Системність адміністративно-правового мислення в умовах трансформацій (методологічні розсуди). Частина 2 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Системність адміністративно-правового мислення в умовах трансформацій (методологічні розсуди). Частина 2

Дата публікації:

Закінчення. Початок

Любов Біла-Тіунова
доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри адміністративного і фінансового права національного університету «Одеська юридична академія»
Сергій Ківалов
доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, заслужений юрист України, президент національного університету «Одеська юридична академія»

Публічне управління

Враховуючи зазначене, видається цілком імовірною перспектива переорієнтації розглядуваної юридичної галузі на застосування терміну «публічне управління», адже під час опису свого предмету вона користується понятійним апаратом, що походить із науки управління, а тому не може нехтувати постулатами останньої, обираючи якусь із її категорій для власного послуговування й наділяючи таку довільними (хоч і прогресивними) властивостями. Означена перспектива: а) може зростати в міру більшого зосередження адміністративного права на громадськості, впровадження підприємницьких організаційних засад, дорадчого урядування, відкритості владних агенцій і їх прагнення задовольнити «споживача»; б) не порушуватиме пропаговану в статті системність, а, швидше, підніматиме її на новий надгалузевий чи міжфаховий рівень; в) презентується як дослідницька гіпотеза (а не довершене твердження), що виведена логічно (але віддалена темпорально та поки не прийнята ірраціонально).

Читайте також: Системність адміністративно-правового мислення в умовах трансформацій (методологічні розсуди)

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Саме тому, віддаючи прерогативу еволюційному розвитку адміністративно-правових знань (на противагу креативності трансформацій), слід відзначити й протилежні до описаної перспективи фактори: а) «публічне адміністрування» етимологічно більш гармонізує до назви та термінології галузі; б) адміністративне право (скільки б значення та обсяг диспозитивного регулювання в ньому не зростали) завжди залишатиметься доволі розпорядницьким за характером, оскільки покликане забезпечити ефективність діяльності владних інституцій, результативність їх соціально-упорядковуючих впливів (беззастережна ліберальність яких теж буде шкідливою); в) сенсетивність предметних категорій адміністративного права до науки управління (як свого онтологічного джерела) не гарантує правильності/остаточності підходів останньої. Наприклад, вище згадувалася послідовність зміни моделей «public administration → public management → new public management», що українською термінологією відтворена як «публічне адміністрування → публічне управління → нове публічне управління» (враховується також ретроспективний досвід вітчизняного перекладу «public administration» як «державне управління» [Яковлєв І. П. Форми і методи публічного адміністрування у державній митній справі: дис. … канд. юрид. наук. Одеса, 2016). URL: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/5318/Diss_Yakovlev.pdf (дата звернення: 10.10.2021). С. 34], яка в підсумку свідчить про те, що і «administration», і «management» знаходили своє вираження через «управління». Це не надто узгоджується. Слід допустити, що конвергенція правових систем і юридичних (чи близьких гуманітарних) доктрин детермінує відступ у самій теорії управління від категорії «публічне управління» її заміну на більш точну (як варіант, шляхом калькування — «публічний менеджмент»). Вказане актуалізує врахування системності ще вищого (наднаціонального) рівня та справедливість подальшого посилання в адміністративному праві на «публічне адміністрування». Відступ від цього вектору поки не видається достатньо виправданим.

Читайте також: Визначення цивільного процесуального права та його методу потребує істотного переосмислення

Ще раз про публічне адміністрування

По-друге, публічне адміністрування включає внутрішньо- та зовнішньо-організаційну діяльність. Водночас окремі дослідники зараховують до його змісту виключно позаапаратну владну активність [Мельник Р. С., Бевзенко В. М. Загальне адміністративне право: начальний посібник / за заг. ред. Р. С. Мельника. Київ: Ваіте, 2014. С. 39—44, 57—58]. Передумови такої точки зору можуть знаходитися у значній зосередженості науковців на сервісному покликанні влади, людино-центристському форматі її взаємодії з приватними особами (і, відповідно, другорядними, прийнятними до нехтування чи свідомо упущеними стають внутрішньо-організаційні заходи), та/ або у висхідному базуванні розсудів на формах реалізації державної влади (для законодавчої — законотворчість; для виконавчої — публічне адміністрування; для судової — правосуддя).

Читайте також: Про сенси і тексти: в чому відмінність між «правами людини» і «людськими правами»?

Об’єктивна значимість законотворчості та правосуддя вимірюється саме через якість їх забезпечувального впливу на життя громадянського суспільства, у зрізі яких установчі, номінаційні чи процедурні заходи законодавчої та судової гілок видаються мізерними: екстраполяція відміченої властивості на публічне адміністрування вбачається у згаданій звужувальній позиції. Розділяючи окреслені ціннісні інтенції, слід заперечити проти підходу з позицій системності загалом: а) якщо діяльність є сутнісно однорідною (має організаційно-впорядковуючий адміністративний характер), то розривання її ейдосу, виходячи з векторного критерію, буде штучним; б) актуальність забезпечення й захисту прав людини не відміняє інших завдань адміністративного права (зокрема, щодо ефективної організації і функціонування публічних агенцій); в) відповідно до принципів діалектики, внутрішнє буття змісту безпосередньо обумовлює якість його зовнішнього вираження (це проявляється в усіх формах реалізації державної влади, але в правосудді та законотворчості менш наглядно чи домірно); г) якщо предмет адміністративного права розкривається через публічне адміністрування, то усіченість останнього має призводити до усіченості першого, а якщо така пряма пропорція відсутня та публічне адміністрування не є засобом визначення, зайвою повинна б стати його характеристика.

Щодо розподілу публічного адміністрування

По-третє, розподіл публічного адміністрування залежно від наслідків на втручальне, сприяльне/сприяюче та забезпечувальне [ Адміністративне право України. Повний курс: підручник / В. Галунько, П. Діхтієвський, О. Кузьменко та ін.; за ред. В. Галунька, О. Правоторової. Видання четверте. Херсон: ОЛДІ-ПЛЮС, 2021. С. 21; Загальне адміністративне право: підручник / Гриценко І. С., Мельник Р. С., Пухтецька А. А. та ін.; за заг. ред. І. С. Гриценка. Київ: Юрінком Інтер, 2017. С. 56] залишає абстрактним/відкритим зміст останнього. Під ним розуміється таке адміністрування, що пов’язано із забезпеченням нормального (повноцінного) існування приватних осіб і, відповідно, спрямовується на вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням населення водою, електрикою, газом; наданням інформаційних, освітніх послуг тощо. Сюди відносять також діяльність суб’єктів публічної адміністрації щодо розбудови об’єктів інфраструктури (автомобільні шляхи, парки, спортивні споруди тощо). Що ж включати, наприклад, до забезпечувального адміністрування, пов’язаного із наданням освітніх послуг? Сам процес надання таких послуг державними чи комунальними закладами освіти? Мабуть, ні, адже ці заклади, у переважній більшості свого статусу, не виступають суб’єктами адміністрування. Окрім того, ідентичну за змістом активність здійснюють приватні навчальні заклади, які, однозначно, не є суб’єктами влади. Вважати їх носіями делегованих (шляхом акредитації) повноважень — абсурдна конструкція, що наближала б до максимальної держави і тоталітаризму. У сфері освіти знаходиться місце для втручального адміністрування (контрольно-наглядових, юрисдикційних, розпорядчонаказових заходів тощо), як і для сприяючого (надання ліцензій чи акредитація освітніх програм).

Для забезпечувального адміністрування залишаються загально-регулятивні (стратегії, стандарти тощо), установчі, номінаційні дії, фінансування. Подібним чином і в інших сферах: публічні інституції не постачають самостійно громадянам воду чи газ, не будують автомобільні шляхи, а створюють чи залучають відповідні підприємства, установи, організації, фінансують їх діяльність.

Таким чином, забезпечувальне адміністрування не є сферою/сектором «вербування» до адміністративного права нових (невладних) суб’єктів чи його інтервенції в приватно-правові відносини, а узагальнює організаційну (організаційно-забезпечувальну) функцію влади. Відповідне перейменування (і переосмислення) підвиду адміністрування сприяло б його кращому розумінню та відкривало б шлях для охоплення ним внутрішньосистемних заходів (більшість з яких залишаються неохопленими класифікацією адміністрування на втручальне, сприяюче, забезпечувальне).

Різнотлумачення публічного адміністрування

Не лише різнотлумачення публічного адміністрування породжує неузгодженості в баченні предмета адміністративного права. Цілі групи відносин (у тому числі й поза розглядуваною в якості базової категорією) зараховуються вченими до його кола, супроводжуючись детальною аргументацією, що не може ігноруватися. Так, на думку В. П. Колпакова, відносини адміністративного судочинства є однією зі складових предмета адміністративного права [Колпаков В. К. Предмет адміністративного права: поняття, структура і система адміністративно-правових відносин. Питання адміністративного права. Кн. 2./ відп. за вид. Н. Б. Писаренко. Харків: Оберіг, 2018. С. 14; Колпаков В. К. Парадигма «поняття адміністративного права»: зміст і новели в системі універсалій. Питання адміністративного права. Кн. 3. / відп. за вид. Н. Б. Писаренко. Харків: Право, 2019. С. 62]. Подібний підхід, на перший погляд, видається анахроністичним, адже вже чималу кількість публікацій присвячено обґрунтуванню галузевої самостійності адміністративного процесуального права [Курс адміністративного процесуального права України. Загальна частина: підруч. для студентів ВНЗ / С. В. Ківалов, І. О. Картузова, А. Ю. Осадчий; Нац. ун-т «Одес. юрид. акад.». Одеса: Фенікс, 2014. С. 24—31; Джафарова М. Сучасний погляд на предмет адміністративного процесуального права України. Підприємництво, господарство і право. 2019. № 2. С. 90—94; Ковалів М. В., Гаврильців М. Т., Стахура І. Б. Адміністративне судочинство: навчальний посібник / М. В. Ковалів, М. Т. Гаврильців, І. Б. Стахура. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2014. С. 11—19]. Наявність власного предмета (діяльність адміністративних судів та інших суб’єктів права щодо розгляду і вирішення адміністративних справ), метода (комбінованого, імперативно-диспозитивного), кодифікованого законодавства (Кодекс адміністративного судочинства України), системи (Загальна та Особлива частини) свідчать про існування окремої процесуальної галузі права. Варто зіслатися і на зовнішньо-порівняльний міжгалузевий аргумент системності: адміністративне судочинство існує поряд з іншими окремими видами судочинства, а відповідне право перебуває нарівні з іншими самостійними процесуальними галузями (цивільним процесуальним, кримінальним процесуальним, господарським процесуальним), володіючи такими ж характеристиками обособленості. Тим не менше, В. П. Колпаков виводить адміністративно-правову належність відповідної юстиції з відносин відповідальності публічної адміністрації як похідних від відносин оскарження її дій, що може здійснюватися в позасудовому та судовому порядках [Колпаков В. К. Предмет адміністративного права: поняття, структура і система адміністративно-правових відносин. Питання адміністративного права. Кн. 2./ відп. за вид. Н.Б. Писаренко. Харків: Оберіг, 2018. С. 14]. Простежується сутнісний наголос на захисті прав людини і недержавоцентриському форматі взаємин; тобто правоствердження і людиноорієнтованість влади виступає своєрідним ідеалізованим засобом предметного об’єднання відносин: від позитивно-регулятивної діяльності публічних адміністрації, до позасудового й судового контролю цієї діяльності.

Відхід від галузевої системи права

Світоглядні мотиви такого синтезу не можуть критикуватися, хоча його результат викликає заперечення. Він, як мінімум, не відповідає системоутворюючим чинникам предмета адміністративного права, визначеним самим дослідником («публічна адміністрація», «відносини адміністративних зобов’язань», «публічне адміністрування») [Колпаков В. К. Парадигма «поняття адміністративного права»: зміст і новели в системі універсалій. Питання адміністративного права. Кн. 3. / відп. за вид. Н. Б. Писаренко. Харків: Право, 2019. С. 70—75]. Абсолютизація концептів обслуговуючої держави, захисного покликання адміністративного права призвела до використання ціннісноцільової парадигми галузі з метою окреслення її прикладних меж. Очевидною є невідповідність мети і засобу, оскільки прагнення захистити приватних осіб від зловживань і надмірностей функціонерів публічного сектору можемо віднайти в багатьох інших (однозначно неадміністративних) проявах юридичного впорядкування (наприклад, кримінально-правових — під час встановлення відповідальності за зловживання владою або службовим становищем). Відмічене базується на традиційній методології, але вона не панує в загально-теоретичних напрацюваннях. Як вказує В. П. Хряпченко, розгляд галузевого поділу українського права в рамках постулату правової цілісності дає можливість відійти від використання такої категорії, як «галузева система права», що акцентує увагу саме на внутрішній будові (структурі) права, на користь іншої категорії — «галузева цілісність права», що підкреслює не лише наявність взаємозв’язку та взаємодії між існуючими галузями права, але й характеризує внутрішню єдність об’єкта, його відносну автономність, незалежність від навколишнього середовища. При цьому цілісним може бути навіть якесь невпорядковане, хаотичне явище [Хряпченко В. П. Галузі в системі українського права: правове моделювання: автореф. дис. … канд. юрид. наук. Одеса, 2018. С. 12].

Подібне постмодерне ціннісно-нормативне праворозуміння вбачається і в окремих сегментах адміністративістики. Наприклад, в обґрунтовуваній А. М. Школиком (з посиланням на зарубіжний досвід) функціональній, прикладній та онтологічній спорідненості адміністративно-процедурного та адміністративно-судового права [див. Школик А. М. Місце адміністративно-процедурного права в системі права. Питання адміністративного права. Кн. 2. / відп. за вид. Н. Б. Писаренко. Харків: Оберіг, 2018. С. 125—130]. Водночас нетрадиційна юридична методологія спрямована на розуміння новітніх тенденцій, а не докорінний перегляд наявних систем різного рівня, і вона є більше придатною для пізнання виокремлюваних/створюваних юридичних комплексів, а не реформатування усталеного співвідношення галузей (тим паче фундаментальних). Саме тому системність адміністративно-правового вчення (і його об’єктів) не втрачає актуальності, але, ймовірно, потребує додаткової актуалізації надгалузевих складових (протидіючи інтервенційним настроям).

Дещо про «вічну проблему»

Цікавою видається й думка Р. С. Мельника щодо включення до предмету адміністративного права відносин, що виникають під час безпосередньої реалізації влади Українським народом [Мельник Р.С. Новий погляд на «вічну» проблему: предмет адміністративного права. Питання адміністративного права. Кн. 2. / відп. за вид. Н. Б. Писаренко. Харків: Оберіг, 2018. С. 48]. Дійсно, заходи щодо організації і проведення виборів чи референдумів мають ознаки адміністративності, а ще більше такі ознаки властиві механізмам демократії участі (в процедурній частині громадських слухань, загальних зборів громадян, місцевих ініціатив тощо). Разом із тим, чи не відбувається в таких запитах розглядуваної галузі втручання у сфери відання конституційного права? Широко відомою є сентенція Фрітца Вернера про адміністративне право як конкретизоване конституційне право [ Werner. Verwaltungsrecht als konkretisiertes Verfassungsrecht. Men sch und Ve rwal tung. Hamburg, 1963. S. 83—100]. Шмідт-Асманн Е. застерігає від абсолютизації цього твердження, адже конституційне право є не стільки конкретним, скільки концентрованим, а конкретизація не має абсолютно зрозумілого та декларативного характеру [Загальне адміністративне право як ідея врегулювання. Основні засади та завдання систематики адміністративного права / Е. Шмідт-Ассманн. 2-ге вид., перероб. та доповн. К.: К.І.С., 2009. С. 12—13]. Іншими словами, в окресленому зв’язку адміністративне право не просто відіграє роль деталізації юридичних конструкцій, а часто розробляє й моделює механізми, інструменти, системи чи процедури, необхідні для втілення конституційних положень. Останні є фундаментальними (а тому й високоабстрактні), не завжди містять формальну складову (яку можна було б уточнювати), вимагаючи в таких випадках від адміністративного права не розбудови, а створення (в окреслених ціннісних рамках) повноцінних надбудов. Відмічене потребує й зворотної оцінки згаданої сентенції, в аспекті її справедливості щодо конституційного права.

Чому саме адмінправо є конкретизованим конституційним правом?

По-перше, чому саме адміністративне право є конкретизованим конституційним правом? Провідна галузь вітчизняного права утверджує і право власності (як основу для цивільно-правової деталізації), і презумпцію невинуватості (як основу для кримінально-процесуальної деталізації), і принцип «non bis in idem» (як основу для кримінально-правової деталізації), але відповідні галузі не називаються конкретизованим конституційним правом. Як видається, причина вбачається в кількісному показнику: значно більше приписів базової галузі носять адміністративно-правовий характер (щодо організації виконавчої гілки влади та інших суб’єктів публічногоадміністрування, щодо правил визначення та порядку реалізації їх компетенції, щодо ключових номінаційних процедур і подібне) та відносно більша їх частина потребує саме адміністративно-правового забезпечення (щоб бути реальними). По-друге, чи не спотворюється конституційне право, чи не має місце відмова йому (шляхом використання усталеного виразу) в конкретності? Заперечення регулятивної чіткості юридичної галузі означало б її перетворення на політику. Не є тотожними твердження: «адміністративне право — це конкретизоване конституційне» та «лише адміністративне право дає конкретності конституційному». Тому останнє, безумовно, має власні засоби деталізації, на які не може бути зазіхань.

З огляду на специфіку кореляції юридичних цілісностей і типів регулювань, справедливо навіть стверджувати, що адміністративістиці слід враховувати автентичне трактування конституційним правом своїх меж («пропонувати» деталізацію у випадках її необхідності адресату, наприклад, щодо здійснення громадського контролю за діяльністю публічних органів). Не відмовляючись від галузевих пріоритетів, роль адміністративного права в регулюванні відносин, що виникають під час безпосередньої реалізації влади народом, як видається, слід вважати обмеженою з огляду на узвичаєність їх конституційної належності. Тим не менше, наявні напрацювання щодо адміністративних процедур можуть (та мають) враховуватися під час забезпечення прямого народовладдя. Загалом же, слід актуалізувати гармонійність адміністративно-правового мислення, визнаючи частково прийнятним обмеження пошуків його системності й завершеності зовнішніми (зокрема, іншогалузевими) чинниками.

Основні висновки

В умовах інтенсивних оновлень формату, методів, механізмів публічно-приватної взаємодії спостерігається диспропорція трансформації адміністративного права, яка обумовлюється ціннісними, цільовими чи практико-забезпечувальними крайнощами розвитку галузі: щодо її орієнтованості на захист приватної особи, щодо розбудови держави обслуговуючого типу, щодо пріоритетності забезпечення потреб адміністративного судочинства (хоча самі тенденції є справедливими). Різна «якість» окремих елементів адміністративного права детермінує високу асистемність його доктрини. Необхідність же осучаснення несервісних складових галузі актуалізує запит на цілісність та гармонійність адміністративно-правового вчення. Доведено об’єктивну цінність таких його властивостей, адже вони сприяють забезпеченню мінімальної єдності освітніх, законотворчих і правозастосовних підходів, неволюнтаристського перегляду знань, простоти правореалізації.

Розкриття предмету адміністративного права з позицій системності відповідної доктрини демонструє актуальність методологічних настанов щодо: 1) необхідності врахування і внутрішньо-галузевої (це первинно), і міжгалузевої, і загально-юридичної, і наднаціональної, і навіть позаюридичної (в частині сентенції правових норм до специфіки прикладних сфер свого застосування) системності адміністративно-правового вчення; 2) допустимості обмеження пошуків цілісності й завершеності відповідного мислення на основі надгалузевої узвичаєної системності. У процесі методологічного пошуку було сформульовано чи додатково мотивовано ряд важливих теоретичних тез, зокрема щодо: подальшого посилання в адміністративному праві на категорію «публічне адміністрування», виправданість заміни якої на «публічне управління» є недостатньою (хоча аргументи зворотнього присутні); включення до змісту публічного адміністрування внутрішньоорганізаційно ї діяльності владних інституцій; перейменування й переосмислення забезпечувального публічного адміністрування; неналежності до предмета адміністративного права адміністративного судочинства; обмеженої ролі досліджуваної галузі в регулюванні відносин, що виникають під час безпосередньої реалізації влади народом, неможливості включення їх до предмету адміністративного права.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Три проблеми кримінальної юстиції: як можна покращити роботу слідства та судів?

Опубліковано

on

От

Денис НЄНОВ,
адвокат юридичної фірми «Ілляшев та Партнери»

За останні роки в сфері кримінальної юстиції ми спостерігаємо велику кількість реформ та законодавчих змін, появу нових слідчих органів. Та попри певні позитивні зрушення, ключові проблеми залишаються незмінними — неефективне використання ресурсів; перевантаження слідчих органів і судів; загалом низька якість роботи слідчих і прокурорів.

Масштабність цих проблем ілюструють їх деструктивні наслідки: розслідування і судовий розгляд кримінальних проваджень розтягується на роки й десятиліття; неефективне розслідування злочинів, які становлять високу небезпеку для суспільства та особи (насильницькі злочини, збут наркотиків); непритягнення до відповідальності особливо небезпечних осіб, які систематично вчиняють злочини; складність з отриманням компенсації за заподіяну злочином шкоду.

Читайте також: Олексій Баганець: «Органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово й безкарно порушують права і свободи громадян»

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розв’язання цих проблем пов’язане не тільки із законодавчими положеннями, а й зі зміною підходів до управління органами кримінальної юстиції. Слідчі органи не мають власних стратегічних цілей і пріоритетів, відсутнє розуміння сфер і категорій злочинів, зосередження на яких є критично важливим. Як результат — слідство витрачає свій робочий час одразу на всі злочини: крадіжку цукерок із супермаркету, умисне вбивство та викрадення автомобіля. Такий підхід порушує необхідний баланс між витраченими ресурсами й результатом.

Поглиблює цю проблему закон, який вимагає відкривати кримінальне провадження та здійснювати розслідування за будьякою заявою, навіть якщо вона не містить об’єктивних даних про злочин, тобто слідчий має провести повноцінне розслідування не для доведення злочину, а його відсутності. Як результат — слідчі органи перевантажені і в таких умовах неможливо якісно та ефективно розкривати злочини. Водночас це посилює й корупційні ризики, оскільки потерпілі вимушені шукати шляхи для «мотивації» слідчого займатися їх справою.

«Зона комфорту» для слідчих

Тому, вважаю, в Кримінальному процесуальному кодексі потрібно передбачити право слідчого, прокурора відмовляти у відкритті кримінального провадження за безпідставними заявами. Для запобігання зловживанням має бути право на судове оскарження таких відмов.

Читайте також: Строки досудового розслідування проступків виявилися недостатніми

До неефективного використання ресурсів кримінальної юстиції призводять і статистичні показники — коли ключовим критерієм ефективності є кількість кримінальних проваджень, переданих до суду. Це стимулює слідчого займатися дрібними злочинами, які можна легко й швидко передати до суду, ніж довго розслідувати один, хоча й особливо небезпечний, але складний у доказуванні. Така «зона комфорту» слідчого значно знижує його професійний рівень. А іноді бажання встигнути за показниками спричиняє й фабрикування справ.

Таким чином, систему показників має замінити управління кримінальною юстицією на основі стратегічних цілей. Окрім того, важлива й координація зусиль із чітким розмежуванням функцій різних слідчих органів, щоб не було дублювання роботи — типовою проблемою зараз є порушення підслідності, яке призводить до неефективного використання правоохоронного ресурсу.

Крім того, вказані проблеми призводять до перевантаження слідчих органів і судів. Розвантажити слідство допоможе розширення повноважень потерпілого й залучених ним приватних детективів зі збору доказів. Як варіант, за певних умов (наприклад, бездіяльність слідчого) потерпілому можна надати права сторони обвинувачення, в тому числі на здійснення повідомлення про підозру та звернення до суду з обвинувальним актом.

В якій категорії злочинів потерпілий може виступати як обвинувач? Це питання потребує додаткового вивчення. Однозначно такі права можна надати потерпілим від майнових злочинів. Наприклад, у нашій практиці ми отримуємо велику кількість запитів від іноземних громадян та компаній, які постраждали від дій шахраїв в Україні. У кожній з таких справ виникає ситуація, коли слідчий не має об’єктивної можливості або бажання ефективно їх розслідувати. За таких умов досить складно досягти відшкодування майнової шкоди, адже це вимагає значного часу й ресурсу. Відтак страждає репутація країни, погіршується інвестиційний клімат. Ми вимушені працювати за слідчого, але для цього в потерпілої сторони недостатньо правових інструментів. Отож право на висунення обвинувачення та проведення власного розслідування є чи не єдиним способом вирішити фактичний колапс слідства.

Окрема проблема — перевантаження судів. Зрозуміло, що ефективність всієї кримінальної юстиції залежить від швидкості та якості судового розгляду справ. А в нас розгляд більшості кримінальних проваджень займає роки, іноді навіть і десятиліття.

Як розвантажити суди?

Знову ж таки, це питання пріоритетів і спрощення процедур, а не лише укомплектованості судів. Чи потрібно слідчому, прокурору отримувати саме в судовому порядку рішення про тимчасовий доступ до речей і документів, якщо їх власник може відмовитися від надання таких речей і документів, і тоді все одно треба буде звертатися до суду за обшуком? Право на тимчасовий доступ можна передати слідчому, прокурору.

Інший аспект проблеми. Переконаний, що запобіжний захід у виді особистого зобов’язання варто вивести з-під судового контролю та передати право його застосування прокурору. Практика автоматичного звернення за обранням запобіжних заходів у будь-якій справі, навіть коли для цього відсутні підстави, має бути припинена, як і практика передачі прокурором для дослідження судом усіх томів кримінального провадження, навіть коли частина з цих документів не має жодного доказового значення. Те саме стосується автоматичного подання прокурорами апеляцій на вироки щодо «м’якості» покарань незалежно від наявності для цього підстав. На все це витрачається обмежений ресурс судової системи. У результаті насильницькі та інші тяжкі й особливо тяжкі злочини розглядаються роками, погіршується якість правосуддя, порушуються права осіб, а потерпілі не можуть дочекатися справедливого правосуддя й компенсації шкоди.

Потяг, який рухається в одному напрямку

Очевидно, що не всі справи, де є підозрювані, повинні передаватися до суду, оскільки на початку розслідування повинні бути підстави для підозри, а за його результатами може виявитися, що особа не вчиняла злочин або справа безперспективна. Зараз слідчі і прокурори такої гнучкості в прийнятті рішень не мають. Кримінальне провадження нагадує потяг, який рухається лише в одному визначеному напрямку — якщо людині вручено підозру, справа має обов’язково передаватися до суду.

Що стосується законодавчих змін, спрямованих на розвантаження судів, то такими мають бути спрощення процедури розгляду кримінальних проступків, переведення окремих нетяжких злочинів у категорію проступків та підвищення порогу кримінальної відповідальності за злочини проти власності.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link