Судова практика
Позов про зобов’язання відповідача укласти договір у поданій позивачем редакції означає звернення позивача про вступ у певні правовідносини
18 вересня 2020 р. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 916/1423/18 скасував рішення апеляційного суду, який визнав позовну вимогу щодо укладення договору за рішенням суду неналежним способом захисту.
ДП «Адміністрація морських портів України» звернулося до суду з позовом до Одеської митниці ДФС про зобов`язання укласти договір про відшкодування експлуатаційних витрат у редакції, викладеній у позовній заяві, оскільки відповідний договір на виконання умов договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності у добровільному порядку між сторонами не укладено.
Апеляційний суд залишив без змін рішення господарського суду, яким відмовлено в задоволенні позову з огляду на обрання позивачем неналежного способу захисту.
У касаційній скарзі позивач зазначав про наявність різної практики застосування п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України та ч. 2 ст. 5 ГПК України за подібних обставин справи, посилаючись на постанови Верховного Суду від 31 жовтня 2019 р. у справі № 916/1134/18 та від 27 лютого 2020 р. у справі № 916/1422/18.
Верховний Суд вказав, що судами встановлено, що позивач як балансоутримувач орендованого Одеською митницею ДФС майна звернувся з позовом про зобов’язання укласти договір про відшкодування експлуатаційних витрат у певній редакції, яка була зазначена ним у його позовній заяві, надавши при цьому докази дотримання загальної процедури укладення господарських договорів у порядку ст. 181 ГК України.
Як встановлено судами за змістом прохальної частини позовної заяви, позивач просив зобов’язати відповідача укласти договір на відшкодування експлуатаційних витрат у певній редакції, наведеній ним відповідно до ст.ст. 20, 179 – 181, 187 ГК України, тобто шляхом укладення договору за рішенням суду.
Отже, визначення позивачем предмета спору «про зобов’язання відповідача укласти договір у певній редакції» є письмовим волевиявленням позивача щодо вступу у зобов’язальні правовідносини шляхом укладення такого договору за рішенням суду про укладення договору відповідно до ст. 187 ГК України.
Звернення до суду з вимогою про визнання договору укладеним у наданій позивачем редакції перебуває в межах способу захисту «про встановлення господарських правовідносин» відповідно до абз. 11 ч. 2 ст. 20 та ст. 187 ГК України і не вимагає застосування інших способів захисту судом, зокрема, за ініціативою суду в порядку, визначеному ч. 2 ст. 5 ГПК України.
Тож вимогу позивача про зобов’язання укласти договір у певній редакції у випадках, які допускають вирішення таких спорів судом, слід тлумачити як вимогу про визнання укладеним такого договору в судовому порядку у запропонованій позивачем редакції, що не суперечить способам захисту, визначеним п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України, та відповідає способам захисту, встановленим ст. 20 ГК України.
Зобов’язання відповідача щодо укладення такого договору було визначено зокрема законом (відповідно ч. 2 ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у редакції Закону № 2269, чинній на час розгляду спору місцевим судом, та Типового договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності, затвердженого наказом ФДМУ № 1774 від 23 серпня 2000 р. у редакції наказу від 09.08.2007 № 1329, як нормативного акта, дотримання якого є обов’язковим за цим Законом). Зазначене в цілому також узгоджується з ч. 7 ст. 179 ГК України про укладення господарських договорів за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Отже, Верховний Суд не знайшов підстав для відступу від правової позиції про можливість надання особі судового захисту за позовною вимогою «про зобов’язання укласти договір у редакції, наданій позивачем відповідно до ст. 187 ГК України».
Підготував Леонід Лазебний
