Думка експерта
Злочин і кара. Частина 5
Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4
Аналіз стану досудового розслідування в 2022 році кримінальних правопорушень, які умовно можна віднести до воєнних злочинів.
 Олексій Баганецьзаступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України, віце-президент Світового конгресу українських юристів, адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, стрілець Тероборони м. Києва |
РОЗДІЛ IV
НЕДОЛІКИ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ВОЄННИХ ЗЛОЧИНІВ ТА ЇХ ПРИЧИНИ
Дослідивши статистичні дані досудового розслідування та судового розгляду воєнних злочинів, напрошується цілком логічне запитання: чому Україна не досягає бажаних результатів і що є причинами неефективності правоохоронних органів? Одразу зауважу, що дійсною причиною неефективності, мабуть, є не конкретно необізнаний та непідготовлений фахово слідчий чи непрофесійний або недосвідчений прокурор, чи необізнаний або не принциповий суддя; усі ці службові особи поодинці лише виконавці, а в дійсності проблеми значно глибші, масштабніші й «нарощені роками».
Читайте також: Строки давності за корупційні злочини під час воєнного стану пропонують скасувати
Оскільки всі наші судові, правоохоронні та слідчі органи діють у відповідності найперше українського законодавства, ми й отримуємо на практиці результати відповідно до його якості. Названі органи правопорядку й суди не можуть на свій власний розсуд вчиняти ті чи інші дії, тому мірилом і справжньою причиною таких результатів є непродумане та недопрацьоване законодавство.
Як відомо, Україна вже років 8 реформує правоохоронні органи й суди та, відповідно, змінює законодавство щодо їх діяльності, повноважень і компетенції. При тому замість удосконалення їх форм та методів створює на протидію їм чи в доповнення нові органи досудового розслідування і навіть такий особливий суд, що заборонено Конституцією України, витрачаючи на це величезні бюджетні кошти. Таким чином, це такий собі «правовий експеримент», коли кожний наступний Президент намагається зробити свій особистий внесок у процес так званого їх «реформування» та поставити галочку навпроти пункту «провів реформи», а наслідки «таких реформ» – то вже питання до наступників…
Так от, коли я щороку проводив аналізи криміногенної ситуації в країні, досліджував стан досудового розслідування та його ефективність, навіть розробив і направив главі держави Національну доповідь про стан правопорядку в Україні, то кожного разу доходив єдиного висновку: так звані «перетворення» в правоохоронних органах нашої держави не принесли змін на краще в їх діяльності, а скоріше, навпаки, сприяли хаосу й безладу в цій роботі. Вибачте, але нав’язані з-за меж нашої країни так звані «реформи», в першу чергу, під виглядом впровадження неіснуючих «європейських стандартів» та нових підходів, начебто, наших партнерів, повністю зруйнували правоохоронну систему України як таку, а правоохоронні органи (як старі, так і нові) перетворилися на, вибачте, безпорадні структури, які існують самі по собі, без відповідної взаємодії між собою, а головне, без будь-якого контролю за їх діяльністю.
І сьогодні, коли Україна обезкровлена й обмежена в можливостях розслідування навіть загальнокримінальних злочинів (про що я неодноразово наголошував та інформував і владу, і суспільство), українські правоохоронці опинилися перед наймасштабнішим викликом – необхідністю розслідування десятків тисяч (!) специфічних та складних у доказуванні, тим більше за міжнародними стандартами, воєнних злочинів. Звичайно, ніхто до цього не був готовий, подібного досвіду було вкрай мало, хоча за 8 років війни на сході України, нехай і не такої активної, як зараз, законодавцям варто було б передбачити і такий розвиток подій, враховуючи настрої в сусідній державі-агресорі. Натомість протягом останніх років прокурорів, в першу чергу досвідчених і професійно підготовлених, звільняли під виглядом «очищення» від недоброчесних, скорочували, в тому числі й військових прокурорів, а військову юстицію ліквідовували взагалі, їм на заміну в органи правопорядку, в тому числі й прокуратуру, набирали новачків без досвіду та іноді й без юридичної освіти (пам’ятаєте тренд — головне, «люди не із системи»), а в КПК України вносилися постійні відверто шкідливі різносторонні зміни. В КК України, навпаки, не вносилися такі необхідні зміни щодо актуалізації тих же воєнних злочинів, які вчинялися, починаючи з 2014 року, не ратифіковано Римський статут, який допоміг би в розслідуванні таких злочинів, постійно скорочувалося фінансування правоохоронних органів, особливо це відчула на собі прокуратура, зокрема й під час війни, оскільки кошти тепер виділяються на створення та утримання нових органів, яким надаються всілякі привілеї, хоча вони не мають жодного відношення до розслідування воєнних злочинів.
До речі, не варто забувати, що подібні та явно шкідливі «реформування» відбувалися й у судах, коли з судді були зайняті переатестаціями, звільненнями, виведеннями за штат, скороченнями, в тому числі й самих судів, у зв’язку з чим виникла цілком передбачувана проблема недобору та нестачі кадрів. Взяти хоча б проблему із розпуском Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії суддів та Вищої Ради правосуддя, які були паралізовані кілька років!
Читайте також: Воєнний стан. Всі нормативні матеріали, алгоритми дій, роз’яснення, корисні ресурси
Результат цього всього наступний: повномасштабна війна на території України, а ми маємо мінімальну кількість слідчих, прокурорів, оперативних працівників і суддів, перш за все, професійних і досвідчених, недолуге законодавство та величезний запит суспільства, в тому числі і міжнародної спільноти, на якнайшвидше розслідування воєнних злочинів та покарання винних у їх вчиненні. Саме тому й немає у нас вагомих та значущих результатів у викритті воєнних злочинців із числа російських окупантів, бо система органів правопорядку не була налаштована на таку протидію ще до лютого 2022 року й мала серйозні проблеми, які сьогодні «коштують» нам дуже дорого.
Окремо варто зупинитися на обезкровленні органів прокуратури. Сьогодні прокурор у досудовому розслідуванні це, перш за все, процесуальний керівник. Водночас, незважаючи на те, що прокурори у відповідності до ще діючих норм КПК України та Закону «Про прокуратуру», начебто, продовжують (на папері) здійснювати «нагляд за додержанням законів на досудовому розслідуванні у вигляді процесуального керівництва», насправді ж згідно ст. 36 КПК України він покладений лише на прокурорів-процесуальних керівників, тобто, як правило, на рядових прокурорів, які, здебільшого, є менш досвідченими.
Ще шкідливішими і такими, що фактично сприяли «розвалу» прокуратури ізсередини, були зміни, які з 2016 року неодноразово вносилися до вже нового, так би мовити, «реформованого» Закону «Про прокуратуру» з метою допомогти очолити прокуратуру особам, які не мають будь-якого досвіду роботи в цих органах, що, на мою думку, є неприпустимим. Генпрокурор є виключно процесуальною особою, бо зобов’язаний особисто виконувати конкретні прямі процесуальні обов’язки, передбачені КПК та іншими законами України, що беззаперечно вимагає наявності в нього необхідних знань норм Конституції та законів України, в першу чергу КПК, України, і, що найголовніше, досвіду належної організації досудового розслідування та прокурорського нагляду, а, тим більше, вміння збирати, закріплювати, перевіряти й оцінювати докази винуватості конкретних осіб, що вкрай важливо сьогодні.
Але ще негативнішим у таких «нововведеннях» було те, що цими «змінами», під явно шкідливими закликами до «оновлення» чи «очищення» кадрового складу органів прокуратури за рахунок так званих «нових облич», була надана можливість призначати одразу в регіональні прокуратури та, тим більше, Офіс Генерального прокурора осіб навіть без передбачених уже новим, начебто «проєвропейським», Законом «Про прокуратуру» 2014 року спеціальної підготовки і навчання в Академії прокуратури, без будь-якого досвіду роботи в органах прокуратури, а лише за наявності вищої юридичної освіти й відповідного «стажу роботи в галузі права», що було раніше категорично заборонено. Про який тоді рівень прокурорського нагляду та процесуального керівництва, а тим більше організації досудового розслідування, можна говорити, якщо такі вузькоспеціалізовані функції тепер покладаються на непрофесійних прокурорів?
Ще одна споріднена причина – знищення оперативно-розшукових підрозділів, які позбавлені права за власною ініціативою займатися оперативно-розшуковою діяльністю на стадії досудового розслідування, в першу чергу, з метою розкриття вже вчинених злочинів, зокрема й по «гарячих слідах», а можуть лише за дорученням слідчого і прокурора проводити слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) заходи. До відома, одночасно з новим КПК тоді ж були внесені зміни і до Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», в якому до повноважень оперативно-розшукових підрозділів було віднесено проведення оперативно-розшукових заходів з метою виявлення злочинів, які лише готуються, та осіб, які їх координують, тобто до реєстрації кримінальних проваджень в ЄРДР. Чи все це сприяє ефективному розслідуванню воєнних злочинів? Звичайно, що ні!
Відсутність координації діяльності правоохоронних органів
Іншими причинами відсутності належних результатів у розслідуванні воєнних злочинів є: відсутність координації правоохоронних органів (чим теж повинна займатися прокуратура), відсутність вивчення і напрацювання методики і тактики розслідування та донесення цих навичок слідчим та прокурорам, обмеженість (а може навіть і відсутність) належної аналітичної роботи, перш за все, в органах прокуратури, та відсутність контролю з боку суспільства за цією діяльністю органів правопорядку.
Про які позитивні результати розслідування воєнних злочинів можна говорити, якщо нинішнім Генеральним прокурором не проведено жодної координаційної наради на цю тему (якщо й була проведена, то я про неї не чув). Аналогічно відсутня така інформація й на рівні обласних прокуратур, у той час як такі повноваження в прокурора є і в цій ситуації: вони обов’язково повинні застосовуватися, щоб виробити спільні дії на досягнення позитивних результатів роботи на цьому напрямку.
Гадаю, більш детально варто зупинитися на питанні відсутності вивчення тематики воєнних злочинів та їх аналізу. Зауважу, що при зборі інформації для підготовки даного аналізу я направляв відповідні запити до органів прокуратури. Одним із цільових питань було отримання інформації про стан як організації досудового розслідуванням, так і процесуального керівництва досудовим розслідуванням воєнних злочинів, на що отримав відповідь, що такі дані не виокремлюються та не входять у статистику, а тому й не можуть бути надані. Але ж, шановні колеги, в такому випадку ваші аналітичні підрозділи виконують лише технічну роботу та не надають повного бачення по кожному напрямку діяльності! Як ми можемо прагнути підвищити ефективність здійснення досудового розслідування воєнних злочинів, якщо прокурори навіть не знають, чи вони самі здійснюють свої функції ефективно? А що таке аналіз? Це, перш за все, можливість виявити проблемні моменти, самовдосконалити та покращити свою діяльність.
Читайте також: Відкладення судового розгляду – в разі неявки всіх захисників
Ще раз змушений наголосити, що саме відсутність аналітичної роботи взагалі й призвела до того, що, починаючи з 2014 року, майже ніхто зі слідчих і прокурорів не володіє знаннями міжнародного гуманітарного права та особливостями розслідування воєнних злочинів, не вміє формувати специфічну доказову базу та неправильно визначається правова кваліфікація воєнних злочинів. Вже в 2014 році було зрозуміло, що росія не воює за правилами та законами війни, а отже, в майбутньому можна було очікувати нинішні виклики щодо необхідності й надалі розслідувати воєнні злочини, але в значно більших кількостях. Натомість, замість вдосконалення своїх знань, вивчення проблематики таких розслідувань та аналітичної роботи, маємо масу зареєстрованих терористичних злочинів до 2022 року, замість обліку воєнних, і тотальне відмежування від міжнародного правового поля.
Брак політичної волі влади
Ще однією причиною відсутності значущих результатів у покаранні воєнних злочинців є й відсутність політичної волі керівництва держави. Як тут не згадати про накладення нашим Президентом вето на Закон про відновлення військової прокуратури, непідписання Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права», нератифікацію Римського статуту та неприведення національної правоохоронної системи у відповідність до збройних воєнних викликів.
На превеликий жаль, серед вищенаведених причин відсутності бажаних результатів у розслідуванні є й своєрідна, чи м’яко кажучи, не зовсім активна, позиція наших партнерів. Коли, наприклад, та ж Міжнародна слідча комісія з розслідування війни в Україні, яка діє під керівництвом ООН, не знаходить очевидних доказів геноциду, здійсненого росією в Україні, про що 16 березня 2023 року заявив її керівник Ерік Мьосе. Або, коли Міністерство оборони США блокує передання Міжнародному кримінальному суду (МКС) у Гаазі зібраних спецслужбами Сполучених Штатів доказів воєнних злочинів росії у війні проти України. Або ж тривале блокування певними європейськими країнами визнання рф країною-терористом.
Що приємно здивувало та вселило надію на покращення політичної волі наших союзників, то це той факт, що 7 березня цього року Друга палата досудового розгляду Міжнародного кримінального суду видала ордери на арешт двох осіб, винних в агресії проти Україні: президента росії володимира путіна, а також уповноваженої з прав дитини марії львової-бєлової за вчинення воєнного злочину – депортації українських дітей. Це дійсно визначне й історичне рішення. Чи буде воно виконане на практиці, питання інше, але це суттєво спрощує нарощування доказової бази щодо вчинених воєнних злочинів, які розслідуються в тому числі нашими національними органами, і тих, що будуть вчинятися в майбутньому.
Підсумовуючи сказане, вкажу на цікавий момент. У грудні 2022 року було проведено громадське опитування щодо причин неефективного розслідування в Україні воєнних злочинів росії. Хоча особисто в мене до таких опитувань, тим більше зараз, немає великої довіри, все-таки вони про дещо свідчать. Посудіть самі. Правоохоронну систему України в розслідуванні воєнних злочинів вважають ефективною 65% опитаних жителів країни, 20% дотримуються протилежної думки. Головними причинами неефективності називається корупція (59%), недовіра громадян до правоохоронців (29%), непрофесіоналізм правоохоронців (24%) та тривале розслідування справ (21%).
Судову систему України в розслідуванні воєнних злочинів вважають ефективною 60% опитаних, неефективною — менше 20%. Серед головних причин неефективності називають корупцію (65%), недовіру громадян до судів (36%), тривалий розгляд справ (21%) та непрофесіоналізм суддів (15%).
Тобто навіть пересічні громадяни, які не мають жодного відношення до правової системи, усвідомлюють, що в нас є проблема непрофесійності кадрів та наявність корупції (за якою часто криється і політична воля). Більшість вважає роботу національних органів ефективною, оскільки покладається лише на дані зі ЗМІ, особливо завдяки проекту так званих «Єдиних новин», та не аналізує кожну вказану цифру та загальну картину розслідування в цілому.
Тому, з урахуванням всього викладеного вище, потрібно відверто визнати, що правозастосовча практика в Україні доводить свою нездатність впоратися з викликами, пов’язаними з розслідуванням воєнних злочинів. Питання їх виявлення, реєстрації, а тим більше проведення розслідування цих кримінальних правопорушень, особливо їх доказування, правової кваліфікації подій, обґрунтування рішення щодо винуватості конкретних осіб та наявності достатніх доказів для притягнення до кримінальної відповідальності – все це вимагає суттєвого підвищення рівня професійної підготовки слідчих і прокурорів та обізнаності, насамперед, у міжнародному гуманітарному та міжнародному кримінальному праві, враховуючи, що докази з воєнних злочинів також будуть передаватися міжнародним партнерам та в МКС.
Що ж необхідно, аби розслідування воєнних злочинів в нашій державі було більш ефективним і результативним, а притягнення винних у їх скоєнні — неминучим? Читайте у заключному розділі аналізу.
(Далі — буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
