Кривбас не платить за газ, але проблема розрахунків за нього стосується всієї країни | LexInform - Правові новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Судова практика

Кривбас не платить за газ, але проблема розрахунків за нього стосується всієї країни

Опубліковано

on

Юрій Котнюк, ЮВУ

Дванадцятого лютого Господарський суд Дніпропетровської області своїм рішенням задовольнив позов Комунального підприємства «Криворіжтепломережа» визнати його право на споживання газу під час опалювального сезону і попри те, що на позивачеві висить півмільярдний борг, фактично зобов’язав відповідача — НАК «Нафтогаз України» — постачати йому блакитне паливо. Родзинка ситуації полягає в тому, що останній взагалі-то й без цього рішення постачав би криворіжцям природний газ, але тоді увесь ними спожитий обсяг офіційно кваліфікувався би як несанкціонований відбір, за що належить платити за подвійним тарифом. Рішення суду звільнило місто від такої біди, і в цьому його можна назвати типовим, оскільки вердикти аналогічного змісту нині виносяться господарськими судами по всій країні. В ньому, як у краплі води, відобразилася загальнонаціональна проблема газоспоживання, ключове питання якого полягає в тому, чому споживачі не платять за газ: тому, що вони такі бідні і в них немає грошей, чи, може, причина в чомусь іншому — гроші є, але не платять, бо впевнені, що їм за це нічого не буде, оскільки все одно ніхто не наважиться перекрити їм газ.

Історія справи

На початку нинішнього опалювального сезону, а саме 29 вересня 2017 р., «Криворіжтепломережа» уклала з Наф­тогазом чотири договори про постачання газу з жовтня по­точного по березень наступного року. Перший із досить мізер­ним обсягом 0,7 тис м3 стосвався виробництва теплової енергії для релігійних організа­цій. У другому, значно більшо­му за масштабами, йшлося про 12,8 млн м3 для виробництва теплової енергії, необхідної для надання послуг з опален­ня й постачання гарячої води населенню. Третім було перед­бачено поставку 2,4 млн м3 для виробництва теплової енергії, яка споживається бюджетни­ми установами і організація­ми, тобто школами, лікарнями, дитячими садками тощо. А от четвертий і, можливо, найці­кавіший, на якому ми доклад­но зупинимося пізніше, містив угоду про поставку 10,3 млн м3 для виробництва теплової енер­гії для підприємств, організацій та інших суб’єктів господрювання, які не належать до числа бюджетних установ чи організацій. Простіше кажучи, приватному комерційному сек­тору – заводам і фабрикам, ма­газинам і ресторанам.

Але з виконанням цих до­говорів виникли проблеми. Справа в тому, що станом на 9 листопада у «Криворіжтепло­мережі» була заборгованість перед Нафтогазом за використаний природний газ у розмі­рі 455 млн грн. Свого часу за спільною домовленістю виплату даної суми було розстрочено на кілька років і намальовано відповідний графік, але й за графі­ком погашення заборгованості «хвости» склали аж 49 мільйо­нів гривень. І ось тут потрібно задуматися, чому виник такий величезний борг, адже шістсот­ тисячний Кривий Ріг ніяк не можна віднести до категорії тих міст, про які Микола Азаров ко­лись казав, що в них єдине пра­цююче підприємство – базар. Там розташований найбільший у країні металургійний комбінат і постачальник валюти – «Криворіжсталь», а ще купа гірни­чо-збагачувальних комбінатів, море транспортних, ремонтних, сервісних та інших цілком при­буткових підприємств, тобто робота в людей є і зарплата теж. Нехай вона не така велика, як у країнах західніше прикордон­ного Бугу, але роздрібні ціни на газ у нас найнижчі в Європі. Не рахуючи, звичайно, Росії й Бі­лорусі. Та попри це місто впер­то не хоче платити за газ.

Найвища соціальна цінність як привід не платити за газ

Проте, якими б не були причини заборгованості, На­фтогаз не має ні морального, ні матеріального права припини­ти постачання газу «Криворіж­тепломережі», оскільки на заваді цьому стоїть низка законів і під­законних актів, на яких ми та­кож зупинимося пізніше. Але він вчинив інакше: не надав но­мінації (так мовою фахівців на­зивається заявка постачальника природного газу на його при­йом у точках входу в трубу і від­бору в точці виходу з неї) двом підприємствам, що здійсню­вали доставку природного газу від постачальника до спожи­вача. Перше з них – оператор газотранспортної системи ПАТ «Укртрансгаз» (державне), дру­ге – оператор газорозподільчих мереж ПАТ «Дніпропетровськ­газ» (приватне). Звичайно, що й без цієї номінації як перше, так і друге все одно постачали би газ «Криворіжтепломережі», але тоді остання отримала би офіційне попередження про те, що вам цей газ, мовляв, брати не можна. Вірніше, брати його ви можете, але в такому разі все вами взяте буде (відповідно до положень Кодексу газотранс­портної системи) кваліфіковане як несанкціонований відбір га­зу, за що (відповідно до вимог Закону України «Про природ­ний газ») доведеться платити в подвійному розмірі.

Якщо чесно, то погрожу­вати такими санкціями підприємствам, подібним до «Криворіжтепломережі», це всеодно, що лякати їжака оголени­ми сідницями: вони звикли на­ копичувати борги, котрі потім списуються спеціальними акта­ми Верховної Ради, як це було у травні 2011-го, коли був прий­нятий Закон України з такою собі політкоректною назвою «Про деякі питання заборгова­ності за спожитий природний газ та електричну енергію», або в листопаді 2016-го, коли був ухвалений Закон України «Про заходи, спрямовані на врегулю­вання заборгованості теплопос­тачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії». Але для порядку «Криворіжтепломережа» в лис­топаді минулого року подала до Господарського суду Дніпропетровської області позовну заяву з трьома пунктами прохальної частини: перший – визнати її право на споживання про­тягом опалювального сезону газу в тих обсягах, які зазначені у тих чотирьох договорах, про які говорилося вище, дру­гий – зобов’язати Нафтогаз постачати йому цей газ, тре­тій – зобов’язати ПАТ «Дніпропетровськгаз» здійснювати розподіл цього газу по газопро­водам місцевого значення.

Таким чином, перед судом постало два відповідачі, голов­ним і найактивнішим з яких був, звичайно, Нафтогаз. Пози­вач аргументував свою позицію двома нормативно-правовими актами. Перший із них – По­ложення про покладення спе­ціальних обов’язків на суб’єктів ринку природного газу для за­безпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціону­вання ринку природного газу (затверджене Постановою КМУ від 22.03.2017 р. No 187), від­повідно до якого Нафтогаз не може відмовити в постачанні газу «Криворіжтепломережі» як підприємству, на яке покладено спеціальний обов’язок обігрі­вати взимку житлові будинки, бюджетні заклади і релігійні організації. Другий – розпоря­дження Кабміну «Деякі питання опалювального сезону 2017/18 року» від 4 жовтня 2017 р. No 720-р: воно більше стосуєть­ся технічних питань і в числі іншого зобов’язує Нафтогаз до початку опалювального сезону видати номінації теплогенеруючим і теплопостачальним організаціям, до категорії яких належить і «Криворіжтепломе­режа». Проте юристи Нафтогазу граціозно парирували удар тим, що обидва нормативно право­вих акти поширюються лише на благонадійних у комерційному відношенні клієнтів і не сто­суються злісних неплатників, яким є позивач.

Для того, аби віднайти в даній ситуації своє соломоно­ве слово суд у мотивувальній частині рішення зробив довгу подорож по лабіринтам вітчиз­няного законодавства. Згадав, зокрема, статтю 3 Конститу­ції України, в якій говориться про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, не­ доторканність і безпека ви­знаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Потім пройшовся по Кодексу цивіль­ного захисту України і законах України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічно­го благополуччя населення» та «Про охорону навколишнього природного середовища». Виб­равшись, нарешті, із цих нетрів, дістався до Закону «Про теплопостачання» і ключового для ці­єї історії нормативно-правового акту – Методики визначення технологічного мінімуму споживання природного газу для об’єктів у сфері теплопостачан­ня, затвердженої постановою Кабінету міністрів України від 13 листопада 2013 року No 886. А з неї витікає, що всі, від ко­го це залежить, хочуть вони того чи не хочуть, зобов’язані забезпечувати постачання газу виробникові теплової енергії в обсязі, який є достатнім для створення температури повітря в закладах охорони здоров’я і дошкільних навчальних закладах +20°C; загальноосвітніх закладах і житлових будинках +18°C; температура гарячої во­ди у споживачів щоб станови­ла не нижче +40°C. Все інше, мовляв, другорядне. А раз так, то суд із легким серцем ухва­лив рішення задовольнити позов Комунального підпри­ємства «Криворіжтепломере­жа» про всіх трьох перелічених вище пунктах: і визнати право позивача на одержання при­родного газу в опалювальний сезон, і зобов’язати Нафтогаз вкупі із «Дніпропетровськга­зом» поставити позивачу весь обумовлений у договорах обсяг блакитного палива.

Хто платить за цей корупційний банкет?

Усе б воно в підсумку й ні­чого, але в цьому рішенні не­ помітно для стороннього ока прошмигнув маленький чортик, про якого ми згадували на са­мому початку, — це один із тих чотирьох договорів, який стосу­вався поставки 10,3 млн м3 для виробництва теплової енергії для підприємств, організацій та інших суб’єктів господарюван­ня, які не належали до числа бюджетних установ чи організа­цій. Це, як ми пояснювали ви­ще, заводи і фабрики, магазини і ресторани, тобто приватно-комерційний сектор, якого не стосуються високопарні фрази про найвищі соціальні ціннос­ті. З якої такої щедрої радості Державна компанія «Нафтогаз України» має прощати йому борги й фактично безкоштов­но постачати паливо? Причому, наголосимо ще раз, така ситуа­ція склалася не в одному лише Кривому Розі, а й по всіх інших містах країни.

Такою, видно, є висока дер­жавна політика: під приводом турботи про житлові будинки й дитячі садочки, школи і лікар­ні, держава дотує приватні під­приємства олігархів, а олігархи, в свою чергу, фінансують усі перспективні політичні партії, і яка б із них не прийшла до вла­ди внаслідок чергової револю­ції, висока державна політика в цьому питанні залишиться не­ змінною. З тою лише різницею, що збільшиться обсяг слово­блуддя про посилення боротьби з корупцією. Втім, якщо такий стан речей влаштовує і населен­ня, і чиновників, й олігархів, воно ще можна було би дозво­лити собі розслабитися і спро­бувати отримати задоволення. Але виникає логічне питання: чиїм коштом оплачений цей банкет? Формальна відповідь відома – за рахунок Нафтогазу. Але тоді за рахунок чого остан­ній покриває свої збитки? На це є поки що неперевірена, але вже дуже вірогідна версія, що Росія, Кремль і Газпром. Адже Нафто­газ в особі ПАТ «Укртрансгаз», незважаючи на російську агре­сію, продовжує транзитувати до Європи російський газ, отримую­чи за це при мінімальних за­тратах досить солідні прибутки. Й саме перспектива втрати цих прибутків паралізує волю укра­їнської держави запровадити повноцінні економічні санкції проти держави-агресора.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

«Справа Насірова»: рішення суду про поновлення екс-глави ДФС на посаді остаточно знищило довіру до судової системи, вважають українці

Опубліковано

on

От

Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ

Одинадцятого грудня Окружний адміністративний суд Києва поновив на посаді голови Державної фіскальної служби України Романа Насірова. У своїй позовній заяві останній вимагав «визнання протиправним та скасування рішення (Кабінету Міністрів України, — Ред.) № 35-р від 21.01.2018 р. і поновлення на роботі». А звільнений він був, як відомо, у зв’язку з втратою права на державну службу або його обмеженням внаслідок набуття громадянства іншої держави (п. 2 ст. 84 ЗУ «Про державну службу»).

Нагадаємо, на початку березня 2017 року суд арештував Р. Насірова з можливістю застави в 100 мільйонів гривень, яку внесли його дружина і тесть. Після цього відсторонений голова ДФС вийшов із СІЗО. За даними слідства по кримінальний справі, яка наразі розслідується, Насіров причетний до «газової схеми Онищенка» і впродовж 2015 року ухвалив низку рішень про розстрочення сум платежів із рентної плати за користування надрами для задіяних у схемі компаній на загальну суму понад мільярд гривень. Слідство вважає, що такими рішеннями державі завдано збитків на суму майже 2 мільярди гривень. Захист Насірова і він сам ці звинувачення заперечують.

Але випадок з його звільненням із посади і подальшим «відновленням » не є звичайним трудовим питанням. Зазвичай звільнення, яке в подальшому оскаржується в суді, позв’язується із вчиненням працівником певного дисциплінарного проступку, іншого протиправного діяння, або встановлення його невідповідності займаній посаді. Тому при подачі позовної заяви про поновлення на роботі заперечується як сам факт протиправної поведінки, так і порушення процедури застосування заходів відповідальності або відсутність підстав вважати, що особа не відповідає займаній посаді. Тут можна й «напакостити» самому собі при оформленні факту правопорушення або при прийнятті рішення про звільнення. Про невідповідність займаній посаді можна взагалі не говорити, позаяк усе тут було віддано на розсуд суду. Тому при належному підході з боку адвокатів працівника, можливої зацікавленості з боку суду, можливої зацікавленості в програші з боку представників роботодавця шансів на поновлення, як правило, є досить багато. З огляду на «рівень» юридичних служб держструктур шанси на поновлення в судовому порядку залишаються високими, в чому ми неодноразово переконувалися.

У даному випадку суддя ОАС м. Києва сама заявила про мотиви прийняття нею такого рішення (про скасування розпорядження Кабміну щодо звільнення Р. Насірова з посади голови Державної фіскальної служби). Як було заявлено, суддя, зокрема, виходила з того, що метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів, у тому числі фізичних осіб, від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Тобто пан Насіров звичайна фізична особа, виявляється. Сам же він у своєму позові стверджував про відсутність такого факту, як наявність у нього подвійного громадянства, а тому вважає оскаржуване рішення протиправним і таким, що підлягає скасуванню в судовому порядку. У тому числі позивач наполягав на порушенні процедури прийняття оскаржуваного рішення, оскільки в порушення встановленого законом порядку його ухваленню не передувало відповідне подання Прем’єр-міністра України про його звільнення (відповідне подання вніс міністр фінансів).

Судом було встановлено, що єдиним документом, в якому згадується наявність у позивача подвійного громадянства, є адресований главі Мінфіну лист посольства Великобританії. У суду такий лист викликав сумнів. Мовляв, його відправником вказано посольство Великобританії, але лист не підписаний уповноваженим послом. А тому суд, як було заявлено, неодноразово ставив перед відповідачами питання про наявність документів, які підтверджували б наявність факту подвійного громадянства позивача. Суд вважає, що таких документів надано не було, а відповідачами підтверджено, що вони мають у своєму розпорядженні виключно інформацію, вказану в згаданому листі посольства Великобританії. В зв’язку з цим був зроблений висновок про безпідставність звільнення позивача.

Щодо процедури звільнення, то вона, на думку суду, також була порушена. Це підтверджує невідповідність оскаржуваного рішення вимогам КАС України. Також суддя зазначила, що згідно зі статтею 235 Кодексу законів про працю України суд при встановленні обставин незаконного звільнення особи зобов’язаний відновити його на посаді на попередній роботі, що й було зроблено рішенням від 11 грудня 2018 року.

В українців, судячи хоча б із відгуків у мережі інтернет, своє бачення ситуації і свій вердикт: цим рішенням суд остаточно поховав довіру суспільства до судової влади. А рішення і справді дивне. Сподіваємося, що апеляційна інстанція врахує ту обставину, що проти Р. Насірова розслідується кримінальна справа, а також те, що це не звичайна фізична особа, а персона великої державної ваги, яка має нести відповідальність за скоєне. Всі попередні рішення суду мають бути критично осмислені й покладені на ваги Феміди, а не на бажаний розсуд суду.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Адміністративний арешт – тільки після апеляційного оскарження

Опубліковано

on

От

Леонід Лазебний

Конституційний Суд України визнав непропорційним та необґрунтованим негайне виконання постанови місцевого загального суду про накладення стягнення у виді адміністративного арешту як такого, що не є суспільно необхідним та не узгоджується з принципом верховенства права.

Частиною 1 ст. 294 КпАП встановлено, що постанова судді у справах про адміністративне правопорушення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, за винятком постанов про застосування стягнення, передбаченого ст. 32 або ст. 32-1 Кодексу, тобто адміністративного арешту – найсуворішого з основних адміністративних стягнень, яке призначається лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб.

За ст. 326 Кодексу постанова суду про застосування адміністративного арешту та арешту з утриманням на гауптвахті виконується негайно після її винесення.

23 листопада 2018 р. Конституційний Суд України (далі – КС, Суд) ухвалив рішення № 10-р/2018 у справі № 1-12/2018(3911/15) щодо відповідності ч. 1 ст. 8, ч. 1 ст. 55, п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України положень ч. 1 ст. 294 та ст. 326 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – Кодекс, КУпАП).

Суть адміністративного арешту визначена Судом як тимчасове обмеженням, зокрема гарантованого ч. 1 ст. 29 Основного Закону, права на свободу та особисту недоторканність, оскільки осіб, притягнутих до арешту, тримають під вартою, піддають особистому огляду, використовують на фізичних роботах без виплати заробітної плати за місцем постійної роботи під час перебування під адміністративним арештом (ч. 1 ст. 327, ч. 1, ч. 3 ст. 328 КУпАП).

КС зазначив, що до основних засад судочинства належить, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та в певних випадках – на касаційне оскарження судового рішення (п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Право на судовий захист передбачає конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує таке право, яке за змістом ч. 2 ст. 64 Конституції України не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абз. 15 п. 3 мотивувальної частини Рішення КС від 7 травня 2002 р. № 8-рп/2002); правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення КСУ від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003).

Відповідно до принципу верховенства права держава має запровадити таку процедуру апеляційного перегляду справ, яка давала б можливість відновлювати порушені права і свободи та максимально запобігати негативним індивідуальним наслідкам можливої судової помилки.

Проаналізувавши ст.ст. 294, 326 КУпАП, Суд зробив висновок, що постанови загального суду про адміністративний арешт набирають законної сили в момент їх винесення та виконуються негайно.

Водночас у КУпАП безпосередньо не встановлено моменту набрання законної сили постановою про застосування адміністративного стягнення, що передбачено ст. 32 Кодексу, а у законодавчих актах України не визначено поняття набрання судовим рішенням законної сили, проте містяться лише норми, з яких випливають деякі його ознаки.

Велика палата КС, на підставі аналізу положень ГПК, ЦПК, тощо, вказала, що набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей. Основною з цих властивостей є обов’язковість, як сутнісна ознака судового рішення як акту правосуддя.

КС відмітив, що встановлене ч. 1 ст. 294 Кодексу загальне правило забезпечує юридичну визначеність і стабільність у суспільних правовідносинах, оскільки за ч. 8 цієї статті набрання чинності постановою відбувається не раніше закінчення строку на її апеляційне оскарження. Порядок же набрання чинності постановою місцевого загального суду про застосування адміністративного арешту є законодавчим винятком із цього правила.

Зокрема, копія постанови суду вручається або надсилається особі, щодо якої її винесено, протягом 3 днів. Така особа, упродовж 10 днів з дня винесення постанови може подати апеляційну скаргу до місцевого суду, який у 3-денний строк надсилає її з матеріалами справи до апеляційного суду. Суддя другої інстанції має здійснити перегляд справи протягом 20 днів з дня її надходження та в результаті може, зокрема, скасувати постанову та закрити провадження у справі. Скасування постанови про адміністративний арешт із на наступним закриттям справи має наслідком відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконним накладенням стягнення.

Велика палата КС зауважила, що співставлення строків реалізації права на апеляційне оскарження зі строками арешту за ст. 32, показує, що особа, піддана арешту, відбуде строк повністю ще до перегляду справи апеляційним судом.

У випадку незаконного застосування адміністративного арешту неможливо буде ні запобігти негативним індивідуальним наслідкам такої судової помилки, ні відновити в судовому порядку порушене право на свободу та особисту недоторканність.

Таким чином, оспорювані положення Кодексу фактично знижують ефективність судового захисту на стадії апеляційного перегляду справ про адміністративні правопорушення, за які призначено адміністративний арешт, чим звужують зміст прав, гарантованих Конституцією України.

Обмеження прав і свобод є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним (абз. 6 пп. 3.3 п. 3 мотивувальної частини Рішення КСУ від 19 жовтня 2009 р. № 26-рп/2009).

Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 1 ст. 294, ст. 326 Кодексу, якими передбачено, що постанова суду про застосування адміністративного арешту набирає законної сили в момент її винесення та виконується негайно, встановлюють обмеження прав на судовий захист та апеляційний перегляд справи, гарантованих ч. 3 ст. 8, ч.ч. 1, 2 ст. 55, п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України.

Зазначене обмеження конституційних прав не є пропорційним, обґрунтованим або суспільно необхідним та не узгоджується з принципом верховенства права.

Отже Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) оскаржувані норми ст. 294, ст. 326 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Повне рішення Конституційного Суду України – за посиланням

Читати далі

Судова практика

КСУ визнав незаконним обмеження зарплат суддів

Опубліковано

on

От

Конституційний Суд визнав незаконним обмеження окладу суддів місцевих судів, яке було введено у 2015 році.

Це рішення підвищить зарплати суддям, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання і не здійснюють правосуддя. Про це йдеться на сайті КСУ.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 2010 року передбачив, що з 2015 року посадовий оклад суддів становитиме 15 мінімальних зарплат. Але в лютому того ж року Верховна Рада прийняла Закон «Про забезпечення права на справедливий суд», яким, зокрема, обмежила суддівський оклад 10‑ма мінімальними зарплатами, а суддів, які не здійснюють правосуддя, позбавила права на доплати до посадового окладу.

У 2016 році набув чинності новий Закон «Про судоустрій і статус суддів», де передбачено інші, вищі оклади, але положення старого закону продовжують діяти і застосовуватися до суддів, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання.

КСУ визнав, що рішення Верховної Ради звужує гарантії їх незалежності і постановив повернути первісну редакцію статті Закону «Про судоустрій і статус суддів» від 2010 року, де посадовий оклад суддів з 2015 року встановлено на рівні 15 мінімальних зарплат. Рішення Конституційного Суду є обов’язковим, остаточним і не підлягає оскарженню.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.