Connect with us

Думка експерта

Стан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування. Дотримання конституційних прав і свобод громадян окремими правоохоронними органами: аналіз за 2017 рік (частина друга)

Продовження. Початок

Робота органів прокуратури

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора України (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), кандидат юридичних наук, адвокат, заслужений юрист України

Окрім того, в 2017 році слідчими прокуратури було затримано 1 068 осіб у порядку, передбаченому статтями 207, 208 КПК України, тобто без ухвали суду, що значно більше ніж у попередні роки (у 2016 — 1 015 осіб, в 2015 ці — 1 010 осіб, а в порівнянні з 2013—2014 роками — взагалі у понад два рази, відповідно, 454 і 484 осіб)! Із цього числа затриманих у подальшому було звільнено з-під варти 573 особи (або 53,6%), що становить більше половини затриманих , що також значно більше ніж у минулі роки (у 2016 — 451, у 2015 — 466, а в позрівнянні з 2013—2014 роками — взагалі вдвічі, відповідно, 238 і 237). Переважна більшість таких осіб була звільнена через відмову суду в обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою — 284 особи, що також значно більше ніж у попередні роки: у 2016 — 180, у 2015 і — 213 , у 2014 — 118, а в порівнянні з 2013 роком навіть і втричі — 104. Частину — 110 осіб було звільнено безпосередньо прокурором (слідчим) без застосування запобіжного заходу, що також значно більше ніж у попередні роки (у 2016 — 90, у 2015 — 56, у 2014 — 29, у 2013 — 48), а 2 особи — за не підтвердженням підозри у вчиненні правопорушення, хоча таких випадків, наприклад, у 2013— 2014 роках, взагалі не було.

Ці показники красномовно свідчать про суттєве збільшення випадків порушення слідчими прокуратури та їх процесуальними керівниками конституційних прав громадян на свободу й особисту недоторканність, про порушення вимог статей 178,178 та 208
КПК України. Не виключаю, що мали місце й випадки, коли винуватість підозрюваного не була доведена в необхідному обсязі або висунуті підозри не були повністю обґрунтовані. Таким чином, як мінімум 394 особи (284+110+2) незаконно затримувалися слідчими прокуратури й прокурорами та піддавалися процесуальному примусу без належних на те підстав.

Тому саме про такі «результати» діяльності його відомства в першу чергу потрібно звітувати нині діючому Генеральному прокурору, про кількість громадян, яким «зламали» долі незаконними затриманнями, взяттям під варту, врученням підозр слідчими і прокурорами очолюваного ним відомства, а не розповсюджувати так звану «соціальну рекламу» на телеканалах, які належать олігархам, з якими він так успішно «бореться», та звітувати про «нечувані за останні роки» досягнення в боротьбі з корупцією, а тим більше — про проведену ним «реформу» прокуратури, в результаті якої цей конституційний орган просто зруйнований, в зв’язку з чим не забезпечує належний нагляд за додержанням прав і свобод громадян.

Робота Нацполіції: проблема на проблемі

Про це видно і з аналізу стану дотримання конституційних прав і свобод громадян слідчими Національної поліції України, в тому числі й через відсутність прокурорського нагляду за додержанням ними законів на досудовому розслідуванні, статдані діяльності яких ще гірші.

Так, у 2017 році в провадженні слідчих Нацполіції знаходилося 2 054 821 кримінальне провадження, що значно більше ніж у попередні роки: у 2016 і — 1 860 877, у 2015 — 1 669 622, у 2014 — 1 566 763, у 2013 ці — 1 780 965, із яких закінчено розслідуванням 875 042 проваджень (42,6% (з повторно закінченими), що дещо більше ніж у 2016 році — 819 004 та у 2015 — 859 411, проте суттєво менше ніж у 2014 і — 912 741 та в 2013 рр. — 1 246 912), з яких 748 191 провадження закриті за відсутності події та складу злочину, чи в зв’язку з відсутністю достатніх доказів винуватості у вчиненні злочину, що становить 85,5% від їх загальної кількості х, що також більше ніж у 2016 — 710 139 та в 2015 рр. — 737 550, але менше ніж у 2014 і — 776 502 та у 2013 рр. — 1 084 685).

Таким чином, така величезна кількість закритих кримінальних проваджень може свідчити як про неякісне досудове розслідування, в результаті якого не вдалося здобути достатніх доказів вини осіб, так і про те, що слідчі (розшукові) дії, які здійснювалися в рамках цих розслідувань й обмежували конституційні права громадян, були безпідставними та необґрунтованими. На ці негативні показники ефективності досудового розслідування впливає і явно шкідлива вимога КПК 2012 року про обов’язкову реєстрацію всіх заяв і повідомлень про злочини без виключення, яка відволікає слідчих і прокурорів від розкриття й розслідування злочинів, в тому числі й по «гарячих слідах» очевидних кримінальних правопорушень, по яких встановлені особи.

Окрім того, слідчими Нацполіції направлено до суду 2 822 клопотання про звільнення осіб від кримінальної відповідальності, що, знову ж таки, значно більше ніж у 2016 — 1 963 та в 2015 рр. — 2 465, але менше ніж у 2014 — 3 357 та 2013 рр. — 3 185.

Кількість виправданих судами осіб по справах слідчих поліції становить 356, що дійсно трохи менше ніж у 2016 — 396 та у 2015 рр. — 362, але, знову ж таки, значно більше ніж у 2014 році — 332, а в порівнянні з дореволюційним 2013 роком — майже втричі (106)! Більше того, треба мати на увазі, що з цього числа незаконно притягнутих у 2017 році до кримінальної відповідальності 64 особи трималися під вартою, що теж значно більше ніж у всі попередні роки (у 2016 — 63, у 2015 — 42, у 2014 — 37, а в порівнянні з 2013 роком майже втричі — 20). Таким чином, як мінімум, щодо 3 178 (2 822+356) осіб слідчими Нацполіції при відсутності належного нагляду з боку прокурорів було здійснено незаконне кримінальне переслідування, що в цілому підтверджує факт суттєвого погіршення стану дотримання конституційних прав і свобод громадян під час проведення досудового розслідування в слідчих підрозділах Національної поліції України і спростовує голослівні заяви керівників МВС і тої ж Нацполіції про успішні «реформи» в їх системі.

Саме про погіршення стану дотримання конституційних прав і свобод громадян в діяльності слідчих Нацполіції свідчить і той факт, що залишок незакінчених ними кримінальних проваджень на кінець звітного 2017 року становив 1 032 423 проваджень, що теж набагато більше ніж у попередні роки (у 2016 — 913 486, у 2015 — 664 291, у 2014 — 512 793, у 2013 — 362 541, тобто більше ніж утричі), з яких лише в 6 206 випадках (або у 0,6%) особам повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень! Це теж свідчить про стрімке погіршення захисту прав потерпілих, оскільки по величезному масиву нерозкритих злочинів, в тому числі й проти особи, не встановлені винні особи і не вжито необхідних заходів до притягнення їх до кримінальної відповідальності та відшкодування шкоди особам, відносно яких були вчинені злочини! Тим більше, під вартою за незакінченими кримінальними провадженнями на кінець року трималися всього 1 334 особи, з яких зі строком тримання понад 60 днів — 268 осіб. Одним словом, ефективність діяльності слідчих поліції по розкриттю й розслідуванню злочинів та, тим більше, захисту і відновленню прав і законних інтересів потерпілих практично знаходиться на катастрофічно низькому рівні! А якщо врахувати, що і в цьому ці, і в майбутніх роках кожен звітний період буде реєструватися ще по 1 млн і більше кримінальних правопорушень, можна лише уявити, в якому становищі будуть перебувати наші громадяни вже впродовж майбутніх кількох років, бо кількість нерозкритих злочинів буде лише накопичуватися.

Окрім того, треба мати на увазі, що в 2017 році слідчими НПУ було затримано 12 549 осіб у порядку, передбаченому статтями 207, 208 КПК України, тобто без ухвали слідчого судді, що теж більше ніж у попередні роки (у 2016 і — 9 565 осіб, в 2015 — 11 699, у 2014 — 12 423) і дещо менше ніж у 2013 році — 14 163 осіб. З числа затриманих у подальшому було звільнено з-під варти 4 360 особи, або 34,7%, що, знову ж таки, значно більше (майже вдвічі) ніж у минулі роки (у 2016 — 2 665, у 2015 — 2 803, у 2014 — 2 714, у 2013 і — 2 579). Найбільша кількість осіб звільнена у зв’язку з відмовою суду в обранні цього виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою — 2 566, що також значно більше ніж у минулі роки (у 2016 — 1 776, в 2015 і — 1 989, у 2014 — 1 071, а в 2013 — 1 734). При цьому 239 осіб із них було звільнено слідчими і прокурорами за не підтвердженням підозри у вчиненні злочину, що теж значно перевищило кількість таких осіб у минулих роках: у 2016 — 159, у 2015 ще менше — 68, а в 2013–2014 роках взагалі 11 і 7 осіб, відповідно.

Таким чином, варто констатувати, що кожного третього громадянина працівники і слідчі Нацполіції затримували необґрунтовано, а отже, були порушені їх права на свободу та особисту недоторканність. Тому, навіть виходячи із цих статданих, залишається незрозумілою позиція Посла США про дуже сильний «прорив» у реформуванні Нацполіції України!

Така оцінка «псевдореформ» Нацполіції нашими так званими «друзями» і «партнерами», декого з них інколи називають «донорами», вельми насторожує, бо виходить, що дотримання конституційних прав громадян, зокрема на свободу і особисту недоторканність, не є пріоритетом для них, в тому числі й для такої великої демократичної держави, як Сполучені Штати Америки.

Робота слідчих ДФС

Украй незадовільною в цій частині є й робота слідчих підрозділів Державної фіскальної служби України за 2017 рік. Тим більше, варто пам’ятати, що на сьогоднішній день статус цих органів взагалі невизначений, адже згідно поправок до Податкового кодексу податкова міліція ще з 1 січня 2017 року втратила свої повноваження. Проте досудове розслідування слідчі цього правоохоронного органу, в результаті бездіяльності органів прокуратури та відсутності прокурорського нагляду, продовжують здійснювати. І тому нічого дивуватися, бо прокурори не просто ігнорують факт відсутності повноважень у податкової міліції, вони ще й заохочують її незаконне функціонування, в тому числі шляхом погодження, наприклад, клопотань слідчих податкової міліції до слідчих суддів про надання тимчасових доступів до речей і документів, проведення обшуків, накладення арештів на майно тощо. Вже не кажучи про те, скільки обвинувальних актів завдяки такій «позиції» прокурорів було складено в 2017 році слідчими «органу, якого не існує», і передано за погодженням із прокурорами до суду. А така діяльність цих слідчих підрозділів поза законом неминуче призведе до визнання здобутих ними таким чином доказів не уповноваженим органом недопустимими в суді й потягне за собою завідомо незаконне притягнення громадян до кримінальної відповідальності, тобто порушення їх прав і свобод.

Разом із тим, незважаючи на цю обставину, в 2017 році в провадженні слідчих ДФС знаходилося 7 197 кримінальних проваджень, що дійсно значно менше ніж у попередні роки (у 2016 — 8 748, у 2015 — 9 939, у 2014 — 10 936, у 2013 — 15 046), з яких закінчено розслідуванням всього 2 605 проваджень (із повторно закінченими), або всього 36,2%, що також значно менше ніж у минулі роки (у 2016 — 3 358, у 2015 — 3 772, у 2014 — 4 608, у 2013 — 7 049).

Із загальної кількості проваджень, закінчених слідчими ДФС, — 1 517 закрито за відсутності події та складу злочину чи достатніх доказів вчинення злочину, або 58,2%, тобто більше половини, а також направлено до суду 274 клопотань про звільнення від кримінальної відповідальності, що також може свідчити про дріб’язковість таких кримінальних правопорушень або про відсутність у них достатніх доказів винуватості підозрюваних. Окрім того, кількість виправданих судами осіб становить 12, в той час як у 2013 році таких було всього 6 осіб. Таким чином, як мінімум щодо 286 осіб (274+12) слідчими ДФС за відсутності належного нагляду з боку прокурорів здійснювалося необґрунтоване кримінальне переслідування, яке закінчилося звільненням від кримінальної відповідальності та виправдуванням!

Окрім того, залишок незакінчених слідчими ДФС кримінальних проваджень на кінець звітного 2017 року становив 1 801 провадження, з яких лише у 58 провадженнях особам повідомлено про підозру, або всього в 3,2% випадків. Це говорить про неспроможність слідчих ДФС, у тому числі і в силу своєї правової невизначеності та за відсутності належного процесуального керівництва з боку прокурорів, швидко та ефективно збирати докази винуватості підозрюваних, або прийняти рішення про відсутність події чи складу злочину, що систематично призводить до невизначеного статусу осіб, які фігурують в якості неплатників податків, і дає підстави ЗМІ називати їх ймовірними злочинцями, що порочить честь і гідність людей, а також порушує принцип презумпції невинуватості.

Окрім того, в 2017 році слідчими ДФС було затримано 8 осіб у порядку, передбаченому статтями 207, 208 КПК України, тобто без ухвали суду, що дещо менше ніж у попередні роки, але заради об’єктивності слід зазначити, що тоді і кримінальних проваджень ними закінчувалося значно більше. В подальшому всі ці 8 затриманих осіб були звільнені з під-варти, з яких 5 — через відмову суду в обранні виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а 3 — звільнено безпосередньо прокурором (слідчим) без ініціювання та застосування цього виняткового запобіжного заходу. Таким чином, випливає, що всі 8 вказаних осіб були затримані незаконно й необґрунтовано!

Підсумовуючи роботу слідчих ДФС за минулий рік, треба також відзначити, що кожен другий переданий ними до суду обвинувальний акт ґрунтувався на угоді про визнання винуватості між підозрюваним і прокурором, а отже, досудове розслідування проводилося не в повному обсязі, а судове слідство по таких справах взагалі не відбувалося. Більше того, до суду була направлена значна частина клопотань про звільнення підозрюваних від кримінальної відповідальності, що також може свідчити про поспішність і безпідставність оголошених цим особам повідомлень про підозру. А враховуючи, що проведення досудового розслідування слідчими ДФС має «невизначений законодавчий статус», тобто вони фактично діють поза межами правового поля, тому всі докази, зібрані ними, як неуповноваженим КПК органом після 1 січня 2017 року, судом будуть визнані недопустимими, а обвинувачені — невинними. Як результат, усі виправдані особи виявились такими, права яких на стадії досудового розслідування були порушеними.

Робота Служби безпеки України

Не набагато кращі статистичні дані в частині дотримання конституційних прав і свобод громадян і в роботі слідчих Служби безпеки України. Так, протягом 2017 року в їх провадженні знаходилося 10 527 кримінальних справ, що значно більше ніж у 201 —2015 роках (у 2015 — 7 118, у 2014 — 5 983, у 2013 — 5 123) і трохи більше ніж у 2016 році (10 041), з яких закінчено розслідуванням лише 1 386 проваджень (з повторно закінченими), або всього 13,1%!

Із числа закінчених — 234 провадження були закриті за відсутності складу та події злочину, чи в зв’язку з відсутністю достатніх доказів вчинення злочину. А якщо додати до цієї кількості й 87 клопотань, направлених до суду про звільнення підозрюваних від кримінальної відповідальності, що значно більше ніж у попередні роки (у 2016 — 62, у 2015 — 51, у 2014 — 27, у 2013 — майже в 30 разів менше — 3), то в цілому можна зробити також невтішний висновок і про малозначність виявлених слідчими СБУ кримінальних правопорушень, і про безпідставність кримінального переслідування ними громадян, і про неспроможність разом із прокурорами довести винуватість підозрюваних та обвинувачених у вчиненні більш тяжких злочинів, а в сукупності — про порушення прав і свобод громадян.

До речі, кількість виправданих в 2017 році судами осіб за справами слідчих СБУ становила 12, що також значно більше ніж у попередні роки (у 2016 — 9, у 2013–2015 рр. — по 4), з яких троє трималися під вартою. Наголошую, що це якраз і є ті особи, які були незаконно затримані, яким необгунтовано було повідомлено про підозру, які незаконно піддавалися процесуальному примусу, і конституційні права яких були обмежені та порушені. Зверніть увагу, що ця цифра в системі слідчих підрозділів СБУ з року в рік зростає

Окрім того, у 2017-му слідчими СБУ було затримано 312 осіб у порядку, передбаченому статтями 207, 208 КПК України, тобто без ухвали суду, що менше ніж у 2014 і 2015 роках (685 і 656 особи), але значно більше ніж у 2013 і 2016 рр., відповідно, — 187 і 283 особи. З їх числа в подальшому було звільнено з-під варти 71 особу, або 22,7%, тобто майже кожного четвертого, що також більше ніж у 2013 і 2016 роках (35 і 55), але менше ніж у 2014 і 2015 рр. (118 і 72). До речі, з числа звільнених осіб: 23 — через відмову суду в обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (у 2016 році — 19, у 2015 — 18, у 2014 34, в той час як у 2013 — лише 8), 16 осіб — безпосередньо слідчим (прокурором) без застосування запобіжного заходу, та 3 особи — у зв’язку із скасуванням апеляційним судом постанов суду про обрання такого виняткового запобіжного заходу як тримання під вартою. Таким чином, як мінімум 41 (23+16+3) особа була затримана слідчими СБУ незаконно.

Про погіршення ситуації з дотриманням слідчими СБУ прав і свобод громадян свідчить і залишок незакінчених кримінальних проваджень у них на кінець звітного 2017 року, який становив 2 067 проваджень, що також значно більше ніж у минулі роки (за винятком 2016 року, коли цей показник був дещо вищим — 2 773): у 2015 році — 1 554, у 2014 — 1 851, у 2013 — 533, з яких лише у 182­х справах особам повідомлено про підозру, або всього у 8,8% випадках! До речі, під вартою за незакінченими кримінальними провадженнями в 2017 році перебувало 69 осіб, що більше ніж у 2016 та 2013 роках, але менше ніж у 2014–2015 р. (у 2016 — 58, у 2015 — 129, у 2014 — 73, а у 2013 — 22). Зі строком тримання понад 60 днів — перебувало 40 осіб, що значно більше ніж у попередні роки, за винятком 2015 року (у 2016 — 21, у 2015 — 87, у 2014 — 31, а в 2013 — 13).

Із викладеного вище вбачається, що слідчі Служби безпеки України за минулий рік закінчили розслідуванням лише 13% проваджень, кожне п’яте з яких було закрито за не підтвердженням події та складу злочину, а також у зв’язку з недоведеністю винуватості підозрюваних, плюс до цього 12 осіб було виправдано судами та 41 особа незаконно затримана, тобто, як мінімум 140 (87+12+41) осіб були незаконно притягнуті до кримінальної відповідальності. Водночас значна частина кримінальних проваджень продовжують «висіти» в слідчих СБУ, що теж є порушенням прав потерпілих та інших громадян на розумні строки розслідування.

Окрім того, на вкрай низькому рівні знаходиться стан розкриття й розслідування слідчими СБУ кримінальних правопорушень минулих років, який становить не більше 3 %, а це, звертаю увагу, не відшкодована шкода потерпілим, суспільству і державі в цілому, чиї права та інтереси не поновлені, й за такого відношення до виконання службових обов’язків слідчих СБУ немає надії на їх розкриття і в майбутньому.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Запобіжники земельної реформи: як вони працюють у ЄС?

Максим ОЛЕКСІЮК,
партнер юридичної фірми
«ВТС консалтинг

Метою запровадження ринку землі повинно стати залучення широких верств українців у фермерство задля збільшення кількості економічно самодостатніх громадян. Чи розуміє це уряд?

Під час обговорення рішення ЄСПЛ у справі «Зелечук і Цицюра проти України» ніхто не звернув уваги, що суд узагальнив практику обмежень на ринку землі на прикладі європейських держав і вивів загальноприйнятні цілі обмежень. Мова йде про ефективне користування землею, уникнення надмірної концентрації земельної власності, залучення до місцевого сільського життя та фермерства. Тож обираючи модель ринку, варто було би врахувати висновки ЄСПЛ, щоб результат тяжів до європейського з багатомільйонним прошарком заможних фермерів, ефективним та екологічно відповідальним господарством, а не до досвіду Аргентини, Бразилії, Ефіопії чи Мадагаскару, де все відбулося навпаки.

Жодна європейська країна не має ринку землі без суттєвих обмежень, це доведено ЄСПЛ. Ми заборонили продаж частини аграрної землі — європейці суттєво обмежують її придбання. Обмежують так, що доступ до агровиробництва в Польщі, Угорщині, Німеччині, Франції та Англії набагато складніший, ніж в Україні.

На відміну від України, де аграрну землю недорого і без обмеження кількості можуть орендувати навіть іноземці чи іноземні юридичні особи, в більшості держав ЄС отримати землю в обробіток може лише особа, що займається фермерством у цій країні певну кількість років, інколи навіть вимагається спеціальна освіта. В Австрії, Франції, Німеччині, Угорщині, Литві, Норвегії, Польщі, Словаччині, Словенії та Швеції для передавання права власності на сільськогосподарську землю потрібний дозвіл спеціального органу державної влади. В деяких випадках для отримання дозволу претендент мусить надати гарантії власноручного обробітку землі, а інколи — і проживання на цій землі. У багатьох країнах Євросоюзу іноземці не мають права купувати сільськогосподарські землі. Та ж Польща лише недавно дозволила купівлю земель громадянам ЄС.

Коли кажуть, що взірцем агровиробництва для України повинна бути Польща, Німеччина або Франція, а ринок землі мусить бути без обмежень, — це щонайменше маніпуляція. Саме вказані обмеження створили основу для непоганого існування великого класу фермерів, понад 2 млн в тій же Польщі, які забезпечують свої сім’ї, сплачують податки і не навантажують систему соціальної допомоги. Парафразом встановлених ЄСПЛ цілей може бути таке: обмежену кількість землі може придбати лише громадянин, який довів свою здатність ефективно вести сільськогосподарське виробництво (для початку на орендованій землі), гарантує власноручне ефективне використання придбаної землі та є залученим до місцевого сільського життя, тобто проживає в цій місцині та підтримує громаду. Натомість проведене в Україні розпаювання землі призвело до низки негативних наслідків. Земля належить здебільшого (90%) тим, хто її не обробляє та не має наміру це робити. Розділення поля на дрібні паї, що не мають окремого під’їзду, зменшує ліквідність цих ділянок та потенційний дохід теперішніх власників від продажу і збільшує прибуток тих, хто агрегує ці ділянки для перепродажу.

Перепродаж земель, об’єднаних у ліквідні масиви, відбуватиметься за кордоном шляхом продажу компаній, яким належать ці ділянки. Тому обіцяних фантастичних надходжень грошей в Україну від продажу землі не буде. Це не припущення — так продаються всі значні об’єкти в Україні.

Дописувачі з теми ринку землі часто називають аграрні холдинги противниками ринку, мовляв, вони платять мізерну орендну плату, а ринок її підвищить. Проте холдинги є природними агрегаторами землі, бо вони є держателями головного обтяження ділянки — оренди, яка зберігає свою чинність під час продажу землі. Який сторонній інвестор купуватиме ділянку, яка на 25 років передана холдингу в оренду за 50 дол. за га та ще й оточена землями цього підприємства? Так, оренда колись закінчиться, але не одночасно всіх ділянок на полі, тому ситуація, коли єдиним потенційним покупцем цієї землі є аграрний холдинг, може тривати вічно.

Отже, саме в холдингів найбільші шанси викупити неліквідні паї за розрахованою Світовим банком низькою ціною (до 1,5 тис. дол), сформувати ліквідні масиви, а потім продовжити господарювати або продати інвестору з «довгими» грошима, наприклад, західному інвестиційному фонду за «польською» ціною 16–20 тис. євро.

Саме аграрним холдингам невигідне дотримання критеріїв обмежень ринку землі, які сформулював ЄСПЛ та які застосовуються в країнах Євросоюзу. Структура власників найбільших аграрних холдингів, які після черги криз та банкрутств змінили своїх бенефіціарів, дає розуміння сценаріїв викупу землі. Теза про відсутність грошей у холдингів на це легко відкидається готовністю фінансових інститутів кредитувати агрегаторів під іпотеку їх земельних банків. До того ж, тільки 10,4% власників паїв мають намір негайно продати їх після зняття мораторію. Багато хто з них думає, що почекає підняття ціни до польського рівня, а тоді продасть на якомусь уявному вільному ринку з великою кількістю покупців. Натомість покупець буде лише один — холдинг, що орендує цю та сусідні ділянки.

Можна також ірраціонально сподіватися, що покупці не стануть вдаватися до фізичного «заохочення» селян до продажу землі, як це відбувається в Бразилії. У нас же правова держава, рейдерство відсутнє, судова і правоохоронні системи працюють «як годинник», а кадастр з реєстрами — взагалі «неприступна скеля».

У Сполучених Штатах вже звернули увагу на ріст частки землі у власності тих, хто її не обробляє, а лише здає в оренду (30% у 2017 році). Через негативні економічні та екологічні наслідки придбання землі інституційними інвесторами деякі штати уже заборонили або суттєво обмежили придбання землі іноземцями.

Польща посилює регулювання ринку землі, викуповуючи ділянки через державну установу та заборонивши придбання землі з метою отримання прибутку. Україна ж тільки збирається прикластися лобом до «граблів» нерегульованого ринку. Можуть спитати, чому це все повинно хвилювати більшість громадян, які не мають паїв? А ось чому. Відкриваючи ринок без правил, ми створимо мільйони людей, що не матимуть пасивного доходу із землі, а покладатимуться на солідарну пенсійну систему і субсидії. Їх оплатять ті, хто не брав участі в святі безоплатного розпаювання земель, відібраних у законних власників у минулому столітті.

Запровадження ринку повинно залучити широкі верстви українців у фермерство як приватну ініціативу, що збільшує кількість економічно самодостатніх громадян. Така стратегія є довготривалою на відміну від збільшення ВВП завдяки разовому продажу землі інвестиційним фондам. Та чи знайдеться в Україні уряд, який мислить далі своєї каденції або бюджетного року? У Польщі — знайшовся.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Реформа САП: відтермінувати, але не забути?

Віталій ГАДЕЛІЯ,
юрист Statewatch, адвокат

Два місяці триває реформа органів прокуратури, яка включає в себе атестацію прокурорів усіх рівнів — від Генеральної прокуратури до підрозділів на місцевому рівні.

Про перебіг відбору в Офіс Генерального прокурора написано достатньо, тому немає сенсу дублювати меседжі. Власне кажучи, команда Statewatch ще на початку 2019 року була зосереджена виключно на одному підрозділі — Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі, — який вищезазначені зміни не зачіпають.

Безумовно, незалежність прокурорів є однією з найболючіших проблем української прокуратури. Відповідно до позиції Консультативної ради європейських прокурорів незалежність і автономність прокурорів є невід’ємною частиною незалежності судової гілки влади. Більшість експертів зазначають, що питання незалежності особливо гостро проявлялось у випадку функціонування САП. Також вони одностайні, що це питання має два виміри — інституційний (рівень усієї САП) та операційний (рівень кожного окремого прокурора).

Про це зазначав наш колега Володимир Петраковський. На його думку, утворення САП у вигляді самостійного структурного підрозділу Генпрокуратури було однією з найбільш грубих помилок антикорупційної реформи. Самостійність статусу підрозділу означає виключно те, що цей підрозділ не входить до складу інших підрозділів. Наслідком такого підходу є те, що двоє заступників керівника САП не є керівниками прокуратури (в розумінні Закону «Про прокуратуру» та КПК). Відповідно, вони не можуть призначати прокурорів у кримінальних провадженнях та приймати процесуальні рішення, які стосуються спеціальних суб’єктів — адвокатів, суддів, депутатів місцевих рад, міських голів та інших. Крім того, через статус структурного підрозділу наразі САП не має автономії в адміністративному, матеріально-технічному та бюрократичному (найширший сенс) аспектах.

Представниками профільних організацій (Statewatch, ЦПК, Transparency International Ukraine) ще влітку було розроблено законопроєкт, що і визначає місце САП у системі прокуратури України як спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, що буде самостійним органом прокуратури на правах обласної прокуратури.

Проте після цієї розробки відбулися доопрацювання документа, про які варто було б згадати. В останній версії драфту законопроєкту додано положення про те, що керівник САП визначає порядок автоматизованого розподілу кримінальних проваджень між прокурорами САП. Тобто фактично надали можливість розподіляти справи в ручному режимі. Для справжнього унезалежнення в статті 17 проекту закону варто було б передбачити, що письмові накази адміністративного характеру, пов’язані з організаційними питаннями діяльності САП та відповідних прокурорів, не можуть бути видані Генеральним прокурором без погодження з керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Також керівнику САП, керівникам відповідних прокуратур, першим заступникам та заступникам надали право координувати діяльність правоохоронних органів у вигляді координаційних рад за участю правоохоронців. Прийняті рішення на цих нарадах будуть обов’язковими для правоохоронців.

У драфті документа прописані вимоги до осіб, котрі хочуть бути прокурорами Офісу Генпрокурора. Зокрема, ними можуть бути громадянини України з вищою юридичною освітою, які володіють українською мовою, а до прокурора САП додатково додано вимогу бути компетент ним та доброчесним. Цікавими також є зміни до порядку проведення конкурсу. У статі 28-1 урізано деталізацію про проведення конкурсу, натомість для 3-х представників громадських організацій збільшено з 2 до 3 років вимогу участі в антикорупційній діяльності, виключивши ті організації, котрі займаються правозахисною діяльністю та інституційними реформами.

Зі статті 29-1 зникло положення про спеціальну перевірку кандидатів, а також прописали більш детальну статтю 39 щодо порядку призначення прокурора на адміністративну посаду. У статті 39-1 додано, що керівником САП може бути особа з досвідом роботи саме в галузі кримінального права та процесу не менше п’яти років (адвокату, наприклад, буде важко довести, що саме в галузі кримінального права і процесу він має 5 років стажу). Але прибрали вимогу щодо володіння українською мовою, а також змінили концепцію формування конкурсної комісії.

В остаточній версії проєкту закону саме Генпрокурор призначає членів конкурсної комісії, а не Рада прокурорів України. Причому 3-х членів він призначатиме від Ради прокурорів, а 3-х — від міжнародних донорів. Хоча, як варіант, можна було б прописати, щоб усі члени були від міжнародних донорів і призначалися Радою прокурорів. Також в останній версії законопроєкту прибрано положення про можливість участі члена конкурсної комісії у вигляді відео-конференції. Також зникло положення про оприлюднення регламенту й щодо встановленої винагороди членам конкурсної комісії.

Замість висновку

Загалом концепція реформування САП має бути більш ґрунтовною. Це необхідно для того, щоб відповідні прокурори мали повну незалежність у контексті процесуального керівництва розслідуваннями злочинів, що віднесені Кримінальним процесуальним кодексом до підслідності НАБУ (Національного антикорупційного бюро України). Зрештою, законопроєкт ще не внесено в Раду, а тому до нього потрібно обов’язково повернутися після проведення реформи Генпрокуратури, яка згодом стане Офісом Генерального прокурора.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Що приховує «розвантаження» Верховного Суду?

Андрій ПОМАЗАНОВ, заслужений юрист України

Під виглядом оптимізації роботи Верховного Суду і судової системи законопроектом, який вніс Президент, пропонуються загрозливі зміни в законодавство.

«Турборежим покращення» нової влади змушує щодня замислюватися над тим, як же він впливає на життя кожного з нас. Черговий законопроєкт (№ 2314) щодо оптимізації роботи Верховного Суду України та судової системи в цілому, який вніс на розгляд Верховної Ради Президент України Володимир Зеленський як невідкладний 25 жовтня — не виняток. У ньому пропонуються дійсно загрозливі зміни до законодавства. Наразі наша найближча правова реальність залежить лише від оперативності реагування громадянського суспільства на такі кроки влади.

Перш ніж аналізувати президентське «ноу-хау», нагадаю, що згідно зі статтею 55 Основного Закону права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

За даними опитувань Центру Разумкова, 34% громадян вказали, що ті чи інші рішення суду були незаконними й несправедливими, 7,4% при цьому зазначили, що від реформування судової системи очікують забезпечення верховенства права. На запитання про те, в якому суді (вітчизняному чи в Європейському суді з прав людини) громадянин України має більше шансів отримати справедливе судове рішення у своїй справі, 68% проголосували за ЄСПЛ і лише 3% досі покладають надії на вітчизняні суди. Зрозумілим у такому розрізі є першочергова потреба гарантування громадянам доступу до правосуддя як складової частини права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Але Президент, як суб’єкт законодавчої ініціативи, легких шляхів не шукає. Про це свідчить виправдання абсолютно химерних, з точки зору захисту прав людини, законотворчих пропозицій такими загальними поясненнями, як «зменшення навантаження на Верховний Суд», «недопущення зловживання процесуальними правами», «забезпечення швидкого розгляду справ».

Цим законопроєктом передбачаються суттєві обмеження щодо оскарження окремих судових рішень — малозначними за ціною позову та тих, що можуть згідно з нормами процесуального законодавства розглядатися в спрощеному порядку. Серед основних аргументів, озвучених представниками Офісу Президента під час засідання профільного парламентського комітету, було, по-перше, зосередження ВС на забезпеченні єдності судової практики. Саме це, на їхню думку, є основною функцією касаційної інстанції. Між тим, функції цієї інстанції є комплексними, і навряд чи може йтися про перевагу одних завдань суду над іншими, адже це створює дисбаланс у вирішенні правової проблеми, яку громадянин виносить на судове вирішення.

По-друге, йшлося про те, що суд касаційної інстанції не має вирішувати так званих «індивідуально визначених» спорів, з чим також важко погодитися, адже тим самим: а) звужується право людей на справедливий суд; б)громадянин значно швидше вичерпує національні засоби захисту, а отже, набуває підстав для звернення до ЄСПЛ (думаю, очевидно, у скільки разів зросте як кількість звернень до суду, так і обсяг бюджетних витрат на виконання рішень останнього).

Водночас проєктом фактично пропонується «фільтрувати» доступ до касаційної інстанції саме найбільш вразливих категорій справ — аліментних, споживчих, трудових, зважаючи на їх так звану «малозначність», і тут також є справедливим попередній висновок очікуваного вкрай несприятливого впливу на подальшу якість судових розглядів відповідних спорів.

По-третє, цей законопроєкт, за словами представників Офісу Президента, спрямований на розвиток положень підтриманої, але досі не схваленої підписом Президента, «судової реформи». Чи варто говорити, що в правовій державі такий крок навряд чи є можливим?

І на цьому експерименти над людськими долями, як виявилося, не завершуються. Офіс Президента вважає за можливе «з’ясувати у 6-місячний строк, чи достатнім для забезпечення правосуддя є 100 суддів ВС, і яка оптимальна кількість суддів?». Однак, є «незначна» поправка: судову реформу вже схвалив парламент, і незабаром касаційна інстанція діятиме в такому скороченому складі. Чи достатнім він буде для забезпечення правосуддя для громадян, її ініціатори фактично пропонують замислитися колись, потім. Нібито, й не було зауважень міжнародної спільноти, українських юристів та правозахисників, парламентарів, і, що найцікавіше, буцімто існує цілісне бачення реформування відповідної сфери, а не «точкові» законопроєкти, які пропонують лише фрагментарні відповіді на основні запитання.

Тим часом ЄСПЛ у своїй практиці повсякчас наголошує, що право на доступ до суду, закріплене в ст. 6 Конвенції, вимагає за своєю природою державного регулювання, однак суд повинен ухвалити в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції, переконатися в тому, що право доступу до суду не обмежується.

Підсумовуючи, можна констатувати: реалізація пропонованого Президентом підходу є вкрай небезпечною не тільки для подальшої долі української судової системи, але й для доль мільйонів українців, які потребуватимуть захисту своїх прав у суді.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.