади. Водночас слід заперечити проти абсолютизації описаного симбіозу (коли на його основі визначаються завдання, призначення й порядок денний адміністративного права). Так, адміністративне судочинство, хоча і є механізмом захисту приватних осіб від зловживань суб’єктів владних повноважень (своєрідний запобіжник невиваженості впорядковуючого впливу), воно: 1) є вужчим кількісно — стосується лише конфліктних/аномальних взаємодій, залишаючи осторонь безспірні відносини й виступаючи винятком зі звичайної/щоденної адміністративної практики (а саме остання, як безпосередньо наближена до повсякденного життя громадян, детермінує загальне сприйняття публічних інституцій); 2) є відмінним темпорально — спрямоване на оцінку реального/установленого владарювання та конкретних актів його реалізації (натомість адміністративне право має орієнтуватися ще й на перспективу, нормативно супроводжувати перетворення, втілювати адміністративно-правову реформу, забезпечувати децентралізацію, в цілому — моделювати майбутнє владарювання); 3) є відносно вужчим якісно (за обсягом аналізованих критеріїв) — перевіряє законність адміністрування, але залишає осторонь інші значимі для нього критерії (ефективність, наукова обґрунтованість, задоволеність населення тощо); 4) є суб’єктоцентричним у своїй «боротьбі» за порядок — починається з позовної ініціативи особи й орієнтується на захист її персонального правового становища (будучи зазвичай байдужим до загальних, але не уособлених, зловживань носіїв влади або до ірраціональностей адміністрування, котрі не обумовлюють порушення прав і не трансформуються в юридичні конфлікти). Зазначені особливості спеціалізованого судочинства (разом із орієнтацією адміністративного права на його потреби — як тенденції) обумовлюють диспропорційний розвиток розглядуваної фундаментальної галузі, вибірковість її прогресу й низьку цілісність результату. У зв’язку з цим видається нагальним актуалізувати (поряд зі спостережуваним динамізмом) значимість системності формованої доктрини адміністративістики, її внутрішньої гармонійності, а не зовнішньо-забезпечувальної придатності.

Ще більше, ніж юстиційна векторність, диспропорції вносить (як не дивно) абсолютизація обслуговуючого покликання публічної влади. Слід повністю підтримати сервісно-орієнтовану модель діяльності, сприйняття та розбудови мереж уповноважених суб’єктів. Саме цей ракурс міркування наприкінці 1990-х — початку 2000-х рр. і став лейтмотивом осучаснення адміністративного права. Як зазначав ідейний натхненник відповідних процесів В. Б. Авер’янов про нові принципи теоретичної моделі галузевих взаємодій: «це повинні бути переважно публічно-сервісні відносини, тобто відносини, в межах яких і завдяки яким держава обслуговує правомірні потреби й інтереси приватних осіб» . Такий підхід істотно забезпечив упровадження пріоритету прав людини та верховенства права в цілому. Адміністрування та його юридична основа стали центруватися навколо інституту адміністративних послуг, дещо абсолютизуючи (виводячи за власні предметні межі) якісні виміри останніх (зручність, доступність, простота тощо). Однак змушені визнати, що і цей (безумовно позитивний) пріоритет був певною мірою однобічно-захоплюючим. Як результат: доктринальна та нормативна оновленість несер­вісних складових адміністративного права значно відстає від більш передового сприяючого адміністрування. Юридичне впорядкування галузевого примусу, контролю і нагляду, неправових форм діяльності суб’єктів владних повноважень (як безпосередньо детермінуючих властивості правових), адміністративної чи дисциплінарної відповідальності не зазнали кардинальної перебудови, лише «косметично» засвоївши людиноцентризм. Але таке засвоєння залишається актуальним: як наголошує Роман Мельник: «Примус теж може і повинен мати людське обличчя» .

Причини несистемності галузевої доктрини

Розкриті вище галузеві крайності не є винятковими, але вони доволі показові в контексті виникнення ціннісної неоднорідності адміністративного права. Ними й пояснюються причини (конкретні, як приклади виду) несистемності галузевої доктрини, і визначається її порядок денний. На них також базується наше загально-методологічне припущення: сучасні проблеми адміністративного права не стільки пов’язані із закостенілістю поглядів багатьох вчених (про що часто стверджують адміністративісти-реформатори), як обумовлені якісним розшаруванням галузі (різнооновленістю, а тому й дещо еклектичною поєднуваністю, її частин). Подібна увага до системності пов’язана із суб’єктивним прагненням цілісності, пошуком універсальних стимулів удосконалення адміністративних атавізмів, впевненістю щодо об’єктивної позитивності цієї властивості юриспруденції. Видається, що це не є ще однією стороною радянського правосприйняття (в його гіпертрофованому формалізмі, безальтернативності, лінійній однобічності) і потреба в ній не відпаде. Адже саме системність може забезпечити: 1) узгодженість знання, а отже, і мінімальну єдність освітніх, законотворчих та правозастосовних підходів; 2) неволюнтаристську оновлюваність знання (його теоретичну верифікованість, принципову прийнятність, послідовність); 3) прикладну простоту знання (коли кваліфікація життєвої події під ознаки якогось із елементів стрункого юридичного механізму дозволяє автоматично застосувати до неї напрацьовані загальні порядки). Отже, системність фахового осмислення права значима і для розвитку цього права, і для його реалізації. У зрізі таких позицій слід розглянути ключові характеристики предмета аналізованої галузі.

Ключові характеристики предмета адмінправа

Предмет адміністративного права визначається спрощено та узагальнено через обсяг відносин, охоплених публічним адмініструванням . Більш деталізовано інтегративні властивості предмета цієї галузі розкриваються через сукупність категорій «публічна адміністрація», «публічне адміністрування» і «відносини адміністративних зобов’язань» або «публічна влада», «публічний інтерес» і «публічне адміністрування» . Як видається, варто зосередитися на останній категорії, оскільки вона є достатньою для висвітлення об’ємних меж адміністративно-впорядковуючого впливу, натомість інші ж (не применшуючи їх значення) характеризують суб’єктну, цільову та інструментальну сторони такого впливу (властиві йому, представлені в ньому). Як зазначає І. П. Яковлєв, публічне адміністрування має сприйматися в обсязі усіх регульованих адміністративним правом суспільних відносин, не обмежуючись управлінням, адже теоретичне опрацювання саме неуправлінських сфер (першочергово, сприяючого урядування) стало приводом до утвердження поняття «публічне адміністрування» . Учений доволі точно відобразив ретроспективні передумови вітчизняного впровадження категорії, адже В. Б. Авер’янов ще в 2003 р. наголошував на помилковості радянського розуміння адміністративного права, оскільки більшість складових його предмета насправді є не управлінською діяльністю: застосування адміністративного примусу, розгляд скарг, розгляд індивідуальних адміністративних справ та прийняття індивідуальних актів, надання адміністративних послуг, прийняття зобов’язуючих рішень щодо приватних осіб у процесі вирішення так званих «публічних потреб».

Прикладні межі публічного адміністрування окреслюються двома способами. Перший негативний (у значенні застосованого прийому, а не суб’єктивної оцінки): шляхом віднесення до його змісту всієї активності публічних інституцій, яка знаходиться за межами правосуддя, законотворчості та політичної діяльності . Такий підхід доволі зручний операційно (дозволяє чітко, за допомогою простих роздільних критеріїв) кваліфікувати ті чи інші прояви владності), але він порожній сутністно (не містить стверджувальних характеристик описуваного явища, виступаючи, швидше, сукупністю логічних кроків, ніж власне визначенням). Тут опосередковано простежується відмова від дефініювання, констатація надмірної загальності й різноманітності категорії. Це чудово проілюстрував В. В. Галунько, посилаючись на зарубіжний досвід: «Іспанські вчені доводять, що спроба виділити абстрактну державну функцію публічного адміністрування й побудувати на її основі предмет адміністративного права була однією з найдовших в історії іспанської науки, а також однією з найбільш марних. Утома від цих тривалих діалектичних зусиль виявилася в дивовижній остаточній формулі негативного визначення …» (Адміністративне право України. Повний курс: підручник / В. Галунько, П. Діхтієвський, О. Кузьменко та ін.; за ред. В. Галунька, О. Правоторової. Видання четверте. Херсон: ОЛДІ-ПЛЮС, 2021, С. 19).

Публічне адміністрування: індуктивна дискрипція його видів

Другий спосіб висвітлення об’ємної сторони публічного адміністрування полягає в індуктивній дискрипції його видів і презентований у найновішому підручнику з адміністративного права шляхом поділу за трьома критеріями (спрощено): 1) залежно від змісту публічного адміністрування — надання публічною адміністрацією адміністративних послуг і здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності (публічного управління); 2) залежно від спрямування владного впливу публічного адміністрування — зовнішня та внутрішня організаційна діяльність; 3) залежно від юридичних наслідків — втручальне, сприяльне та забезпечувальне публічне адміністрування (Адміністративне право України. Повний курс: підручник / В. Галунько, П. Діхтієвський, О. Кузьменко та ін.; за ред. В. Галунька, О. Правоторової. Видання четверте. Херсон: ОЛДІ-ПЛЮС, 2021. С. 20—21). Це зрозуміле (в аспекті узвичаєних складових предмета адміністративного права) групування, внутрішньо-синхронно-порівняльний аналіз якого відкриває декілька дилем.

По-перше, у початковій класифікації сервісна активність відмежовується від виконавчо-розпорядчої, іменованої «публічне управління». Специфіка застосування цього терміну, як видається, близька до традиційного «державне управління» із відображенням ширшого суб’єктно-предметного кола проявів (через використання прикметника «публічне»). «Публічне управління» ж загалом виходить вужчим (одним із видів) більш об’ємного «публічне адміністрування». Подібне співвідношення категорій хоча і є пізнавально доступним (у зрізі викладеної інформації), але не загальноприйнятим. Так, учений-поборник запровадження «публічного адміністрування» (Мельник Р. С., Бевзенко В. М. Загальне адміністративне право: начальний посібник / за заг. ред. Р. С. Мельника. Київ: Ваіте, 2014. 376 с.), яке було сприйнято та поширено науковою спільнотою, у подальших свої публікаціях змінював його на «публічне управління» (із відповідним орієнтуванням предмету галузі) (Загальне адміністративне право: підручник / Гриценко І. С., Мельник Р. С., Пухтецька А. А. та ін.; за заг. ред. І. С. Гриценка. Київ: Юрінком Інтер, 2017, С. 51—56] або використовував терміни як синонімічні (Мельник Р. С. Новий погляд на «вічну» проблему: предмет адміністративного права. Питання адміністративного права. Кн. 2. / відп. за вид. Н. Б. Писаренко. Харків: Оберіг, 2018, с. 43]. Виникають запитання щодо чіткості й узгодженості понятійного апарату: чи дійсно категорії взаємозамінні, які сутнісні передумови відносно швидкого перегляду «вподобань», чи справедливим є подальше посилання в освітніх та доктринальних джерелах під час розкриття предмету адміністративного права на «публічне адміністрування»? На даний час чимало галузевих фахівців послуговуються саме останнім у своїх розробках; відповідну категорію можна назвати набуваючою панування. При цьому вона трактується або як синонімічна до «публічного управління» (зазначалося вище), або як ширша за «публічне управління» (зазначалося вище), або як вужча від «публічного управління» (в методологічному аспекті — охоплює інструментарій бюрократичного регулювання (див. Таран Є. І. Співвідношення понять «державне управління», «публічне адміністрування» та «публічне управління» у трансформаційних процесах України. Вчені записки ТНУ імені В. І. Вернадського. Серія: Державне управління. 2020. № 2. Т. 31 (70). С. 5), або як вужча від «публічного управління» (у векторному аспекті — охоплює лише внутрішньо-організаційну адміністративну діяльність, менеджмент публічних інституцій (Бугайчук К. Л. Співвідношення публічного адміністрування з іншими управлінськими категоріями. Вісник ХНУВС. 2017. № 4 (79). С. 161—162).

Окреслені відмінності обумовлені різними цілями спеціалізованих досліджень, різними періодами теоретичного конструювання категорій та (що видається ключовим) різними галузями знань, де вони розробляються і використовуються. В адміністративно-правовій науці протягом останнього десятиліття саме «публічне адміністрування» (виступаючи альтернативою критикованого «державного управління») концентрувало в собі всі найкращі властивості/прояви відкритого демократичного владарювання (децентралізація, сервісність, партисипативні механізми, кооперативність взаємодії з громадськістю тощо). Поняття «публічне адміністрування» та «державне управління» розмежовуються тут через критерії суб’єктного складу, здійснення, змісту, сутності, ознак. По суті ці критерії відображають якісні та кількісні зміни, яких зазнав концепт державного при переході на концепт публічного (Ківалов С. В. Державне управління. Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 5: Адміністративне право / редкол.: Ю. П. Битяк (голова та ін.); Нац. акад. правових наук України; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. Харків: Право, 202. С. 278). При цьому «публічне управління» було й залишається менш сприйнятим через асоціювання з негативною якісною специфікою терміну «державне управління», виступаючи лише його кількісним збільшенням (але не змістовним осучасненням).

У науці державного управління спостерігається протилежна ситуація, коли термін «публічне управління» позначає більш новітній (ідейно, методологічно) етап розвитку, ніж термін «публічне адміністрування». Тут наголошується, що класична теорія менеджменту в державному секторі реалізувалася на практиці через модель публічного адміністрування (англ. — public administration), неокласична теорія менеджменту — через модель публічного управління (англ. — public management), сучасна теорія менеджменту — через модель нового публічного управління (англ. — new public management) (Публічне управління та адміністрування в умовах інформаційного суспільства: вітчизняний і зарубіжний досвід: монографія / за заг. ред. С. Чернова, В. Воронкової, В. Банаха, О. Сосніна, П. Жукаускаса, Й. Ввайнхардт, Р. Андрюкайтене; Запоріз. держ. інж. акад. Запоріжжя: ЗДІА. 2016. С. 19). Саме останнім характеризується владарювання в умовах широкої деволюції та максимального залучення індивідів до вирішення публічних справ, допущення конкуренції серед та щодо апаратних інституцій, запозичення ефективних підходів із приватної сфери. Чимало названих орієнтирів втілюється адміністративним правом (шляхом делегування повноважень, включення громадян до складу конкурсних комісій, запровадження електронних петицій та механізмів консультацій тощо).

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Справам про банкрутство – знову зелене світло

Опубліковано

on

От

Андрій ІЛЮК,
радник TEFFI Law Firm, керівник практики вирішення спорів та банкрутства

Упродовж 14 місяців боржники могли не розраховуватися з боргами. Що змінює новий закон?

Хто хоча б раз у житті не мріяв про можливість не сплачувати борги в законний спосіб? Уявімо, що ця мрія збулася й таку можливість закріпили на законодавчому рівні. Звісно, що це виглядає як жарт, проте саме це зробила Верховна Рада у 2020 році на початку пандемії. Тоді були такі обставини: перший в історії країни локдаун, повне нерозуміння, як і куди рухатися, що буде з бізнесом та економікою? Влада запровадила обмеження, щоб зупинити поширення вірусу, бізнес благав про підтримку в нових та непередбачуваних умовах.

Читайте також: Скасовано мораторій на ініціювання банкрутства в період дії карантину

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Допомога втілилася в законодавчі зміни. Однією з них стало запровадження мораторію на відкриття проваджень у справах про банкрутство боржників — юридичних осіб за вимогами, які виникли з 12 березня 2020 року. Мораторій був введений зі стандартним формулюванням: на час дії карантину та 90 днів після його скасування. Що тут не так? Аби відповісти на це питання, потрібно згадати, за яких обставин вводився той мораторій.

Тоді ніхто не планував прожити з пандемією коронавірусу цілий рік. Ця обставина була непередбачувана, не входила в плани ні людей, ні бізнесів, ні влади, яка тоді намагалася стримувати нову загрозу, як могла. Економіка сповна відчула на собі локдаун, з яким впоралися далеко не всі бізнеси.

За тих умов введення відповідного мораторію виглядало цілком логічним. Банкрутство — це інструмент, який застосовується боржником або кредиторами боржника до підприємства, яке не може розрахуватися з боргами. Мета процедури банкрутства — проаналізувати стан справ клієнта й затвердити план його повернення до нормального функціонування (відновлення платоспроможності, санація) або максимально ефективно реалізувати його активи для повернення боргів (визнання банкрутом і ліквідація).

Читайте також: Мораторій на порушення справ про банкрутство державних шахт діятиме ще 2 роки

Однак умови змінювалися. Замість повного локдауну і карантину прийшов адаптивний карантин (дарма, що ніхто не знає, в чому полягає різниця), а ковід, залишаючись неабиякою загрозою, перетворився на повсякденність, на додаткову обставину, яку бажано враховувати під час планування діяльності. Трансформуючи карантин та його обмеження, змінюючи по кілька разів на місяць правила, Верховна Рада забула про мораторій. Лише 15 жовтня 2020 року проект закону № 4220 про скасування мораторію та відновлення функціонування інституту банкрутства Президент вніс як невідкладний.

Поки парламент розглядав цей законопроект, для юридичних осіб створилася цікава законна ситуація, коли було можна брати в борг і не боятися банкрутства. Таким чином підприємства отримали легітимний механізм ухилення від виконання боргових зобов’язань з мінімальним рівнем ризику. Здавалося, таку проблему необхідно терміново вирішувати, оскільки ця ситуація зовсім не відповідає ринковим механізмам взаємодії суб’єктів господарювання. Й нарешті 14 грудня 2021 року Верховна Рада ухвалила «невідкладний» законопроект, а в останній день року Президент його підписав.

Весь цей час справи про банкрутство відкривалися за вимогами, які виникли до 12 березня 2020 року. Тобто кредитор розділяв свої вимоги на ті, які є підставою для відкриття провадження у справі, та на загальні вимоги. За відсутності інших перешкод цього достатньо, аби суд відкрив провадження. На можливість заявити вимоги у відкритій процедурі відповідний мораторій не впливав, і далі процедура йшла звичним шляхом. Проте не все так добре. Із березня 2020 по грудень 2021 року накопичилася низка вимог до боржників — юридичних осіб, які не можуть задовольнити ці вимоги. Кредитори були позбавленні останньої можливості отримати хоча б якесь відшкодування.

Новий закон вирішить питання відкриття проваджень у справах про банкрутство. Він очікуваний та необхідний. Шкода, що на ухвалення цього «невідкладного» закону знадобилося аж 14 місяців. Хочеться сподіватися, що колись розуміння слова «невідкладний» у суспільства та влади буде збігатися.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link